Микола Колесник. «Полину пам’яттю в минуле» (автобіографічна повість)

 

 

Микола Колесник

ПОЛИНУ ПАМ'ЯТТЮ В МИНУЛЕ

(автобіографічна повість)

 

 

    «Написано від душі, але цього не надрукують. А от тобі «придрукують» — 10 років без права переписки. З німецького табору ти втік, з нашого тікати безнадійно... Отже, знищи все, коли хочеш жити»,— порадив мені Олексій Євдокимович, прочитавши мій рукопис ще за радянсьикх часів.
    Олексій Євдокимович Пономаренко був для мене не тільки вчителем, але й другом. Я звертався до нього з болючими проблемами, висловлював найпотаємніші думки. Ми часто розмовляли на «заборонені» теми: про Мазепу, Петра І, Грушевського. Іноді обговорювали й «політику партії» — колективізацію, голодомор. І захотілось написати, щоб спомини мої не канули в Лету, щоб нащадки знали, яка то насправді була політика...
    До болі шкода було нищити свій рукопис, але зауваження Олексія Євдокимовича виявилися цілком слушними, я й сам розумів. І знищив. Тепер важко все відновити по пам'яті, адже пройшли десітиліття. І все ж таки спробую...

 

1. РІДНЕ СЕЛО

    
Понад річкою Супій у Переяслав-Хмельницькому районі розкинулося забуте богом і людьми село Положаї. Забутий і Супій. Немає річки, залишилася лише назва. А колись вона на своїх могутніх хвилях несла слов'янські човни до сивого Славутича, а там і в Чорне море. Слава лунала аж до Візантії. І саме на цьому шляху стояв порт Положаї... Немає вже порта, лише в болотах лежать якорі, як залишки минулої слави.

Положаї — місце, де в ХІІ столітті при Володимирі Мономаху — Переяславському князю, відбулася велика битва з печенігами. Наша слов'янська рать билася до останньої краплі крові, але ворога далі ріки Супій не пропустила. От саме це місце положеної раті (яка полягла) назвали Положаї. За селом у степу височіють кургани — свідки героїчних подвигів слов'янських воїнів.

Мальовниче було село. Кругом луки, покриті барвистими шовковими килимами. На цих килимах із квітки на квітку пурхали різнобарвні метелики, мелодійно шуміла трава. По берегах цвіла калина, всі милувалися її красою. Верболози розкинули по воді свої гілки, наче бажаючи полонити всю річку, грайливо торкалися до гострих листів татарзілля. Водойми увінчувалися золотисто-жовтим лататтям, білими водяними ліліями. Лунали пташині співи, їм підспівував водяний жабокрик — разом виходив такий божественний «джаз». А якою чаруючою була вечірня пора, коли срібний місяць випливав на небо й розсипав по воді прикраси, що вигравали на хвилях. Із села лунала дівоча пісня про кохання, про щастя.

За селом синів ліс — легені навколишніх сіл. Гордістю нашого лісу були велетні-дуби. З гори до лісу витікали джерельця, напували болота й луки чистою холодною водою. Понад річкою та водоймами верболози у воді купалися, подружкою-калиною милувалися. І рясним зеленим шатром прикрашали береги. Це шатро було домом для птахів. Солов'ї витьотьохкували, зозулі людям щастя кували. У лісі дуби з березами, наче про любов, шепталися. Який райський був куточок! Усе живе раділо Сонцю та Воді. Природа була тоді багатою, і щедро людям те багатство дарувала.

Та от настали нові часи, нова ера. Почались індустріалізація, меліорація, інтеграція і тому подібне.  А мені було тоді років десять, коли стали «оновлювати» природу. Прийшли геніальні лисенківці та й заявили: «Усе це патріархальщина! Ми збудуємо новий світ і створимо нову природу, яка нам слугуватиме! Не буде малих річок та джерел, а будуть великі ріки й моря, і тектимуть вони — куди ми захочемо».

І пішли машини по болотах та луках. Чорною пеленою покрили все. Упали зрізані калини й верболози. Загинуло зелене шатро, улетіли звідси птахи. Зелений райський куточок висох і почорнів. Навіть джерельця позабивали й тим обірвали останній зв'язок між природою та людьми.  

Жахливо було поглянути на висушене болото — трави почорніли, померли дерева, наче пожежа пройшла. Величний ліс став схожим на вбогого старця в обірваній свитині. Скрізь — навали гілок та стовбурів, сухі пні. Могутні велетні-дуби стали першими жертвами вандалізму. Колись густий ліс тепер світився наскрізь, як дране решето. Все навкруги омертвили, і тільки сухий вітер гуляв по степу, здіймаючи попіл та пилюку. Знівечили нелюди живу природу.

Не менше дісталося й нашим родючим полям. Там теж погосподарювали бригади агронома Лисенка. «Хай живе нова агрономія. Дорогу їй!», «Смерть генетиці Вавілова!». А принципи цієї нової агрономії полягали в тому, щоб щедро удобрювати поля хімікатами. Наслідки цих лисенківських новацій маємо й досі — у вигляді нітратів та інших отруйних речовин. Потроху природа, як могла, загоювала свої рани. Є у нас тепер і зелені пасовища, і поля, і ліс, і ставки. Приїжджають і зараз до нас городяни на відпочинок, насолоджуються мальовничими краєвидами. Але не знають, що це вже не ті краєвиди.

 

2. БОРОТЬБА З «КУРКУЛЯМИ»

    
Не менше за природу постраждали й люди, бо тут теж почалися перетворення. Спочатку НЕП, як пряник малій дитині, потім колективізація, як кріпосницький кнут. «Добровільно» заганяли у колгосп, як вола в ярмо — і все у вигляді свята. Покинута була робота, зате всюди лунали революційні пісні. На майданах мітингували, зачитували партрішення про розкуркулення ворожих елементів. Життя кипіло по-комуністичному.

А кого, до речі, розкуркулювали? О, це найпростіше, привід можна знайти завжди: одне необережне слово на адресу активіста — і все. «Ти проти мене, значить проти Радянської влади! Ти — ворог народу!». От тобі й рішення про розкуркулення.  Виганяли людей із хат, незважаючи на холод, негоду, не жаліючи ні дітей, ні стареньких. Вивозили аж до Сибіру. Багато хто туди просто не доїхав — померли по дорозі. А їхнє майно активісти радісно ділили між собою — святкували, як чорти на шабаші.

Стали селяни тікати в ліс. Так і з'явились «лісові брати» (назва не тутешня, з Прибалтики, але точна), яких комуністи називали бандитами. Починалася громадянська бійня — війною це не назвеш. Зіткнулися дві протилежні течії, повстали «брат на брата»: кровно рідні (адже всі ми — сини України), а ідейно ворожі.

Настав той час, коли комунізм уже не був привидом, що бродить по Європі, а соціалізм із утопічного перетворився на реальний. Прошуміла громадянська війна, у якій імперіалісти потерпіли поразку, але їхній лідер Черчіль не втрачав надії на близький крах радянської влади. Такі же сподівання поширювалися й серед прихильників Столипінської аграрної реформи, яка встигла за два роки збагатити народ, і тому по селах залишила чимало прихильників. Тільки от більшовики вбачали у цьому збагаченні велику загрозу для своєї влади.

На Переяславщині і, зокрема, в Положаях комуністичну течію очолив Степан Горбатенко. На чолі «лісових братів» стояв Федір Середа. Фактично, обидва боролися за права й свободу людей, хотіли бачити народ щасливим. Але, як висловився один гуморист, програма комуністів — щоб не було багатих. А «лісові брати» прагнули, щоб не було бідних. Звичайно, Федір Середа і його соратники виступали проти колективізації та розкуркулень. За це їх і оголосили ворогами народу.

У нас таким був Іван Косаренко — людина розумна й обізнана, але якій не вистачало войовничих якостей. У цьому плані його і доповнив Федір Середа — людина неабиякої сили. Вони разом створили бунтівний загін та почали відкриту боротьбу проти колективізації як головної причини репресій. Над комуністами все більше нависав тягар народної ненависті, колись вона повинна була обрушитись на їхні голови, і час помсти настав. Однієї ночі люди Середи оточили будинок правління колгоспу, обстріляли його, все перетворили на пекло. Кров, убиті, вогняна заграва... Горіли колгоспні сараї зі скотом та продуктами. Ось до чого призвела насильницька колективізація!

Степан Горбатенко, вирвашися з цього пекла, став уже по-сталінському продовжувати боротьбу з ворогами радянської влади. Твердо вірив у перемогу і внушав цю віру своїм соратникам.

Якось під вечір Степан вийшов зі своєї хати. Раптом на хаті закричав пугач. Налякана дружина стала його благати не йти, бо пугач віщує недобре. Степан, звичайно, не вірив у всілякі прикмети, пішов на партійні збори. А пугач усе летів за ним уздовж дороги й весь час кричав і кричав, наче мала дитина плакала. Степан зайшов до магазину, де знайшлися йому попутники, разом пішли повз церкви. Минувши церкву, попутники десь зникли. А з церкви накинулися на Степана люди Федора Середи і вбили. Мученицьки загинув перший комуніст села, і, якщо чесно, мені шкода його. Він щиро боровся за свою ідею. А те, що ця ідея була хибною — то вже інша річ...

Мій батько теж побував у тому пеклі, коли запалили колгоспні сараї. Усе відбувалося на його очах. Ні живий ні мертвий, чудом вирвався він звідти. Після тієї страшної ночі батько відмовився від своєї посади — заступника голови колгоспу. Висловив протест із приводу розкуркулень та репресій. За це його самого розкуркулили: забрали останню корову (конячку ще раніше батько сам віддав до колгоспу), забрали зерно, весь запас продуктів. От і судіть, який із нього був «куркуль».

    
3. І МИ — ТЕЖ КУРКУЛІ?

Корівка наша, потрапивши до колгоспного «раю», де панували бруд, голод, холод, втекла додому. Стояла перед тином, і сльози котилися з засмучених очей тварини. Мати не витримала такої муки, пустила її у двір, нагодувала, напоїла, видоїла. Дала нам, дітям, молока. На другий день до хати увірвалася бригада активістів на чолі з головою колгоспу Хомою Кошлатим та головою сільради Сергієм Шульгою.

Я сидів на лаві з «Кобзарем». Хома Кошлатий підійшов до мене:

— Читаєш? Може, і вчитися хочеш?,— вирвав з рук «Кобзар» і жбурнув під піч,— Тобі теж туди дорога!— злість аж пре з цього Хоми. А я подумав: ось як ти вшановуєш пам'ять Кобзаря, портрет якого вдома повісив під рушником! Так де ж твоє справжнє обличчя? Я дивився в цю нахабну пику і шукав відповіді. Ех, Тарасе, Тарасе... Піднімися та поглянь, як тебе тут «шанують». І як український народ плюндрують...

Склали акт на предмет крадіжки колгоспного майна, а саме корови. Мати пояснювала:

— Не крали ми. Вона голодна сама прийшла додому.

Пояснювати було даремно. Крадіжка, і все. За такий злочин —  конфіскація всього майна. Усе забрали,  не залишили навіть і зернинки дітям. У мами з горя потьмарився розум, вона вказала активістам схованку з зерном, яку вони спочатку були не знайшли. З цієї миті родина була приречена на голодну смерть...

А на селі боротьба ставала дедалі жорстокішою. Гучніше залунали гасла типу «Хто не з нами, той ворог наш!». Та щось забагато виявилося ворогів. Тоді виникла потреба в новому гаслі, наприклад: «Коли ворог не здається, його знищують як клас!». І спосіб для цього обрали теж новий — голодомор.

І от кістлявий голодомор почав косити свої жертви. Одні пухли з голоду, інші худали, дехто вмирав прямо «на ногах», за роботою. Цей непрошений гість завітав і в наш дім, де було п'ятеро дітей.

Спочатку помер мій старший брат Олексій і відвезли його на цвинтар разом з іншими односельцями. Я, тринадцятирічний хлопчик, допомагав матері доглядати за двома меншими братиками й сестричкою. Особливо нас непокоїв Андрійко, який був «на черзі». Він ледь рухався. Якось ліг на піл (лава уздовж печі) й пальцем указав на долівку, де лежало горохове лушпиння. Слабким голосом прошепотів: «Дай...». Я подав. Та жувати їх він уже не міг. З лушпиною в роті й затих. Закрив очі, наче засинав, перестав рухатись. Невдовзі тіло почало холонути...

Ховати кожного індивідуально не було можливості — занадто багато померлих. Їздила по селу підвода і групами забирала мерців. Закопували їх у спільну братську могилу, просто в яму. Не було на тій могилі ні хреста, ні будь-якої позначки.

Це горе підкосило батьків. Тато захворів на виразку шлунку, мати — на ганрену, їй ампутували ногу. Усі хатні турботи лягли на мене...

А на полях тим часом збирали багатий урожай. Пізніше, коли я працював учителем історії, нас примушували казати дітям, що врожаю не було зовсім. Тільки спробуй-но сказати правду! Відомо, що буде. І тому не міг я тоді розповісти, як по дворах ходили комсомольці-активісти, вибирали всі запаси, не залишаючи й зернинки дітям.

    
4. НАДЯ

Ще страшніша смерть спіткала родину нашого сусіда Йосипа Фесенка. Його було «розкуркулено», як і багатьох заможніх селян, що своєю хазяйновитістю надбали добра...

«Душа ниє, щось недобре віщує», — промовив Йосип. А надворі хмурилося дощове небо, наче зібралося заплакати. Вогняна стріла пролетіла над грішною землею, грохотом обізвалася. І тут линув дощ. У цю негоду, не стукаючи у двері, ввірвалися до Йосипової оселі активісти: «Виходьте з хати, сідайте на підводу. Виселяємо вас усіх у село Григорівку, що за Дніпром!». Активісти кричали, погрожували. Більш за всіх нервував начальник групи — голова сільради. Він, бачте, мав тут оселитися як новий господар. То ж йому немає часу перечекати негоду, негайно же звільняйте будинок!

Поки активісти ховалися в хаті від дощу, сім'я Йосипа радилась надворі. Йосип вирішив: вони з дружиною та дочками поїдуть, а синам — тікати. І тут Бог зглянувся над бідолашними й послав рятівника до старшої дочки Варки. Це був її наречений Іван, якого в селі прозивали Мартовичем. Так от, Іван оголосив: «Одружуюся на Варці». Під цей шумок Варчині брати «зникли»: Грицько — у ліс, до Федора Середи, а Іван — на Донбас... Тільки Йосипові з дружиною та меншою дочкою Надєю не було куди тікати. І повезли їх за Дніпро. Мокрих, змерзлих викинули серед чужого села.

Сільські НКВДісти вже встигли підготувати мешканців: «Будьте подалі від репресованих, це вороги народу!». Тому селяни вороже зустріли новоприбулих. Поселили їх у старому сараї, зарахували на роботу. Пізно ввечері повертались вони у свій «притулок», де було й холодно, й голодно.

Йосип недовго зміг витримати таке життя й вилив свій смуток перед сім'єю: «Не стерпіти нам цього лиха, збираймося додому. Коли вже судилося померти, то у рідному селі. Тепле слово «домівка» манило їх у далеку путь, у важку дорогу — через степи й болота. На болотах уже починалися нічні заморозки. Болотяні водоймища вночі покривалися крижаною коркою. У цю трясовину і впала у пітьмі Йосипова жінка. Витягли мокру, застиглу. Всю її морозило. А йти все одно треба, хотіли будь-що повернутися додому, до рідної землі, де лежать їхні пращури.

Попри всі труднощі, дісталися таки у своє село. Та тільки що тут на них чекало? Налякані односельці не сміли надати притулок «ворогам народу». До Варки навіть і звертатися не стали, знали, що вона й так на волосинці, як «дочка розкуркуленого». Просив Йосип сусідів пустити хоча б у хлів — даремно. Стався з ним удар, і ранком його знайшли мертвого під сусідським сараєм...

Дружина пішла у сусіднє село до родичів — вони теж не прийняли, вигнали небогу. Блукала вона, блукала, поки знайшла свою смерть посеред болота. Залишилась одна донька — тринадцятирічна Надя. Ходила по селу, просила милостиню, ніхто нічого не давав. Пішла на свій рідний город, який ще навесні засадила мати. Зірвала якусь городину, стала їсти. Тут, наче шакали, повискакували нова господарка батьківської хати й сусідка. Почали дитину бити. Били до втрати свідомості, а непритомну викинули просто на вулицю. Отямившися, дівчина піднялася. Ледве тримаючися на ногах, пішла до цвинтаря, там сховалася від злих людей. Через кілька днів Надійка померла від тих побоїв.

Нікого не було покарано за цей злочин. А втім... Та сама сусідка, що била Надю, невдовзі психічно захворіла, її паралізувало. Пізніше померла. Люди казали між собою: це її Бог покарав.

Я довго розмірковував: колись феодал мав право безкарно вбити свого слугу. А що ж тепер — виборюють якийсь соціалізм, комунізм. Невже ж для того, щоб знов чинити, як давні феодали? І дійсно, скільки потім з'явилося «комуністичних князів» і скільки таких жертв, як Надія, пали від їхніх рук!

    
5. РЯТІВНИК

    
Отак у сусіда було лихо, та й у нас не тихо. Лікарі запропонували батькові лягти на операцію. Батько став збиратися до Полтави у лікарню. Перед самим виїздом до хати залетіла ластівка. Батько, хоч і не вірив у прикмети, а все ж таки промовив: «Це моя смерть»... У дорозі роїлися думки, наганяючи смуток — навіщо вмирати вдалі від дому? І таки вирішив батько повернутися назад. А доходячи до села, раптом чує від людей: Сашко (син) пішов по воду й потонув. «Так от на кого віщувала ластівка»,— згадав батько. Отже, я втратив уже й третього брата, і залишилося нас, дітей, я та сестричка Оксанка.

А голодомор і далі косив людей. Комсомольці йому завзято допомагали, усе з хат «вимітали». По полях роз'їзджали «об'єзчики», ловили ворів — тих, хто збирав колоски, — та віддавали їх під суд. Таким чином заганяли народ у голодний тупик, із якого виходом була тільки смерть. І саме в такий скрутний час зайшов до нас Федір Гвоздик — проста людина, але з величною душею. Він і порадив моїй бідній неньці, яка ледве справлялася на одній нозі, відпустити мене до радгоспу «Згурівка», в якому й сам працював. «Буде пасти скот, буде ситий. А може, й вам допомагатиме»,— пояснив Федір. Мати зраділа: «Та вас сам Бог мені послав, як рятівника!». І, звичайно ж, погодилася, знаючи, що Федір буде мені за старшого брата.

Виряджаючи мене в дорогу, дала своє материнське благословіння й наказала: «Повертаючись додому, не йди вночі болотом, а зайди в Козороги (лісок у сусідньому селі) до моєї подруги, там і заночуй». Жила та подруга на краю лісу...

 

6. РАДГОСП

До самого обрію в'ється шлях. По боках, як морська гладь — безкрайний степ. Лише зрідка видно село. Де-не-де буяють нескошені хліби, виграваючи в сонячному промінні золотими хвилями. У небі виспівує жайворонок. А от і голе поле, по ньому котиться перекоти-поле. Куди? Кому несе вісточку і яку?— хто зна... Один краєвид змінює інший. Очі радіють, дивлячись на багатий урожай (пізніше до підручників історії запишуть, що хліб того року не вродив). А тоді я радісно зустрічав завтрашній день...

У радгоспі зустріли гостинно й призначили пастухом. Я був усім задоволений. А що іще потрібно: і ситий, і вільний, і старший друг поруч. Його присутність розраджувала, вже згадка про село, про рідних не викликала суму. А головне — у степу була можливість читати! З «Кобзарем» я не розлучався. Навіть не помічав, як час летить.

У таких сприятливих умовах поступово забував колишнє горе, що мучило мене, каменем лежало на серці. Вже здавалося, що я зовсім щасливий. І не знати, наскільки хитке й невічне це моє щастя. Не знати, що чекає попереду. Радість, як прийде, так і розвіється, наче дим. Може стати, що твій сонячний ранок у цю мить затьмариться. Може... Краще забуду це «може» й читатиму «Кобзаря». Він переносить мене в інший світ. Мріями летиш понад землею. Летиш, летиш... І раптом — прірва! Я аж зойкнув, «повернувшися на землю». А де ж мої корови?! Побіг по степу зганяти корів до купи. Перерахував — а однієї не вистачає! Куди ж тепер? Де ж її шукати? Навкруги — німа тиша, далина й пустота. Тільки я біжу, біжу, а обрій із синім небом та зеленими травами упливає від мене. Корови так і не видно, лише ворони крукають і ховрашки у землі пискотять, іноді перебігають з місця на місце. В далині лисиця промайнула... І тут я зупинився. А може, за коровою вовк — степовий господар, погнався?

Пригнічений, я погнав стадо додому. Усе розповів Федору. Він навіть не лаяв мене, більше мовчав. Другого дня почалися пошуки. Безрезультатно. Дивно, що інші теж не лаялися, мовчки шукали; але всі були засмучені. І прорвався чийсь голос: «Кінець. Нема чого її шукати, мабуть степовик загриз». Інші обізвалися: «Знайдеться, будемо шукати». А на третій день Федір мені порадив уїжджати додому. «Знайду — повідомлю, тоді й повернешся». Дав продуктів на дорогу, і так ми розпрощалися з цією святою людиною, яка вдруге у біді подала мені руку.

Попрямував я помалу до гаража. Знайшов машину, яка йде до районного центру, але шофер мені відмовив. Тоді я дочекався, поки шофер пішов у диспетчерську. Я оглянув машину й помітив під її низом щось на зразок перехрестя, місце, де можна, зігнувшися, сісти. Не довго думаючи, шурхнув під машину, згорнувся у клубочок. Бачив, як шофер підійшов, сів у кабіну й машина рушила.

 

7. ДОРОГА З ПРИГОДАМИ

Шлях мокрий, місцями калюжі. Заплющив я очі, ляпає в обличчя. Руки терпнуть, у ногах ломить, у голові шумить. Не витримав і заволав: «Зупиніться!». Машина зупинилась біля обочини. Вийшов шофер і став її оглядати. Зазирнув під машину й побачив чорний комок, який подавав ознаки життя. Витягнув мене, оглянув. У напарника попросив ганчірку, витер мене. Став допитувати, хто я й куди їду. А я тільки мовчу, переляканий. «Значить, на Яготин? Я ж не дозволяв! Ну що з ним будемо робити?»— запитав у напарника. Той відповів: «Не залишати ж його в степу на розтерзання вовкам». Шофер підняв мене спритно, наче річ яку, й кинув у машину. Рушили. Невдовзі показався Яготин. Машина зупинилася й голос шофера пролунав: «Яготин!».

Від Яготина усе знайоме й близьке. Не відпочиваючи, кілометр за кілометром — і вже під вечір я був біля сусіднього села Фарбоване. Болото перейти, і я вдома. Але почало сутеніти. Згадав пораду матері зайти в Козороги (це поруч із Фарбованим) до її подруги заночувати. Підійшов до лісу, завернув наліво. От і двір. Будинок за огорожею дуже нагадував сховище відлюдника, де можуть витати привиди — духи забутих предків.

Боязко постукав. Вийшла молода, гарна, привітна жінка й запитала «Хто там?» Я назвав себе й розповів про матір. Вона тут же пустила до хати. Нагодувала, вклала спати. Але мені щось не спалось. Усе думав, як можна жити вдалі від людей, серед лісу, де вовки, а може й бандити? Думки напливали одна на одну й відганяли сон. Раптом чую стукіт, кроки й голоси. Через щілину прикритих дверей бачу трьох чоловіків. Хто вони? Що їм потрібно? Насторожено прислухаюсь, чую дивне запитання: «Що — є?». Жінка відповідає: «Ні. Це син моєї сестри. Не дам! Та на ньому самі кістки... От вам випивка, закуска, а його залишіть!». Я лежав переляканий — от і зустріч із людоїдами віч-на-віч.

Вона зайшла до мене.

— Ти чув? Бачив?

— Так.

— Шкода.

Це слово мене вдарило, наче струмом. Адже свідків живими не лишають! А жінка тим часом продовжувала:

— Доведеться уходити. Я тебе проведу до вашого лісу, а там ти й удома».

Ми швидко перейшли болото й ліс. Зупинилися попрощатися. Жінка вручила мені торбинку з продуктами для мами й попросила, щоб я ніде, ніколи, нікому не розповідав про те, що бачив. Я їй дав слово мовчати. Потім вона повернулась назад, у своє «сховище відлюдника», а я пішов далі. І тільки зараз, лишившись на самоті, я помітив перед собою густий туман, що наче димова завіса, закривав село. Втім, мені тут усе знайоме, пройду і навпомацки. Згодом перейшов мосток уже біля самого села. Тепер — рукою подати... Я озирнувся навкруги, й раптом із болота миготнуло два вогники. Мерехтять, наче й рухаються, чи це мені тільки здається? Так, рухаються і на мене йдуть. Та це ж вовк! Що ж робити? Тікати — куди? Позаду ж ліс, а це не схованка від вовка. Невже смерть?! Тільки-но я від неї врятувався, щоб тепер, біля рідного села, вона проковтнула мене! Єдиний вихід — лягти на землю, люди кажуть, вовк лежачого не бере. Ліг, чекаю, дивлюсь на вогники. Мерехтять, але не рухаються. Та це ж світлячки! Обережно піднявся, боязко, переступаючи з ноги на ногу, пішов уперед. Направо вже вимальовувалися обриси рідних Положаїв. Я прискорив хід. Туман розсіявся і страх пройшов. Нарешті я вдома!

— Чого ж ти вночі йшов через болото?— збентежилася мама.

— А я у Фарбованому зустрів людей із Денисів (це сусіднє село) і пішов разом із ними.

Поступово я приходив до тями, відчуваючи, що всі жахи позаду, що повернувся додому живий-здоровий. Став розпитувати маму, як її здоров'я, як справи. Мати розповіла, як загинула Білка — наша конячка.        
    

8. КОНЯЧИЙ ПРОТЕСТ

«Добровільна» колективізація поширювалась як на людей, так і на тварин. І якщо воли давно були привчені добровільно йти в ярмо, то корови й коні не були у захваті від цих нововведеннь. От їх і відправляли до колгоспу для уярмлення. І вони, відчувши на собі грубість, побої, голод, стали по-своєму протестувати. Скотина ревла, руйнувала стіни, щоб вирватися з цього колгоспного «раю». А вирвавшися з цієї тюрми, тікала додому, порушуючи колгоспні закони про заборону залишати свої нові сараї.

Так само тікала й наша конячка Білка. Повторювалась та ж історія, що і з корівкою. Прийде, бувало, Білка до своїх воріт, положить голову на паркан і чекає, коли господарі вийдуть та заберуть її до хліву, де й тепло, й сухо, і напоють, і нагодують. Матінка моя вийде, а пустити не наважується, бо вже постраждала за такий «злочин» із коровою. Гляне, бувало, на конячку, обійме її і заплаче. І Білка плаче, так і ллються сльози з розумних конячих очей. І так, обливаючись гіркими сльозами, велить нам відвести Білку до колгоспного табуна. А наступного дня Білка знову біля своїх воріт. Колгоспні наглядачі забирали її, били.

У той вечір її так само забрали. Йдучи за чужими людьми, Білка весь час оберталася, дивилася на свою господарку: забери мене додому. Матір плакала і чомусь відчувала, що це було останнє побачення. Привели Білку до колгоспного двору. Не нагодувавши, не напоївши, залишили на ніч прямо надворі. А другого дня знайшли її на болоті мертвою посеред трясовини...

