Марія Дем'янюк
ДОБРО ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЄ
(казка)
Як же він любив гори, цей карпатський кінничий на ймення Степан! Подобалося йому споглядати, як сонячне проміння цілує бескиди, а хмари горнуться до них, як місяць моститься на самісінькій вершині гори та задумливо дивиться вниз на долину, як зорі спілкуються поміж собою і розповідають одна одній карпатські легенди. З тією ж ніжністю любив він і своїх двох коней : одного — рисака, швидкого, але слухняного з дуже добрими очима, які випромінювали тепло, і маленького поні з білою гривою і білим хвостом. Ті відчували, що серце Степана належить горам і їм й обдаровували кінничого світлом своїх дюжих сердець.
До Степана люди йшли звідусіль. Несли свою біль, незгоди, немічі, а натомість отримували омріяне зцілення й дивовижний спокій у душі. І хоча складно було іноді кінничому, проте він був переконаний, що допомагати людям — його призначення від Бога. Отож має слідувати йому.
У цій добрій справі коні були йому гарними помічниками. Кожен з них мав своє призначення: рисак лікував дорослих, а поні — дітлахів. Коли людина їздила верхи, то згодом відчувала, як біль, чи то фізичний, чи то духовний, поступово зникає, мов переходить через коня від вершника в землю. А на заміну йому приходить добре тепле сяєво.
Степану подобалося бачити як в очах людей замість страждань з’являється веселка з різних відтінків стишеної радості, умиротворення. Та ще дужче полюбляв Степан метеликів сяючих усмішок з вуст дітей, яких старанно возив добрий поні. Цих метеликів ставало дедалі більше й більше…
Коней своїх випасав Степан у полі. Шукав місцину старанно, щоби було в там багацько ромашки, звіробою, деревію, конюшини і, загалом, якомога більше зцілюючих трав. Коні від такої турботи були дюжими-дюжими.
Й добра слава про карпатського цілителя швидко рознеслася повсюди. Не минула вона й селища, де жив заздрісний лиходій. Обурився той, що Степан дарує усім щастя зцілення, наповнює життя людей світлом, адже у світі, де панує добро, щирість, турбота, усмішки лиходійству немає місця. Й вирішив завдати шкоду добросердному поні, бо знав, що найяскравіше сяєво добра саме в оченятах дитини. Якось, коли Степан нагодував коней і, як завжди, побажав їм доброї ночі, бо ж коні розуміють геть усе, лишень не говорять як-то люди, й пішов у свою хатину, лиходій таємно проникнув у конюшню. Адже коней Степан не зачиняв, щоби відчували вони свободу і знали, як господар безмірно довіряє їм…
Добрий поні понуро йшов на поводку, який заздалегідь підготував лиходій. Час від часу коник намагався вивільнитися з пут злочинця, але той поводився з ним дуже жорстоко. Злодій поспішав, бо боявся, що вранішнє сонце побачить скоєний ним злочин і розповість про це геть усім. І тоді лиходія буде справедливо покарано. Урешті вони дісталися старезної конюшні, де той на міцний замок зачинив поні.
«Добри ранок! — пробудив Степана вуйко з дитиною. — Мій син третю ніч не спить, марить. Мо допоможеш?»
«Дай Бог здоровля!», — відповів той і повів їх до конюшні. З яким же відчаєм дивився Степан довкола, коли поні не виявилося на місці.
«Не міг він сам піти, не міг», — птахою билася думка у його голові.
Хлопчику таки допомогли. Уперше сидів верхи малий гуцул на самому рисаку, а коли знімав його сумний кінничий, то навіть усміхнувся хлопцю, бо так багато метеликів усмішок він ще не бачив ніколи…
Дні минали. Люди приходили за поміччю до Степана й приводили дітей. Поні й на відстані відчував їхню біль й те, як сильно Степан потребує його і сумує, бо ж у цього маленького коника серце велике-велике.
Та якось повний місяць зазирнув у шпарину старезної конюшні й угледів, як банує кінь. Й попрохав місяченько у нічного вітра, аби той передав Степану вісточку й прошепотів, де саме сумує його коник. Оскільки вітру дуже подобався волелюбний характер Степана та його чуйне ставлення до людей, природи, матінки-землі, то таку очікувану звісточку він отримав дуже швидко.
Одразу прийшов Степан на поміч поні. Визволив його з полону. Тоді хутко подався з коником до селища, адже знав, що на них чекає сила-силенна гарних справ.
Радо зустрічав їх рисак. Сяйно усміхалися дітки. Раділи геть усі, хто знав цілителя. А відали про нього повсюди. І світла радості у очах людей було так багато, що лиходій, який міг існувати лише в умовах суцільної темряві, зла й негараздів, геть розчинився й зник назавжди.
Адже добро, любов, справедливість і волелюбність перемагають завжди.
Казку люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Марії Дем'янюк на "Малій Сторінці":
