Зірка Мензатюк. Оповідання "Дзвоники" (з книги "Зелені чари")

Це трапилося в часи перших християн, у пору палкої віри й великої жертовності...
Один священник, ідучи лісом, милувався погідним літнім вечором і дякував Богові за ясноту неба, за мрійливу тишу, за всю довколишню красу, що сповнювала серце зачаруванням. Він вийшов на галявину, і раптом очам відкрилося справжнє диво. Все навколо мов залила блакить, так рясно цвіли дзвоники. Вони похитувались під лагідним вітром і наче видавали чистий, ніжний, мелодійний передзвін...

Довго стояв священник зворушений, слухав прекрасну музику квітів, милувався досконалою формою блакитних вінчиків. І в нього виник задум: відтворивши форму лісової квітки, вилити для костелу дзвін із лункого металу.

Легенда називає й містечко, де він це зробив: Нола в італійській області Кампанія. Був то перший металевий дзвін.
Латинська назва дзвоників досі нагадує про ту місцевість: кампанула (campanula).

Дзвоники ростуть повсюдно, усі їх знають і ні з чим не плутають завдяки неповторній формі квітів. І чи не в усіх народах Європи вони мають назви, що означають одне й те ж: дзвінок. їх є багато видів, доволі відмінних між собою: одні низенькі, всього 5-15 сантиметрів заввишки, інші сягають метрової висоти; в одних квіти зібрані в рясну верхівкову головку, в інших — у довгу китицю; одні розростаються суцільним килимом, і то байдуже де: на луці, в полі, на пустирі, інші ж воліють стояти поодинці. Є серед них і лікарські — дзвоники скупчені, якими лікують наслідки укусів собак, лихоманку, ангіну та ще чимало неприємних речей.

У Карпатах зростають дзвоники, що трапляються тільки там: дуже тендітні, низенькі, з поодинокими широко розкритими квітками на тоненьких стебельцях. Вони й називаються карпатськими. Та, мабуть, загальні улюбленці — великі, ясно-блакитні лісові дзвоники. Вчені називають їх дзвониками персиколистими, адже їхнє вузьке листя справді схоже на персикове. Для квітникарів вони — предок пишних садових сортів. А для поетів — то квіти, гідні найкращих віршів.