 

9.  ЛІСОВІ   БРАТИ

І знову згадав бувальщину. Як жили до колективізації, як потім з'явились «лісові брати». Їхню молодість я би порівняв з молодістю України, яка тоді розцвітала. Українські діти радували батьків чемністю й працею. А працювали радісно — на благо рідної землі, і так же радісно гуляли. Згадую своє село: вечорниці в хатах, гуляння на вигоні, або за селом понад ставками, облямованими розкішними вербами, стрункими березами, або на луках, покритих різнокольоровими квітучими килимами. Скрізь життя буяло! І, наче з синіх небес, над ставками й луками линула чарівна мелодія: «Ой, з-за гори, з-за крутої сходить зіронька ясна. Та то не зіронька була, то дівчинонька моя...»,— співали дівчата. Слухало село, слухав місяць ясний і зіроньки золоті. Тихо слухали ставки, й очерет шептався: ще-ще-ще... А от товариство парубків, нащадків славного козацького роду, наближається, щоб доповнити хор.

— Дивіться,— кароока Маруся зір кинула на Федора Середу, який ішов попереду гурту,— дивіться, Федір, наче Тарас Бульба зі своїм загоном. А он зправа, як Остап, стрункий та високий Іван Косаренко, друг і порадник Федора.

— Сестро, я Івана люблю до відчаю. Та не я до серця йому, інша стоїть на моєму шляху. Що робити? Як діяти, щоб оволодіти його серцем? — звернулася до Марії синьоока Катруся.

— Не розпалюй у собі ревнощі, вони тільки шкоду приносять. Он придивись до циганочки, як  вона Йосипового Грицька зачарувала, просто з розуму звела. Бачиш, вони не обіймаються, не цілуються на людях. Боронь Боже комусь сторонньому побачити. Вони очима розмовляють, розуміючи все без слів. І любов у них чиста й свята, любов-тайна. Отак і кохають одне одного, очікуючи старостів,— відповіла вірна подруга.

Парубки підійшли, привіталися, стали роздавати дівчатам гостинці. З другого кінця села лунало: «Ой зійди, зійди, місяцю, як млинове коло...». Коли відлуння стихло, молодь заспівала: «Ой, у лузі червона калина похилилася. Чому наша славна Україна зажурилася?..».

А дійсно, чому зажурилася Україна? Бо над нею згущалися грозові більшовицькі тучі. Грянув і грім — розкуркулення й репресії. Затихли пісні, село завмерло, як паралізоване. З НЕПом було покінчено й тепер людей добровільно заганяли в колгоспи, забираючи майно. Колгоспне — вже не своє. З господарів зробили кріпаків. Розорені, ображені й обурені люди йшли в ліси боротися, мстити. Горе робило їх братами. Лісовими братами. Це були свідомі українці, які гуртувались у повстанські загони, навчалися військовим азам, щоб боротися проти колгоспного ярма.

Селяни їм співчували, але знаходилися й зрадники, ласі на більшовицькі подачки. Один поштар-активіст вислідив загін Федора Середи та указав чекістам. Загін оточили, був нерівний бій, але ніхто з лісових повстанців не зганьбив честі своїх пращурів — билися до останнього патрона, до останнього дихання. Ці мужні хлопці — зранені, вмираючі, продовжували боротьбу. Героїчно загинули й Федір Середа, й Іван Косаренко, й Грицько Фесенко, й багато інших. Загін Федора Середи було розбито, а полонених відправлено до Сибіру одних на поселення, інших — в «розход». Навіть тим, хто мав якийсь побічний зв'язок із бунтарями, дали строк «с послєдующім посєлєнієм».

 

10.  ПАЛІЙ

Положаї спали після денної праці. Тільки Федосці Науменко не спалося цієї теплої серпневої ночі. У хаті, яка притулилася край села, було душно, й молодиця вийшла надвір вдихнути нічної свіжості, помилуватися зоряним небом. Он Північна зірка, немов маяк у морі. Он Ведмедиці: Велика, Мала, їх у народі ще возами називають. Чумацький шлях, по якому наші прадіди у Крим по сіль їздили. А он на заході — загадкова Венера. Це під її покровом проходять нічні таїнства, вона закоханим щасливу доленьку віщує. Якась невідома зірочка по небі пролетіла й зникла — а це чиясь душа у рай пішла.

Федоска вдихнула на повні груди: яка краса навколо, прямо рай земний! І раптом з-під землі взлітає вогняний змій, здіймається високо в небо клубами диму, покриває все чорною пеленою. Запалали колгоспні скирди. Небо затьмарилося, заплакало, зіроньки сховалися. І на тлі заграви промайнула таємнича фігура, вибігла на дорогу. Федоска сховалася, щоб прослідкувати, кому ж це знадобилося палити народне майно? Ось він наближається, повернувся... впізнала! Хто б міг на нього подумати? Підлий злодюга...

Наступного дня злочинця-палія було заарештовано й віддано під суд. Зібралася вся сільська громада. На лаві — Микола Шульга, якого в селі по-дружньому називали Лаврентійовичем. Усюди було чутно: «Дамо йому на всю катушку!», «Ворог!». Узяв слово голова колгоспу Хомич. Розповідав про боротьбу з ворогами, яких треба нищити, бив себе у груди. Але його палку «речуху» обірвала Федоска.

— Не Лаврентійович палив скирди, я бачила...

— Говори, Федоско!— загуло в залі.

— Їх підпалив Хомич!

— Що?! Наклеп на голову колгоспу? Під суд її, як ворога народу!— аж ревів роззлючений Хомич.

Активісти, судді вже спрямовували свій гнів на нещасну. І тут заляканий, мовчазний народ, наче вибухнув. Усі шуміли, кричали: «Хомича під суд! Ми віримо Федосці!». Суд не міг іти проти цілої громади. Взяли підступного голову колгоспу під стражу…

Усі дивувалися: чому це голова хотів погубити чесну людину? Не знали ж вони одне одного раніше, їхні шляхи схрестилися тут, у Положаях. Шульга раніше жив на Донбасі, потім на Полтавщині. Хомич же якраз із Полтавщини й був родом, там комуну створював. Може, їхнє суперництво почалося ще тоді?— припускали односельці. Шульгу знали, як людину правдиву, принципову. Він не терпів підлості, зради й завжди все говорив прямо у вічі, ніколи не тримаючи каменя за пазухою. Що ж, напевне, Хомичеві було чого не любити, а може, і боятися Лаврентійовича.

Як то кажуть, диму без вогню не буває, і людський поговір мав рацію. Але люди навіть не знали, якою страшною була правда. Та комуна, яку створив Хомич, складалася з підлабузників та п'яниць, яких він потихеньку споював, прибираючи до рук. За їх допомогою Хомич убив свою жінку, а комуну спалив, замітаючи сліди. Отже, маючи таке минуле за плечима, він повсякчасно боявся викриття свого злочину. Але — катюзі по заслузі, тепер йму дали 10 років ув'язнення і 5 років поселення.

 

11.  СИБІР

«За золото й від чорта можна відкупитися». Хомич мав кошти, дістав необхідні бланки, документи, зфабрикував на себе нову справу. І юридично її виграв. Продажний суд звільнив його, наче за нестачею обвинувачень, і відправив на поселення, де жили ті, хто вже відбув покарання.

Хомичеві тут жилося вільготно. Завів нову сім'ю, добре господарство. І треба же, що саме сюди потрапили засуджені з Переяславського району по «справі банди Федора Середи», а саме ті, хто мав побічні зв'язки з загоном. Якось до Хомича прийшли невідомі:

— Хочемо тобі нагадати, Хомичу, як ти разом із головою сільради віддав під суд Микиту Чорноштана лише за те, що він пошив костюм «ворогу народа». А Івана Мартовича за що позбавили волі на роки? За те, що він підстриг когось із «куркулів». А за що дітей Юхима Колесника кинули на голодну смерть? Пригадуєш?

— Та ви що?

— Не треба сцен. Ми і є ті «куркулі» й «вороги народу». Що ж, давав проти нас свідчення, загнав нас у Сибір. А потім і сам у капкан потрапив? Та тільки бачимо, щось легко ти відкараскався.

— Товариші,— сльозно забринів голос Хомича,— ви мабуть помиляєтеся, обізналися. Я не з Положаїв, я білорус, мене сюди направили за антирадянські погляди…

— Не кривляйся, Хомичу, тут багато хто підтвердить, що ти був головою колгоспу, а точніше — ворюгою і палієм. І справжній ворог народу — саме ти, хоча й прикривався партквитком. Ти ж навіть батьківського прізвища зрікся. І, якщо відверто, то й самих комуністів зрадив, таких, наприклад, щирих, як Степан Горбатенко, то була чесна людина, хоч і ворог наш… То ж збирайся, пішли до НКВС, розповіси свої гріхи. А втім, твоїх гріхів, мабуть, і не перелічити.

Був новий суд, нові свідки, серед яких — і в'язень Микита Чорноштан. У ході нового слідства було виявлено: Яків Хомич Середа до колективізації проживав на Полтавщині в селі Демки, де мав багате приватне господарство. На базі свого господарства організував комуну. Зацікавив односельців новим видом господарювання. Йому повірили, люди понесли своє майно, «усуспільнили» його. Тільки жінка була проти цих починань, відчувала, що тут щось нечисто. Не подобались їй і нові друзі чоловіка, бо нечистими були на руку, топили у чарці своє буття. Усе частіше виникали сімейні суперечки, причини яких ніхто не знав. І от після однієї сварки, коли вони вже начебто мирилися, через вікно пролунав постріл. Той, хто стріляв, усе добре знав і мітив не в Хомича, а в дружину — так було домовлено…

Через деякий час удовець оженився на молодій крусуні, яка раніше була його хатньою працівницею та ще й спільницею в його справах. Комуна процвітала, слава про неї котилась далеко, гриміла за межами села. Та раптом комуна згоріла. Після пожару комунари залишилися розореними, але ні у кого не виникло жодної підозри. Скрізь тільки й мови було: в Хомича стріляли, але вбити не вдалось, то вбили дружину, а тепер ще й спалили комуну.

У Положаї Хомич прибув зі славою вірного більшовика, активіста, одразу влився в нове життя. А після розгрому правління колгоспу Хомича обрали головою колгоспу. От тоді він став копати яму Лаврентійовичу, а сам до неї потрапив. Новий суд затвердив перший вирок: 10 років ув'язнення та 5 — поселення, як ворогові народу.

Справедливість, начебто, встановилась. Але Микита Чорноштан, який був свідком, чомусь одразу потрапив у немилість начальства. На нього склали донос, що він співав антирадянську пісню. І коли його строк закінчився, Микиту не випустили, а передали до НКВС, там нафабрикували нових доносів. Засуджений став обурюватися, виправдовуватися, за що його кинули до спецізолятора, де вбити людину — легше легкого, а лікар напише все, що треба…

Сибір, Сибір! Скільки українських синів тут склали голови. Скільки їх, молодих, не побачать свою неньку Україну, її вечорниць та дівчат-чарівниць, не почують рідних пісень. Сибір. Морози та сніги. Чужина — холодна й безлюдна, тільки гуде під землею. Це каторжники руду добувають. А на Україні квітнуть сади, співають солов'ї. Їх не почує Микита, не співатиме: «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницю». Він, як і багато інших мучеників, залишиться навічно у сибірському склепі.

А Москва раділа, дивлячись, як українці самі знищують свою Україну, як гризуться між собою брати. Москва «підкидала вогню», надсилаючи свої укази.

 

12.  ШКОЛА

Через декілька тижнів Федір Гвоздик переказав мені через людей: «Корову знайшли, приїжджай, чекаємо». Я став готуватись у дорогу. А перед від’їздом треба було для сім’ї знайти якісь продукти. І я зі своїм другом Сергієм Козубом  пішов на промисел. Знайшли, що шукали. Під колгоспною коморою з зерном була в підлозі дірка. Ми її розширили й почали точити зерно. Та вдень сторож помітив слід зерна і вирішив організувати облаву. Наступної ночі ми з великими торбами знову полізли під комору. Аж раптом крик-команда: «Вилізайте, ви оточені!». Отакої! Ми потрапили у пастку: тут була ціла «група захвату» — збіглися мабуть, усі активісти села. Довелося вилазити. Я поліз першим. Вони дивляться: а де ж другий? Глянули під комору — його немає. «Він же на другому боці комори!»— гукнув хтось, і всі рвонулися за ним. Мене сторож тим часом міцно тримав. Я вкусив сторожа за руку й вирвався від нього. Але ті всі збагнули: гнатися за двома зайцями — жодного не впіймаєш, і кинулися на мене. Зловили і, як державного злочинця, до сільради відправили. Загнали в темний чулан і там замкнули. «Ворюга! Завтра отримаєш по закону».

Ніч. У чулані сиро, холодно. А я майже не вдягнений. Грівся, бігаючи з кутка в куток; намацав якесь лахміття і вповз у нього, щільно закутався й так проспав до ранку. Коли стало світати, у маленьке віконце пучок світла впав, і я прокинувся. Роздивився навкруги. Це був склад майна репресованих. Я на голе тіло вдяг одну одежину, на неї — другу, ще кращу. Потім і пальто натягнув. Знайшов і взуття. О, теж вдягну. Коли чую кроки, через щілину бачу — сторож іде. Скрипнули двері й сторож переді мною: «Скільки вас тут є? Завтра судитимуть. Такого жаху вам дадуть, що і в пеклі грішникам не снилось. Сьогодні наш голова примав районне начальство, то не до вас. Шмагайте додому...»,— і впав на землю. А від нього тхне горілкою, наче з діжки. Слава Богу, нечисту силу від мене відвело. Та ще й зі здобиччю додому добрався.

Але ж продукти для сім’ї потрібні, а зернова лазейка вже прикрилася. І я подався до сусіднього села Ташань на ярмарок. Чого тільки там не було! Є на що подивитися. Аж слина потекла, у животі бурчить, треба схопити чогось їстивного. От лежать смажені черепашки (так у нас називають річні мідії). Я й ухопив декілька. Тут чую крик баби: «Ворюга! Ловіть!». Сполошився весь базар. Мене спіймали і стали бити з криками «Ворюга!». І чую схвильований жіночий голос: «Стійте! За черепашку дитину вбивати? Нелюди ви!». Ця добра жінка заплатила за черепашок і мені їх віддала, та ще й подала шматок хліба. Раптом я почув інший голос, уже не такий приємний, як у доброї жінки: «Та це ж Колесник, із нашого класу. Яка ганьба!».

Наступного же дня директорові школи доповіли про цю подію, і Микола Григорович Панкратович сам прийшов до нас. У хаті застав мене й матір. Я засовував горшки у піч, а мати керувала, повзаючи без ноги по домівці.

— Мамашо,— звернувся директор до матері,— я прийшов до вас поговорити про Миколу.

У мене душа пішла у п’ятки — зараз розкаже про базар, хоч із дому тікай… Але чую, зовсім не про те мова:

— Йому потрібно вчитися, і я в цьому допоможу. Миколо! Кожен день заходь після школи до мене на обід. Домовилися?

Наступного дня я пішов до школи. Босий, у лахмітті з’явився у класі. Більшість зустріла мене вороже. Сусід по парті залишив своє місце й перейшов на інше. А на перерві, наче від прокази, тікали від мене. Особливо нападала на мене компанія дружків сина голови колгоспу. Шушукалися, кидаючи у мій бік злістні погляди, насмішки, образливі слова. Навіть після дзвінка ніхто не зайшов до класу. І раптом вирвалося: «Уберіть Колесника, від нього тхне часником…». Вони ще щось казали, але побачили директора й замовкли. Слідом за директором та вчителем позаходили й учні. Дружки сина голови колгоспу почали виливати образи. Я сидів за партою сам, як вовк-одиночка, загнаний у кут людьми з вилами. Стояв галас. Директор, вислухавши всіх, подав знак, і клас замовк. Всі чекали, що він скаже. Микола Григорович підізвав мене до себе і став розповідати класу:

Я сам ходив до Колесника додому просити його матір, щоб відпустила Миколу до школи. Він не міг учитися, бо був далеко на заробітках. Вам, може, це важко зрозуміти, адже ви отримуєте все від своїх батьків, а у нього мати — каліка, і вся хатня праця на Миколі.

Директор розповів, що сам бачив, як я варю й печу, прибираю, перу. І наостаннє додав:

А щодо часника… Ви знаєте, на превеликий жаль, у них вдома крім часника, полови, лушпиння та липового листя немає що їсти. То невже ви станете сміятися з чужого горя? Тільки йолопи можуть ображати убогого, а ви же, сподіваюсь, не такі? Мені, наприклад, шкода не те, що він їсть часник, а те, що він їсть його без сала. Але вірю — він досягне успіхів і їстиме часник обов’язково із салом.

Потиснув мені руку, сказавши: «Жду». Всі затихли, наче у рот води набрали, і настав мир. Кожен день Микола Григорович забирав мене до себе на обід…

Пройшли роки, я успішно закінчив семирічку. Після того випадку клас уже не цькував мене, хоча компанія «начальствених синків» усе-таки мене недолюблювала. По закінченні семирічки я, разом з усіма, подав заявку до Переяславського педагогічного технікуму. І от гра долі. З багатьох наших учнів вступили троє: Іван Ганжа, Марія Шинкаренко (тепер вона Колісник) і я. А ті самі «синки», не поступивши у навчальні заклади, пішли в солдати і стали хорошими «солдафонами».

 

13.  НАВЧАННЯ У ПЕДТЕХНІКУМІ

Отже, попри всі складності й перешкоди, я пройшов конкурс і вступив до Переяславського технікуму. Та пішли нові складності — вдома залишилися хворий батько, мати-каліка й малолітня сестра. Кожної суботи я поспішав додому, йшов пішки з Переяслава — десь тридцять кілометрів. І, щоб скоротити дорогу, став ходити навпростець через степ. Колись у тому степу столипінські хутори були, їх при радянській владі знищили. Через такі зруйновані хутори я і йшов.

Пам’ятаю, одного разу взимку іду, як завжди. Усе навкруги замело снігом — гладь, хоч котися. У повітрі в сонячному промінні сніг виблискує, наче серебро. Аж до обрія ніде ні цяточки, білим-біло. І раптом, як із безодні, темна сила в очі вдарила. Я остовпів, завмер на місці, жах пройняв мене. Прямо переді мною відкрилось чорне коло старої криниці. Із темної безодні віяло чимось страшним. Переляканий, стояв над ямою та й здивувався, як вчасно я встиг зупинитися. Адже її не було видно. Ще б один крок — і я полетів би в неї!

…Вдома про цю подію розповідати не став, але більше не ходив навпростець. Недарма в народі кажуть: «Хто ходить навпростець, той удома не ночує».

Дедалі ставало все складніше, і я зрозумів, що далі вчитися немає можливості. Треба шукати роботу. Поїхав до двоюрідного брата Бориса у містечко Маньківці (райцентр), де він працював першим секретарем райкому партії. Борис Андрійович,— там його всі величали саме так, допоміг мені влаштуватися вчителем молодших класів у віддаленому від райцентру селі Красноставка. А з Переяславського педтехнікума я перевівся на заочний відділ Уманського педтехнікуму. Вчився і працював.

Тим часом брата призначили на нову партійну посаду в Києві. Перед від’їздом у присутності своєї дружини Насті Борис мені сказав: «Будеш виїжджати — забереш оті речі». Там були дорогі одежа і взуття. Через деякий час став збиратися в дорогу й хотів запакувати братові обіцяні речі. Але на тому місці, де Борис указав, їх не було. Настя стояла поруч, і я здивовано поглядав то на неї, то на одежну шафу. Вона мовчала, вдаючи, ніби нічого не знає. Так я й поїхав. Із тих пір пролетіло чимало часу, вже ні Бориса, ні його жінки немає, але одного разу мені племінниця розповіла, що Борис Андрійович мав на мене глибоку образу і на той світ ту образу уніс.

— Микола,— казав він,— погребував моїм подарунком, не взяв тих речей, що я йому підготував.

— Дивно,— відповіла племінниця,— він, голий і босий, не взяв того, що ви давали… Тут щось не так.

Але ж я не міг не повірити Насті, вона так запевняла…

Він їй вірив сліпо. Ми всі для неї були чужі. Племінниця часто бувала у них, але «тітонька» не була рада таким візитам, хоча сама жила в розкоші й достатках. Це точно, що багатий бідного не розуміє. Настя, бувало, накаже хатній робітниці викинути черствий хліб на сміття, а не здогадається бідному віддати. І тільки хатня робітниця тихенько передасть хліб голодній племінниці, яка рада й сухарику. Так само до смітника потрапляли дорогий одяг і взуття.

Та що казати про нас, коли Борисова мати помирала з голоду, а для невістки вона теж була чужою. У старенької вистачило сил тільки доїхати додому й перед смертю розповісти другому сину, як Настя її «привічала», жаліла для неї шматка хліба… А я особисто до Бориса більше не звертався ні за допомогою, ні за порадами, хоча мав у них неабияку потребу. І даремно не звертався, але про це пізніше…

 

14. ВІЙНА

Наближення війни відчувалося ще до її початку. Тільки й мови було: нехай посуне своє свиняче рило у наш город — відрубаємо. Та коли ворог своє свиняче рило посунув (німецькі війська йшли особливим строєм, який називався «свиня»), не змогли його відрубати. Німці оточували так, що й порятунку ми не знаходили. І все тому, що Глава наш був без голови. Чим треба було думати, щоб, бачачи наближення війни, знищити вищий комсостав країни? От хто був винен. Не солдати, яким дорікали за відступ, і які мали секретний указ: «Потрапив в оточення — застрелися, щоб не потрапити до полону». Так судили в тилу — просто й легко. А війна є війна: і смерть, і полон. Не керівництво наше військове допомагало солдатам, а народ. Особливо жінки були вірними — проявляли героїзм усюди: працювали, замінили в тилу чоловіків на всіх роботах, усиновляли сиріток. А начальство, залишивши солдат, спасало свою шкуру. Солдатами командували єфрейтори, які були водночас і старшими товаришами, і генералами.

От вам і причини відступу в 41-му році. Скільки було жертв, скільки полонених! А ми відступали й відступали. Жінки плакали: «Рідненькі наші, на кого ж ви нас покидаєте? Куди ж ви, любенькі наші, тікаєте?». У нас теж ком застрягав у горлі, сльози напливали на очі, та ми нічого не могли їм відповісти. Німці нам давали жару на нашій же землі — били і у хвіст, і у гриву. З неба — по ешелонах, і летять вагони, вщент розбиті. Де ж були наші аси? Спробуй на фанерних «кукурузниках» наздогнати німецькі винищувачі?

Пам'ятаю, як нас у Каховці бомбили. А потім пустили танки, був бій. Нас розбили, живих взяли у полон. І погнали, і погнали... Тільки в Херсоні ми зупинилися. Дорогу там будували. Важка робота. Зранені й хворі падали від утоми. Німці їх добивали. Деякі намагались вирватися з цього пекла. З нашої колони трьом спочатку вдалось, але їх спіймали за допомогою собак і тут же прилюдно повісили на страх усім.

А на другий день усіх нас погнали копати ями, глибокі й широкі. Ми думали — траншеї. Виявилося — могили для євреїв. Викопали. Нас відвели на протилежний бік. Коли бачимо, наче хмара наближається. Це гонять євреїв. Зупинили перед самою ямою. Дали команду: речі покласти на землю. І застрекотали автомати по всій лінії. Постріли, крик і плач нас оглушили. Такого, мабуть, і в пеклі не почуєш. Переді мною молоденька євреєчка стояла, притиснувши до грудей немовля. Від пострілу впала, але зібравшися з силами, дитину відштовхнула подалі від ями — може, врятується… Але тут підійшов німець до плачучої дитини і безжально вдарив великим чоботом по дитині. Дитя полетіло в яму… Це звірство у мене й досі перед очима.

…Концтабір. Сидимо поруч зі смертю. Думки рояться: де вихід? Як звільнитися? Потрапити сюди було так легко. А вийшло це через історію з макентошем. Розбиті під Каховкою, ми стали пробиратися до лінії фронта, до своїх. Місцеві радили: перевдягніться у цивільне й кажіть, що йдете з окопів. Так ми й зробили. Зайшли до чиєїсь хати, зовсім не бідної. Я натягнув на себе якесь лахміття, не став голитися, на відміну від свого друга Аркадія Мойсі (син письменника Івана Ле), який, згадавши своє інтелігентне походження, а може, просто минуле, поголився і вдягся в чистий, дорогий одяг. Поверх надів макентош — не впізнати. І тільки-но вийшли з хати, раптом як гавкне! Глядь — перед нами німець із автоматом. Повів нас у штаб. Там на мене мало уваги звертали, зате на Аркадія витріщили очі: «Жидан, жидан»,— промацували його макентош. «Комісаре, комісаре»,— прозвучало з інших вуст. Звичайно, і за «жидан», і за «комісаре» загрожував розстріл. Тут і до мене підійшли: «Пушка? Пушка?» — подумали, що я артилерист. Пояснюю: «З окопів іду», але він одразу розпознав обман і вдарив мене кнутом.

Посадили нас в одиночку до особого розпорядження. Сидимо.

— Ти б хоч той чортовий макентош зняв. А френч! Та ти в ньому, як індик. Скинь усе це та сховай,— порадив я Аркадію.
Став він ховати свого макентоша. Закопав. «Ні, знайдуть». Поліз на горище, аби там приткнути. Глянув у віконце — по двору німці бігають, чим-то стривожені. Ведуть полонених. Мойся мені це переказав. Схоже було, що німці збираються тікати. Аж тут відчинилися наші двері й нас вигнали з сарая, пхнули в колону. Ми врятовані! Хоч би там що, але не розстріл.

Погнали всіх до ешелону. Повантажили й повезли. Мабуть, до іншого концтабору. А на підйомі, коли ешелон їхав повільно, його обстріляли. І тут же двері вагонів порозчинялися, ми побачили людей у цивільному з автоматами. Вони кричали нам: «Виходьте, тікайте, ми німців затримаємо!». Усі побігли до села. А я побіг у степ, подалі від залізниці, бо понад залізницею проходять обходи. Сховався у скирді. А ранком пішов шукати дорогу й зустрів якусь жінку. Виявилося, вона медсестра, теж потрапила в оточення. А зараз іде до рідної Молдавії. Два дні нам було по дорозі, а потім дороги розійшлися. Вона попрямувала на захід, а я — на північ.

Дістався до Черкас. На лівий берег мене переправили пастухи. Далі пішов сам на Золотоношу. Під Золотоношею повз мене пройшов якийсь чоловік. Обернувся й запитав:

— Дідусю, ви, я бачу, йдете здалеку, не бачили полонених? Я шукаю свого сина…

— Тату, це ж я, Микола!..

Рідний батько не впізнав мене — заросшого, обірваного. А тепер ми разом пішли додому.

 

15. «ВІЙНА» В ТИЛУ

У селі я дізнався, що полонені повинні з’явитися до німецької комендатури. Але туди як з’явишся, то можна й не повернутися, бо, на думку німців, місце полоненому — в концтаборі. Познайомився з іншими звільненими полоненими, які раніше прийшли в село. Вони переховувалися у бездітних стареньких, часто міняючи місце проживання. Першим таким моїм знайомим став Юрій Дудник. Ми швидко здружилися, знайшли багато спільного. Він зі мною поділився, що небайдужий до Олександри Коркач. Я схвалив його вибір. І Юра пішов до неї у прийми. Заради власної безпеки, на людях ми бували рідко. При появі німців ховалися в болоті.

Якось до моєї матері завітала Федоска Кіхтенко й запропонувала свою послугу — переховувати мене в себе на горищі. «Ховатись у ярах та на болоті ризиковано, якщо фашисти знайдуть — розстріляють. А у мене вони квартирують, тож із обшуками не прийдуть». Завдяки їй я врятувався в лиху годину.

Наша з Юрою дружба міцнішала. Відчувалося, що він свого друга в біді не залишить. Про таких в армії казали, що з ним можна йти у розвідку. Та й для Олександри він був добрим чоловіком. Жили душа в душу, мріяли про майбутнє, чекали дитинку. Та Юрій так і не побачив своєї дитини — його забрали в Німеччину. Пізніше, коли повернувся його друг із концтабору, то розповів: німець став бити одного хворого, Юра кинувся захистити товариша. Його схопили і привселюдно повісили. Отак і загинув мій друг Юрій Дудник, пожервувавши власним життям заради справедливості. А Олександра зберегла святу пам’ять про коханого і свою любов перенесла на сина — Василька…

Більшість полонених переховувалися. А от приймак Марини Вороніної не ховався. Ходив собі дідом, майстрував. Я з ним познайомився, але симпатії до нього не відчував. Щось було підозріло… Він виказував обізнаність в усьому, багато знав і про наших, і про німців. А звідки? І я тримався від нього осторонь…

Взагалі, тих, хто переховувався, можна поділити на дві групи. Полонені, які втекли з німецького полону, та підпільники, спеціально залишені тут. У нашому селі підпільниками були Іван Дем’яненко, Микола і Василь Шамардаки та інші. Парторганізація при відступі дала їм конкретні завдання, серед яких — палити все, щоб німцям нічого не дісталося. А про своїх людей вони не думали. Наприклад, був наказ спалити зерно в зерносховищі. Та народ не дав, став вимагати: роздати зерно людям, які й переховають його. Народ переміг.

Василь Шамардак із села зник. Подейкували, що пішов у партизани. Я теж хотів через Василя зв’язатися з партизанами, просив Миколу Шамардака допомогти. Але Микола про брата щось бекав-мекав, а розумного нічого не зміг пояснити. Лишень пізніше я дізнався, що Василь не був у партизанах. Він переховувався у ямі в однієї жінки. А потім за це спасіння вимушений був на ній одружитися. Йому зфабрикували фальшиву довідку, яка засвідчувала його участь у партизанському русі. От «рятівниця» й спекулювала цим. Бувало, посваряться, вона й про довідочку нагадає…

Інші підпільники переховувалися в положаївських болотах. Івана й Миколу фашисти схопили і стратили.

А отой дід, що жив у Марини Вороніної, не ховався, вже набув слави майстра на всі руки, ходив по селу, придивлявся, прислухався — партизанив на Марининому дворищі… Німці на нього уваги не звертали: кому потрібен старий? А коли прийшли наші, то дід враз «помолодів» — вдяг мундир із нагородами й почесав до штабу передової частини. А з собою він мав багато доносів, на підставі яких потім багатьох заарештувало вже радянське керівництво. Отакий був дід Стукало, що майструючи, ходив по селу та шпіонив, збирав компромат. Успішно виконавши це партзавдання, з’явився до Марини попрощатися.
 
— На фронт, Семене Івановичу? Дочекалися, тепер покажете ворогам, де раки зимують! — захоплено мовила жінка.

— Ні. Фронт зачекає. А я поспішаю до своєї сім’ї.

Марина навіть не уявляла, що можна так плюнути в душу, так зрадити. Вона тільки і знайшлася відповісти:

— А ви мені дорікали, що брат мій Грицько не у прийми, як от ви, пішов, а в полон попав, дурнем його називали. Та він чесно воював. А потрапив до концтабору через таких розумних як ви, що від війни ховалися.

Дід Стукало був не єдиним «розумним» серед офіцерів радянської армії. Траплялися серед них такі, що відсижувалися в тилу. Такі вояки й оселились у моїх немічних батьків. Мою матір-каліку примушували куховарити для них. А коли вона запропонувала їм знайти інше житло, адже їй важко пересуватись по хаті, то почула:

— Мовчіть і виконуйте, що велено! Ви — зрадники, бо ваш син зрадник. Він був у полоні, й за це його судитимуть.

Отак, кому війна була війною, а кому матір’ю родною. І все ж таки, хоч і з великими утратами, вона закінчилася на території ворога. З перемогою верталися додому бійці. Хто не був у полоні, перед тим відкривалася світла дорога. А кого смалили в німецьких концтаборах, тих потім КДБ направляло в рідні концтабори, як зрадників Батьківщини, смалити далі. Але в радісний час Перемоги про це ще й не гадали. Країна раділа і відбудовувалась, починалося нове життя. Для мене воно теж було новим, бо після війни я закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту ім.Горького — тепер Університет ім.Драгоманова.

 

16. СТАЛІНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

Є у Івана Франка така розповідь: гуцульський газда віз на базар зв’язану свиню. Зупинив його державний чиновник і став кричати: «Не вільно так мучити бідну скотину! Марш на поліцію! Мусимо тебе покарати, як слід! Знаєш, як гласить австрійська конституція — всім свобода!». І свиню він розв’язав, а газду боляче покарав. А в цей час повз нього жандарми вели в’язнів у кайданах. Державний чиновник чемно уклонився жандармам. «Так кого ж захищає австрійська конституція?— подумав газда,— свині — свобода, а людині — неволя». Ця розповідь називається «Свинська конституція».

А от наша конституція була не свинською, а сталінською — зразок світової демократії. Саме вона проголошувала всі права і свободи людям.

По закінченні інституту я одержав призначення в Переяславську середню школу. Під час шкільних канікул відпочивав у рідному селі Положаях. Одного разу до мене прийшли односельці з проханням пояснити, чи має право начальство відібрати у віруючих церкву для зерносховища? Я їм пояснив, що згідно з Конституцією СРСР, начальство такого права не має, адже конституція гарантує свободу віросповідання, а значить і право церковних служб. Після мого роз’яснення вони пішли до голови колгоспу Петра Шульги з протестом, спираючись на «сталінську конституцію».

Наступного дня мене викликали в Переяславський райком партії. При вході до райкому зіткнувся з «партійним богом» — Петром Шульгою. Він пройшов повз мене, не привітавшись, кинувши злобний погляд. У райкомі теж не відповіли на моє привітання, а перейшли одразу «до діла»:

— Ви що там у селі, в попи пошилися? Проповідником стали? Колгоспний лад підриваєте?

Я відповів, що мав на увазі тільки статтю конституції.

— Ви й дітям будете так пояснювати, як піп у церкві біблію тлумачить? Ми вас лишаємо права читати історію в Переяславі. Але з гуманності пропонуємо йти директором семирічки в дальньому селі. Тільки не забувайте, що конституція, між нами кажучи, не для широких мас. Вона для іноземців, як зразок нашої демократії.

— Але ж я мушу дітям розповідати про конституцію!

— Тільки прочитати статті, не тлумачивши їх.

Я зрозумів, що в Переяславському районі тепер мені життя не буде — за мною потягнеться негласна анкета. Та й Шульга, який має вплив у райкомі партії, не залишить мене у спокої. Вихід був тільки один: уїхати з району.

 

17. НЕЛЕГКІ СПОГАДИ

З гіркотою на душі я залишив свій рідний Переяслав і поїхав до селища Великого Половецького, щоб тут викладати історію. Дуже любив свій предмет — недарма ж вибрав факультет саме цей. Та коли вибирав, не врахував одного, досить важливого моменту. Річ у тому, що за радянських часів до викладачів історії були вимоги особливі — з боку КДБ. Серед інших, була й вимога щодо бездоганності минулого, чим я похвалитися аж ніяк не міг: я був у німецькому полоні, тобто «заплямував» свою біографію. Ось де стала би вкрай потрібною порада мого брата Бориса Андрійовича, який, обіймаючи високу партійну посаду, був обізнаний на цих справах. При вступі до інституту ніхто мені не підказав, що за таких обставин краще би обрати якийсь інший фах, скажімо, біологію, на якій я теж знався.

З перших же уроків мене викликали до райкому партії та звеліли дати пояснення, як я потрапив у полон. Писав їм цю пояснювальну записку, згадуючи ті далекі тривожні роки…

Грудень 1939-го. Мчить ешелон, увозячи призовників із рідного краю. Через віконце товарняка проводжаємо поглядом кожну станцію, яка все більше віддаляється від нас. Попереду — все незнайоме, чуже. Дехто вигукне: «Цю станцію знаю — така-то. Прямуємо на Захід». Не один день, не одну ніч так і мчали назустріч своїй долі, а якою вона буде, ніхто не знав.

Бачу з віконця села не полтавського звичаю. Західна Європа відкривалася перед нами, відчутно інший стиль. Нарешті, приїхали. Місто Хіров Дрогобицької області. Я — червоноармієць 87-го відділення саперного батальйону 196-ї Горно-стрілецької дивізії.

Служба почалася з будівництва укріплень біля Перемишля (тепер і Дрогобич, і Перемишль — Львівська область). Місто було поділене на дві частини: німецька й наша. На одній половині електростанція, на другій — водокачка. Уявляю, яка там була дипломатія. Але нас це не торкалося. Ми працювали та знайомилися з оточенням. І природа, і культура були для нас новизною. А одного разу я побачив дивне явище. Бачу свій Схід, увесь покритий чорними хмарами, від яких аж дме степовим холодом. А поглянув я на Захід: дивовижно, на небі — ні хмаринки, сонячне сяйво заливає весь гірський край, наче в раю. Щось символічне побачилося мені в тому.

У сороковому нас перекинули до Станіславської (нині — Івано-Франківської) області, у місто Турка на Угоському кордоні. Мене з відмінними знаннями математики взяли до інтендантської школи. Практику проходив писарем квартирно-експлуатаційної частини гарнізона. Звідси навіть був посланий до Москви матеріал на присвоєння мені звання техніка-інтенданта ІІ рангу. Але відповіді я так і не дочекався, почалася війна…

Ми відступали й відступали, поки нас німці не загнали в Тернопільські болота, перерізавши нам дорогу. Ми пішли на прорив. У цей час до мене звернувся мій боєць, хворий на виразку шлунка з проханням направити його у медсанчастину. Я дав направлення, яке треба було завізувати у комбата. Комбат порвав направлення, ще й дорікнув солдатові: «Ти що, хочеш дизертирувати?». А мені передав, щоб я жодної душі не звільняв. Я став йому пояснювати, що цей боєць — мертва душа, що він не зможе наступати, відстане від усіх. «Відстане — дострелиш»,— була відповідь. Коли пробив час наступу, цей боєць знову попросив мене відправити його у медсанчастину. І я, на свій ризик, відправив. А взвод повів у наступ. Комбат, узнавши про таке самоуправство, заявив мені: «Після бою підеш під ревтрибунал». Але трибуналу не відбулося, бо наш комбат загинув смертю хоробрих у нерівному бою…

Ми й далі відступали на схід, так дійшли до міста Проскурова (тепер м.Хмельницький). У Проскурові мене визвали до штабу дивізії, і, як інтенданту, дали спецзавдання: відправити за Волгу ешелон із секретними документами. Дорога далека й небезпечна, у моє підпорядкування надали спецохорону.

Довго ми їхали, аж раптом спецохорона збунтувалася. Бійці почали вимагати від мене відкрити вагон із продуктами. А вагони були опечатані, я заборонив відкривати будь-який вагон. Бійці вирішили самі це зробити, і натрапили якраз на особо секретний вагон. Я загородив їм дорогу. Бійці стали вимагати від свого командира розстріляти мене, він погодився. Мене поставили до стінки. Командир стояв переді мною, ми дивилися один одному в очі… І тут командир, мабуть, зрозумів мою правоту й наказав відставити. Та бійці не заспокоїлися. Шум наростав. І я вирішив відкрити вагон із продуктами…

Усе інше я доставив у сохранності до пункту призначення — село Кіндери за Казанню. Розвантажив, здав. Начальник, який приймав, підбадьорив: «Вам забезпечено підвищення у званні!». Але я про це не думав, хотів якнайскоріше повернутися до своєї частини. Та її так і не знайшов — німці її розбили. То ж здати рапорт про виконання завдання мені вже було нікому. Записався до іншої частини, яка була відправлена під Каховку, де нас теж розбили. Ми намагалися прориватись до лінії фронту малими групами. Саме тут я й подружився з Аркадієм Мойсею, через макентош якого на нас звернули увагу німці. Отже, до лінії фронту ми не прорвались — потрапили до полону…

 

18. ПЕДРОБОТА У ПЕКЛІ

Отже, розпочалася моя педагогічна робота у Великому Половецькому, у середній школі, де директором був Іван Касьянович — знаменитий на все місто «дон-жуан». Викладання історії було для мене радістю, але цю радість дуже затьмарював райком партії, адже для комуністів існувала тільки одна історія — історія КПБ, а комунізм для них був не «привидом, що бродить по Європі», а реальністю. Ця незаконнонароджена дитина Карла Маркса створила буквально пекло, в якому мені доводилося читати свій улюблений предмет. А річ була в тому, що комуністи не прощали визволеним із німецького полону, називали їх зрадниками Батьківщини, адже ті не виконали сталінського указу «потрапив до полону — застрелися». От я й був для них таким зрадником. На моїх уроках постійно сиділи якісь перевіряючі з райкому партії та інших організацій, шукали, на чому б зфабрикувати донос у КДБ. Не знайшовши нічого суттєвого, зазначили: «Читає непедагогічно, артистом себе вважає». Да, Касьянович читав педагогічно. Покладе перед собою підручника й читає, та й засне над підручником. А учні тихесенько й утечуть із класу.

Організував я історичний гурток. Дуже любили школярі відвідувати його, та знову негаразд — у Касьяновича (він теж історик) діяв такий же гурток. І от, усі його учні перейшли до мене, мабуть тут їм цікавіше було, стали активними членами мого гуртка. Мене радувала і ця активність, і їхня любов до історії. Але це все мене й згубило. Тепер директорові легше було скаржитись на мене за звичною тоді формуліровкою: «Колесник розбещує колектив, аморально впливає на дітей». Мене викликали до райкому партії та почали мораль читати: «Ми знаємо, чим ви дихаєте! Це результат німецького полону… Чому не застрелилися?!»,— і в тому ж дусі. А я тільки думав: «Невже ж тільки для того нас із полону звільняли партизани, ризикували своїм життям, щоб я застрелився? Чи щоб зараз вислуховував цього чиновника?».

І стали шукати причини відправити мене на периферію. А тим часом мені, як інваліду війни, собез надав путівку у санаторій. Райком переоформив її на Касьяновича, щоб його «морально оздоровити». Причина цього відкрилася мені не одразу. Виявляється,  Касьянович згвалтував неповнолітню дівчину, його звинуватили в насильстві. І, щоб врятувати його від суду, знайшли для нього такий вихід. А для мене знайшли причину відправити в далеке село Шамраївку.

Та не сказав я найголовнішого. У Великому Половецькому я одружився. Моя молода дружина була лікарем із Києва, її любили й поважали. Вона стояла на військовому обліку, як офіцер медичної служби. І її викликали до райвійськкомату:

— Як ви могли так себе оплямувати, одружившись на зраднику Батьківщини? Ви чиста, ви були евакуйована, а він був і в окупації, і в концтаборі… Та й інші грішки за ним числяться.

— А я, наприклад, його зрадником не вважаю. Та й хіба можна судити, чия душа чистіша — та, що була в окупації чи в евакуації?

… Тепер я з новою сім’єю переїжджав на нове місце, куди, звісно, на мене і «негласна анкета» була направлена. І пекло продовжувалось уже на новому місці.

Шамраївка розташована серед мальовничої природи, оспіваної Нечуєм-Левицьким. Нам із дружиною здавалося, що серед таких краєвидів душа відпочине. Тут така благодать — навкруг ліси, тече річка Раставиця. Ми вже й зраділи, бо здавалося, що тут просто не може бути цих «компартійних війн». Пощастило й дружині з роботою: в селі була непогана лікарня, і люди тут були прекрасні. І все — просто чудово, але підвели мене «наполеонівські війни».

Читав я про них урок, на якому був присутнім директор школи (теж історик) Андрій Мусійович Омельченко. Я розповідав про нову еру капіталізму, і, зокрема, про війни, які вів Наполеон, назвавши їх «імперськими». Директор зачепився за це і заявив до райкому партії, що я назвав їх «імперіалістичними». Мене обвинуватили в «антирадянському підході до наполеонівських війн», вже й постало питання про моє звільнення. Різниця у тому, що термін «імперські» — від слова «імперія», чим і була Франція тоді. І я ніяк не міг назвати війни імперіалістичними (від «імперіалізм»), бо чітко відчував цю різницю.

Єдиним моїм спасінням було проконсультуватись у досвідченого фахівця. Я послав лист до Київського педагогічного інституту на кафедру історії. Вони підтвердили мою правоту. Я цю відповідь прочитав у райкомі партії. І з того моменту почалася таємна війна у мене з директором.

Директор таки знайшов вихід, як мене позбутись. Він заявив у Київ, що в нього є вільна вакансія історика, але претендента вибирав досить ретельно. І знайшов гідну кандидатуру — інваліда війни І групи, сліпого, який приїхав у супроводі своєї сестри. Його й оформили на моє місце. Та коли він дізнався про таку підступну витівку директора, то вибачився переді мною і вирішив уїхати. Але я пояснив йому, що він у цьому не винуватий, і що мені залишатися тут немає сенсу, бо «машина запущена і вже виконує свою програму». Все одно вони знайдуть засіб, як мене вижити.

 

ПІСЛЯМОВА

Отакі сторінки мого життя. Хто ж мені їх псував, хто не давав спокійно дихати на повні груди?

КПБ і КДБ — подружня пара, освячена самим дияволом. Це вона створила пекельну машину й запустила її аж до космосу. Це її історичне «шествіє» пронеслось грозовою хмарою над нашою славною Україною. Це вона ударила громом по Україні — колективізація, розкуркулення, репресії.

Це вона гасила нам сонячне світло. За допомогою своєї темної сили в образі псевдовченого Лисенка вбила нашу природу, як і вбила світоча науки генетика Вавілова. Це вона знищила всю передову інтелігенцію, як і весь наш військовий генералітет. Ось чому в сорок першому країна була «оголена», а німецьким загарбникам була відкрита дорога на нашу Батьківщину.

Саме ця диявольська пара винна в народному горі, яке не пройшло й досі. І саме її треба за все судити, за всі її злочини!

* * *

Часи йдуть, усе міняється. І, на превеликий жаль, не завжди виходить так, як бажається. Але історія не стоїть на місці, вона ще винесе свій вирок над темними силами.

Микола Юхимович КОЛЕСНИК
Літредакторська правка: Катерини Миколаївни КОЛЕСНИК.

Матеріали люб'язно надіслано Катериною Колесник, донею автора, журналісткою, письменницею.
Повість було опубліковано у історико-краєзнавчому альманасі "Джерела пам’яті" (Вип. 1. Народжені для випробувань / Упорядник Т.Ю. Нагайко – Тернопіль: Астон, 2007,стор.85.)

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Цікаві статті про актуальні події в Україні та світі від киянки, журналістки з багаторічним стажем Катерини Колесник читаймо у її авторському блозі.