Галина Мирослава
ЗІРКА
(оповідання)
Платон ще маленький. І дуже кумедний. Йому лише п'ять. Але спілкуватись з ним неймовірно весело й неабияк приємно.
Якось він йшов з сестричкою Уляною, такою ж синьоокою й сніжноволосою, як він, вулицею. Дівчинка цьогоріч вперше пішла до школи, ще й місяця не минуло, як вона стала школяркою.
На хвіртці перед одним з двоповерхових будинків обоє дітей зауважили табличку. На ній красувався напис, однак прочитати його Платон не міг, хоча нещодавно навчився розпізнавати всі літери. Він, майже благаючи, попросив Уляночку допомогти, його вимучувала шалена цікавість, що ж на цій табличці написано. Дівчинка почала помаленьку промовляти:
— З-ли-й...
Не встигла вона дочитати до кінця, як білоголовий Платось вигукнув:
— А я маю пляшечку води у своєму ранці. Мама поклала вранці.
Уля здивовано глянула на братика, заскочена його трактуванням прочитаного. Припустивши, що братик потягнеться до ранця, аби дістати воду, вона швидко й строго випалила:
— Тосю, ти не дослухав. Тут не про те, що треба лити воду на хвіртку, це попередження, що по двору бігає злий собака.
— Я не знав. А де той собака? — відреагував Платонько.
— Тобі його треба? Ще гавкатиме, — насуплено відрізала сестричка.
Іншим разом було ще смішніше. Тоді мама, пояснюючи Улянці, що таке нотний стан, голосно пожартувала:
— Нотоносець ключі носить.
Навіть Платик, зайнятий складанням машинки з деталей, почув. Йому дуже сподобалось сказане. Чому мама так сказала, він не знав, бо самої розмови між матусею та сестричкою не чув. Відтак сів за столик і взявся до малювання. Через кілька хвилин малюк підбіг до мами зі своїм не дуже зрозумілим малюнком. Мамуся поцікавилась, що синочок зобразив.
— Оцей дядечко, — відповів Платон, — то нотоносець, бачиш? У руках він тримає пісенник з нотами, а з його кишені виглядають ключі.
— А, — усміхнулась мама Анеля, — Платику, ти чув нашу розмову з Ляною?
— Так. Я запам'ятав, що нотоносець ключі носить, — гордо підтвердив Платосик виструнчившись.
— Ми з Улясею говорили про нотний стан. То такі п'ять накреслених поздовж паралельних ліній, на яких пишемо ноти та музичні ключі, — взялась розтлумачувати мама. Щоправда, вона спершу мала бажання сказати ''лінійочок'', проте припустила, що синочок може подумати про ті планки, які використовують для проведення ліній, а не звичайні лінійки.
— А що таке музичні ключі? — миттю відреагував запитанням Платоньо.
— То такі знаки на початку нотного рядка, які служать підказками, аби музиканти знали, де розміщені ноти. Є три групи ключів, їх називають типами: ключі фа, ключі до, ключі соль. От скрипковий ключ, що належить до ключа соль, використовують, щоб записати ноти для високих голосів, які на піаніно ми зазвичай граємо правою рукою. Басовий ключ, один з ключів типу фа, має інше використання -- він служить для низьких голосів, на клавішних інструментах такі ноти беруться переважно лівою рукою. Ходи покажу, — запропонувала мама Анеля й направилась до піаніно, однак Тосик мав інші плани на той час, тож їй не вдалось довести свою думку до логічного кінця.
Такий вже той Платон.
Насправді Тонь тішить свою родину щодня, однак найнезабутнішим для його родини був день, коли в дитячому садку хлопчик разом з іншими дітьми на занятті з англійської мови вчив англійське слово ''стар'', що означає ''зірка''. Тільки-но Платончик повернувся того дня додому, перше, що зробив, — підбіг до дідуся й велично розпочав свою промову:
— Діду, а я знаю, чому тебе називають старим.
Дідусь здивовано подивився на онука, а Плат продовжив:
— Бо ти... бо ти — зірка, що світить йому. ''Ста-рим''. ''Стар хим''.
— Кому йому? — допитувався дідусь Теофіль.
— Мені, до прикладу, — притулився до дідуня онук.
— Ти також зірка, — лагідно прошепотів дідусь, — Зоря, яка світить мені у темряві. Мій Зорян.
Саме з того часу Платона деколи вдома називають Зорян, наголошуючи на першому складі. І йому це дуже подобається.
Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті:
