Гуцульський Великдень

Володимир Шухевич

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

(Уривок з четвертої частини монографії „Гуцульщина”)

(Друкується мовою оригіналу)

У Великодню суботу вечером, заки звариться „скором“, ґаздиня приготовля ється до „посвийщіня“; вона бере „паскевник-дорінник“ — це для цієї цілі споряджена дерев’яна посудина, яку зберігають з року на рік, кладе на її спід „дору“ — покраяні куски паски, хліба, худобячої паски, сира, ковбаси і по куснику всього, що вона приготовила на свята. Поверх цього кладе вона букату сира, ракву з маслом, солонину, облуплені яйця, поміж ними одно сире, яке посвячене помагає проти „зґаґи“, — писанки, пляшку з водою, в якій варились яйця, (оця вода має помагати „на очи“); відтак викопує в городі хрін з „косицев“ — листям, часник і вкладає їх збоку у пасківник; вверх цього всього кладе топку соли. У цей спосіб уложений пасківник впихає в одно вухо бесаг, а у друге кладе цю паску, що першою пішла в піч, перепічки, свічки, кусні солонини і т.п. — Приготовані бесаги ґазда завішує у хоромах на кілку. Ґаздиня відставляє борщ, бануш і інший скором — страви. Впоравшись з приготуванням до „посвйищіня“, ґаздиня умивається, причісує волосся, а за нею роблять це всі інші члени родини. Відтак вносять із „кліти“ чисте „лудинє“. Приготовивши все, лягають спати. Перед тим ґазда ставить на землю, біля постелі, сокиру. Коло півночі встає ґазда. За ним ґаздиня і інші члени родини. Всі вони стають, один по другому, босими ногами на сокиру „аби були ноги такі дужі, як зелізо!“ Згодом всі вмиваються у воді, в яку ґаздиня вкинула гріш і писанку, „аби були багаті у гроші і красні, як писанка“. Помившись, вбираються у святочну ношу. Ґаздиня ховає кури в темне місце, „аби не віділи ніякого сьвітла, бо як би кури того дня перед паскою побачили знадвору сьвітло, то виловив би їх літом половик!“
Оставивши дітвору в хаті, кладуть ґазди бесаги з паскою на плечі, або на коні та спішать до церкви. Це одна з найкращих картин, коли всіми дорогами та гірськими плаями наближаються до церкви гуцули в святочній ноші, одні пішо, другі на конях. їх мальовничий, переважно червоний одяг, красується на зеленім тлі смерекових лісів та мурав, що починають в той час зеленіти.
Коло церкви присилюють свої коні до придорожніх плотів; знявши з коней бесаги, перебираються у святочне вбрання, а опісля несуть пасківники та паски на майдан біля церкви, де розкладають їх на мураві до посвячення. Накупивши у паламаря „витиц“ — тоненьких воскових свічок, наліплюють їх довкруги пасківника, потім одні лишаються коло пасок,другі йдуть до церкви, а інші розносять між бідними перепічки, сир, яйця, писанки, солонину і по одній „витици“. Є й такі, що приготовляють для бідних цілі менші пасківники та роздають їх за „простибіг“, то з приговіркою: „Прийміт за душечку Марійчину, Аннину...“ Звичай цей вкорінений на Гуцул ьщині так глибоко, що нема й одної найбіднішої хатини, де не було б доволі свяченого. Посвячення кінчить священик побажаннями для своїх парафіян. Він висловлює радість з того, що діждалися паски, бажає всім у здоров’ю діждатися другої і кінчає: „Кушайте здорові, сего, що Бог дав, на щастє, на здоров’є, у довгий вік!“ Пообділювавши одні других та повіншувавши собі взаємно, всі спішать додому, щоб якнайскоріше дістатися туди.
Коли, ті що остались вдома, бачать іздалеку ґаздів, заганяють усю рогату худобу до стайні. Ґазди, вернувшись домів, несуть паску до маржини, кладуть її три рази коровам на хребет, промовляючи: „Йикий дар красний, такі аби Бог давав телиці красні!" Деякі обходять із свяченим три рази ціле обійстя, потім ідуть до хати, де на порозі кличуть три рази“ „Христос Воскрес!“ Ті, що в хаті, відповідають: „Во істину воскрес!“ Ґаздиня кладе на стіл паску, стільник та пасківник. Під час цього не вільно в хаті нічого говорити, „аби худоба була така тиха, як тихо було в хаті!“ Ґазда за свічує свічку, притулює її до дорінника і накришивши худобячої паски й соли йде з тим до маржини, подає їй „попахати дорінник“, кладе його кожній маржині на хребет, потім кладе серед стайні на землю, перемішує сіль із паскою і сипле в ясла промовляючи: „Абис була весела, як цеся божа днина, абис не переходила кождого року, як не переходит цеся дни на кождого року; абис була така цьвітна, йик цес день цьвітний; аби тобі було так скрізь отворено, йик нині церков на ввес нарід була отворена“.

Великдень. Гуцульщина

Горішня церква в Старих Кутах — Великдень 1978.
Фото: Танасій Опарик

Зі стайні йде ґазда до пасіки, де ковтаючи дорінником у „головицу вулия“ промовляє: „Ци ти матко спиш, ци чуєш? Ци зробила матінник? Ци ти вже ночуєш у матіннику? Уставай, бо Сус Христос воскрес! Кілько я разів ковтну, тілько роїв аби ти, матко, пустила. — Йик я тебе не забув, свяченої дори тобі даю, посвйити і ти свою родію і сама себе, бо тебе вже би чьис віпускати, аби ти ішла по сьвіті старати, по всему сьвіту і по всему цьвіту, абис була цьвітна, йик цьвіт, кьижка з вощинов, йик я здоров, абис несла меду на собі так, йик я несу дору, абис віск робила Богови на віддьику, Су сови Христови на посьвіт, людєм на розлучінє душі з тілом, а мід собі на уживане, людем на спомаганє; йик я з своєв ґаздинев робюта працую, аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала а від мене пороженого абис не втікала. Абис сі так тримала пасіки, йик сі тримає цеся дора мене!“ Коли ґазда вернеться у хату, ціла родина засідає довкруги стола, ґаздиня „зажегає“ свічку і притулює її до першої паски. Помолившись, всі разом говорять: „Абисмо дочекали й на рік свйитого воскресення, абисмо діждали свйиту дору споживати і від нарік до поза нарік, і рік від року, доки Бог призначит віку і аби маржина миром була! Христос воскрес! Потім зачинають їсти, в одних селах від того, що „закусуют свйиченого хріну, аби були острі як хрін“, у других від яйця, а в інших від накраяної паски, беручи до рук з миски, до якої ґаздиня наклала все свячене по куску. У деяких селах починають від минуло річної посвяченої просфори або паски, яку переховували цілий рік для тієї цілі. — Опісля їдять і п’ють, хто що має. Де куди приготовляють у суботу вечером бануш і тепер їдять його теплим, бо він стояв у печі.
По присілках, особливо в подальших від церкви, сходяться разом сусіди і „баюють“ допізна, інші сходяться на верхах, грають у скрипку, танцюють і їдять те,що з собою принесли. Ті, що мешкають ближче церкви, йдуть туди на „набуток" — їдять те, що мають і частують одні других.
Біля церкви старші парубки дзвонять раз-у-раз, щоби видзвонити за своїх померших, декуди забавляються. Ті забави не подібні до гаївок, що ними забавляється молодь на долах. У горах в тих забавах беруть участь тільки парубки. Дівчата стають громадками та розказують собі „усьике“.

Проф. Володимир Шухевич

Великдень. Гуцульщина