Зірка Мензатюк
ШОВКОВА ТРАВА
(зі збірки оповідань "Зелені чари")
Завантажити текст оповідання Зірки Мензатюк "Шовкова трава" (txt.zip)
В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою:
Жала Марійка шовкову траву,
ой рано!
І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її. Адже зернівки ковили мають дуже цікаву властивість: падаючи додолу, вони, мов свердло, вгвинчуються у дернину, в землю, а як трапиться — в овечу шерсть. Можуть пробити навіть шкіру, від чого тварини хворіють, а то й гинуть. Тому поряд із поетичними назвами (шовкова трава, біловус) у ковили є й сумна: овеча смерть.
Як не дивно, ця трава довговічніша за деякі дерева. Висіявшись у землю, ковила зростає кущиком, щороку додаючи по колу нові стебла. Утворюється дуже щільна дернина, через яку не може пробитися жодна інша рослина. Ніяка буря не видує з-під неї ґрунту, а волога зберігається тут краще, ніж деінде. Один кущ може прожити до 300 років! А відмираючи, він перетворюється на багатющий чорнозем. Тому такі родючі українські степи.
Ковила стала окрасою українського народного вбрання. На Буковині весільний вінок нареченої неодмінно завершувався великою, пишною кулею її шовковистих волокон. Тепер уже наречені так не одягаються. Воно й добре, адже дванадцять видів ковили, що зростають в Україні, занесено до Червоної книги, рвати їх не можна. І без того рослину винищують любителі сухих букетів.
Є на Буковині під містечком Вашківці Аннина гора, про походження якої розповідають цікаву легенду. Колись у Вашківцях жила красуня Анна. Одного святкового дня, коли вся молодь танцювала на майдані, на містечко напали турки. Хлопці й дівчата вже не встигали сховатися. Тоді Анна сказала:
— Я відволічу увагу турків, а ви рятуйтеся.
І побігла назустріч туркам. Побачивши дівчину, вороги кинулися за нею: таж така красуня — на вагу золота на невільничих ринках! Анна стала втікати на гору, що стояла віддалік серед поля, а вороги доганяли її. Турецький ага верхи на коні вже ловив її за чудову русу косу. Там, де падало вирване волосся, виростала ковила. Збагнувши, що не втече, Анна змолилася: „Земле, сховай мене!” — і зникла, провалившись під землю. Звідтоді буковинці шанують дівчину-патріотку як святу. На це місце приходять сотні прочан, особливо дівчата, в яких не складається доля. Вони навколішки піднімаються на гору, обставляючи стежку запаленими свічками. І, звичайно, ніхто не чіпає ковили, що, мов сріблом, шовковими косами вкриває Аннину гору.
За матеріалами: Зірка Мензатюк. "Зелені чари". Оповідання. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. Чернівці, Видавничий дім "Букрек", 2012 р., стор. 134 - 136.
Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:
