На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Загадки Леоніда Глібова


Загадки Леоніда Глібова

Загадки Леоніда Глібова

Леонід Глібов

Бачить — не бачить

Бачить — не бачить,
Чути — не чує,
Мовчки говорить,
Добре мудрує.
Кривду соромить,
Правди навчає,
Часом жартує,
Всіх звеселяє-
Люба розмова,—
Будемо, діти,
З нею довіку
Жити-дружити.
Хто ж то такая
В світі щаслива,
Мудра, правдива
І жартівлива?
Як не вгадали,
Стану в пригоді:
Річ коротенька —
Книжка та й годі.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Химерний, маленький

Химерний, маленький,
Бокастий, товстенький
Коханчик удавсь;
У тісто прибрався,
Чимсь смачним  напхався,
В окропі купавсь.
На смак уродився,
Ще й маслом умився,
В макітрі скакав...
Недовго нажився,
У дірку скотився,
Круть-верть та й пропав.
Хотів був догнати —
Шкода шкандибати:
Лови не лови!
А як його звати —
Лінуюсь сказати,
Ануте лиш ви!
«То ж, діду коханий,
Вареник гречаний
Кричить дітвора.
Чому не вгадати!
Не бігать-шукати
Такого добра.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Котилася тарілочка

Котилася тарілочка
По крутій горі,
Забавляла любих діток
У моїм дворі.
Нам тієї тарілочки
Чому не любить -
Хорошая, золотая
І як жар горить.
Прийшла  баба — сама чорна
І чорний жупан, —
Заховала тарілочку
У синій туман.
Постихали співи й жарти
У дворі моїм;
Золотої тарілочки
Стало жаль усім.
Зачинився я у хаті,
У віконці став
І про тую тарілочку
Співати  почав:
«Туманочку, туманочку!
Поклонись зорі,
Покоти нам тарілочку
По нашій горі...»
Де не взявся із-за лісу
Невідомий птах,
Довгохвостий, гостроносий
На восьми ногах.
Тільки став я приглядаться
І що, і відкіль,
А він зразу розігнався
І в вікно сусіль...
Я — на піч та у куточку
Зігнувсь, притаївсь,
І щоб птах той не надибав
Ряденцем укривсь.
Навіжений птах літає,
Не найде ніде
І тонесенько виводить:
«А де дідок, де?»
Закричав горлатий півень
І прогнав мій страх,
Я зрадів — і не побачив,
Де той дівся птах.
Золотую тарілочку
Всі знають давно:
То на небі сонце ясне,
На ввесь світ одно.
Чорна баба — нічка темна:
Із давніх-давен
Покриває все на світі,
Як погасне день.
Заховався, шуткуючи,
Дідусь-господар,
Щоб не зразу догадались,
Що той птах — комар.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Оттепер прийшла морока!

Оттепер прийшла морока!
Білобокая Сорока
Десь далеко побула
І, гасаючи по вітру,
Дуже загадочку хитру
На хвості нам принесла.
«Слухай, — каже довгохвоста,
Загадка моя непроста,
Розгадай і не хитри.
Не між птахами літають,
А між вами проживають
Всім на диво дві сестри.
На світ разом народились
І ніколи не різнились,
Одинакові на вид.
Одна другу доглядає,
Одна другу обмиває,
Так як добрим сестрам слід;
Де одна, там друга буде,
І усюди добрі люди
Звикли бачить їх обох;
Як одна чого не вдіє,
Зараз друга підоспіє —
І пороблять діло вдвох.
Стануть їсти — знов любота:
Одна ложкою до рота,
Друга хлібець подає:
Одна другій догоджає,
А не так, як скрізь буває —
Це моє, а це — твоє.
Під сердитую годину,
Одна смиче за чуприну
І товченики дає.     
Друга при такій дурниці
Коверзить біля сестриці:
На, мов, враже, і моє.
Одна робить все сміліше
І пошиє, і напише, —
Умудряється усяк;
Друга рада б, та не вміє,
Мов соромиться, не сміє,
Мабуть, їй судилось так».
Хто вони і як їх звати, —
Треба, діти, розгадати,
Щоб Сороці догодить;
А то тая джеркотуха
І всесвітняя брехуха
Нас і справді пристидить.
Не полуднував, не снідав,
Не вечеряв, не обідав,
Щоб Сороку вдовольнить.
Хоч набрався трохи муки,
А вгадав, що сестри — руки.
Так собі і запишіть.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Десь у гаю родилася

