Галина Мирослава (Галка Мир). Віршована казка "Бабине лихо" — читати та слухати, відео

   Галина Мирослава

         (Галка Мир)

       БАБИНЕ ЛИХО

Всім, хто казочці раденький,
Розкажу свою тихенько.
Якщо серцю треба казки,
То запрошую. Будь ласка.

Хай не крутять голови
Невдоволені пани,
Кожен мислить сам. І може,
Що не так, відчути гоже.

Тож хутчій сідай близенько,
Поруч умостись гарненько,
Про все зле забудь — хай гине,
А натомість тепло лине.

А от що в слова не взути,
Зможеш серденьком дочути.
Тож тепер дозволь почати
Нову казку викликати...

Агов...

      Картина Інни Гайсенюк.

Жила собі баба, стара, як світ.
І було їй дев’яносто з лишком літ.
Чи по волі, чи по неволі
Цілими днями була на полі.

Кажуть люди, молитви сотворяла,
Побивалась, шептала.
Щось заприсягала,
Вже по тому домів вертала.

Мала баба теплу хатинку,
Любила її, як дитинку.
Маленьку, однак приємненьку,
Тішила хатка стареньке  серденько.

Баба хатину свою доглядала,
Щодня порохи здувала.
Любила оте кубельце
Превеликим та щедрим серцем.

А про ніч нема що казати,
Виряджалася баба спати.
Пополуднує, кажуть, бувало,
Стягне з ліжка своє покривало,

Ще й пострашить пальчиком стиха
Ніжно вечір, що всівся на стріху.
Відчитає якісь молитви,
Щось промимрить у нікуди

І засне, усміхнувшись мило,
Майже зразу, украй безсила.
Зайде в сон собі потихеньку
Про давненькі якісь витребеньки.

А як спатоньки баба влягалась,
Дивні речі чомусь починались.
І перо страшно навіть узяти,
Аби жах той комусь описати.

Прокидалось холодне каміння
І тряслось, і гуділо сильно
Та котилось гучними ривками,
Б’ючи все, що було під ногами.

Бухало, ревло, шуміло.
А за ним чорнющі сили
Налітали. Ні, щоб спати!
Кликали когось із хати.

А вже той, хто з хатини відходив,
Більше, кажуть, назад не приходив.
Тож надумали разом селом
На двобій дружно вийти зі злом.

Перша думка була — йти до баби
По стежині поміж старі граби.
Позаяк від усіх вона старша,
Їм підкаже, як жити дальше.

Баба двері відкриті тримає,
Просить в хату та каже, що знає,
З чим прийшли, і чому йде все криво,
Хоче дуже спинити злу силу.

Усім дякує, що йдуть питати,
Бо їй час, мабуть, скоро вмирати,
Тільки смерть її поки не хоче,
А натомість чомусь йде охоче

Брати інших.
 — Як, — каже, — умру,
Заберу всю від вас я біду.
До своєї візьміть тільки хати,
Дайте місце, де сісти й поспати,

А вночі, коли сила зла встане,
Підійду я до неї, то кане
В небуття вона, може, і я
Щезну з нею. Якби ж то знаття.

Всі замислились, притихли,
Думають, що баба – лихо.
Як її узяти в хату,
Немічну, дивакувату?

Може, баба просто дурить.
То якісь старечі бздури.
Хоче в хату чужу влізти,
Й так немає того місця.

Бабця ж світ до серця тулить,
Від людей іде вздовж вулиць
На своє рідненьке поле.
Тільки горе — все ж бо горе.

Знову ніч прийшла зі страхом,
Чорнокрилим, повним жаху.
Знахабнілою ходою
Пронеслася чорнотою.

      Картина Миколи Богданова 
                (фрагмент).

Вранці знову чути ґвалт.
— Лишенько, Іван пропав.
Все село загомоніло,
Та тепер вже знахабніло.

Стали бабу проклинати
Та на неї нарікати.
Кричать: „Бабині гріхи
Розітруть нас в порохи”.

Так над ню слова метали,
Що старенька підупала,
Тихо в хаточці сиділа,
Все молилась і просила

Тихо в Бога відійти,
Все ж таки роки, роки!
Набулась таки багато,
Будні мала, рідше — свята.

Хай на тому й не залежить,
Все робила, як належить,
Але вмерти не потрафить,
Смерть ніяк сюди не втрапить.

Викрутасами проходить,
До бабуні не заходить,
Ще чомусь їй треба жити
Та ще й лиха не вчинити.

Смерть як свисне, піде й нині.
І о будь-якій годині.
Та селу не в утямки,
Точать ляси язики.

    Картина Володимира Микити.

Час збігав собі помалу,
Сліду від розмов не стало,
А біда живе, триває,
На всіх страх свій наганяє.

Тож тепер, коли нагода
Випадає, чи пригода,
Йдуть до баби люди в гості.
Та біда чигає й досі.

А наважитись узяти
Стару в хату — важкувато,
Клопотів і так багато:
Діти, поле, стайня, хата.

Хліба вкраяти — не штука,
Та от часу шкода. Й мука —
Бачити її від рання,
Зойки будуть, нарікання.

Треба буде догоджати,
Прибирати, прасувати,
Потиснутись доведеться,
А на все те треба серця!

Та коли біда та зла
Охопила пів села,
То було всім не до сміху,
Кожний прагнув вийти з лиха.

Гуртом стали всі просити:
— Йди до нас, бабуню, жити.
Геть розчулили стареньку,
Вона кожному серденька

Рада була уділити,
З кожним годна була жити,
Щоб біда навік втекла
З її рідного села.

Всі добра хотіли щиро.
Помагали бабі миром.
Гарним стало все село,
І на радість там пішло.

А та смерть, куди б не ткнулась,
На бабусю натикнулась,
Напоролась на не те,
А на бабу не сягне.

Ще страшніша, ніж страшна,
Із села пішла вона.
З тим каміння замовчало.
І серця тепліші стали.

І у тому у селі
Всі, хто витерпів, живі,
Та здорові всі нівроку,
Свіжі, калиновощокі.

Отут казочці кінець,
Хто дослухав — молодець.
Хочеш бути й ти рум’яним,
Добрим будь, то так і стане!
 (1991 р.)