Галина Мирослава. "Як казка. Варшава"

 

 

 

 

Галина Мирослава

Як казка. Варшава

 

Віківщина

            Моя подорож до Варшави, яка відбулась завдяки акції майже безкоштовного проїзду від автобусів "Ecolines", не була запланованою взагалі, я випадково побачила акцію і загорілась. Дозволяю собі одну подорож на місяць, якщо все складається більш-менш добре, на лютий збиралась лише до Кракова, але спокуслива нагода побачити Варшаву ввірвалась у життя потоком, який "поклав мене на лопатки"... Я піддалась.

           Подорож була неймовірно короткою. Автобус — не літак, майже пів доби довелось провести в дорозі туди, добу присвятила Варшаві, одна ніч пішла на дорогу назад. Зрозуміло, що пізнати всі лиця столиці навряд чи можливо сторонній людині, за один раз тим більше, та хоч одне роздивитись дуже таки хотілось.

              До Варшави моє серце тягнула можливість зустрітись з варшав'янкою Даною Рудик, яка довший час разом з "хрещеною матір'ю" літературного порталу "Захід-Схід" Тетяною Мельник та її чоловіком Олексієм входила до редакційного складу цього інтернет-сайту, на жаль, цей чудовий ресурс давно зупинив свою роботу, думалось, що лише тимчасово, але поки не виглядає на те, що до нього планують повертатись. З Даною, колишньою львів'янкою, ми вперше зустрілись у Львові на презентації її поетичної книжки "Сон про Фернандо Ботеро", хоча віртуально знайомі більше, ніж десять років. Дана належить до людей-магнітів, легко наводить контакти й підтримує зв'язки, здається, з усіма, водночас дуже прониклива і глибока, що насправді можна вважати рідкістю, адже більшість людей не витримує такого розхилу, він їх самих розшарпує, тому вибирає один напрямок: або назовні, або всередину. Мені таки дуже пощастило на зустріч, хай навіть коротку, однак щиру, теплу, пам'ятну.
            Коли ми покидали Львів, йшов пухнастий сніг, він супроводжував нас до кордону, а відразу за Гребенним не було навіть натяку на зиму. Польща зустріла мене без покривала — відкритою і з несподіваними подарунками.

         Дорога — це завжди нові можливості, нові емоції від змін, нової реальності, час перебування з собою наодинці, наснага і відкриття. Тим більше, коли вона не дуже коротка, коли маєш більше часу на роздуми й відпочинок. Автобус до Варшави, розрахований приблизно на 50 місць, виявився практично порожній — нас усіх разом з двома водіями було лише одинадцять. На зворотному шляху навпаки — салон дощенту заповнили люди й торби. Вайфай працював безвідмовно як туди, так і назад, підзарядка теж. По дорозі до Варшави біля східців посередині у салоні стояв автомат з кавою, назад ми мали провідницю, як у поїзді, до якої можна було звертатись з проханнями та запитаннями. Пані Ірина, дуже приємна й люб'язна жінка, що заслуговує найкращого, через день після мого приїзду ще й зателефонувала, оскільки я забула в автобусі старі окуляри, які брала з собою на випадок втрати основних, питала мене, як передати. Пані Ірина робила й подавала на замовлення чай, каву, продавала воду, сік, печиво для тих, хто не встиг придбати собі щось перекусити, адже зупинки на їжу й туалет (є свій в салоні) для рейсових автобусів не передбачені. Особливо сподобалось, що кожний пасажир мав перед собою планшет з фільмами й музикою на вибір, приємно було, що у списку мов легко знайшла свою рідну - українську. Сервіс здивував. Навіть не сподівалась.

            До Варшави поруч мене не сидів ніхто в цілому ряду. Легко думалось і спалось. Йшло до кінця лютого, до людей вже долітали чутки про якусь "корону" десь там у Китаї й виявлення її в Італії, я старалась бути обережною, хоча ні про маску, ні про рукавички не думала. На кордоні мене спитали: "Чому їду до Польщі?" Я розгубилась, позаяк до того про мету візиту ніколи мене ніхто не питав. З переляку, мабуть, не знаю, як це сталось, з мене вискочило те, чим не збиралась ділитись: "Хочу про це написати". Митник підняв на мене очі, то я захистилась реченням англійською мовою, польські слова завжди губляться в голові й викликають море хвилювань: "I am a writer". Про себе ковтнула: "Poet". Про те, що пишу своє, ще років десять тому, хоча роблю це змалечку, майже ніхто зі знайомих за межами Червонограда, з якого виїхала після закінчення школи, не знав, хіба одиниці одиниць, а тут я себе вголос оголосила письменницею, хоча такого офіційного статусу не маю, живу собі як кіт, що гуляє, де собі знає. Сказала і тут же втішилась, що в англійській мові слово письменник годиться для всіх статей. Щиро кажучи, не подобається мені поголовне захоплення фемінізмами. Слово, яке не виділяє стать, не викликає незатишності. Якщо зі словом письменниця я ще в мирі, то поетеса (щось неотесане, не варте уваги), або й зовсім грайливе - поетка, з явними акцентами на статі, мене зачіпають до мурашок по шкірі. Тенденція підшивання статі до всього, як на мене, хвороблива. Як не можна для обрахунку додавати кошик до фруктів, так надавання м'яких, зменшувально-пестливих форм, може звести нанівець те духовне, високе, що жінка намагалась висловити, так можна зрівняти високе з низьким, що, зрештою, не рідко робиться. Яка різниця, якої статі людина малювала ікону, коли наголос на іконі, а не на людині?! Від жіночності назв чекають еротичності, флірту, забави, бо "як корабель назвеш, так і попливе".
            Для певних видів творчості такі назви навіть досить пасують. До жартів, вітальних віршиків, заримованих кількаслівників без глибини або широти тексту, зокрема, однак це щось невідповідне для творця (творчині?!) глибоких речей, у які людина вкладає всю себе, все відчуте й пережите, це як сказати священниця або опустити непочате відро з чистою водою, яке величезними стараннями вдалось підняти важкезною корбою з глибокої криниці наверх, назад, чимближче до дна.
         Як тільки ми перетнули кордон, я вирішила відкрити вікіпедію, щоб поглянути, що пропонують туристам передовсім.
           Ми звикли повторювати вікіпедія, вікінги, часточка вікі ввійшла до нашого життя прибульцем з півночі, який нам полюбився, але вона є в нашій мові, як і в далекій історії, пов'язаній з вікінгами, її походження завдячує слову вік. Звучання давнього українського слова ВІКІВЩИНА, тобто старовина, сьогодні набирає іншого відтінку, воно розширюється й охоплює більші межі, не лише часові, просторові, надаючи сьогочасності сили триматись завдяки спиранню на усне й записане минуле.

            Дорогою слухаю польську мову, мені дуже подобається чути, як розмовляють поляки між собою. Милуюсь, вслухаючись не так вухом, як серцем. Вони почуваються вільно в океані рідної мови, говорять по-домашньому, від серця, не ховаючись за цитатами з газет, брошур, документів. Мене завжди відлякував офіційний стиль у побутовому спілкуванні, засмучував брак простоти, у якому таїлась нещирість і байдужість до того, з ким говориш. Хоча штучності стало менше, що тішить, очікувати швидкого одужання не доводиться — надто довго тривав період обмеженості у спілкуванні, як через планки, поставлені для використання української мови, так і через обережність у висловах будь-якою мовою з метою самозахисту у державі, в якій ми жили раніше.
            За вікном одні споруди змінюються на інші, подекуди читаю написи, з яких один врізається у пам'ять: "Без радості праці нема радості життя". Все по обидва боки дороги видається дуже чистим, у голові проскакує, що Вітчизна польською звучить Ojczyzna, наче: "Ой, чисто".

 

            Прибули ми до Варшави ще за світла. Автовокзал здивував кількістю реклами українською мовою. Її не менше, ніж польською, якщо не більше. Хоча автобуси, які приходять сюди, привозять людей з різних країн, при мені кілька прибувають з російських міст, зупиняються поруч, проте російської мови навколо не чую, а от рідна доноситься звідусюди, навіть здається, що українці почуваються тут вдома - говорять голосно, не остерігаючись нічого.

            Варшава, порт на річці Вісла, найбільше місто Польщі (понад 2 млн мешканців), - офіційна столиця Польщі з 1596 року. Перші поселення на її території з'явились ще до X століття. Назва міста вперше згадується в документах 14 століття як Варшева, у 15 столітті — Варшова. Найподібніше, вона походить від присвійної форми імені Варш (скорочена форма від старопольського імені Варцислав або Вроцислав), це ім'я використовували представники родини Равів (Равичів), що володіли теренами, які з часом стали варшавськими. "Був собі рибак Варш. І була в нього дружина Сава", - переказує легенда. Цікаво, що в українській мові варшем можуть називатись людина і річ, які виконують роль підганяйла до роботи. Відразу згадую, що писала колись про одного з відомих носіїв прізвища Равич, точніше, про французького письменника Петра Равича, уродженця Львова, який вижив у роки Другої світової завдяки знанню української мови, стаття давно вже в архіві сайту "Стожари", а от Варшава мені нагадала.

            На початку 14-го сторіччя цей край переходить до князів Мазовецьких, а сама Варшава стає столицею Мазовії (1413 рік). 1526 року місцева княжа гілка обірвалась, хоча і зараз Варшава виконує роль адміністративного центра Мазовецького воєводства. За свою історію місто встигло побувати столицею провінцій інших держав, але завжди столицею, з якою рахувались.

 

 

            Порівняно недорогий гостел  "Капсула", де я замовила одну "капсулу" на ніч, висвітлив на сайті номер автобуса, яким можна доїхати до нього з вокзалу. Насправді можливостей виявилось щонайменше чотири, як мені підказали перехожі (дві україночки), бо "Капсула" збудована фактично в Старому місті, куди майже всі туристи намагаються потрапити. В автобусі я зіштовхнулась з проблемою — автомат не зчитував моєї банківської карточки, а в цьому автобусі (причиною є не вид або номер, а оснащення конкретного автобуса) не передбачалось іншої можливості. Треба було вийти на найближчій зупинці, щоб там придбати квиток, а тоді пересісти на наступний автобус, але мені щастить — несподівано іноземець, що готувався виходити, вловлює ситуацію та вручає мені свій квиток при виході. Пасажири навколо усміхаються.

            Трішки гуляю приємно освітленим вечірнім центром, людей у місті, на відміну від автобуса, небагато. Вулиці широкі. Довгі. Багато висоток. І скла. Відчутно, що столиця (стіл для координації дій і бенкетів) будувалась для того, щоб жити на широку ногу. Над усім височіє найвища будівля міста — Палац культури й науки, заввишки 234 м, радянський подарунок від Сталіна, колись вона мала трошки довшу назву: Палац культури й науки ім. І.В. Сталіна. Його архітектура трохи нагадує Московський державний університет. На споруді виразно виділяється вмонтований у 2000-му році годинник, саме він робить цей хмарочос другим найвищим хмарочосом у світі з годинником. Наступного ранку, прогулюючись Старим містом, відчую усім нутром міцність духу Варшави й виразно слов'янську душу, яка ріднить з Києвом... Забудова центральної частини усім своїм виглядом ніби каже: ,,Ми тут навіки".

 

 

         Хоча Гітлер дав наказ зрівняти Варшаву з землею, і вона майже повністю була знищена, вже в лютому 1945 року, через місяць після звільнення міста, було створено Бюро реконструкції столиці, а через 4 роки уряд прийняв рішення про відновлення старого міста. Бюро реконструкції інвентаризувало руйнування і підготувало план відновлення. Основою стали зображення Варшави 18 століття пензля італійського художника, відомого в історії за прізвиськом, яке Бернардо Беллотто (1720-1780) взяв від діда по матері, що був відомим венеціанським художником - Каналетто. Проте відбудова не стала копією будівель, зведених до війни, це було майже неможливо, адже вони формувались століттями. Варшава мала продовжувати життя, тому за історичним виглядом фасадів багатоквартирних будинків планування квартир відповідало новому часу і соціалістичному устрою. Відтоді у дворах Старого міста багато вільного місця, й вони зелені, чого до війни не було. Реставрація вдалась на славу — Варшаву внесли до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як досконалий приклад відновлення знищеного майна, а досвід реконструкції стали використовувати інші європейські міста, постраждалі в результаті війни чи стихійного лиха. Хоча жаль за втраченим і біль, який принесли обидва режими: німецький (фашистський) і російський (імперії, СРСР та її спадкоємиці), тут відчутний дуже виразно. Зрештою, скорбота й пам'ять живуть у Польщі скрізь. Рани ще ледь загоєні, маленька згадка — і вони відкриються.

 

 

 

          Варшава, так принаймні виглядає, ототожнює себе з Фридериком Шопеном — все крутиться навколо нього. Зовсім близько від готелю, у прекрасній бароковій будівлі палацу Острозьких, розташований Музей Фредеріка Шопена, а на Королівському шляху (Trakt Królewski) можна відшукати 15 лавочок, які звучать при натисканні вмонтованого ґудзика (клавіші), нагадуючи твори композитора. Принаймні цього, 2020-го, року, коли святкується ювілей композитора, 1810-го року народження, Шопен — серце міста.

 

           
            Дорога від гостела виводить мене до Краківського передмістя, де поруч з Костелом кармелітів (Костел Успіння Пресвятої Діви Марії та св. Йосипа Обручника), збудованому у стилі бароко з елементами рококо й класицизму, якому пощастило залишитись майже неушкодженим під час Другої світової, пам'ятником Адаму Міцкевичу, бачу найбільший з усіх варшавських палаців — Президентський палац, у нього багато назв, зокрема: Палац Конецпольських, Радзівілів, Любомирських, який, на щастя, мало постраждав під час війни, оскільки нацисти розмістили у цьому приміщенні розкішний готель Deutsches Haus з казино.
            Меморіальні дошки нагадують, що колись у Костелі кармелітів Фредерік Шопен дав свій перший сольний концерт на органі, а от у Президентському палаці він виступив уперше 24 лютого 1818 року.

 

 

            До 1864 року Костел кармелітів був храмом монастиря босих кармелітів, однак після січневого повстання російська влада закрила монастир як бастіон польського патріотизму, відтоді у його будівлях розміщена Варшавська архієпархіальна семінарія, а костел кармелітів слугує семінарійною церквою.

            Перед Президентським палацом встановлено пам'ятник одному з національних героїв Польщі, маршалу Франції, племіннику короля Станіслава Августа Понятовського, князю Юзефу Понятовському. Юзеф був єдиним іноземцем, що отримав звання маршала від імператора Наполеона І, і єдиним маршалом Наполеона, що залишився парубком. Палац охороняється, оглядати його можна лише здалеку, хоча екскурсії проводяться, є певна схема запису на них заздалегідь, та як це зробити — поки не цікавилась.

      Краківське передмістя вразить мене від самого початку пам'ятником Миколі Копернику з планетами й Базилікою Святого Хреста католицького ордену лазаристів, яка була центром руху опору під час Варшавського повстання. У колонах зруйнованого майже наполовину під час війни й відновленого через кілька років після визволення костелу поховані урни з серцями Фридерика Шопена з епітафією львівського скульптора італійського походження Леонарда Марконі й лауреата Нобелівської премії з літератури 1924-го року Владислава Реймонта.

 

 

          У храмі зберігаються епітафії одного із найвидатніших польських поетів, засновника романтизму у польській літературі Адама Міцкевича, разом з ним - основоположника польського критичного реалізму, польського письменника Болеслава Пруса, поетів і драматургів, що разом з Адамом Міцкевичем входять до трійки "віщих поетів" епохи Романтизму: Зигмунда Красінського й уродженця Кременця Тернопільської області Юліуша Словацького, найплодовитішого автора в історії польської літератури Юзефа Ігнація Крашевського, що був як польським, так і українським громадським діячем, також - польського авіаконструктора Станіслава Віґури (народився або 9 квітня 1903 року в Житомирі, або 9 квітня 1901 року в Варшаві), польського військового і державного діяча Владислава Сікорського, який відзначився у польсько-радянській війні 1919-1920 р., а дізнавшись про трагедію в Катині, розірвав дипломатичні відносини з СРСР і наполягав на тому, щоб Англія теж припинила відносини з СРСР, після чого загинув в авіаційній катастрофі неподалік від Гібралтара через 16 хвилин після зльоту літака при невияснених досі обставинах... У вересні 1814 р. саме до цього костелу привезли з Лейпцига тіло Юзефа Понятовського, хоча через 3 роки вирішено було його перепоховати у Вавельському соборі Кракова. Скарбом храму є 58-голосні органи 19-го століття, на яких грав польський композитор Станіслав Монюшко, він був органістом у цьому храмі. Перед входом до храму відреставрована бронзова скульптура за проєктом Анджея Прушинського «Христос, що несе хрест» (німці намагались вивезти її разом з пам'ятником Миколаю Копернику, але не довезли, викинули в одному з сіл, звідки її повернули до Варшави).

 

 

 

 

 

            Зазирнувши ще до двох величних костелів, де вартувало б постояти біля кожного напису, адже стільки цікавого для себе тут побачила, проте не було аж стільки часу, я вирішила добре оглянути Ринкову площу, на сторожі якої стоїть русалка. Тут, як і у Кракові, є свій Барбакан. На Ринку розташований головний католицький храм Варшави — костел Святого Іоанна Хрестителя, колись на цьому місці коронувались й одружувались королі, знаходили вічний спочинок разом з ними президенти, видатні релігійні та світські особи Польщі, зокрема відомий письменник Генрик Сенкевич і художник Марчелло Бакчареллі. Поруч з цим костелом збудований у стилі маньєризм костел єзуїтів, повна назва якого довша — Костел Милостивої Божої Матері, тут спочиває литовсько-польський латиномовний поет епохи бароко, теоретик літератури та шкільного театру, теолог, філософ, викладач університету Мацей (Матей) Казимир Сарбевський, Sarbievius (1595, с.Сарбево, Sarbiewo, біля Плонська, Польща - 1640), в українській історіографії записаний як Сарбєвський (Сарбєвіуос) Мацєй Казімеж, його називали Сарматський або Християнський Горацій, він вважався найвидатнішим латиномовним поетом Європи. Сарбевський став першим слов'янським поетом, якого Папа римський (тоді Урбан VIII) увінчав на Капітолійському пагорбі лавровим вінком.

           Я намагалась знайти українською мовою твори цього незалежного від вітру часу автора, твори якого колись видавались і у Львові, — не змогла, а дуже шкода, у його Книзі лірики, опублікованій на литовському сайті, мене торкав не один рядок, почавши читати з 19-ого вірша першого видання "Lyricorum libri" (усе життя, як і Горацій, він писав одну книжку, видань було кілька, найвідоміше з них ілюстрував Пітер Пауль Рубенс), з поетичною назвою - "Туга за небесною батьківщиною", за допомогою перекладача я почала читати інші твори. Якість машинного перекладу, без сумніву, погана, але навіть з такою ясно, що цей поет — класика літератури, яку не знати не годиться. Я розумію, що в час життя Мацея йшло окатоличення на українських землях, єзуїти витісняли православ'я, досі боляче, особливо за втрату Острозької академії (1578), яка повстала зі слов'яно-греко-латинської школи на рік раніше за Вільнюську академію (1579, утворену з Колегії єзуїтів), шкода, що саме через діяльність єзуїтів і перехід у католицизм нащадків засновника Василя-Костянтина Острозького, однак з висоти часу можна спокійніше і виваженіше поглянути в глиб віків і підняти на поверхню те краще, що було створено у світі до нас, тим більше, що були й взаємовпливи.

           

           
            З Замкової площі, на якій стоїть Королівський замок, який пустив до себе відвідувачів лише у 1984 році, починається Королівський Тракт, тогочасна дорога королів, яка веде до колишньої резиденції Яна ІІІ Собеського — Вілянувського палацу... Це, звичайно, не Краків, але все одно цікаво.
            Блукаю...

 

 

 

----------------------------

 

 

Солодощі

            Заплющую очі, з пам'яті виринає широчезна площа Маршала Юзефа Пілсудського, звідки я шукала можливості їхати до автовокзалу, проте, не знайшовши, повернулась через Саксонський парк з мовчазним фонтаном, альтанкою, Саксонським палацом, до місця, звідки знала вихід на свою лінію, перед очима стоїть зелений корпус Університетської бібліотеки з викарбуваними написами різними мовами й навіть нотами, магазин кондитерської фабрики E. Wedel.

 

 

          Якось я привезла з Польщі коробочку цукерок, все думала поглянути, хто такий той Е. Ведель, а потім забула. Тепер знаю, що E. Ведель — назва найстарішої фабрики шоколаду в Польщі, вона заснована у 1851 році німцем Каролем Ернестом Веделем, Кароль Ведель приїхав до Польщі в 1845 році та влаштувався на роботу в кондитерську Кароля Гронерта, а через шість років, ставши незалежним, відкрив власний магазин при своїй фабриці гарячого шоколаду, тоді позначка виглядала по-іншому: С.Е. Wedel. Спадкоємцем фабрики у 1865 році став його син Еміль. Літера Е мовби поєднала в одне ціле два імені: Ернест і Еміль.

            Варшава подарувала мені насолоду відчути биття людських сердець — і той квиток, який мені простягнув незнайомий юнак, і зворушлива зустріч з Даною, її несподівані щедрі подарунки, що трохи спантеличили мене, і маленький батончик від милої дівчини, яка приймала мене до гостела і виписувала звідти, а після виписки дозволила залишити речі на кілька годин, ще й за незручність, що виникла, коли я прийшла по залишений рюкзак, саме тоді на першому поверсі не працювала вбиральня, і яку ця дитина миттю залагодила — зняла з себе власну карточку, щоб я змогла пройти на другий поверх, а після мого повернення довго вибачалась, що так склалось, ще й люб'язно просила взяти від неї як вибачення солодкий батончик, не забуду й пані Ірини з автобуса...

            Витираю сльози радості. Я б ще раз пройшлась вздовж Вісли, ще раз спустилась у метро, у якому стільки відгалужень, що можна легко розгубитись, влаштувала б собі підземну екскурсію...

            І вже дорогою додому, втомлена й напівсонна, слухаю музику, у навушники проникають перші звуки Rondo Alla Turka з третьої частини Сонати для фортепіано № 11 ля мажор Вольфганга Амадея Моцарта з турецькими інтонаціями, однак відчуваю себе на поромі у фінській Турці, твір закінчується, змінюючись на Berceuse (звучання слова чомусь асоціюється зі словом версія), ця Колискова Des-dur op. 57 Фридерика Франсуа Шопена заколисує і поглинає. Знаю, що далі кілька речей виконуватиме на скрипці Даніель Ховп (Hope, тобто надія), та я вже під владою сну.

            Прокидаюсь на кордоні, хоча ніхто й не будить. Ще темно. Нам міряють температуру, на мобільнику бачу нові повідомлення, серед них прохання від польської влади звернутись до лікаря в разі поганого самопочуття і порада не їхати до Італії.

            І от я вдома.

            Про всяк випадок кілька днів стараюсь не дуже контактувати з кимось. Слава Богу, все гаразд.

            Хоча від подорожей в найближчі три місяці доводиться категорично відмовитись.

            Я наче заскочила в останній вагон.

            Мовби наді мною патрував ангел.

            Казка.

Матеріали люб'язно надіслано пані Галиною спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 Дивіться також на "Малій Сторінці":

"Перед від’їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштовую себе на стан повного відриву від буденних клопотів, відповідальності, ,,хвостів”. Утікала й раніше, особливо у станах, коли світ вимучував до розтирання в порошок, та простір, у який виходила, був віртуальним. Теперя вириваюся з відкритими обіймами у світ реальний за межами моєї реальності..." (Галина Мирослава)

 

 

 

    Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: