Зірка Мензатюк
ПО КОНВАЛІЇ
(зі збірки оповідань "Зелені чари")
Завантажити текст оповідання Зірки Мензатюк "По конвалії" (txt.zip)
Цей ліс сьогодні мій, бо я його люблю. Я ступаю і в золоту, поцятковану сонцем тінь, у найчудовіші пахощі, у соковиту зелену весну. Я гладжу рукою свіже листя ліщини (бо воно молоде й ніжне, аж хочеться доторкнутися), а коли відхиляю з дороги гілки черемхи, притуляюся до них лицем. Черемха вже перецвітає, її пелюсточки осипаються, і від того земля й трава під черемхою вся покрапала білим. А проте вона ще пахне, ще зоріє суцвіттями, мов далекі гаснучі сузір’я.
- Яка ти гарна, - кажу я черемсі. - Добре, що ти для мене цвітеш.
Черемха киває гілкою. Вона рада, що сподобалася.
Під сосною красується чорний сон, якого називають лісовим чорнобривцем за його смагляву вроду.
- Ти підеш зі мною до міста? - питаюся я в чорнявої квітки.
Але вона мовчить. Ця квітка вже думає про насіння. Зате її сестричка юна й легковажна.
- Я піду, - каже вона.
Її спокушає мандрівка, і я беру квітку з собою.
- А я солодка, - вистромлюється медунка, бо їй теж кортить похвалитися. - Ось глянь: мої рожеві квіти мають солод рожевий, а поряд сині - солодкі синьо. Хочеш покуштувати?
- Краще хай куштує бджілка, - відповідаю я, але беру по синьому й рожевому вінчику і спиваю прохолодний солод.
Скільки кругом цвіту! Жовто-лілові дикі братки, козелець, соромливі фіалочки, стебла купини, обвішані тендітними тонкими дзвіночками. Висять і подзвонюють: дзінь, дзень! Е ні, не обдурите: то дзвонить сонце. Весною в лісі сонце дзвінке-дзвінкуще, мов кришталь! Весь ліс від того теж дзвінкий. Не від зозулі, хоч он як вона кує, не від лісового жайворонка, і навіть не від солов’їв, а таки від сонця!
- Пр-равда, пр-равда, - згідно порипують старезні сосни десь у височині. Вони все знають, бо багато побачили на своєму довгому віку. - Влітку сонце янтарно-густе, наче мед, - задумливо розказують вони. - Восени тихе й притомлене. А навесні, справді, дзвінке, веселе.
- Ось бачите, - сміюся я і гукаю: - Сонце, ти дзвінке!
- ...дзвінке! ...дзвінке! ...дзвінке! - підхоплює луна.
- Дззз! - і собі забринів комарик. - Дай я вип’ю в тебе трішки крові? Лиш одну малесеньку краплиночку, хіба тобі жаль? Ти он яка велика!
- Гаразд, пий, - знехотя погоджуюся я.
- І я! І я! І я! - задзуменіло з усіх боків, і звідусюди до мене сипнули комарі: з-поміж листків бузини, з гущавини крушини й грабчаків, з трави, з ожини, з молодої, ще скрученої спіральками папороті.
- Е-е-е, братчики, це вже вас забагато! Ану киш! - розсердилася я.
Але перший комарик устиг напитися. Його черевце поважчало, потемніло, тепер він тихий і лінивий, йому би подрімати під листком. Ото й дрімай.
А мені пора шукати конвалію. Вона є, і то десь близько: навколо струменіють її пахощі. Та самої конвалії не видно, вона грається зі мною в хованки.
- Покажися нарешті, - прошу її. - Я ж знаю, що ти тут.
- Добре, покажуся, - відповідає конвалія. - Але ти не ходитимеш по мені, наче той ведмідь? Бо торік такі, як ти, з твого поріддя, що не зірвали, те стоптали, завдали мені жалю.
- Ні, я ступатиму обережно, наче балерина.
- Бале... рина? А що воно? У лісі таке не водиться.
- Це також із людської породи - тоненькі дівчата, що ходять легесенько, на самих пальчиках. їх несе музика, мов тополині пушинки.
- То, певно, гарно, - говорить конвалія якось тепліше. - Скажи балерині, хай також до мене прийде. А ти не зірвеш усіх моїх квіток?
- Що ти, як можна? Я нарву трішечки, тільки для радості, - запевняю її.
- Ага, про радість, - згадала конвалія. - Ти ж не рви нерозквітлого цвіту. Бо я також хочу порадіти ним.
- Нерозквітлого не рватиму, - обіцяю я.
- Тож пам’ятай, що обіцяла, - каже конвалія, і - ось вона, нарешті я її побачила - духмяний зелений острівець з білим квітом на тонких стебельцях!
Я обходжу його довкола - це ніжне диво, цей лісовий рай, стаю навпочіпки й набираю повні-повнісінькі легені свіжого, цілющого, густого духу, а в очі беру красу: духмяне зелене кружало конвалій, довгасті листки, немов розтулені долоні, тендітні білі разки намиста з найкоштовніших у світі перлинок! Надихавшись, намилувавшись (хоч хіба можна намилуватися?), я зриваю кілька стебелець - маленький пучечок, стільки, щоб мати для радості. А решта хай лишається - для солов’їв, для лісу, для мурах, для тих дівчаток, а може - хлопчиків, що їхнім цей ліс буде завтра, бо вони його також любитимуть.
Сонячні промені стають золотавими, і сосни в них, немов облиті медом. Листя починає пахнути вогко й прохолодно, а в кущах озивається соловейко. Уже вечоріє, і мені пора вертатися. Наостанок я питаю в лісу:
- Ти, певно, сьогодні не покажеш зайчика, білочку чи, може, лисицю з пишнючим хвостом?
- Ото ще! - відповідає ліс. - Нічого їм, бач, робити, тільки тобі показуватися.
Ні, то й ні. Усе й так чудово.
Я виходжу на дорогу, де мене чекає заклопотаний автобусик. Він тихенько бурчить, мовляв, де ти гуляєш, у мене ще ж роботи, он у салоні пасажири, треба везти їх до міста. Отож, я хутенько купую квиток і сідаю коло вікна. Вікно відчинене, я визираю в нього й кажу лісові: до побачення!
Як добре, що він у мене є, - мій чудовий весняний ліс!
За матеріалами: Зірка Мензатюк. "Зелені чари". Оповідання. Художники Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. Чернівці, Видавничий дім "Букрек", 2012 р., стор. 6 - 10.
Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:
