Весела казочка Леоніда Глібова "Дуля" (зі збірки "Загадки і жарти дідуся Кенира")

Леонід Глібов

       ДУЛЯ

Весела казочка

І
Гуляло море на просторі,
З далеких гір туман глядів,
Як свічечки, блищали зорі,
І місяць весело світив.
Була безсонная година;
Не спала ніч, ніхто не спав,
Не спала тихая долина,
Вітрець чубатий жартував;
Десь деренчав деркач горлатий,
Кигикав чайчин голосок,
Посвистував кулик дзюбатий,
Дзинчав комар, гудів жучок;
В гаю русалочки гуляли,
Вінок із квіточок плели,
Чогось на море поглядали
І, як голубоньки, гули.
Мов тая піночка легенька,
По морю казочка пливла;
Веселку хвилечка бистренька
Гулять на берег принесла.
Усі не спали, дожидали...
Вітрець підкрався і вхопив...
Не вгледіли і не вгадали,
Куди він казочку подів.
Всі засмутилися...
На морі Сердитий вітер розходивсь;
Туман закрив веселі зорі,
За хмару місяць закотивсь.
Деркач замовк і дзюбку стиснув,
Присіла чайка на піску,
Комарика жук лобом тріснув,
Кулик сховався в осоку.
Русалки ручками сплеснули
І на травицю полягли,
До серця ручки пригорнули,
Вінок сльозами облили.

II
В той смутний час збиравсь я спати,
Веселу думку колихав,
І щоб голубоньку приспати,
«Кота» по-баб'ячи співав:
«Люлі, люлі, люлі,
Прилетіли гулі,
Сірий котик зледащів,
Колихати не схотів.
Люлі, люлі, люлі,
Коту дамо дулі,
Пошаную доню сам
І з перлами квітку дам».
Де взявсь котик:
«Люлі! Не хочу я дулі,
Буду доню колихать,
Буду пісеньку співать.
Люлі, люлі, люлі,
Другим котам дулі;
Нехай донечка росте
І на щастячко цвіте».
Аж чую — щось зашелестіло
І у віконечко — тук-тук...
Я засміявсь: тю, розносило!
Це, мабуть, лобом тріснув жук.
І знов — тук-тук...
Що за нахаба?
Дивлюсь у шибку — щось стоїть...
Чи дівчина воно, чи баба,
Чи хоче відьма настрашить?
Я прихилився у куточок:
«Чи відчинять, — шепчу, — чи ні?»
І чую — милий голосочок
Співає пісеньку мені:
«Через чужу долиночку
Вітрець мене котив,
Біля твого будиночку
Тихенько посадив.
Люблю я дуже сонечко,
А нічки не люблю, —
Відкрий мені віконечко,
Тебе я звеселю.
Гостинців повен клуночок
Тобі я принесла;
Сама я в подаруночок,
Для тебе розцвіла.
Дідусю-господарику,
На мене подивись!
Коханий мій дударику,
Подякуєш колись».
Забув я страх і відьму злую,
Віконце сміло розчинив,
На руки взяв веселку тую
І біля себе посадив.
Намітка темна покривала
Головку й личко... я відкрив...
Вона смутилась і мовчала,
Я рот роззявив і—зомлів...
Ніколи в світі поторочі
Такої я не сподівавсь...
І де були у вітра очі,
Що у такую закохавсь?
«Ну, так! — промовив я, — красуля!
От тобі й вийшло — дурень дід!»
Сиділа біля мене Дуля,
Так-таки дуля, як і слід.
«На що ж ти, дочко, уповала?
Чого вітрець тебе приніс?»
Скривилась Дуля, плакать стала,
Присунулась під самий ніс.
«Не зневажай мене, мій друже!
В пригоді, — каже, — стану й я;
Все розкажу, — цікава дуже
Жартлива доленька моя».
Багато дива нашептала
Чудна веселочка моя;
Сміялася, за ніс щипала,
Щоб не дрімав і слухав я.
Підкравсь Морфей, божок щасливий,
На очі нищечком дмухнув,
Наслав мені той час лінивий,
І я незчувсь, коли заснув.
Минула ніч, і сонце встало,
Дивлюсь — веселочки нема;
Мені вже трохи жалко стало,
Що буде горювать сама:
«Де ж, — думав я, — невдатній діться?
Покликав би — не добіжу...»
До казки приказка годиться,
Тепер вам казочку скажу.

III
Жила-була в гаю Сорока.
Багато є сорок дурних,                :
Моя ж крикуха білобока
Була на погляд краща всіх.
Не вродою вона пишалась,
Не тим, що трошки довгий хвіст,
Що в гарне пір'ячко прибралась,
А був один химерний хист:
Вона... диковина сказати —
Вона уміла дулю дать.
Всі птиці стали вихваляти,
Дулівочкою прозивать.
Була про неї всюди слава,
В своїй долині і в чужій;
На що вже недотепна ґава —
І та завидувала їй.
Сорока робить, як захоче, —
Таке вже щастячко, талан!
Надумається і стрекоче,
До себе кличе всіх мирян:
«Гей, чуйте! Диво я придбала!
Не гайтеся, час дорогий!
Заморського чижа піймала —
Червоний чуб, хвіст золотий!»
Летять усі, щоб подивиться,
Регочуться, аж гай шумить:
Між листячком не чиж вертиться,
Сороча дулечка стирчить.
Раз на кумедію такую
Прийшлось Жар-птиці прилетіть;
Побачила дурницю тую,
Сороку стала так страшить:
«Гляди, сестричко, ти чіпляєш
Дурненькі груші на вербі;
Колись ти не чижа піймаєш,
А вхопиш облизня собі.
Он бовваніє ліс дубовий, —
До нього недалекий світ;
Там чарівник живе бідовий, —
По прізвищу він Самоцвіт.
Шовкове пір'я, срібні крила.
Ніс золотий, як жар горить;
Страшенна, невідома сила,
Як свисне — листя шелестить.
Нехай не плаче доля тиха,
Дурної дулі не складай,
Наткнеться він — наробить лиха,
Тоді, голубонько, прощай!»
Сорока реготаться стала:
«Ет, не такий страшний той біс,
Як ти його намалювала, —
Суну й йому під самий ніс!»
Сорока справді невгавала;
На що їй милий той покой!
Гостей уп'ять навербувала,
І вийшов сміх, та вже не той.
Якраз в той час, мов нарочито,
І чарівник туди попав;
Він настовбурчив хвіст сердито,
Як свиснув — всіх перелякав:
Таку, мовляли, вилив кулю,
Що й досі всім вона страшна:
Перевернув Сороку в Дулю,
Так і осталася вона.
Про неї слава не пропала,
І з того часу по сей час
Поганим знаком Дуля стала
По всіх усюдах і у нас.
Не спить і досі зло стрекоче:
Сороці тільки Дулю дай.
Стрекоче, скаче, биться хоче,
Старовини, мов, не чіпай.
Недолюбляють Дулі й люди:
На сміх туленик, а суни -
Хуртовина велика буде -
Така, що й боже борони!
Все розказав я на потіху
І казочці моїй кінець.
Моторним дітям — торба сміху,
Мені — солодкий буханець.