Десь у гаю родилася,
У хаті опинилася.
Була німа і нежива —
Тепер говорить і співа.
Хто з нею добре знається,
До того обзивається;
А хто не в лад її бере,
Аж по душі вона дере.
Буває так зажуриться,
Що й люлечка не куриться,
В очах сльозина заблищить
І чуле серце заболить.
Зате ж як розкуражиться,
Уся біда уляжеться:
Такий гармидер заведе,
Що й бас товстючий загуде.
Батьки і паніматоньки,
І хлопці, і дівчатоньки
Аж не потовпляться — біжать,
До танців жижечки тремтять.
Усім, усім потішненько,
А закаблукам лишенько...
Колись і я ЇЇ любив,
Колись навприсядки дурів.
Ох, діти — наші квіточки!
Пристарілися литочки:
Тепер не втямлять тропака...
Вгадайте ж, хто вона така?
Якая ж то порадонька,
Цікавая  принадонька,
Що вміє плакать і співать,
І жартувать, і потішать?
Таїлася, ховалася,
А скрипочка озвалася,
І гопки загадка  моя!
Сміються всі, сміюсь і я!

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Літає пташечка по полю

Літає пташечка по полю,
Весь день турбується, не їсть...
Шануючи трудящу долю
Собі і людям на користь;
На квітках ласощі збирає,
Потрошку в жменечку кладе,
У темну хатоньку ховає,
Веселу пісеньку гуде:
«Зеленеє поле, зелене,
Збирайтеся, гості, до мене,
Ведмедика ласого обдурю
І ласощів гостенькам наварю.
Ой, хто мою пісню вгадає,
Нехай мерщій рот розкриває,
А хто не втне —
Жаль мені: в рот не дам,
Мазну тільки ложкою по зубам».
Вдалася загадочка гожа,
Аж губи облизав дідок.
Трудяща пташка — бджілка божа,
А ласощі — медок.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Раз уночі я в ліс ходив

Раз уночі я в ліс ходив...
Скажу по правді, гріх брехати:
Я нищечком тоді хотів,
Щоб папоротнику дістати.
Не раз, не два я чув про те —
Хто його знайде, кажуть люди,
В ту саму ніч, як він цвіте,
Тому усюди щастя буде.
Поткнувсь я в ліс — і драла дав,
Бо з переляку чуб піднявся...
Пробіг—і серед поля став
І довго-довго дивувався.
Біліє щось... дивлюся я —
Кавун... не бачив ще такого:
Такий здоровий, що хлоп'я
Не перескочить через нього.
Кругом все поле, як той мак,
Укрили золотії квіти,
Густесенько  і  гарно так,
Неначе біля мене діти.
Чи справді то кавун, чи ні?
Вгадайте, дівоньки й хлоп'ята;
Чи, може, так здалось мені?
Гуртом порадьтесь, лебедята!
Як угадаєте — глядіть!
Гостинці будемо ділити,
А я вже знаю, як ділить:
Мені — кавун,  а дітям — квіти.
Раз в тихий вечір, невзначай
Повеселіла моя хата;
До мене, як в зелений гай,
Поприлітали пташенята.
«Оттак, дідусю, вибачай! —
Радіючи,  щебечуть діти, —
Шкода, гостинців не бажай,
Бо не достанемо ділити!
То не кавун білів в очах,
То повний місяць на просторі
Світив над нами в небесах,
А золотії квіти — зорі».
Так, діти, так! Вгадали ви...
Тривайте ж, я посеред лугу,
Збудую хатку із трави
І загадку приладжу другу.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Щоб дітям веселіш було

Щоб дітям веселіш було,
Пущу я загадку прехитру:
Пішов смерком я за село,
Щоб повернути млин до вітру.
Дивлюся — з поля щось біжить,
Неначе бісова отара,
Шумить, гуде і торохтить,
А курява така, як хмара!
От-от на мене налетить...
Я з переляку скоком-боком
Та у бур'ян — дух притаїть —
І виглядаю одним оком.
Щось двоє спереду гудуть,
За ними двоє ще женуться,
Біжать, ніяк не доженуть
І зо зла аж об землю б'ються...
Курить мара, все трощить, мне,
Чи то лозина, чи цеглина...
Гаразд, що втік, а то й мене
Не обійшла б лиха година.
Пробігло... зникло у ліску,
А я навтікача додому
Та про оказію таку
І досі не хвалюсь нікому.
Колись це дітям передам, —
Нехай їх розум молоденький
Міркує і розкаже нам
Про той переполох дурненький.
Спитав я голуб'ят моїх:
Що ж воно бігло по дорозі?
Сміються діти — кіх-кіх-кіх:
«Дідусю, то колеса в возі
Тьху, недотепний дідуган!
Не знать чого перелякався,
Сховався здуру у бур'ян
І тільки сорому набрався!

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Була собі бабуся Гася

Була собі бабуся Гася;
Гладуху добре всякий знав...
Якась чудна вона вдалася,
І досі я не розгадав.
Як прийде — люди врозтіч скачуть
І трусяться, як загуде;
А як немає довго — плачуть
І виглядають, чи не йде?
Пішов я раз по полуниці, —
Ще змалечку я був їдок:
Весь день збираю у травиці —
Один у глечик, дві в роток.
Дивлюсь — до мене суне Гася...
Ну, чуба, думаю, намне!..
І відкіля вона взялася?
Неначе стерегла мене.
Підняв я поли, чимчикую,
Вона ж за мною навздогін;
От-от настигне... близько, чую...
Я до баштанника в курінь.
Розсердилася дуже Гася,
Що не піймався їй дідок,
І так сльозами розлилася,
Що аж товстий курінь промок.
На мене гримнула бабуся:
«Тривай, старий ласун, тривай!
Колись застукаю... діждуся...»
І — потяглась кудись за гай.
От вам і загадка знайшлася:
То так, то сяк — і догоджу.
Хто ж вона справді  тая Ґася?
Як не вгадаєте — скажу.
Що ж то за баба, Гася тая?
Невже не можна розгадать?
То, діти, хмара дощовая, —
Не гріх і бабою прозвать.
Буває, скрізь все літо ходить,
А іноді нема й нема;
Раз добре зробить, раз нашкодить,
І плач і радість—їй дарма.

 


Загадки Леоніда Глібова

 

Ой ви, діти — квіти наші!

«Ой ви, діти — квіти наші!
Наварю вам горщик каші.
Поїсте ви досмаку,—
Мовить баба у кутку,—
Я щедруха, я гладуха;
В мене донечка красуха;
Кучерявенький синок.
Як той сизий голубок.
Я морозу не боюся
І хто мерзне — я сміюся:
Бабу гріє не кожух,
А веселий теплий дух.
Біля мене всі товчуться —
І веселі діти в'ються,
І старесенький дідок
Тут мурлика, мов коток.
Гей до мене! Є у мене
І варене і печене:
Буде людям, буде й вам,
А ледачим дулю дам».
Гарно, хитро баба каже,
По губах мов медом маже,
Тому заськи, тому на...
Угадайте ж, хто вона?
Хто ж та баба дзиндзюриста?
То всесвітня піч вариста,
І не тільки я, мерзляк,
Тую бабу знає всяк.
Як лиха зима приспіє,
Білим снігом поле вкриє,
До бабусі дітвора
Утікає із двора.
Як трусне мороз зимою
Шкарубкою бородою,
Бідний люд мерщій біжить
Безталаннячко погріть.
Хто ж та донечка кохана,
І хороша, і рум'яна?
То багаття золоте
Гарно жевріє-цвіте.
Хто ж синочок любий, милий,
Мов той голуб сизокрилий?
Бреше баба — не синок.
Ні, то прихвостень-димок.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Скажу ще загадку таку

