Галина Мирослава
ФРАНЯ ФРАНКІВНА
(оповідання)
Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля, дід Панас. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років.
Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми обидві ним не цікавились зовсім.
Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь. Вона прозвучала спокійним голосом, що вперто йшов від вищих тонів донизу, натякаючи, що жодних питань-уточнень нам не слід ставити: "Мій батько був священником". Це подіяло як зачудування. Говорити між собою на цю тему ми більше не наважувались, проте відтоді слово священник набуло для нас особливо трепетного звучання, а процедура давання імен іграшкам перетворилась на акт посвячення в наш дитячий світ. Не дивно, що усі наші ляльки й м'які іграшки, які мені й моїй старшій сестричці Солі коли-небудь подарували, почали поступово отримувати якісь імена або перейменовуватись. Не відразу. Ми довго виношували в собі кожне ім'я, радились, сперечались, пояснювали одна одній причини того чи іншого вибору.
Так одна наша лялька стала Ружею, зараз, коли її згадую, відчуваю запах дикої рожі навколо й бачу як тріпотить на вітрі її рожева нейлонова сукеночка, інша лялька — Калиною, вона мала виразно білі, як цвіт калини, кучері, які завжди стирчали віночком вгору, півень отримав ім'я Гордій, лев — Дарій, ведмедик перетворився у Ревуна.
Ми знали, що у Франі Франківни й Филимона Флоріановича ніколи не було дітей, але якось вона сказала моїй мамі, що якби у неї народився син, вона б назвала його так, як свого діда. Ми з Солею довго думали над тим, кого могли б назвати Гиларом, так називався наш дідусь. Я ніде більше не зустрічала такого імені, не знаю чому, це ж те саме, що Іларій або Гіларій, що означає грецькою мовою "веселий", "радісний", тільки звучання різниться. Мені й тоді подобалось те "г" в імені діда, як і в моєму власному імені Ганна. Дехто вперто завжди називає мене Анна. Анна мені теж до вподоби, навіть дуже, тому спокійно приймаю, та вважаю, що Анна — інше ім'я, між ними така ж різниця, як між Галиною й Аліною. Щодо найрадіснішого, то у нашому домі ним був папуга, він вже мав ім'я П'єр, і воно йому дуже пасувало, тому ми не стали змінювати П'єра на Гилара, хоча така думка проскочила.
Якось Франя Франківна, коли ми не могли описати місце, куди нас возили зі школи на екскурсію, зауважила: "Бачити не означає побачити". Нам довго було ніяково. Вже коли ми вивчали в школі префікси, згадали ці слова як підказку. Вони допомогли нам вловити смак префіксів, адже кожен префікс ніби припарковує слово, як машину, в іншому місці, префікси надають слову присмаку, то такі приправи, які відповідають за відтінки. Ми навіть гру придумали з Солькою. До прикладу, я беру слово "їхати" й показую на мигах, що маю на увазі, а Солі треба вгадати, про що йдеться: під'їхати, в'їхати, доїхати, над'їхати, заїхати, щось таке. Інколи так кумедно виходило, аж ми порскали від сміху.
Разом з Франею Франківною жив м'язистий кіт. Лисий, можна жартома сказати, що без префікса, маючи на увазі волосся як префікс. Був він, зрозуміло, безбрівний і безвусий. Мав голову у формі лимона і виразні лимоноподібні зерна зелених очей, посаджені трохи скоса на великій відстані одне від одного, відстовбурчені довгі вуха, широкі біля основи й заокруглені на кінчиках, з ямочкою у місці переходу від чола до носа. А ще хизувався рожевим відтінком шкіри, точніше сказати - персиковим. Та й на дотик він був як шкірка персика. Цей котик з породи "сфінкс", їх ще називають "канадськими сфінксами". Його звали Щек. Хоч і був він безшерстий, не кремпувався*, навпаки — поводив себе так, ніби заслуговує бути нарівні з людьми. Гідно й безпретензійно водночас. І тим був схожий на свою господиню. "Може його рід стародавній", — думали ми, але підтверджень тому не знали де шукати. Хтось із сусідів нам сказав, що голі коти жили ще в доколумбовій Америці, проте інші заперечили, бо перша згадка в історії датується 1902 роком. Досі не знаю.
Щекова велюрова шкіра не потребувала розчісування, натомість була гарячою на дотик, що нас трошки відстрашувало, однак щоразу за кілька хвилин оторопілості ми забували про боязнь, бо він тримався настільки миролюбно й доброзичливо, що наша тривога скресала як крига. Щиро кажучи, Щек більше скидався на собаку, ніж на кота. Він завжди зустрічав нас біля дверей, від чого наші серця наповнювались невимовною теплотою. Незабутні моменти!
Він мав купу складок на шкірі, немовби щойно народжений Павлик тітки Олі. Кумеднющий! Задні лапи, довші від передніх, живіт у формі грушки, довжезні вуха — чим не маленьке кенгуру?! І ходив він не так, як інші коти, а ніби планував стати на дві ноги, здавалось, старався повторити рухи людини. Шляхетний такий. Компанійський. Неагресивний анітрохи. Але не любив самотності — тим був зовсім схожий на нас.
Фаня Франківна рідко вигулювала свого кота на свіжому повітрі в обід, все боялась, аби Щек не отримав сонячних опіків. І мало коли виводила котика на холод, а якщо вже й брала, то кутала його як немовля й виносила на руках. Спостерігаючи за Щеком, ми собі намотували на вус, що невідповідно одягатись — небезпечно, стільки проблем тоді можна заробити!
Франя Франківна якось розтлумачила нам, що кошенят не бажано переміщати на інше місце до 14 тижнів, адже вони легко підхоплюють хвороби, тому принесла Щека до своєї квартири, коли йому вже було 15 тижнів. Вона ще переживала, аби Щек не потрапив у якусь халепу через свою допитливість, пильнувала за ним постійно. Думаю, що якби не вона, ми не були б сьогодні такими уважними й відповідальними.
Хоч Щек і належав до надто незвичних котів, і ми б із задоволенням з ним бавились, бо він був жвавий і грайливий, любив, як і ми, стрибати й перестрибувати через бар'єри, а також обожнював бігати, у нас обох час від часу з'являлась проблемка — алергія. Не страшна, але неприємна — ми пчихали й сльозились. Мама дивувалась:
— Як може бути алергія на котячу шерсть сфінкса, якщо її практично нема?
— У таких котів речовина, що викликає алергію, міститься в слині та шкірних виділеннях, а не в шерсті, — діловим тоном розтлумачувала мамі й нам Франя Франківна.
Одного разу, як пригадую, то було влітку, Фаня Франківна запропонувала нам піти з нею до Лелі, подруги Щека. Леля мешкала на іншій вулиці. Трошки менша за Щека розмірами, вона нещодавно народила трьох кошенят. Їх треба було відвідати. І, якщо потрібно, допомогти.
— Сьогодні кошенятам виповнюється 5 днів, — сказала Франя Франківна, — раніше вони були сліпі, сфінкси розплющують очі найраніше з котів, зазвичай на 4-5 день свого життя, буває, але вкрай рідко, що відкривають очі відразу при народженні. У дівчаток очі розплющуються раніше, у хлопчиків пізніше. Разом з очками у них починають чути вушка. Ходити сфінкси теж зачнуть раніше за інших котів, хоча не раніше, ніж після трьох тижнів після народження. І подушечки лапок у них товсті. Якщо порівнювати, то подушечки сфінксів розвиненіші, інші коти, мабуть, заздрять.
До Лелі ми ходили без Щека. Леля теж сфінкс, дуже схожа на свого товариша, тільки хвостик у неї не щурячий, з загостренням донизу, а лев'ячий — з невеличким пучком шерсті на кінці. Й колір її очей не такий зеленкуватий, як у Щека. Господиня Лелі запросила нас до покою, де в кошику калачиками лежали грудочки кошенят з кучерями на голові, шиї та животику. Вони тулились до своєї матусі. Їхні рухи й вигляд неймовірно зворушували нас. І дивували, особливо тим, що вони на відміну від своїх батьків мають волоссячко.
— Волосся ненадовго, — усміхнулась Франя Франківна.
Кошенята розтуляли квіточки своїх очей й відразу чомусь заплющували, тулились до мами носиками й припадали до кициних дійок пити молочко. Леля іноді викручувалась, проте наполегливі малята добивались свого.
— До трьох днів після народження відбувається звикання діточок до матусі й матусі до них, а вже згодом у мами починається прибуття молока просто від рухів дитячих лапок. У котів життя коротше від людського й швидше. Вже за два місяці мама поступово відмовлятиметься їх годувати. Але подивіться на них — вони дадуть собі раду. Бачите, які активні?! Кішка їх не лише годує, гріє, оберігає, захищає, вона їх вчить знаходити їжу, спілкуватись між собою та з оточенням. Вчить не бути байдужими, безодголосими.
Ми слухали про сфінксів й теж мріяли стати в далекому майбутньому такими ж добрими й турботливими матусями, хотіли, аби в нас зростали милі й енергійні діточки, розумні й сповнені цікавості та прихильності до світу, нашого любого світу, який безмежно потребує уваги, турботи, любові.
І палко бажали колись, коли виростемо, придбати й собі сфінксів. Але сьогодні, коли я зайшла до зоомагазину, то побачила лису кішечку з загнутими як матіола, вчені називають цю квітку по-іншому: левкой, вушками. Вона дивилась на мене так благально, що я не втрималась. Серце загупало, закалатало — і я потягнулась до неї. От тепер несу українського левкоя на руках до хати, а у вухах звучить голос Франі Франківни, записаний у пам'яті: ''Тільки пам'ятайте, що вони бояться протягів''.
* Кремпуватися — соромитися.
"Канадський сфінкс". Картина Олександра Дмитренка.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