Скажу ще загадку таку:
У ночвах переплив я річку
І у долинці, на піску,
Побачив хатку невеличку.
Без вікон хатка, без дверей, —
Як не мудруй, не можна влізти;
Вона ж повнісінька людей,
А ласощів — не переїсти!
Ну, як би так мені туди?
Хоч би ж тобі де-небудь щілка...
Я і туди, я і сюди —
Ніяк: ні зверху, ні з причілка.
Дивлюсь — з лози іде Різак,—
його мале й велике знає:
Сокири нашої свояк,
По всіх усюдах він буває.
Побачив, що я там ходжу:
«Чого,— питає,— тут никаєш?»
«Ох, мій голубчику! — кажу, —
Нащо питаєш? Либонь знаєш».
Він цюк — і хатку розрубав.
«Ну,— каже,— лізь, щоб не кортіло!»
Я так зрадів, аж закричав:
«От молодець! От гарне діло!»
І зараз всіх порозганяв,
Щоб ласощів не роз'їдали;
Хазяйнувати сам почав,
Аж зуби танцювати стали.
Я через приключку таку
Вподобав дуже хатку тую
І, дякуючи Різаку,
Щолітечка тепер смакую.
От бачте, як старий ласун
Плести вам загадки навчився...
Не хатка то була — кавун
До мене в гості прикотився.
А хто ж Різак, такий мастак,
Що й хатку розрубать береться?
Не чоловік і не козак —
Ножем він на всім світі зветься,
Я шуткувать давно привик
І рад, як діти веселяться...
Пошли вам, доле, довгий вік,
Не знать журби, а більш сміяться.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Не в чужому государстві

Не в чужому государстві,
А у нашім славнім царстві,
Де стоять гречані гори —
Уродились сміхотвори.
У хазяйки-припіканки,
Чорномазої круглянки,
Молодчики виростають,
Свою вроду виявляють.
Маслом боки добре смажуть,
Сметаною пику мажуть,
Потішають, спокушають,
Теревені розпускають:
«Будьте живі та здорові,
Всі родичі гарбузові!
Прибувайте, поспішайте,
Роти швидше роззявляйте!
Пляшки й чарки будуть грати
І тарілочки брязчати,
Затанцює щука з перцем
І цибулька з оселедцем!»
Гості слиночку ковтають,
Смїхотворам  потурають:
«Нумте ж пораться нівроку,
Щоб діждати того року!»
Моя загадка-брехуха,
Стародавня щебетуха,
Теревені розпустила,
Перед дітками хитрила.
А діточки засміялись,
Подумали й догадались,
Що веселі лизогуби —
То блинчики-друголюби.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Мале, забавненьке воно

Мале, забавненьке воно:
В дворі гуляє — в смішки грає,
Або підійде під вікно,
Стоїть і хлібця дожидає.
Буває із двора чкурне,—
Ловить його — смішна робота,
Або дивується дурне.
Піп перед ним нові ворота.
Про його добренькі слова
Людськая приказка мовляє,
Що як ласкавеньке бува,
То від двох маток ласку має.
Колись-то запряже бичка
І привезе гостинців санки:
І маслечка, і молочка,
Або ше й сиру і сметанки.
«А ті ж гостинчики кому?»
Цікава дітвора спитає;
Або мені, або тому,
Хто цю загадку розгадає.
Одарка няня, що колись
Мене маленьким доглядала,
Мені, тихенько сміючись,
Цю саму загадку сказала.
Ловив, ловив довгенько я, —
Ніяк за хвостик не піймаю.
«Не знаю, нянечко моя, —
Сказав я їй, — не розгадаю».
«Не розгадав? — От тобі й на!
Ти, може, думаєш — курчатко,
Чи що? — промовила вона.—
Ні, мій голубчику, — телятко

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Гоп! Гоп! Діти-молодята!

«Гоп! Гоп! Діти-молодята!
І дівчата і хлоп'ята!
Годі бігать і скакать,
Буду загадку казать:
Як була я молодою,
Грала в хрещика з весною
І між квітами росла,
Зеленіла і цвіла.
Добрі люди доглядали,
Шанували, поливали,
Щоб жила краса моя,
Щоб доладна була я.
Як підкрадеться до мене
Те бадиллячко зелене,
Чи бур'ян, чи лобода, —
Через мене всім біда.
Всіх од мене проганяють,
Через тин перекидають,
Щоб нічого не росло,
Щоб пристріту не було.
Як великою вже стала,
Я сім плахт поначіпляла
Довгі кісоньки взяла
У віночок заплела.
Куди треба помандрую,
Скрізь і днюю, і ночую,
Світ увесь я обійшла
І на ярмарку була.
Тільки я сердита зроду:
Хто задивиться на вроду,
Чи сунеться цілувать —
Буде сльози проливать.
Діти-квіти, виростайте
І мене ви розгадайте!
Прилетить веселий час —
Поцілую дуже вас».
Діти думали-гадали
І ніяк не розібрали.
В мою хатоньку прийшли,
На печі мене знайшли.
«Ой, дідусю, не вгадали, —
Діти разом закричали, —
Годі в просі гріться, спать,
Поможи нам розгадать!
Осьде пряничок чудовий,
Неабиякий — медовий.
Бач,— і самі не їмо,
А тобі віддаємо!»
Взяв я пряничок, дивлюся,
І облизуюсь, сміюся...
«Не вгадали ви? Ото!
То ж цибуля, більш ніхто!»
Здивувались дуже діти:
«Тьху, погана!..
Так верни ти...»
А я пряник гам та гам,—
«Вибачайте, не віддам!»

 

Загадки Леоніда Глібова

 

У лісі загадка гуляла

У лісі загадка гуляла;
Коваль пройдисвітку спіймав
І, щоб у лісі не гасала,
Хвоста їй відрубав.
І невеличка, а зубата,
Аж кору з дерева дере,
Вродилася така завзята,
Що, як підскочить, страх бере.
Залізний ніс, а хвіст вербовий,
У рот їй пальці не кладіть:
У лісі дуб який здоровий,
А як кусне — і той кричить.
Захоче — здуру зробить шкоду,
А іноді і насмішить:
Устромить ніс свій у колоду,
Хвіст задере і сторч стоїть.
В руках умілих не пустує
І робить все, як слід робить:
Комору, хату вам збудує
І господарство звеселить.
На все здалась вона, гоструха;
її давно вже знаю я;
Усяке діло майстра слуха, —
Отак і загадка моя.
Раз двері рип:
«Здоров, мій друже! —
Озвавсь коваль, — ану, пиши:
Ось загадка цікава дуже,
А ти ще трохи прибреши».
«Шкода,— кажу,— брехня не слава.
Годиться загадка і так,
Бо неабияка проява:
Сокиру нашу знає всяк».

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Є на світі чорна злючка

Є на світі чорна злючка,
Родом, кажуть, з Кремінчука,
Як не брешуть язики.
Скрізь давно про неї знають
І прояві потурають
Хлібороби-земляки.
Мов гадюка, хвіст волочить,
Все лютує, зуби точить
Дерев'яним язиком.
Треба знать, як з нею жити!
Ви б злякались, любі діти,
Поховалися б притьмом.
Як ускочить в сад вишневий,
Чи там буде цвіт рожевий,
Чи бур'ян, чи лобода,
Чи красоля чепурненька,
М'ята, рута зелененька,
Чи барвінок — всім біда!
А у полі... Мати, мати!
Як почне хвостом махати —
Хоч лягай та помирай.
Чи сіножать, чи пашниця,
Чи пахучая травиця —
Все їй треба, все їй дай.
Розпускає всюди славу,
Що спорудила отаву
Там, де все жило, цвіло;
І нема, нема нікого,
Хто б вкрутив їй носа злого,
Хоч і бачить все село.
Сплів я загадку в клубочок,
Покотив її в «Дзвіночок»,
А кінців не поховав!
І дізнались потихеньку,
Що я вигадку маленьку
Про косу скомпонував.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

У полі ріс і розвивався

У полі ріс і розвивався
Козачки Нефорощі син,
Всесвітнім став, з людьми спізнався:
Дивись — де хата, там і він.
Скрізь у господі порядкує,
Щоб добрим людям догодить;
Щодня по хаті він танцює,
Буває так, що аж курить,
Його усяка баба знає,
Та нам у баби не питать,
А вас загадочка питає,
Щоб знать самим, як його звать.
Весела загадка сміється,
Що із брехні спекла калач, —
Як свіжий — віником він зветься,
А як пристаріє — деркач.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Раз пішов я на отаву

Раз пішов я на отаву
І наткнувся на прояву:
Довга-довга і страшенна,
Мов гадюка здоровенна,
Голова десь за горами,
Ноги вперлись між лісами.
Став я, фертом в боки взявся
І до неї обізвався:
«Де ти в біса узялася
І чого тут розляглася?»
Чую — десь щось загуділо,
Буйним вітром зашуміло:
«Схаменися, дурню сивий,
Прикуси язик брехливий!
Я не відьма, не проява, —
По всім світі моя слава;
Мене люди поважають
І до мене учащають...
Ось устану, коли треба,
Підніму тебе до неба,
Через море перекину
У далекую чужину!..»
Засмутився я, злякався
І насилу одбрехався:
«Вибачай, вставать не треба,
Бо не хочу я до неба, —
Там огнями зорі палять,
Мені бороду обсмалять,
А як часом покочуся —
На шматочки розіб'юся;
Любі діточки заплачуть:
Діда більше не побачуть!»
Я побіг, не оглядався
І у хату заховався,
А у хаті баба мила
Мені кваші наварила.
їм я квашу солоденьку;
Здумав загадку стареньку;
Покіль другу скомпоную —
Розгадайте перше сюю.
Правду загадка сказала,
Мене трохи налякала:
То не відьма, не проява,
Бо про неї всюди слава;
То всесвітняя дорога,
І далека, і розлога.
її всякий добре знає,
Ніхто в світі не минає.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Раз у бабусі Шелестихи

Раз у бабусі Шелестихи
Я на тім тижні гостював
І любим діткам для потіхи
Химерну вигадку дістав.
І хоч кого вона здивує,
Такої ще не чув ніде:
На цей бік загадка мудрує.
На той бік казочка гуде.
На гарбузі, десь в огороді,
Козак Нюхай лик проживав;
Що не придума — сміх та й годі,
Всіх огородян потішав.
Раз, мов той дід серед левади,
Він хижку з лободи зліпив
Та ще з огудини дві ляди
Неначе двері  притулив,
Будиночок на вдивовижу,
А диво   те, що там було,
Бо про Нюхайликову хижу
Дізналося усе село.
Набрав яєчок він корзину
І в два ряди порозкладав,
А посередині під стіну
В кубельці півня прив'язав,
Співає півень, невгаває,
На диво світові всьому;
Хто схоче — прийде, розмовляє
Та ще й підспівує йому.
Привикли люди потурати,
Розкукурікався співун,
ї стали інші дорікати,
Щоб присмирив його тіпун...
Зліпила баба нам вареник,
Відкіль почать — не розбереш,
ї неабиякий туленик,
А розліпить його не втнеш.
Як розгадаєте ви казку,
Свою калиточку трусніть
І бубликів велику в'язку
Веселій бабі перешліть.
Що, любі дітки, чи годиться
Химерна загадка моя?
Ануте ж будемо хвалиться,
Хто розгадав — чи ви, чи я?
Думок нагнала баба тая, —
Щоб не забуть, скажу мерщій:
Гарбуз — то голова людськая;
Козак Нюхайлик — ніс при ній;
Та хижка — рот; дві ляди — губи;
Веселий півень — то язик,
А два ряди яєчок — зуби;
Тіпун — правдивий чоловік.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Мостивсь я в лузі на потіху

Мостивсь я в лузі на потіху
Веселу загадку піймать,
І повну торбу дітям сміху
Мені судилося набрать.
Зробив я хатку невелику;
Вітрець дмухнув — і хатка бух!
Я плюнув вітрові у пику
І заховався у лопух.
Дивлюся — щось по лугу скаче
Та біля мене зразу бух...
«Здоров, — гукає, — небораче!
Чого це ти заліз в лопух?»
Я хап лозину, потім сміло
Під лопухом загомонів:
«Яке тобі до мене діло?
Я... заховавсь од комарів...»
«Та ну-бо, — каже, — не обманиш!
Вилазь мерщій і не сварись;
Дурна надія — не приманиш
Того, що хочеш; схаменись!»
Почервонів я дуже, чую,
Неначе у окропі рак;
Дивлюся на прояву тую —
Вона — хі-хі! і каже так:
«лотів ти загадку піймати,
Щоб любих діток звеселить,
Так отже, коли хочеш знати,
Я — загадка, нащо й ловить!
Мале, химерне я на вроду,
А хоч кому на ніс плигну
І хоч яку тобі колоду,
Коли захочу, поверну.
А щоб ти знав, як мене звати,
До мене ухо прихили,                   
Скажу по правді, бо брехати
Ми зроду вдатні не були,
Шу-шу, шу-шу, шу-шу... прощайте!»
Я так від сміху й покотивсь...
Тепер ви, діти, розгадайте:
З яким я дивом там зустрівсь?
Що ж я побачив, чи вгадали,
Із-під густого лопуха?
Химера, сміх, коли б ви знали!
Сказати просто вам — блоха.
Такої вражої прояви
Я не шукав, сама прийшла;
Нікчемна твар, а хоче слави:
"І я, мов, у «Дзвінку» була.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

Веселий, ясний був деньочок.

Веселий, ясний був деньочок.
Пішов я в поле погулять,
Щоб любим дітям на віночок
Волошок в житі  назбирать.
Тихенько нива шелестіла,
Вітрець тепленький  подихав,
Сіножать квітами пахтіла
І жайворонок десь співав.
Згадав і я весну, співаю...
Дивлюсь — сидить... зовсім козак:
Чуприна, вуси... не вгадаю...
Чи то мені здається так?
Я довго-довго придивлявся...
Це, може, скарб мені явивсь?
ї вже був трошечки злякався
А потім годі — роздививсь.
«Здоров! —• гукаю, — де ти взявся?
Та ще в зеленому брилі?»
Козак тихенько засміявся:
«Я, — каже, — виріс із землі».
«Хіба ж пристало козакові
Отут сидіть? — промовив я.
У темнім лузі, у діброві
Витає славонька твоя».
«Тут, — каже, — доля посадила,
Щоб всякий зневажав мене;
Вже аж чуприна заболіла:
Хто схоче, той і ускубне».
«Так що ж, — кажу, — що посадила!
А ти б не слухав та й утік:
Весела воля дасть і крила...
А то надувсь, як той кулик».
«Де ж тая воля, тії крила? —
Козак промовив, сміючись, —
Козацьку волю квочка вбила
І козаки на сміх здались.
Шаблюк нема, гримить качалка;
Похід — у гості до куми;
Тепер жіночая кибалка
Страшніш турецької  чалми».
І він замовк, мов зажурився,
Над споришем похнюпив ніс;
Од вітру чуб зашевелився,
І довгий вус його повис.
Прийшлось терпіть лиху годину..
Хто ж він такий, козак чудний,
Що всякий смиче за чуприну,
А він сидить — мовчить, дурний?
Все несподівано на світі:
Ти так, а вийде онде як;
Шукав волошечок у житі
А тут тобі приплівсь козак.
Старовину прийшлось згадати —
І сміх, і горе... ох-ох-ох!
То не козак сидів чубатий,
То був кудрявчик наш — горох.

 

Загадки Леоніда Глібова

 

За матеріалами: Леонід Глібов, "Загадки і жарти дідуся Кенира", Книжково-журнальне видавництво "Львів", 1958, стор. 9 - 46.

 

* * *

 

Леонід Глібов

А нуте, діти, ось сідайте!

А нуте, діти, ось сідайте!
Я загадку за хвіст піймав;
Подумайте і розгадайте,
Чи я диковину придбав.
Мовчала ніч; усі мовчали,
І соловейко задрімав;
На небі зірочки блищали,
За гаєм місяць виглядав.
Не спало троє у господі;
Не видно, де воно й яке;
Ви, діти, станьте у пригоді,
Вгадайте, що воно таке?
«Пошли нам, боже, день скоріше!
Одно озвалось на стіні,—
Тепліше буде й веселіше,
Як блисне сонечко мені».
А друге каже: «Нічко мила!
Коли б з тобою довше буть;
Мене без тебе тільки й діла,
Що в боки пхають і товчуть».
Мовляє третє: «Річ даремна,
Мене ніщо не веселить —
Чи то настане нічка темна,
Чи то веселий день шумить».
Вночі сумуючи, віконце
Благає бога день послать,
Щоб засвітило ясне сонце,
Щоб дітям щастя не проспать.
Нарипавшись у сінці з хати,
Бажають двері відпочить
І просять нічку покій дати.
Нехай, мов, лихо довше спить,
А сволок — все йому байдуже,
Усе дарма, чого тужить? —
І не турбується він дуже —
Заліз під стелю та й лежить.


За матеріалами: Леонід Глібов. "Цяцькований осел". Вибрані твори. Видавництво дитячої літератури "Веселка", Київ, 1977, стор. 109.

 

* * *

 

Леонід Глібов

По полю ходить, носом оре

По полю ходить, носом оре
І розкидає по сліду
Одним шанобу, другим горе,
Тому привіт, тому біду.
Він оре скрізь: і на чужині,
І в нашій рідній стороні;
Колись і у моїй долині
Він дещо виорав мені.
Хто ж носом оре — чи вгадали?
Під жартом сховано добро;
Скажу, щоб довго не шукали:
Письменства нашого перо.

За матеріалами: Леонід Глібов. "Цяцькований осел". Вибрані твори. Видавництво дитячої літератури "Веселка", Київ, 1977, стор. 122

 

Більше творів Леоніда Глібова на нашому сайті:

Леонід Глібов, український письменник
Леонід Глібов народився у українському селі Веселий Поділ на Полтавщині. Змалку мав добру душу і чутливе серце. Захоплювався книгами, і сам почав писати: поезії, казки, байки.

Останні коментарі до сторінки
«Загадки Леоніда Глібова»:
Микола Галич , 2017-06-11 22:15:11, #
Артем , 2018-01-21 20:22:58, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар