Галина Мирослава. "Булька" (роман-повість)

 

 

Єдиний

Єдиний, кого з певністю можна назвати генієм, був він. І це не жарт. З метрики цього чоловіка так і вибулькувало: Геній Спиридонович Буль. Проте не слід Спиридоновича плутати з іншим Булем, тим глибокошановним паном, котрий відкрив світові очі на Булеву алгебру. Та як не крутани, а так здається, що Геній не знав про цю дивовижну науку, хоча будучи Булем, навряд чи міг не здогадуватись – коріння роду. А от те, що він Буль, Геній знав одзавжди. Докази? Є! По-перше, слово, яке він вимовив, щойно явив себе світові, було  саме „бу“; по-друге, йому постійно кортіло потримати буль-аву в своїх дитячих ручках; по-третє, у нього надто часто виникало відчуття, що він гуляє Буль-онським лісом (варто також мати на увазі, що звук „л“ Геній вимовляв особливо м’яко).
Мав Буль аж два справжніх філософських захоплення: малювати та дрімати з вудкою в руках. А ще любив запихати вудочку в чохол і витягати її звідти. Колись йому навіть вдалось зробити відкриття, що людина, власне кажучи, схожа на чохол для вудочки –  у нього і малюнок такий десь мав бути. Щодо риби, вона, як навмисно, обминала Спиридоновича. Це, ймовірно, було реакцією всезнаючої природи на дивакувате прізвище. Принаймні Геній у це беззаперечно вірив. А що головне у цьому житті, як не віра?!
 

* * *

Віра

Віра… Особливо його Віра – найвродливіша істота з усіх, кого він знав. Кожен, хто хоча б випадково потрапляв сюди, на вулицю Сонячну, не міг не зауважити Віруню. Висока, ставна, з волоссям кольору стиглої дині, вигинистими руками, схожими на колосся в степу. Хіба міг хтось встояти перед цією красою?! Бачиш таку дивовижу – і одразу хочеш притулитись. Вірите, тільки-но Геній думками до Віруньки потягнеться, перед його очима її руки – вигинаються, вигойдуються вздовж стрункого жіночого тіла, мовби навмисно створені вабити. Біг би за ними – та чомусь не приходить натхнення наважитись.
А мешкала Віра у власній однокімнатній квартирі на сьомому поверсі, якраз навпроти Генієвої бабці, до якої  останнім часом він старався якомога частіше навідуватись. Як тільки перший раз зауважив тут Віру, так і зачастив. Уявляєте, яка то радість для бабуні?! Для неї така подія не залишилась непоміченою – зі звичайного онука він одразу перейшов у ранг святих. Аякже, який шляхетний, чуйний, відповідальний! На що тільки не здатна сила віри, сила однієї ВІРИ! Однак, Віра на Генія чомусь уваги не звертала. Коли щастило її побачити – Віра кудись стрімголов бігла, інколи ж так ретельно відшукувала в торбинці ключі, мовби, крім них, нічого більше в світі не існувало. Одним словом, їй було не до Генія. Навіть коли Буль, демонструючи свою благочинну опіку над літньою людиною, крутився біля самого під’їзду, виразно набиваючись на очі, Віра, його кохана Віра, обходилась лише кивком голови, та й то не до Генія, а до його бабці. У такі критичні дні він не на жарт нездужав: почуття до дівчини спускались на нього наче птахи і робили собі гнізда в його серці. Заговорити ж до Віри Геній не смів, щось не пускало, десь у глибині душі сидів до холєри підступний страх, а то штука паскудна, уміє-таки паралізувати, підкоряти собі. На щастя, думка, що він може комусь не подобатись, до голови Генія взагалі не приходила. 
Оскільки Спиридонович завжди приймав себе таким, як є, його ніколи не хвилювала така деталь, як власна зовнішність. Він достеменно знав, що всьому в житті можна якось зарадити, тим більше такій дріб’язковій проблемі як невеликий зріст. Зрештою, хіба вона не вирішується вмент придбанням мештів з підборами?! А те, що худющий... Трохи перейде часу – і погладшає. До речі, довгі та тонкі ноги і руки випаровують більше води, а підтягнене, майже позбавлене жиру тіло, значно легше переносить спеку, що вкрай важливо посеред літа. Єдине, чого не можна ніколи забувати, так це те, що ти – Геній, Геній Спиридонович Буль (прошу зауважити, що „Спиридонович“ не має нічого спільного зі словом „спирт“, батько Генія, Спиридон, взагалі виводив своє ім’я від місткого слова “spirit”, що несло в собі дух, моральну силу, натхнення і справжній сенс). Усе інше - то дрібниці, не варті жодної уваги.
Крім того, Спиридонович щиро вірив, що жінка є тою істотою, яка утворилась з чоловіка. Отже, якщо вона вже була колись чоловіком, просто повинна сама все зрозуміти, відчути і першою подати сигнал. Врешті-решт, думав Геній, якщо чоловік подарував жінці життя, то він підсвідомо прямує до того, щоб бути з жінкою.  Враховуючи, що саме життя – це рух навзаєм, чоловік і жінка шукають одне одного, і, рано чи пізно, таки знайдуть своє спільне коло.
Біда в тому, що власного помешкання поки Геній не мав. Поінколи він напитував собі якесь тимчасове житло, але через певний час мусив з’їжджати звідти, оскільки вертались господарі, а це протирічило його (наразі) нездоланній потребі жити самому. І коли старий товариш запропонував подоглядати за його квартирою, бо їхав на заробітки до Португалії, Геній з радістю погодився, тим більше, що хата йому насправді подобалась: була досить затишною і мала багато місця. Але найбільше захоплення викликав балкон – що не кажи, а любив Буль ковтнути кисню на повні груди, особливо коли всередині клекотіло від почуттів чи тілу чогось бракувало. Його влаштовувало, що в обов’язки входило лише вчасно оплачувати квартплату та комунальні, підтримувати чистоту й порядок. А ще він мав не дати загинути вазонкам (їх налічувалось аж три, а ще - усі вони були кактусами). Що стосується сусідів, з ними Геній всюди вмів жити добре, бо давно навчився сприймати людей як природні явища: чи варто сердитись на грозу, блискавку, сніговій, ба навіть на ураган?! Він спокійно терпів звуки свердла, пилки, молотка чи саксофона посеред глибокої ночі, усміхаючись, витримував перестановку меблів та всілякі сварки, що нерідко трапляються помежи сусідами. Булю вдавалось усього того не чути. Бувало, міркував собі над чимось своїм, інколи ж залагоджував проблему в якийсь особливий спосіб – насував на вуха навушники, починав щось лагодити, ставав під душ або йшов запарювати собі чай з польових трав, найчастіше меліси та м’яти. Міг досить довго спостерігати за утворенням бульок при нагріванні води, наче готував дисертацію на цю тему. 
    Рятували книжки – заглиблюючись у них, Геній легко втікав від реальності. Саме читання потягнуло за собою вивчення іноземних мов, оскільки не завжди вдавалось дістати переклади на рідну, а читати перекладене з однієї іноземної на іншу принижувало його „Я“. Нізащо не хотів почуватись одуреним – текст, що зазнавав кількаразового спотворення при перекладі, зовсім не був схожий на оригінал. А Геній усім своїм єством знав, що не може відчувати світ інакше, як рідною мовою, що це не залежить ні від його „хочу“, ні від „не хочу“, що мислити ясно він може лише категоріями мови, яка тече в його жилах.
Відколи Буль оселився в помешканні друга, стіни передпокою, виходка та лазнички запашіли іноземними словами і виразами з перекладами соковитою рідною мовою, така собі атмосфера перебування у всесвіті та в Україні одночасно. Навіть над умивальником великими літерами красувались акуратно  виписані афоризми про силу кохання та велич любові. Перечитування надавало надії, зовсім не меншої від тієї, що колись вигулькнула зі скриньки Пандори чи, точніше, пані Дори.
 

* * *

 
Надія

Віра вдихнула повітря, мовби хапаючись за соломинку, розпружилась – і, о нарешті! – відчула себе справжнім суфієм. Для повного щастя не вистачало лише жовтогарячої накидки. Хоча, якщо подумати добре, все було на своїх місцях – жарке Вірине тіло могло замінити собою не одну таку накидку. З неї виходив непоганий суфій в стилі О-шо. Про це виразно шепотіли їй два древні індійські храми з п’ятої сторінки відкритої „Камасутри“.
Вірі явно хотілось, не спадаючи з розуму, медитувати, вона просто прагла у Нірвану, проте окрик: „Наступний“, – відірвав дівчину від очікуваної насолоди. Наступною, очевидячки, мала бути вона. Віра поважно піднялась, як і належить гарній жінці, майже попливла в кабінет з інтригуючою назвою: „Народний цілитель“. Чи то народ вибрав його цілителем, чи то цілитель вибрав собі народ, щоб ощасливити своєю зіркою, – годі було розібратись. 
З першого погляду лікар видався вайлуватим і опецькуватим. Віру вразили його широко розставлені вуха та примружені якось не так очі. Два розщіпнені верхні ґудзики сорочки на короткий рукав, що одразу привертали увагу, надавали усім охочим можливість безперешкодно помилуватись татуюванням на волохатих грудях, цією дивною лялечкою метелика, над якою витягалась напівскручена змія. Ця змія зміщувала Вірині думки у нав’язливе бажання тікати. Доки Віра чекала під дверима, уява витворила свій образ лікаря. Шкода було, що той пан насупроти аніскільки не нагадував собою не те, що Геракла чи Шварцнегера, але навіть жодного з Леонардів – ні тобі да Вінчі, ні тобі ді Капріо.
Перед тим, як приступити до таїни надання послуг, цілитель, прагнучи досягнути неймовірно тісного зв’язку з пацієнткою, виголосив неочікувану тираду: „Ви просто не уявляєте, як вам поталанило…Така жертовна, любляча людина, як я, що знається на тонкощах кохання, може поставити вас на ноги без жодної плати. Ви б і не знайшли таких коштів. Мова йде про тисячі. Я зроблю це  заради вашого порятунку. Але ви повинні допомогти й мені. Людям важко навіть уявити, як буває одиноко в цьому повному гамору світі. Ви б могли мене трохи розважити, стати музою, що надихає, щоб я мав достатньо сили та енергії для спасіння людей. Стати моєю подругою. Ми б могли це обговорити в більш інтимній атмосфері. Ви особливо не переймайтесь, це лише поки триватиме курс лікування“. 
Виголосив, усміхнувся і солодко ковзнув поглядом по дівчині. Вірині очі трохи не викотились з орбіт. Різко відтяти побоялась – цілитель, хто його зна, якою чортівнею він займається. Вона взагалі рідко робила щось різко, тому чемно подякувала за незвичну доброту, пообіцяла обміркувати пропозицію та подалась до виходу. Коли двері за нею зачинились, Віра, не оглядаючись, помчала сходами вниз, щоб якнайшвидше здихатись своїх настирливих думок. Вони дзижчали осами в голові, наче насміхались, – не було сили їх кудись сховати, якщо не викинути. „Любові захотілось. От паразит!“– кричало в ній все, пінилось, однак з такою красою, що кожен обертався, коли Віра пробігала повз. Якби бігла трохи повільніше, за нею тінню лягла би стежка з уражених чоловіків.
 

* * *

Любов

Понад усе Геній любив малювати. Підписувався неймовірно просто – Буль. Ім’я ніколи не дописував – не наважувався. Таким чином йому спокійно вдавалось уникати пересудів. Буль так буль, по-іншому в середовищі художників його вже й не кликали, хіба інколи піджартовували. Серед них Геній був досить знаним і шанованим. Творив він речі неординарні, яскраві, що добре западали в душу. Були вони ніби з неміряних просторів. Щоразу після відвідин  Булевих виставок більшість ловило себе на думці, що їх не покидає відчуття сконцентрованості всіх картин в одній, саме тій, на яку падав зір на початку огляду експозиції (далеко не завжди то була одна й та сама картина). Це полотно тримало інші роботи побіля себе, відкриваючи їх одну за одною, мов панораму, вбирала і віддавала себе в той же час. Магнетичне перетікання картин викликало приплив тепла, спонукувало присісти з піалою чаю на терасі за японським столиком, щоби виповнитись безмежністю та незалежністю від часопростору. Виникало почуття вільного лету, наповненості світлом, світлом неабиякої чистоти. Лише одна картина, де Геній зобразив себе з ледь падаючим на шию білим хвилястим волоссям, подовженими чи не до самих вух бровами, грецьким носом, міцно стисненими губами та заглибленими в безконечність очима, різко відрізнялась від інших. Вона начебто залишалась осторонь, мовби її не хвилював весь цей процес. З часом самі картини призабувались, але відчуття набирали здатності повторюватись у нових формах, через нові вияви. Твори Буля, здавалось, витримували ним же вигадану формулу: „Митець будує собою“.
Будувати і нічого не заперечувати руба. Пропонуй собі, чоловіче, та й усе. Яке тиснути?! Для чого пхати прямоту наголяса?! Геній добре пам’ятає себе малим хлопчаком, який вперше сховався від усіх з коробкою фарб на стриху і сидів допізна, не малюючи, лише стережучи тишу, насолоджуючись уповні свободою нечіпання. Аніхто не чіпав і не чіпався. Не чути було бурчання тата, старого як макітра на горищі: „Що це на тебе набрело? Кинь і ходи сюди!“ І нині готовий заприсягтися, що то були найперші, а тому найсильніші почуття. Саме тоді він надовго втямив для себе сущу правду – чим менше потрапляєш комусь на очі, тим легше видаватись хорошим. Зрештою, від цього виграють усі – і ти тішишся, й іншим спокій. Так і на полотні: менше зі своїм лізеш, тобі ж і легше. А от з автопортретом не склалось, малював для себе, без притаманного митцям бажання пописатись. Тоді йому взагалі не важило, сподобається ця річ ачи ні. Запевне тому тепер прагнеться його змінити. Адже хочеться, щоб автопортрет жив, а доводиться миритись з тим, що стоїть він осторонь. Можна було б забрати з виставки – та щось не дає, рука не піднімається, надто вже дорогий йому. Вони зрослись з ним докупки, як споріднені душі. Одначе, чи може зрозуміти його портрет, особливо зараз, коли в голові самі віри та надії?!
Якось наснився Булеві сон. От стоїть він посеред білого піску, геть чисто такого, який відчув голими ступнями на березі Балтики, у Юрмалі, а перед ним височіє десятиповерхова будівля у формі відкритої книги. Довкола неї хвилеподібно, знизу торкаючись землі, пропливає потяг у формі голуба. І ось він у потязі, внутрішнім зором оглядає будівлю – музей інформації – зсередини. Починає знизу, з першого поверху. Тут від самих макетів голубів дух перехоплює, а ще і трипільські глечики, і пляшки з записками, а які гори усякої дивовижі! Другий же поверх завалений книгами та щоденниками. Третій відданий художникам. Четвертий – пошті. На п’ятому – світлини, фотопричандалля всіляке. Шостий – преса. За сьомим, присвяченим телефону та телеграфу, на восьмому, радіо з телебаченням розташувалися. Дев’ятий – найсучасніші інформаційні дива. За тим всім йде бібліотека. Уже тут, за столом, він піймав себе, що повинен роззирнутись навсібіч. Аж раптом напоровся поглядом на власний автопортрет, вивішений кимось серед величезної галереї портретів. Від нього йшли луною, як азбукою Морзе, сигнали – але не SOS, а “ВІРА, ВІРА, ВІРА…”.

* * *

Бульсація 

(періодичне випускання бульок)

Віра часто не ночувала вдома. Батьки мешкали буквально за рогом і дівчині часом хотілось їхнього товариства. Спільні переживання, обмін новинами, обійми, поцілунки – цим був наповнений будинок батьків, відколи вона себе пам’ятає. Віра, де б не була, ніколи не почувалась самотньою, дух дому був з нею, він любо і м’яко оберігав її своїм теплом. Всім, чим жив хоч один член родини, старались жити усі. І коли кілька років тому з телеекрана  якась не варта уваги мадам з перекошеним від люті лицем кричала: „Заберіть дітей з Майдану, вони повинні сидіти вдома“, – Віра, поглянувши на неї, як на особу не сповна розуму, миттю перемкнула канал, вголос прокоментувавши слова тієї „женщини“: „Дитина – такий самий член родини, вона така ж, як усі інші. Хіба можливо, щоб вона не перейнялась переживаннями батьків?! – і трохи помовчавши, додала: – Дурепа!“. 
Сім’я, сім’я і ще раз сім’я. Хоча своєї власної ще не звито і нема бажання поспішати, адже незалежність така спокуслива – можеш бути сама собі пані і сама собі служниця. Можеш собі дозволяти готувати їсти чи прибирати лише тоді, коли заманеться, не з принуки, подовгу залежуватись на канапі, насолоджуючись солодом нічогонеробства. Щодо компаній, то Віра не дуже їх любила, сторонилась буйності та непристойного обходження, одначе від запрошень ніколи не відмовлялась, ходила справно, завжди приносила щось незвичайненьке в подарунок, чим радувала коліжанок та тримала у формі атмосферу свята. З хлопців, що крутились біля неї, не виокремлювала нікого, з кожним була однаково доброю та відстороненою. Віра постійно перебувала у пошуках чоловіка з іскринкою, точніше, з виразною кольоровою булькою. Якось нагодився один проводжати її додому. Здається, його кликали Ігор. Вітер якраз розійшовся надміру,  шпурляв у лице навісним дощем, шастав з однієї сторони вулиці на другу, коловся порохами та здирав одяг. Віра ще тоді подумала: „Як зарізяка з битого шляху“. Не було сили стояти на ногах. Коли ж дівчина добряче хитнулась, хлопець, либонь не так зрозумівши, кинувся чимдуж обіймати її. Вірі це не сподобалось – вона відвела руку, але він на це не зважав, довелось ту руку скрутнути, щоб нарешті дійшло. Це його збісило, він люто розвернувся, ледь не вдарив, на додачу сказонувши щось криве, разливе, як скалку під ніготь загнав – донині не тільки прикро, а й боляче. Не пам’ятає вже, але чимось присадила, ще й досить грубо, а потім розвернулась та й попростувала додому сама. Якісь пакості лунали їй навздогін, щастя, що вітер не доносив. Часом Віра бачить того легеня, спостерігає, як він роблено опускає очі долу, як шаріється, інколи їй здається, що в цей час він перетворюється на непривабливого бульдога з великою тупою мордою. Тоді їй страшенно хочеться показати йому дулю або язика.
Працює вона мерчандайзером в одному рекламному агентстві. Робота як робота, не завжди приємна, інколи буває нудною, іноді надзвичай цікавою. А найважливіше – не втомлює задуже, на себе час завжди залишається. Без того аж ніяк, бо Віра любить, страшенно любить, прийшовши додому, напустити у ванну води. Більшої насолоди як тепла ванна з кольоровими бульками дівчина взагалі не уявляє. Ще вона любить бульйон з курятини, запечену бульбу з часником і прогулянки бульварами. Є у неї одна особлива пристрасть – чотири латинські літери, вона їх обожнює. Це b, d, p і q. Кожна з них нагадує собою кільце на паличці, через яке можна видувати мильні бульбашки. Найшаленіше, що всі ці літери підпорядковані симетрії:

b i d, p i q, b i p, q i d, b i q, d i p,
b | d
p | q .

Ось чому, крім слова “булька”, Вірі страшенно подобаються слова: 1) пулька (мабуть-таки є у Віри схильність до телепатії – один вчений перс, відомий як великий любитель персиків, почувши вперше слово булька, повторив його саме як пулька); 2) кулька, до речі, латинською називається bulla; 3) дулька, яка, якщо її викласти акурат з усією любов’ю, і є прототипом усіх цих чотирьох літер.
Загалом Віра – дівчина життєрадісна та жартівлива, зазвичай з її обличчя не щезає приємна усмішка. До „народного цілителя“ вона б не пішла, якби подруга Оксана (або, як кличуть її дівчата, Оксі) не нараяла. Віра довірлива, піддалась вмовлянням перевіритись у спеціаліста, щоб не допустити якоїсь хвороби. А навіщо їй те було треба?! Он що вийшло. Псубрат, а не цілитель. Поменше порад слід слухати, дожила до двадцяти з гаком, а така наївна. Та пішов він подалі, ще про нього не вистачало думати. На Оксі Віра не сердилась – не злісна. Звісно, тій теж хтось нарадив „народного“, і пішло по ланцюжку – певно, ще й раділа, що комусь прислужитись зможе. Хто його наперед знає, де стелити. Треба буде дівчат попередити, нащо їм зайва халепа. Лікар називається! Трутки би на таких, як на мишей. Хоча може він і непоганий спеціаліст як лікар, але „подружку“ слід собі деінде шукати, точно не на роботі.
Вибігши з будинку цілителя, вона мало не перевернула догори цапки розбите пластмасове відерце для сміття. „Навіть на смітник не доробився“, – гайнуло в голові. Та запах духмяної випічки, що стояв у повітрі, перебив усі думки. Не вагаючись ні на мить, Віра булькою полетіла у відділ солодощів, проштовхнулась до вітрини з тортами, а їх було безліч, і почала передивлятись. Спочатку подумала про „Прагу“, потім перекинулась на „Пташине молоко“. Після довгого перебирання зупинилась на „Наполеоні“. Що може бути над шарове тісто, яке так і розсипається від доторків?! А скільки крему, що тане в роті, кожний найтонюсінькіший листочок добротно перемащений ним! Для початку треба було з’ясувати, чи крем часом не з маргарину. „Свят, свят, свят! – забожилась продавчиня. – Кажу вам – масляний!“. Вдовольнившись почутим „торт свіжий“, попросила його зважити. На дорогу до батьківської хати витратила якихось десять хвилин – втричі менше, ніж звичайно з того місця, – так її тягнуло на марципани. Опісля, умостившись біля мами на улюбленому солом’яному кріселку, Віра, смачно плямкаючи, поглинала свій шматок тортика, який по-розбишацькому підморгував до неї, рівнесенько розрізаний на чотири четвертинки. Додому сьогодні вона не потрапила. А який сенс кудись іти після такого розкішного почастунку?!
 

 
* * *

 

Пляшечка Кляйна

Чистота існує поза брудом. Як виклик. Як протиставлення. Тому вона може дратувати, особливо коли в тебе на неї немає часу або не вистачає терпіння. У Спиридоновича завжди були і час, і терпіння. Батько Генія, Спиридон, – царство йому небесне! – міг би пишатись, бо кожний недопалок цигарки (якби Геній і курив, не доведи Господи) був би чемно донесений до найближчого смітника чи навіть особисто викинутий до смітярки, що до нього під’їжджатиме; у крайньому разі, якби ні того ні іншого поруч не виявилось, Геній пішов би пішки до сміттєзвалища за інерцією, не переймаючись тим, скільки доведеться йти. Людина взагалі схожа на пляшечку Кляйна: що заллєш усередину, те нагорі й опиниться; що наллєш на поверхню, потрапить досередини. Щоправда, якщо не наливати, пляшка Кляйна так і залишиться порожньою, як і звичайна з-під дешевого пива. Дивне ім’я в тебе, Спиридоне, а от діла ще дивніші. Як ти так сина вишколив?! А ніби й освіти не мав. І чи то не краще – не сушив собі голови над усяким непотребом, просто азів навчав, без яких весь цей світ не більше, ніж суцільний смітник.
Порив до чистоти, беззаперечно, є актом святості. Сказати, що Геній часто прибирає помешкання, було б несправедливо. Він просто умів не смітити, класти речі на свої місця і, головне, перезуватися. А якщо вже прибирав, то робив це ретельно, на ґлянц. Після цієї процедури хата світилась широкою усмішкою, аж хотілось літати.
Щодо Віри, вона не те, щоб розкидала речі. Складалось враження, що дівчина навмисно створює такий собі творчий безлад, а-ля хаотичність. Непотріб, різний мотлох сміливо відправлялись у смітник, іноді туди ж потрапляли речі, названі Вірою старими, хоча були придбані зовсім нещодавно. Дівчина повністю погоджувалась з асірійським письменником ХІІІ століття Абу-ль-Фараджем Мар-Гіваргізом Юханом Бар-Ивраєю в тому, що не можна вирівняти тінь, не вирівнявши спочатку той предмет, що її кидає. Щоб не гайнувати час на вирівнювання, Віра просто позбувалась проблем викиданням. Проте в неї було досить чисто та затишно, до того ж у повітрі стояв ледь чутний чумний медитативний запах – за допомогою різноманітних індійських ароматичних паличок житло шляхетно наповнювалось приємною таємничістю.
Зовнішня чистота була потребою і у Генія, і у Віри. Ця внутрішня потреба розповсюджувалась не тільки на речі. Обоє тягнулись до світла. Не дивно, що першою річчю Віри, занесеною до житла, була розкішна люстра зі свічечками жарівок на чотирьох ярусах під стрічками блискучого дощику, зітканого з краплинок гірського кришталю. 
З того часу, як Геній замешкав у квартирі свого приятеля, помешкання теж помітно змінилось. Складалось враження, що воно стало трохи не вдвічі більшим та значно світлішим. Спиридонович попереміщував громіздкі меблі, звільнив прохід на балкон, поховав зайве з-перед очей. Попросторішало навіть у передпокої. Малював він не тут – в майстерні, там і на ніч залишався неодноразово. Хто його, зрештою, зна, що він вважав справжнім житлом. До майстерні пішки хвилин мабуть двадцять, велосипедом, якщо він не поламаний, швидше. Утім, Геній не любить лагодити ровер. Інколи його підкидають друзі, підвозять таксівки, та переважно Геній долає шлях пішака. У чому справді є свій плюс – зусібіч краєвиди, плече вітру, гомони птахів серед впізнаваних і давно рідних гуків міста, мимобіжні постаті перехожих. Завжди знайдеться щось таке, що раптом заскочить, здивує, викличе наплив чуттів. Якщо б не черевики – вони мають звичку розтоптуватись, коли багато ходиш, або тиснути ні з того ні з сього – він би ні за які гроші не погодився їздити на будь-яких тачках – скільки тут тої дороги, як кіт наплакав. Хоча ніде правди діти, після однієї прикрої пригоди, коли в дощ мало не запоров носом через набряклі черевики і змушений був теліпатись додому у незграбному взутті з роззявленими ротами, в погану погоду бажання добиратись пішки Геній уже не мав.
Майстерню Буль любив. Напівпідвальне приміщення з двома загратованимим вікнами з тонованого скла величиною з добру кватирку, простора кімната зі старим ватраном, великий стіл, на якому акуратно складені олівці, фарби, пензлі, пера, чорнила, різні тобі щіточки, леза, ганчірки, збоку від каміна, якраз при куті, проти вікна, мисник з розвішеними дзбанками та тарелями, два розкладних фотелі, а вже решта кімнати – картини, картини, картини. І ще запах – запах майстерні художника, що збуджує, дурманить. Звісно, гарно. Особливо в момент малювання. Буває, друзі забігають, посидять тут, погомонять, наситять кімнату життям та й розбіжаться хто куди. Трапляється, він засинає просто за роботою. Правда, щоразу все рідше. Клопоти з бабусею, які добровільно взяв на себе, щоб бачити частіше Віруню, проблеми з виставкою, яку давно як треба було зробити... Слава Богу, має гарних друзів. Він було трохи прихворів, так вони самі приміщення підготували, картини позавозили, запрошення поробили та і його виходили. З приятелями йому справді пощастило. Ще би Віра його зауважила – видний же!
 

* * *

 
Світло

За вікном помітно сіріло. Буль запнув фіранки, увімкнув світло і знову повернувся до читання. У мозку відстукували слова Даниїла Даніна: „Удівітєльно лі: ні адін савєтскій пает ні в какіє врємєна нє рєшался прізивать ва всєуслишаніє міласть к падшим…І нє па внутрєннєй сваєй бесчєлавєчнасті, нєт, а па вольнаму ілі нєвольнаму саучастію в порчє врємєні“.
Затнувся. Застиг. Знадвору лунала якась розважальна мелодійка. Закрив кватирку. Зрештою, подумав, чого можна чекати від суспільства, основним гаслом якого є слово „хай“. Хіба опльовування… Прости, Господи, і мертвим і живим, і ненародженим прости, за підміну невеличку – одним недолугим штришком з не-хай на хай дружньо перескочити, а за тим перелазом і любов до людей на дві дольки вже сама поділиться, як ото доба на ніч і день: „низько схиляюся перед вами, чим вам прислужитися“ та „шо ти таке, під ногами не вештайся“.
Вийшов на кухню, зробив кави. Надпив ковток чи два – ні сіло ні впало виникло те саме бажання, яке колись несподівано з’явилось у нього на уроці російської літератури, тема тоді ще була – „Тарас Бульба“ Миколи Гоголя. Тоді йому заманулось взяти звідкись трубочку для коктейлю і з усієї сили плюнути через неї, наче з великої діри ґоґолем-моґолем, у такий ще незнаний простір. (Воно, звичайно, не так вже й дивно, бо ще коли Спиридон уперше зобачив свого первістка, зрозумів одразу: ім’я дитятка не може не починатись зі слова „ген“. Було у хлопчикові щось таке свавільне, що ніколи не дасть йому стати рабом. Це вже потім, порадившись з дружиною „-ій“ додали, щоб правдивіше було). Подорослішавши, Геній, який у всьому любив чистоту і порядок, уже просто не міг собі дозволити таке свавілля, як плюнути, тому він вибрав інший спосіб влучної стрільби – добірним зерном сміху, з любов’ю, але зі смальцем.
Людина, міркував Геній, мала би бути істотою світлою. А вона своїми булькатими очима на світ дивиться і нічого не бачить – дихати ніби дихає, але не тим. На якусь мить Геній заблудився в хащах своїх думок. Перед очима пропливала відьма в труні. Яскрава, гоголівська. Війнуло „Вієм“, навіялось оте зайшле, невластиве природі людини, хоча майстерне, що вміло приневолювати та грати за своїми правилами, мимохіть спотворюючи будь-які цінності, легко, майже без спротиву, огиджуючи всілякі ідеали! І головне – як комарі – те, що вміло множитись! Богдане Івановичу, збій, то вам не математика: два мінуси поряд – плюс аж ніяк не дають. Зло, хоч і таке-пересяке, а нарощується. Тільки підкорись – і кроком руш на раз, а на два ти вже ґвинтик добре спланованої системи. Механізм відлагоджено.
Не всі ламаються. Пригадав, як любив бавитись гілками – пригинав, та через якийсь час відпускав… А може не що інше, а терпіння, якщо дух не зовсім заламаний, дає силу випростатись, ба’ навіть зринути до нечуваних висот?! Майже все геніальне з’явилося вистрибом, шокуючи, вириваючись над поглинаючою лінійністю. Але хіба вийде вистріл з лука, якщо стрілу з тятивою не відвести у протилежну сторону?!
Раптом хтось постукав. Телеграма. Від кого? Після першого ж слова сів, стиснуло, як кліщатами. Виявляється, серце реально може боліти, а потім все попливло. Проте…
У рурі хлюпала вода. Там був невеличкий отвір. Впадало в око яка труба та стара, давно проіржавлена. Частина води поважно продовжувала текти просто по стіні, а інша, спінившись, стрибала в підставлену балію. Балія теж була стара і також мала дзюрку, через яку і дзюркотіла. Через те булькотіння і через дурний дощ на голову Геній було трохи затримався. Зате вчасно зумів згадати, що має інтернет.
І на вокзал міг не приїжджати так рано. Квитки в обидва боки замовив просто з дому, а часу до відходу потяга виявилось більше, ніж досить. Але чоловіком заволоділи спогади – і він потребував поблукати старими підзабутими місцями. З роками все рідше випадає така нагода. Хотів забутись трохи, певна річ, ненадовго. Треба було зателефонувати хоча би друзям, двома словами пояснити що й до чого. Ходив вокзалом, точніше тинявся. Дивно,  давненько ж тут не був. Стільки змін. Місця більше, стільці позручнішали, крамниць не перелічити, забігайлівки на кожному кроці. Є куди сміття викинути. Людей багацько, як завше. Бабці з клунками носяться, повідомлення миготять. Взяв собі води в дорогу, горішків. Вернувся до потяга. Час.
Постіль замовив одразу. Застелив, ліг і тут таки вснув, жодним словом не перекинувшись зі своїми сусідами по купе. Далось взнаки потрясіння.
Прокинувся від пекучого болю зсередини, десь під серцем. Був ранок. Під’їжджали. Якесь дівчисько, дівчак ще, різко заверещало, мати його тут же і присікла. Те „Стулися!“ наче ножем пройшлось по ньому. Злякане дівча на всю шир розвело очі та закусило губу.. .
Буль випив чогось, так і не розібрав, чи то чай, чи то бром. Нарешті приїхали. Скоріше забігли, отак запросто запороли носом у дитинство. Майже навпомацки в торці будинку з розкішним написом – „Вокзал“ – знайшов виходок. Страшенно здивувався – був він містким, охайним. А що особливо потішило, так це ціна. Геній вже було призабув, як виглядають монети, прикипів поглядом з глибини нутра – вони навіть не відлякували специфічним пахом туалету, навпаки, міцно тримали запах металу, що зводив з розуму. Як ото загусає гусячий смалець, так приємно загусали вони в його свідомості.
На виході з вокзалу наштовхнувся на двох місцевих хлопців.
– Він ’го порішив, – голосно сказав перший.
Геній пополотнів і став дослуховуватись далі. Але другий додав:
– За три дни усі щуриська до ’йдного пощезали.
„Слава Богу!“– ковтнув повітря Геній і звернув на центральну вулицю дитинства. Алея каштанів повела за собою, змусивши зринути з пам’яті Вітусин віршик на випускному вечорі в школі:
„Під плотом плітка походжала,
Що дасть наш Геній з міста драла…“
Батьки на той час вже переїхали. Його залишили докінчувати дев’ятий клас. Тітка не була проти, мала свого дев’ятикласника, якому наука не йшла, тож сподівалась на допомогу. Геній і справді витягнув тоді Йванка. Де вони всі зараз?
Місто інше, віддалене. А таки не забуте. Життя котилось, заступаючи собою, переймало все новим та новим. Насправді ж нічого не втрачається. У пам’яті досить місця на місто дитинства з його непереможним щебетом, тупотінням по сходах школи, іскристим сміхом, відчайдушним стрибком з вікна першого поверху і з гучним вибухом саморобної вибухівки. Здається, зараз ця зовнішня шкірка репне – і все повернеться на круги своя. Як казав Богдан Іванович: „На певному рівні вивчення фізичних явищ об’єкти втрачають свою ізольованість“. Як пізно ми виростаємо. Неподалік продавались квіти. Купив чотири довгі жовті троянди і попрямував у район своєї школи. Відшукував призабутий будинок. Здалеку запримітив чималий гурт людей біля під’їзду. Два дуби, що прикрашали подвір’я, хтось зрізав, як і одинокого платана, але пеньки залишились нагадуванням. Хотілось порахувати кільця на зрізах – відігнав від себе це бажання і поволі рушив далі, відчуваючи себе бульдозером, який вгрузає в глину. Через декілька хвилин злився з натовпом, спереду зауважив кілька знайомих облич. Посеред двору стояла труна. Священик кадив і тягуче відспівував, обдаючи жалем. Очі мимоволі заходились слізьми. Ніхто не витирав і не ховався. Як же ж так? Єдність світу і всесвітній зв’язок явищ. Я ж приїхав. Пізно…
Що було потім? А що мало бути?.. Труну опустили в могилу. Кинув грудку сирої землі та відійшов убік. Розчинився в думках. Цвинтарна тиша повернула до реальності – виявляється, ще б трохи і залишився би сам серед гробів. Сам. А хіба існує самотність?! Вакуум у квантовій теорії – простір, не пустота, – той простір, де випадково народжуються і вмирають різні частинки.
Ввечері сиділи з однокласниками. Згадували. Часами накочувався жаль, раз-по-раз відтворюючи в пам’яті удари церковних дзвонів: „Бов … бов … бов …“. Вічная пам’ять. Коли розходились, Віта, усміхаючись, сказала: „Знання стає безглуздістю в голові дурня“.
Геній глянув на неї і чомусь йому ой як захотілось додати – „і генія“, проте змовчав. Може він просто зчитав її думки?!
 

* * *

Бульсари 

(об’єкти, які періодично викидають у простір бульки)

Віра добре пам’ятала притчу про осла. Один філософ, на ім’я Буридан, від’їжджаючи, чи то залишив своєму віслюку два однакові оберемки сіна по обидва боки від нього, чи то поставив його між двома рівновіддаленими від тваринки копицями, результат один – осел не міг вирішити звідки має почати їсти та й здох з голоду. А вибрати їй таки треба, ніхто чекати не буде. У який бік повернути голову? Дочекатись, поки муха вкусить, щоб голова сама повернулась?! Мова йшла про дві речі: або дівчина йде сама на конференцію з проблем реклами (потрібно, робота), або разом з подругами на виставку (страшенно кортить). Врешті-решт, Віра не була би собою, якщо вибрала би не виставку. Не щодня випадає така нагода. Cубота – саме той день, коли можна все встигнути. Дівчина розчахнула шафу і нашвидку почала перебирати речі. „Ні….ні….ні…“ Згодом втомилась. Почалапала на кухню. Забаглось попити чогось холодненького. Крім води нічого не виявилось. „Суцільні катастрофи в світі“, – посміхнулась сама до себе і просто зі склянкою води з-під крана повернулась до вітальні. Ввімкнула телевізор. Йшлося про гірський обвал на Кавказі, будівництво нового мосту, для надійності якого порушують симетрію конструкції асиметричними балками та консолями, про ненависних каракуртів, що покусали людей біля Херсона та Керчі. Особливо її зацікавила інформація про протикаракуртову сироватку. Віра аж підійшла ближче до телевізора, але там вже почали говорити про нечутливих до каракуртів овець, яких слід випускати отарами, щоб ті затоптували поганющих павуків. У повідомлення втрутився годинник, він своїм дзенькотом чітко нагадав, що варто поспішати. Віра знову зазирнула в шафу. Ганебно, дожилась до ручки. Хутенько зібралась і побігла закуповуватись.
Три години виявилось достатньо, щоб додому не принести нічого, крім поганого настрою і білої „марлевої сорочки“ до пояса з вісьмома чудернацькими кишенями, до кожної з яких пришито по великому ґудзику кольору Віриного волосся. Дівчина швиденько витягла з шухляди нову білизну й побігла до ванни. Вимилась, висушилась, причепурила волосся, дістала з шафи білі штруксові бедрівки. Ці класні штанці, сорочка плюс косметика створювали неабиякий імідж. Їй подобалось. Притупнула ніжкою, повела стегнами, підняла високо руки, вигинаючись змією, – супер!
Залишалось десять хвилин у запасі. Ліфт відмовився везти. Радість з кожним поверхом пішки зменшувалась, на першому поверсі настрій був уже кепський. Дівчата чекали біля галереї. Великими літерами над входом красувалось: „Колба“. Чому така назва? На глум до голови не приходило нічого. „Менше з тим, – подумала Віра, – осмислювати буду вдома“. Десь вона чула, що осмислити взагалі можна лише тоді, коли витриманий режим терпіння, натепер все одно ні до чого не вдасться докумекати.
Дівчат надійшло троє: Віля, Віра та Ніка. Оксі надіслала плутане повідомлення, з якого випливало одне: її не буде. Віолетті, або просто Вілі, власне й належить ідея сходити на виставку. Жвава чорненька дівчина невисокого зросту, де посій, там і вродиться, завжди була в курсі мистецького життя. Вона повсякчас знала де, що і як відбувається. З усіма питаннями про нові книги, вистави, виставки, кінофільми дівчата бігли до неї. Віля не раз годинами захоплююче розповідала про відомих митців, літераторів, їхні походеньки та забаганки, про свою причетність до мистецької крутоверті. Найчастіше розповідь починалась словами: „Мій знайомий художник…“. Розкидані по цілому місту подруги хоча б раз на місяць збирались докупи саме завдяки Вілі, її невсипущій вдачі. Цього разу Віля, знайома з Генієм ще з часів спільного навчання в училищі прикладного мистецтва, потаємно відчуваючи до нього досить сильний потяг та всілякими можливими способами шукаючи вихід на нього, аж клекотіла, коли описувала неперевершену космічність Булевих робіт. Заручившись підтримкою – дівчата обов’язково прийдуть – Віля просто підскакувала від можливої зустрічі з ним. На ній була коротка темно-червона сукня, широкі разки намиста на шиї і два великих червоних кільця у вухах. А чого було варте її пишне кучеряве волосся з безмежною кількістю понатикуваних червоних шпильок, воно ледь торкалось баранчиками плечей. А також найефектніший виріб – червоні з вкрапленням чорного гламурні мештики на надзвичайно тонких високих підборах з чорними пасками, що густо переплітали кожну ногу до коліна. Прима-дама. Вероніка одягнулась у стилі „абияк“: короткі сині джинси з прорізами на колінах, низькі білі кроси, з яких вибивались краї бавовняних білосніжних шкарпеток, голубий топик. Особливе замилування викликав не зовсім голий, злегка стиснений золотим обручиком, зухвалий пупець, що поводився так, мовби був єдиним місцем на виставці, вартим уваги. Проте навіть він не відвертав уваги від русявого волосся з білими пасмами, яке вкривало плечі майже до талії.
Був звичайний виставковий день. Відкриття, як тепер стало ясно, відбулось тиждень тому. Віля щось наплутала з датами. „Автора не буде“, – відповіла на вході огрядна жінка. Настрій різко погіршився лише у Вілі, інші дівчата спокійно продовжували роздивлятись на всі боки. „Добридень“, – привіталась Віля з одним поважним паном, він якраз розглядав „Автопортрет“. „Ходіть собі здорові“, – швидко відповів чоловік, у чемній формі проганяючи дівчат від себе. Людей і справді назбиралось чимало, бракувало затишку. На протилежній стороні від експонованих робіт довкола бульбастого стола стояли стільці. Віра відійшла від дівчат, сіла на крайній, такий спокусливий, стільчик, розпружилась і не помітила як забулась. Відчувши, що клює носом, здригнулась, широко розплющила очі, охопила зором зал і завмерла. Світ картин, що оточували дівчину, пустив її у себе, надав неабиякої сили та дивного відчуття безмежності всередині свого простору. Відтепер уже ніщо не турбувало, не гнітило, не було нічого  зайвого. Далебі, час теж не відчувався. Однак пролунав дзвінок – він і повернув до реальності.
Додому Віра дісталась пізно. Після виставки довго сиділи в барі, булькотіли про те та се, танцювали з якимось юнаками, знайомими Ніки. Хлопці святкували чийсь День народження. Дівчата ще залишились відпочивати, вона ж тихенько щезла. Тріщала голова і дуже хотілось спати.
 

* * *

Без назви

Зоокрамниця „Природа“ працювала цілодобово без вихідних. Коли Віля туди завітала, у відділі „Акваріум“ червоних сіамських півників не було. Вона зупинила свій погляд на двох зелених. Удома в неї бійцівських рибок аж три, проте тільки золотаві та сині. Їй дуже подобалось спостерігати їхні бої та руйнувати гнізда, що вони будували з повітряних бульбашок: заповнять бульбашки ікринками та оберігають доти, доки мальки не попливуть. „Сама ікринка – яєчко. Для чого зверху повітряний шолом?!“ – мучило Вілю, і вона не могла подолати в собі спокусу пробити бульку. Трісь!
Ніка колись мала  друга. Вони багато разів ходили в гори. Спали в одному наметі. Коли було зимно – тулились одне до одного, зігріваючись укупці, як брат і сестра. Останній раз, давненько ж це було, робили сходження на Карадаг. Потім вони загубили один одного. Тепер-от знову зустрілись. Який тісний світ! І треба ж – трапилось це  саме на його День народження. А що таке зустріч, як не чудова нагода згадати походи та запланувати нові. Ой, а що це за дівчина?! Єгипет, піраміди, рифи... Ага, зрозуміло. Мої вітання. Звичайно-звичайно, так-так, який похід? Ні-ні, просто пора додому. Бувай. Хай щастить!
 

* * *

 
Голосні

Голос на голос
Ні
Звуком б’ють голосні

Голосним літерам добре. Вони самодостатні. Їх можна дарувати містам і рікам. Ну хоч би взяти А – річка в Нідерландах, містечко на Лофонтенських островах у Норвегії. І – місто на заході Фінляндії, а також на півночі Франції. У – ліва притока великої річки Меконга в Лаосі та поселення на Каролінських островах у Тихому, хоча не такому вже й тихому, океані. Є – містечко в Бельгії. Що стосується Я, тут взагалі нема про що говорити, воно на п’єдесталі стоїть. Я – Віолетта Тимурівна. Незрівнянно! О, а які ви, Віолетто, нині гарні, при повному параді! О! Голосні, голос мають, свій, власний.
І у Генія свій голос. Він ховається в його душі. Яка глибина криється в цьому чоловікові з довгим вузьким обличчям, впалими щоками і виразною нездатністю довго утримувати усмішку! Треба його побачити. Вирахувати. Я повинна йому сказати. Авжеж. Скільки можна тримати в собі! Боготворю, обожнюю, з першої миті.
Віля глянула в дзеркало. Її очі яскраво блищали. „Очі – вікна“, – вискочив рядок з вірша. Піддаючись його магії дівчина смикнулась до вікна, мов збиралась полетіти, та її зупинив сильний порив вітру знадвору, зотямив. Вона усміхнулась і, взявши в руки телефон, набрала номер. Довгі гудки. Жодної відповіді. Телефон кпив над нею – щоразу самі лише довжелезні черги сигналів. Віля потягнулась за цигаркою, почала запалювати. Відмовила запальничка. Слава Богу, ціла коробка сірників.
Вона тоді теж малювала. Добре пам’ятає, яке було завдання – намалювати натюрморт з бананом. Пригадує, що малювала банан, зелене яблуко і для оригінальності цибулину. Потім цього здалось замало і вона подомальовувала, де лише спромоглась, фігурки орігамі. Навіть бал високий отримала. Щаслива, горда собою, насмішкувато обернулась назад, там якраз сидів Геній, непоказний хлопчина з таким кумедним ім’ям, – і трохи не злетіла зі стільця. Це вже згодом Віля читала „Махабхарату“: „Світ не має кістяка, він схожий на парості банана“. На чорній металевій тарелі лежав плід банана з частиною стебла. Притемнене нашарування листків та спокусливо вигнутий банан сміялись з Вілиної недолугості, з її наївності. За тим, що вона з таким азартом нанесла на папір, нічого не стояло. У неї було таке відчуття, що хтось раптово перевернув айсберг, випустивши на вселенський показ вишкірені булімією зуби льодяного низу, які з усіх сил прагнуть тут же в неї вп’ястись.
Відтоді Віля почала поглинати книжки, не пропускати жодної виставки, однак, коли бралась за олівець, нічого путнього не виходило. Ретельно вчилась перемальовувати. Її хвалили, ставили в приклад, але ж вона не була сліпою. У Нього у всьому був Всесвіт з його суттю та безмірністю, що б він не малював, як у дрібних лініях, так і в цятках, це було незбагненно. Навіть його крапка за своєю суттю виразно була просторовою. Віля не знала як, одначе шалено хотіла ввійти в його безконечність, злитись з нею, стати частинкою її, а тому і Його самого.
Вона підійшла до акваріума, дмухнула на воду і почала гратись зі своїми півниками, закликаючи їх до бою, одначе нині вони ліниво зависали у воді, не звертаючи ні на що уваги. От поросята, а рильця в пушку, – подумала Віля і стріпнула попіл цигарки на воду.
***
Ніка поспіхом спакувала наплічник. Звичка ходити в походи давня, десь з першого класу. Тоді то був спортивний табір, назва пам’ятна – Костилівка. На щастя, руку не вивихнула, ґулю таки набила і синця отримала. Знаменитий стовп побачила, років три підряд розповідала всім, де центр Європи. У Синяках синців уже не здобула, лише якусь подряпину. Ногу підвернула під Сколе. Тоді з газової труби, її би трубиною назвала, летіла стрімголов у яму, боляче вдаряючись у плескаті камені – навіть від згадки стає моторошно. Відтоді на ній з’явились окуляри. Кричала „ай“ на Ай-Петрі та плакала від невдалого запливу в Севані – тільки на перший погляд це озеро схоже на глибоку ванну. Була нагорода – справжні російські бліни з чорною ікрою під спів Нікітіних („Пєрєвєді мєня чєрєз майдан…“) в підмосковному Пушкіно – раї російських біологів та їхніх прихильників. Як там у Бул(ь)-гакова – „Нашлі єво в трактірє в Пушкінє“. Пора виходити. Замкнула двері, ключі занесла сусідці, щоб поливала вазонки, бо батьки не скоро приїдуть з дачі.

 
 * * *

Афродіта

Машини не зупинялись. Цілий квартал навантажена, як віслюк, Віра несла пакунки. Розчухрана, зі збитими обцасами та зсуненими на ніс окулярами, як у смішної далекозорої вчительки зі старого фільму, з купою незграбних вацків, вона вміло протиснулась у ліфт. Звичайно ж, радості не було меж. М’які кумедні іграшки визирали зі щілин, бажаючи освоювати все і вся. Але не треба поспішати. Це тільки на перший погляд річ не може бути доброю чи поганою, Віра давно засвоїла, що кожнісінька сутність потребує до себе уваги і наполегливо вимагає знання про себе. Як сірники – дай дорослому і дай дитині. Як гроші. В одних руках вони служать злу, в інших – зброєю проти зла, а скільки спокус і лиха за допомогою них можна було б відвернути! Віра свято переконана, що до грошей варто писати інструкцію, щоб менше біди було. А ще вона точно знає, на що витрачатись і як догоджати своїм вибранцям. Вона вкотре пробіглась очима по хаті – і зелений кумедний крокодил опинився під батареєю в лазничці. Великій мавпі Фрузі з балухатими очима судилось звисати з люстри у вітальні, черепасі Асі, обважнілій старенькій пані, нічого не залишалось, як розлягтися в задумі біля книжок. Веселий пінгвін Льодя опинився на холодильнику, а біленька киця Рися примостилась на фотелі поруч із осяйною власницею. Залишалось напустити у ванну води, порснути в купіль пахучого масла, додати трішки меду, зануритись і – скільки того життя! – збивати мильні бульбашки. Вірі подобалась спінена ванна, тоді вона могла відчувати себе Афродітою, народженою з морської піни. З того часу, як вона побачила статую Афродіти з Лувру в одному із розкішних альбомів, де білий-білюсінький мармур пахнув піною моря і був такий п’янкий, що перехоплювало дух, дівчина завжди почуває себе богинею, як тільки заходить до лазнички.
Ніщо, здавалось, не могло порушити божественності. Проте непересічний стан нірвани перервав стилізований під місто істеричний, бодай не історичний, крик з вулиці. Дівчина cтрепенулась від кінчиків пальців на ногах до теплої маківки м’яким розрум’яненим тілом. Їй здалось, що задрижав цілий будинок, а може й квартал, немовби Пінудьєма, верховний жрець єгипетського бога сонця, сидячи у гробниці на березі Нілу, розгорнув три тисячі років тому „Книгу мертвих“. Вже одягаючись, почула на додачу знадвору міцну лайку та смішок, які так само швидко пропали, як і з’явились. Вірі залишалось припасти до спокійної, мовби сама вічність, черепахи, опуститись у ліжко і, далі, чуючись невагомою Афродітою, загорнутись рятівним, як ковдра, сном.
 

* * *

Музика

Камінь – перший ударний інструмент. У музиці теж. Ніка це абсолютно виразно усвідомила, коли, щойно піднявшись на гору, жбурнула звідти маленький камінчик – і він ударився, здавалося, дуже боляче, як її пальчик по клавіші, коли вона вперше сіла за рояль. Тоді клавіша, щоб заспокоїти дівчинку, піднявши свій дивний молоточок-баранець, що вже приготувався буцнути, буцімто м’яч перед ударом у ворота. Недовго думаючи, він буцанув по струні – не журись мов, світ прекрасний! Не один рік Ніка вивчала силу удару по клавішах, ніжні поплескування, теплі прогладжування, відчайдушні стрибки, чудернацькі підстрибування, вгрузання… „Ні“, – кричала вона, коли мама, майже благаючи, просила позайматись довше, аж потім звикла. Сьогодні, лише сьогодні (як довго вона до того йшла), все стало на свої місця: її душа піднімається вгору в горах і в музиці. Чому і в музиці? Гори – це і є музика. Тут співає душа. Тут свобода, що надихає і заворожує, з невичерпним каскадом почуттів, від шалених до смішних, від гарячих до холодних. Музика – це і є гори, зі скелями та полонинами, з джерелами та водограями, з ущелинами і підніжжями. Граєш - і невидиме бачиш наяву, чуєш, насолоджуєшся, пірнаєш у звук, танеш. Але занурюватись краще не відразу, а як камінчик, який, просікаючи воду шар за шаром, знову й знову показує себе, аж допоки не зникне десь далеко в глибині, мовби усвідомивши свою місію.
Ніку, Віру і Вілю звела докупи музика. Раніше вони стрічались, та надто рідко. Віру Ніка знала зі школи. З Вілею познайомились на концерті. Ніка якраз спускалася сходами зі сцени, виконавши „Полонез“ Огінського, сіла на своє місце і відчула, що їй терміново потрібна хустинка. Дівчинка поруч виявилась Вілею. Як Ангел, що надлетів невідомо звідки, вона простягнула Ніці біленьку хустинку з вишитою червоною квіточкою у кутику. Але справжня дружба почалась з Шопена, з його „Революційного етюду“, з того шаленого пориву, кожний такт якого був мовби тактом серця, сповненого любові до Батьківщини. Тоді, на Майдані, Шопенівський твір пронизував абсолютно наскрізь. Просякнуті „Етюдом“, вони, усім своїм єством кожна, усвідомили, що їх, таких різних, єднає щось вище, більше за них, відчуття цього щось стають дуже виразними лише тоді, коли вони збираються разом.
Музика дала їй усе, але чи зможе вона надалі себе усю віддавати музиці?
 

* * *

Повернення

Геній помирав з голоду. Все його нутро булькотіло від невдоволення. Обличчя бралось плямами, як небо на дощ. Альбо обід, альбо смерть. Але навіщо смерть, коли столиця бере тебе в свої обійми. Спиридонович прожогом вискочив з потяга і рушив на вокзал. Декілька непривабливих забігайлівок не різнились нічим. Те, що вони могли запропонувати, не тільки не інтригувало, а й не будило ані нюх, ані зір. Геній не звик їсти що-небудь. Роздивлявся довкруж, доки на очі не навернулась яскрава табличка „Ресторан“. Вибрав перший ліпший столик і вспокоєно сів. Була п’ятниця. Щоп’ятниці Геній переважно утримувався від м’ясного, тому на широкий вибір і не розраховував. Офіціантка підійшла зразу. Відрази вона не викликала, що мало велике значення, лице було якесь невиразне, проте ноги – тонкі та довгі – запам’ятовувались. Їжу принесла швидко, майже непомітно. Ясна річ, це йому теж сподобалось. Терпіти не міг чванства і розмов перед обідом. Він прийшов їсти – от і усе. Спершу з’їв японський салат, потім приступив до юшки. Печериці в сметані танули в роті. Смакуючи, уявляв, що він на знаменитому обіді у Відні на честь прийняття наступником трону Пруського у квітні 1909 року, а перед ним на вибір страви, які пропонувались гостям:
Роtage Londonderry,
Petit suffles “a la Rothsehild”,
Medaillons de saumonal’amiral…
Він із задоволенням продовжував далі, дійшов до “cervelles “a la moscovite””. Закортіло ананасової ґаляретки та морозива, знаного королями, – „Тутті-Фрутті“. Від пропонованого дюшесу чомусь відмовився. За все розрахувався і вийшов.
Місто лежало перед ним у вершковому кремі ранку. Зупинив таксівку і поїхав у майстерню. Вчорашній день кудись канув, мовби й не було. „Більш симетричному стану відповідає менша інформація“, – сказав сам собі та поринув у розтоплену ніжність своїх думок. Щойно переступив поріг, взявся до роботи, незабаром на полотні з’явився довжелезний дерев’яний стіл грубої роботи, через всю шир, обставлений масивними стільцями, що ніби виринули з-під порохів минулого.
О п’ятій вечора Віра, поспішаючи, збігала сходами вниз. Урапт вона підняла очі на молодого чоловіка, який останнім часом часто потрапляв у поле зору. Прицінилась – цього разу він видався дівчині надзвичайно знайомим. Отже, вона його знає звідкись ще. Звідки? Може він теж займався танцями?! Віра ніколи не була особливо уважною. Її більше захоплювали рухи, музика, такт, решта наче тануло. На мить її поглинула танцювальна мелодія, що надлетіла з пам’яті і, як наврочені, розтанули сходи.
Крізь туман перед очима побачила дві метушливі постаті перед собою. Що сталось? Голова. Чому вона така важка? Поволі прийшла до тями. Котра ж то година? Обличчя, що схилилося над нею, знайомо незнайоме, заспокоювало, навіюючи відчуття рідності. Усміхнулась. Подякувала. Повертатись додому відмовилась, але піґулки поспіхом довірливо випила, навіть не поспитавши, що то за ліки. Ще трохи затрималась на лавці біля під’їзду, повільно підвелась і, наче нічого й не було, побігла.
Геній так і застиг, замотаний шлейфом Віриних парфумів, забувши про все на світі. Милувався, а серце калатало та й калатало. Як дурне ачи божевільне.
Бабцю він любив. Як люблять річку, море, любив ніби спомином. Вона була жінкою стриманою, мовчазною. Внутрішньо вони були дуже близькими, однак змалку між ними заклалась смуга мовчання. Тепер він знав, що йому бракувало її обіймів, поцілунків у щічку чи чоло. Як у дитинстві його тягнуло поплакати на її плечі! Не міг, стримувався. Чому вона так ретельно зберігала дистанцію? От і зараз, властиво, вони ладнають, як ніхто, глибоко люблять одне одного, втім, стриманість стоїть поміж ними, хоч убий. Наставити би бульдога та й стрелити в те щось, що застрягло між ними, зібрати в жменю і викинути. Хоча, чи відбувся би він без бабуні, без її мовчазної мудрості?! Хіба не вона вчила його зосереджуватись, глибоко входити в полотно?! Без неї чи не змілів би? До кого, як не до неї, несе він свої картини, від кого, як не від неї, найбільше чекає схвалення чи критики. А сьогодні, після Віриної усмішки, він з радості трохи не підхопив бабуню на руки. Вона посміхнулась. Як це багато важить! Cьогодні справді безмежне небо, Боже ж ти мій яке!
Вірочко-Вірочко, та чи ти бачиш, що твоя усмішка робить?! Навіть стриконики в траві під під’їздом засюрчали веселіше, чи ти чуєш?! Віру-ню…
 

* * *

 
Бультивація 

(обробіток реального або уявного ґрунту бульками)

Квартира пані Дори, Генієвої бабусі, не була великою – кухня, спальня, вітальня. Всі меблі під французький стиль буль з інкрустаціями під бронзу. Зрозуміло, Дора могла би впоратись і сама, скільки тих статків, але декілька років тому, коли працювала в поважному науковому інституті, вона захопилась хайпонікою, і тепер у неї посеред хати ріс сад. Дора досконало вивчила горизонтальну та вертикальну хайпоніки за фотографіями в різних журналах багатометрових помі-дорів (у цьому був особливий знак), вирощених без розсади і пересаджування, регулярного прополювання та поливання. Теорія Сігео Нодзави, президента успішної компанії “Кіова”, знайшла в особі пані Дори свого прихильника. Вона не випускала калькулятора з рук, розраховувала все – якщо не кількість мінеральних солей, то мікроелементів у розчині стерилізованої води, ще й тільки відповідної, кожного разу точно визначеної нею, температури. Як писав батько Сігео,  нічого не треба робити, все роблять бульки. Спершу бульки повітря насичують воду, потім по капілярних трубках живильна волога мчить, несеться до коренів і корінців рослини. Суміш безперервно циркулює, а рослини, загарантовані від бактерій і комах, якими так і кишить ґрунт, набирають сили і ростуть собі та Дорі на славу. Жодних тобі стимуляторів, гормональних чи бактерицидних препаратів. Звичайно ж, для цього, як і для зупки з сокири, багато чого потрібно, особливо часу, та це все такі дрібниці порівняно з роботою, яку виконують бульки.
Першою рослиною, вирощеною за методом Сігео Нодзави, була декоративна калина під кодовою назвою бульденеж, яку, до речі, Дора чомусь довго називала дебульнеж. Цього чудового екземпляру зараз у неї, на жаль, немає – одного разу бідна ростинка востаннє випустила бульки і відійшла в кращі світи. Але одвіку святе місце ніколи не бувало порожнім, і наразі в Дориному саду буйно квітне черемшина, дві цитрини, чайний кущ, з якого Дора частенько обскубує листя, і віднедавна бруньки (ще б пак, це ж з них найцінніший у світі чай!), кавове деревце з ароматом справжньої бразильської кави і один довжелезний огірок корнішон. По кутках кімнати колись росли помідори – коли від них почало боліти щось усередині, Дора подарувала їх своєму сусідові, вони в нього протримались не довго – до першої вечері, прислужились разом зі стеблами, як закуска до випивки – він каже, що смакувало божественно!
Є у Дори картина, дар від Генія на уродини. На ній він зобразив на великому полотні сад, у центрі якого химерить голосний фонтан, а покрай полотна водного плеса виростають з поверхні, як з ноти „до“, дерева. Вода наче сама Земля, яка складається трохи не з самих бульок, що виразно нагадують людей, як бульки професора Фанті, автора виставленої напоказ улюбленої „Мікропсихології“. Коли Дора дивиться на картину, чує, як відривається вгрузлою в землю нотою „до“ кудись до …, відбруньковується усією плоттю і парує, і парує! Над Землею.

 
 * * *

Ллю

Одна солідна фірма, що прикривалась під невиразною вивіскою „Ллю“ і займалась вивченням гальмування тіл при зануренні їх у швидкорухомі водяні потоки, звернулась до Віри з проханням по-простому, на хлопський розум, в оригінальний спосіб витлумачити кільком олігархам явище суперкавітації. Дали їй якісь папери, з яких мало що можна було зрозуміти, та список літератури, з яким бажано ознайомитись. Вірі нетерпеливилось зробити роботу пошвидше. Спочатку вона кинулась до бібліотеки. Суто наукові пояснення не хотіли вкладатись у два слова або простий малюнок, який ставив би все на свої місця. Віра билась над проблемою, як риба об лід, аж поки не пригадала собі Вілиних рибок. Їй просто необхідно було зустрітись з Вілею.
Опів на сьому вечора Віра постукала до Віолетти. Стояла спека. Вілю не рятували навіть картаті коротенькі шортики та строкатий станик. Дихалось все одно важко. Віра ж виявилась такою  заклопотаною суперкавітацією, що її нічого, крім цього, не переймало і не відволікало. Говорила в основному вона, Віля мляво слухала. Як спека вщухла, розмова пожвавішала. Вечір присвятили рибкам. Спершу вели розмову про колір. Навіть згадали, як колись у Сиваші – затоці Азовського моря – спіймали чорну камбалу. Камбала переважно приймає колір дна. Дно в Сиваші зелене. Аж потім виявили, що риба була сліпою, от і бачила лише чорноту. „Як світ сприймала, такою і стала. Чисто як у людей“, – підсумувала Віра.
Згадали, що риби перемовляються між собою, особливо морські тригли, які повсякчас тільки те й роблять, що бурчать та квакають. Колись у Вілі була одна така краля в акваріумі, погладиш її рукою – заквокче тихесенько, роздратуєш – тут і почуєш усю повноту обурення. „Я на неї трохи схожа“, – усміхнулась Віруня.
Говорили про те та се – яка риба що їсть, яка що п’є, як їх потрібно рятувати взимку від задухи, чим вони хворіють, хто кому загрожує, як їх дресирують. Підійшли до акваріума. Он воно де собака зарита: булька над ікринкою. Одна велика бульбашка, що оточує предмет з усіх сторін у рідині. Він мчить на великій швидкості, а бульбашка його оберігає, мов живу ікринку. Віля додала: „Мама каже, що коли ходила при надії, мене в ній льоля оберігала, щоб притримати коло мене ласку Божу, мовби шар озону при Землі“.
Дівчата веселились, уявляли себе рибами, згадували події навколо вистави про жінку-рибу, на яку всі разом збирались піти, та квитків забракло.
Остання маршрутка відходила об  одинадцятій. Віра, на щастя, вскочила в неї в той момент, коли водій якраз намагався затраснути двері. „Головне, що встигла“, – пролетіло крізь туман в голові.
Віра не вміла добре малювати, тому просиділа аж до ранку над листком паперу, акуратно виводячи блакитним фломастером велику бульбашку над густо-червоним серцем, що рине крізь блакитні потоки неба у синю даль.

 
 * * *

На вар’ята

Світ абсолютно неоднозначний, отож висловлюватись серйозно просто смішно. Чим більше ти знаєш, тим легше можеш зробити з мухи слона, тому Геній для себе вирішив – треба поінколи грати вар’ята. „Вважати себе серйозним, – думав він, – може хіба несерйозний чоловік“. Зрештою, як можна бути серйозною людиною, якщо не вмієш бути несерйозною. Геній жартував, залишаючись з вигляду серйозним, це розважало, хоча були унікуми, що приймали його байки за чисту монету.
Одного разу, читаючи газету, Спиридонович натрапив на незвичну інформацію: „Після трьохмісячного лікування від малярії Фамуель Уано – мешканець однієї з південних провінцій Судану, став невпізнаваним: темношкірий і чорноокий, він перетворився на світлоокого блондина з молочно-білою шкірою. Є підозра, що ліки, які він приймав у знахарів, до того як  потрапив у клініку, разом з протималярійними препаратами дали таку несподівану реакцію“. Задля сміху з того часу Геній усім розповідав, що його дід – білошкірий негр на ім’я Муель (друзям можна і Му) Уа, який побілів внаслідок лікування від малярії. Розповідь про діда зазвичай завершувалась філософським висновком: „Усі ми негри“. Ця фраза мала убивчий ефект, кожний відчував себе причетним до потаємних знань – це заводило.
Геній не раз ставив журналістів у скрутне становище. Вони до цього не звикли, маючи себе за мудріших, частенько губились від неоднозначних відповідей на свої заздалегідь відібрані задиристі запитання. Взагалі-то, всі би повинні були знати, що на відміну від класичної музики, що (здебільшого!) викликає відчуття душевної рівноваги й легкості, за яку буцім-то відповідає права півкуля мозку, рок-музика асоціюється з приземленими бажаннями – танцмайданчик, дискотеки, бари, їзда з вітерцем на машині. Тому Геній на запитання: „Яка музика викликає у вас поетичний стан?“, – відповідав: „Хард-рок“. „А від якої музики ви хочете рухатись і ні про що не згадувати?“ – „Пєтя і вовк“ Прокоф’єва , а також „Аїда“ Верді.
Булеві діалоги з журналістами приносили масу задоволення геть усім його друзям, які ним цікавились і як простим смертним,  і як генієм, і як художником.
– Назвіть ваш улюблений чоловічий журнал або газету.
– „Порадниця“.
– ???
– Ваша улюблена тварина?
– Мозамбікська кобра.
– Чому?
– Вона плює просто в очі.
– ???
– Іронічний письменник Жуль Ренар якось сказав, що вчений – це людина, яка в чомусь майже впевнена, а що ви могли б сказати про художників?
– Художник – це взагалі аферист.
– ???
– Поясніть, будь ласка, етимологію вашого прізвища.
– Існує дві гіпотези. В основі першої лежить слово „було“. Але життя рухається, жити минулим неможливо, тому мої предки вирішили паличкою підігнати „було“ до „є“, причепивши її до останньої літери. Таким чином воно і вибулькнуло у сьогодні. Є ще й друга версія– від латинського слова “fabula”, що означає байка.
– ???
– Де ви хотіли б відпочити?
– В ліжку.
– ???
– Ми чули, що ваша родина вирощує сад на гідропоніці. Які з рослин вам особливо дорогі та чому?
– Усі знають, що гряде нове підвищення цін на нафту та нафтопродукти. З мандаринових шкірок можна виробляти найкращий бензин. Жодних токсичних речовин при згоранні, тільки фруктовий запах. Ми започатковуємо випуск такого бензину: на один літр цього пахучого продукту потрібно лише одинадцять тисяч мандаринових шкірок.
– ???
– Що вас надихає?
– Думка, де при варінні яйця на круте під шкаралупою застигає булька повітря.
– ???
– Ваші кумири. Хто вони?
– Чіп і Дейл.
– ???
– Яку книгу ви б не відмовились перечитати?
– „Капілярна конвекція, керована тепловою дією світла, і її застосування в способах реєстрації інформації“ Бориса Антоновича Безуглого.
– Чому?
– Там йде мова про дисипативні структури типу комірок Бенара, пояснення яким дає синергетика. Що дуже важливо, надається схема термотензографічного процесу.
– ???
– Як ви ставитесь до відомих політиків?
– Це святі люди. Вони дожили до раю на своїх райських гектарах землі.
– ???
– Чи можете прочитати ваш улюблений вірш?
– „Дружно всі вранці вставаймо,
   Прапором нашим махаймо,
   Зліва направо, справа наліво,
   Щоб ворогам голова заболіла”.
– ???
– Усі запевняють, що від ваших робіт йде світло. Як ви гадаєте, що це за феномен?
– Здатність світитись у темряві має грибниця опенька, що пронизує гнилий пень. Якщо гнилюка немає, грибниця гине, і разом з нею світло.
– ???
– Розкажіть про свій побут.
– Окей. Я вам на общєпанятнам –
Нємитий пол
І грязний стол,
Чуть абарзєвший пьосік.
І чайнік на сталє жужжит
Сквозь праржавєлий носік.
Бутилкі пад сталом і на,
Тасклівая бєсєда.
И шопат томний ат акна:
„Cлиш, пазавьом сасєда“.
???
– Ваша мрія.
– Побувати у бульбашковій камері.
Щастило тим журналістам, які знали, що така камера – просто прилад для реєстрування треків іонізуючих частинок, вони від душі сміялись у кулак, інші інколи переходили, курям насміх, до уточнень. Боячись здатись невігласами, таке пороли, що від реготу ґудзики на штанях тріскали. Геній розводив їх, розводячись перед ними так, щоб не встигли схаменутись. Аж гай шумів. Спиридонович морочив голови братії писак ланцюжками з бульбашок, ані словом не обмовляючись про їхні справжні розміри – 0,1 – 0,3 мм, та й про увесь цикл роботи бульбашкової камери, що менший від однієї секунди.
– Чого б ви собі побажали?
– Щоб ви дали мені чистий спокій.
– ???
– А нашим читачам?
– Частіше тримати в руках золоті монети. Золото – метал м’який, він завжди на пальцях залишає сліди. Слід до сліду – так і збираються капітали.
– ???
– А якщо серйозно, то яких принципів ви дотримуєтесь? Яка ваша правда?
– Гадаю, що будь-яка правда як будується на своїх засадах, так на них і стоїть. Звичайно, базуючись апріорі на певних поняттях та аксіомах, крапка за крапкою вона росте, розбудовується не гірше, ніж будівля. Але якою б не була споруда (прекрасною, досконалою, найкращою і т. д.), вона може руйнуватися. Чи то поставлена не в той час або не в тому місці, ачи не вписується у певне середовище. З огляду на це, я виступаю за булькофікацію. Як представник народу, я не можу не відстоювати широкомасштабне впровадження в народне господарство та побут бульок. Дарма, чи хтось мене розуміє, це вже не мої проблеми. Державних мужів рідко хто розуміє – то факт. На поверхню, відомо, щомиті виходить маса бульок. Булька, де б вона не була, має таку здатність, таку геніальну здібність – вибулькуватись. Бульк! На те вона й булька. І всі ці бульки повинні служити нашому народові. Потрібно регулярно проводити їх облік і постійно, не покладаючи рук, дбати про раціональне застосування кожної, повторюю, кожної, бульки.

 
 * * *

Випадковість

Художня школа, де працювала Віля, була за дві вулиці від її будинку. Час переглянути конспект ще був. Віля взяла його до рук і вкотре прочитала: „Людина бачить простір поперед себе двома очима праворуч та ліворуч під кутом близько 140 градусів, вгору від горизонту – близько 45, а вниз – 65. Це і є поле зору людини, його форма – сплющений овал. Чим ближче до центра поля зору, тим чіткішим і виразнішим є те, що людина бачить…“. А далі було про кут зору, що залежить від індивідуальних особливостей людини, промінь зору, умови спостереження та зображення. У дитинстві їй „заморожували очі“ – так ця процедура називалась у народі, для визначення поля зору. Іноді вона споглядає ті дві неприємні сині плями,  аж досі коробить від того холодного доторку до зіниці. Таке ж відчуття вона отримала від однієї з картин Айвазовського (так його називають росіяни), Гайвазовського (якщо вірити полякам), Гайвазяна (на вірменський лад), у славному місті Єревані.
Хоча вперше Віля відчула, що кожен митець має свою особливу силу впливу саме тут, на рідних просторах, у Києві. Міцно викарбувалось у пам’яті, як, зайшовши до світлої просторої зали, на собі вловила силу тяжіння картин, деякі просто магнітом вабили до себе. Чому одні картини переманюють глядачів на себе, а інші, виконані абсолютно досконало за всіма стандартами, залишаються поза увагою? Віля, зробивши зусилля над собою, почала розглядати спокійні картини, яким, при порівнянні не лише здалеку, але й зблизька, відчутно бракувало випромінювання, отого потужного сяйва, що виникає завжди зненацька, щоб заскочити в тебе. Можливо, їм бракувало більшого виміру?! Без сумніву, всі виставлені полотна талановиті, намальовані знаними митцями, нема про що й говорити, в іншому випадку їх тут не було б. Але не всі таланти  – генії. Хоча судді хто?! У кожної людини, знавця чи “незнавця”, своя планка відчуття переходу в геніальність – одному достатньо виходу в двомірний світ, в іншого душа приймає лише багатовимірність.
Зрештою, геніїв часто відкидають, буває, надовго. Спробуй зрозуміти їх вибрики. Вони порушники. Порушники правил і спокою. З талантами простіше. Безумовно, порушення, яких припускаються генії, не є таким з погляду вимірів, у які вони вийшли. Колись, коли Віля не могла намалювати коня, що біжить, її тато, замкнений на теорії вузлів, сказав: „N-мірні вузли самі розв’язуються при виході в (N+1)-мірний простір“, а тоді завів машину і повіз її на іподром. Донині Віля йому вдячна: і скакати на конях вміє, і намалювати зможе коня навіть на льоту, якщо буде треба.
Дівчина закрила конспекти. Щастить же Ніці: стоїть собі зараз на горі і бачить значно більше, ніж Віля тут з долини. Треба було з нею податись, а не видихатись ото над писульками, не мулити очі, отак би сидіти побіля ватри і насолоджуватись життям у всій його красі. Що тут можна висидіти?! Несподівано Віля розреготалась – вона згадала як Геній в одному з інтерв’ю на запитання: „Звідки ви родом?“ – відповів: „Такі, як я, народжуються в сейсмічних зонах і ціле життя відчувають на собі наслідки сейсмічних процесів“. Як вона мріє його побачити! Чекай-чекай, а чи не зорганізувати зустріч однокурсників, якраз п’ять років минає?!
***
Сказано – зроблено. Замовлено столики в затишному недорогому кафе, воно майже всім подобається, обдзвонено кого тільки вдалось розшукати. Будуть викладачі, тільки улюблені. Буде музика, жива, не „Друга ріка“, звичайно, але теж не зле. Геній обіцяв бути. Заради нього і робиться. Швидше б уже. Пора готувати запрошення. Папір вибрала веселковий. Художники – люди вибагливі, часто-густо манірні – не без того, щоб криве не вставити, носом не повести. Щоб таке намалювати на запрошенні? Одне на одне нанизувала гарні слова, щирі, що лягають на серце джерельними струменями, запальними, аби вразили, аби запам’ятались, бодай зігріли. Їй хотілось, як у дитинстві, кричати на повен голос: „Свято, свято, заявися до хати!“.
І вечірка вдалась. На славу. Віля була в центрі уваги. Легкий вітерець, що ввібрав у себе воєдино пахощі польових трав і деревини. Вона бігала розпашілою поміж одногрупниками, зачаровуючи блискавками усмішок і м’якою жіночністю. Романтична і загадкова, у сукні кольору сонячного лимона, жовто-зелених черевичках, з пір’їнками шпильок на голові, Віля не давала нікому нудьгувати.
Артур, тепер великий бізнесмен, запропонував розіграти дві безкоштовні путівки на острови Палау в Тихому океані. Дівчата поскручували трубочки з паперу, лише на двох стояли плюсики, поскидали папірці до Артурового капелюха – і Віля для годиться тягнула першою. Коли вона розгорнула свій папірчик, мало не зімліла. Дещо отямившись, дівчина заходилась роздавати поцілунки всім, кому пощастило бути в залі. А коли виявилось, що другий плюсик дістався Генію, кинулась йому на шию. Той на радощах підхопив Вілю на руки і підняв майже до стелі. Всі плескали, сипали жартами і бажали щасливого відпочинку. Артур крізь шумок пояснював, де це те Палау. Виявляється, Палау – група островів у Мікронезії, вони віддалені приблизно на 600 миль від Філіппін і на 400 від екватора, належать Каролінському архіпелагу. Летіти доведеться через Японію, бо прямих літаків немає з жодного міста Європи. Назад будуть пересідати в Гонолулу, квитків з Гонконгу і Маніли в Україні вдень зі свічкою не знайдеш. Поселять їх у готелі в Корорі.
Тієї ночі Віля протеревенила з Генієм цілу ніч. Ніколи раніше не були вони такі близькі. Про що лишень не базікали, чим тільки не забивали собі баки. Сміялись, співали, танцювали. Віля з побожністю задивлялась на рибки Генієвих очей, спостерігала за сміливими ікринками його розширених зіниць, стримуючи себе від бажання сісти йому на коліна, – життя в ній так і булькало. А вранці, коли всі розходились по своїх домівках, Геній замовив таксі – і вони поїхали до неї. Вдома мовчки пили каву на балконі, стежачи за тим, як капотить дощ, і думали кожний про своє. Потім розбіглись по роботах, обійнявшись на прощання.
 

* * *

Палау

Все, де згадувалось слово Палау (від перечитування його Віля палала і палала), стосиком лежало перед дівчиною. Бібліотека то заповнювалась людьми, то так само швидко порожніла. Важко було повірити, що так багато людей читають. Коли ходиш по місту, складається враження, що крім проблем з усіляким сміттям, для того, щоб йти до Європи через двері, а не заглядати вкотре через вікно, треба подолати неписьменність, а разом з нею глухоту й німоту.
Читаючи, Віля виявила, що Палау мало б називатись Белау. Про це промовились американці. Гадаю, Палау – це Велау або й Велав, – міркувала Віля. Кажемо ж ми Вавилон, а не Бабилон. Ба, а якби в слові вульгарно замінити „в“ на „б“, вийшло би слово буль – гарно, а воно так і є. Шкода, що нема палауанської транскрипції, перекручувати не хотілось би. Щоб з пінного Ірпеня пень не вийшов – Ірпєнь. Або з розкішної Холодновідки – Холодноводковка, аякже, бо що то за радянське село без водки?!
Ще Віля згадала „Садок вишневий коло хати“ в одному з перекладів російською мовою: „Шмєлі над вішнямі гудут“. Вона тоді спробувала уявити собі такого джмеля високо над вишнями посеред весни, що гуде і гуде, аж спасу від нього нема.
Палау – це коралові рифи, по-перше. Підводні печери з тунелями, по-друге. А ще екзотичне морське життя, біля тисячі видів кольорових риб, у тому числі й небезпечних, анемони, наприклад. Треба буде навчитись пірнати. Бути в Римі і не бачити Папи Римського – не годиться. Написано ж: „Палау – одне з семи підводних чудес світу… Існує легенда, згідно з якою, якщо йтимеш за веселкою, знайдеш на кінці шляху глечик, повний золота. Веселка Палау веде до моря, її глечик з золотом – підводний світ“. З крокодилами, що полюбляють солону воду, акулами, яких не  вважають небезпечними, бо рідко ганяються за підводниками. Хай би там як, але судячи з малюнків, Палау – фантастика, треба бути потенційним дурнем, щоб туди не поїхати, якщо є хоч найменша нагода.
Палау – довгий ланцюг з півночі на південь на 400 миль океану. Це 340 островів з вулканічним островом Бабилдаоб (Вавилдаов), 700 футів над рівнем моря. І водоспади. Хто б відмовився побачити тропічний рай з фруктовими кажанами і літаючим ссавцем соарою, з кораловими садами і медузовим озером?! А люди? Люди на островах мають бути дуже привітними, принаймні вони так про себе пишуть. Виглядає, що вони вихідці з північної Індонезії та Філіппін, які приплили сюди дві чи три тисячі років до народження Христа, хоча хто його знає.
Ти диви – cтаровинні монети палауанців вважаються найбільшими в світі, від 10 до 12 футів у діаметрі, вони витесані з вапняку тутешніх Кам’яних островів.
Вода в крані придатна до пиття – тільки заради цього вже варто їхати. До відльоту ще два тижні. Так, бракує декількох документів і проставленої візи. Лише потім можна братись до пакування валізи, що інтригує найдужче. І, чи не найголовніше, подумати на кого залишити рибок.
***
– Віро, сонечко, я тут зібралась відлітати.
– У вирій?
– Ну, можна так сказати. Мені путівка з неба впала.
– А поруч другої не було?
– Була, але її один мій знайомий перехопив.
– Овва. Вітаю! Куди, якщо не секрет?
– На Палау.
– Це де? 
– У Тихому океані.
– Клас. Намиєшся, напалаєшся.
– Угу. А я тобі рибок хочу сплавити.
– Надовго?
– На два тижні.
– Не переживай, я кожну і погладжу, і поцьомаю.
– Дякую, завтра зателефоную, зараз мушу бігти. Купа справ.
– Дивись не забудь, бо доведеться купати рибок в океані.
– Ні-ні, що ти. Па.
– Па-па.
Через п’ять хвилин.
– Привіт, Спиридоновичу! Це Віля.
– О, які люди!
– Ти коли за візою?
– Я ще не придумав. А ти?
– Як щодо завтра? Разом краще.
– Як скажеш.
– На третю біля Богдана. Тільки не запізнюйся, я не люблю стерегти пам’ятники.
– Окей.
– До зустрічі.
– До …
І знову дзвінок.
– Ніко, де ти?
– Погано чути. Завтра буду вдома. Наберу тебе.
– А я тут з новиною. Їду на Палау.
– Куди-куди?
– Далеко-далеко. Приїдеш – розповім. Бувай.
– Бувай.
До бісиків кортить поговорити про Палау. І що це на мене найшло? – крутилось у Вілиній голові. Справи з усіх боків обступили, а я - не я, думками там, розглядаю якісь підводні сталактити у діамантово-блискучій Печері Люстр, торкаюсь кобальтово-синіх морських зірок, сміливо розпластаних просто переді мною.
***
Пам’ятник стояв на своєму місці. Дівчина пройшлась покрай дороги. Генія поблизу не було. Віля навіть абулічно не встигла зажуритись, як відчула на своїх очах пов’язку з пальців.
– Вгадай хто, – прошепотів Геній.
Дівчина хутко обернулась і, надміру збуджена, хвацько і голосно цьомкнула його в щічку.
– Ходімо, у нас мало часу, – додала затишуючись.
Години три довелось згаяти надаремно: поки одне, поки інше. Потім вони пили гарячий шоколад у барі й реготали, обсмоктуючи кожну дрібничку оформлення запрошень та самої вечірки. Незчулись як повечоріло. Генію потрібно було навідатись до бабці. Те, що старенька жила навпроти Віри, Віля й не припускала. То могла би бути пречудова нагода подовше не відпускати від себе Генія, але хто ж тоді те знав!
 

* * *

Нечипор

Віра зайшла в лоджію балкона. Трішки химерну, зате досить містку як для неї одної. Її манило свіже вечірнє повітря. Вона спостерігала, як ніч починала вистромлювати з-під своїх вод кораблі зір – непотопну флотилію, подумки приєднувалась до неї. Десь далеко внизу повільнішали тролейбуси та вмовкали гуки. Подеколи гримали вхідні двері під’їзду. „Спільний будинок, у якому в мене нема жодного спільника“, – промайнуло в голові. Чому ті двері називаються вхідними?! Мені більше до вподоби вихідні.
Сусідський пес Нечипор сидів напоготові при вході. Зустрічав. Може й собі песика завести?! Була б компанія в Ничипора. В разі чого сусідський хлопійко би вигуляв, він тварин любить. Назвала би Буля, Булочка, у ванні би купала, а він до мене вушками би тулився альбо носиком, був би білий-білий, проте не альбінос. І хорта не хочу – самі кістки, і доберманів з хвостами запопадливо обрізаними мені не треба. Бульдога? У жодному разі, у нього ноги короткі та ще й товсті, і саме лише м’ясо. І не бультер’єра. Хіба сенбернара або ще краще – пуделя, пелехатого-пелехатого. Буду йому кожушину щодня вичісувати, за вушком чухати, ласеньким частувати. Бу…
Несподівано у Віри обірвались всі думки – вулицею йшов її рятівник. Ще б мить і вона, очманіла, спускалась би вниз просто по стіні будинку пожежними сходами, щоб красненько подякувати. Але оскільки була дівчиною трохи розважною, все ж таки не стрімчака вскочила в хату з лоджії, хоча треба віддати належне, одягнулась нашвидкокруч. Знала, що їй треба конче, навіть двері відчинила нарозхрист – і сусід тут як тут. Вона одразу й випалила:
– Ой, це ви! Дякую за порятунок. Пробачте, що завдала вам клопотів.
– Та то ви пробачте. До речі, хоч познайомимось. Вас зовуть Віра, мені вже доповіли, а мене, приготуйтесь, – Геній… Так вже батько нарік...  Доводиться мучитись деколи з поясненнями.
– Може він знав щось таке, про що ви і не здогадуєтесь. Вашу приховану геніальність, у поводженні з жінками, до прикладу.
– Хтозна, а ви не дуже поспішаєте?
– Ой, так-так, пробачте, – такнула, мовби схаменувшись, Віра. – На все добре.
– Шкода. Буду чекати нової зустрічі. Будьте обережні! Бережіть себе!
– Дякую. До побачення, – ледь чутно промовила дівчина і швидко гайнула з-перед очей, навмисно ховаючись за сходами, в першу чергу від себе. Вона відчувала шалену незручність.Чомусь у дивний спосіб допікала невідома досі розгубленість. Як Віра не старалась, не могла перемогти в собі приємного солодкого перестраху, бігла би на всі чотири сторони одночасно, особливо в зворотньому напрямі, щоб знову зустрітись поглядом з сусідом, з Генієм, якщо він не збрехав, що його так зовуть. Цікаво, яке у нього прізвище, бо ім’я надто вже дивакувате. Може, він її, дурненьку, просто розіграв?! Мабуть, видалась йому незграбою чи, ще ліпше, пустенькою.
На подвір’ї дзявкав Нечипор. Зголоднів, бідака. Треба буде його підгодувати.
– Я зараз, зачекай, – якось зніяковіло прошепотіла примарнілому псові.
Коли поверталась, від собаки і слід простиг. Генія теж ніде не було. Вдома засакала рукави й почала прибирати. Ввімкнула порохотяг. Мама вперто називала його пилососом, але Вірі від слова „сосати “ ставало зле. Смоктати, ссати, куди не йшло, але не цей покруч, краще вже “vаcuum cleaner”, якщо на те пішло.
Частенько шум цієї екзотичної скриньки допомагав їй відійти від пережитого. Під час збирання порохів мимоволі закортіло співати. І ноги самі понеслись у тан. Було б з ким, всю ніч би протанцювала. А що танцювати Віра вміла, то таки вміла, був би партнер, самій зовсім не цікаво.
На сон відкрила томик з віршами, подарований сестричкою Томою, як ліки від фізичної втоми. Рядок вискочив на очі сам: „Безсилля, що сидить в мені, ховає сумнів в глибині“. Віра відклала книгу, ще раз повторила про себе рядок, написаний понад 300 років тому Беділем, і, міцно притуливши до себе свій символ вічності – черепаху Асю, пірнула у світ світлих фантазій.
 

* * *

На світлинах

Потяг продовжував свій хід. Ніхто не заважав читати. Ніка не долюблювала бульварну літературу, але на вокзалі більше нічого не продавали. Проглянувши кілька сторінок, дівчина припала до вікна і почала шукати розваги у перегляді кадрів, що раз за разом мигали за вікном. Всі люди, коли їх не чіпати, хороші, – думала вона, – схожі або на котиків, маленьких, що потребуюють підтримки, або на приємних і тепленьких левенят, яких дуже хочеться погладити. А от зачепи – хо-хо! – те, що десь глибоко усередині, невиявне, заграє, забродить у всій своїй розкоші. Можливо, що лише тоді угледиш справжнє, так досконало втрамбоване спокоєм. Тільки зруш – і оприявниться, світ, позбавлений спланованого сценарію, викине такі алюри, які й наснитись не можуть. Отоді стривай, проріжуться зубки, викинеться норов, дивись, природа забулькоче, наверх полізе, дай Боже сили втриматися, дай Боже.
Провідниця віддала квитки. Незабаром прибуття. І радісно… і сумно. Ніка зіскочила з насидженого місця, позапихала речі, взялась до затягування лямок на наплічнику. Співкупейники підштурхували то з одного боку, то з іншого, наче нагледіли в ній м’яча для гри в гольф. Приїде – і в лазню. Все решта опісля. Води, півцарства за воду, нас порятує лише купіль. 
Віра з Вілею добрих 20 хвилин стояли на пероні, видивляючи очі за Нікою. Та де там видивиш! Ніка спритно вискочила на перон, тільки з іншого вагона. Ще б мить і прогавили. На щастя, у Ніки задзеленчав її пришелепкуватий телефон.
Сліз, цілунків, обіймів було вдосталь, а розмов ще більше. Куди там додому – на каву. Проти бажання поплескати язичками та ще й за горнятком гарячої кави нічого не вдієш, така правда.
За столиком Ніка витягла купку світлин. Одна одної кращі.
– Це найвище в Україні озеро, воно на висоті 1801 метр, називається Бребенескул, до трьох метрів глибиною. А це озеро Марічейка, найбільше за площею водного дзеркала на Чорногорі, – коментувала під музичний супровід. Здається, це була Третя фортепіанна соната П’єра Булеза.
– Які гарні рододендрони! – хором із захопленням викрикнули  дівчата.
– Це і я знаю – Говерла. Правда ж? – вимагала підтвердження Віля.
– Так. А це от стовпець давнього кордону між Польщею та Чехословаччиною.
– Який водоспад! – зойкнула Віля.
– Бачите за мною прямовисні скелі? То Шпиці, за легендою там похований Олекса  Довбуш, разом зі скарбами.
– А тут ти що таке робиш? – cпитала Віра.
– Намагаюсь наварити бобу високо в горах з бульйонними кубиками „Буль-буль“.
– І як біб? Вийшов смачний? – майже впритул підсунулась Віля, очікуючи на відповідь.
– Коби ж то! – рум’яно, насолоджуючись словом „коби“, тягнула Ніка. – То я і ще один глупака такі розумні. Коли всі повлягались, надумали ми з ним геройський вчинок зробити – для всіх бобу наварити. Тільки з того всього пшик вийшов. Еге ж, всі над нами збиткувались, бульбочковими бактеріями називали, бо вони, бачте, потрапляючи на коріння бобових, спричиняють утворення на них бульбочок, у них же і гніздяться в повному симбіозі одні з одними. Насправді ж, високо в горах важко навіть воду закип’ятити, отак-от, дівчата, треба було фізику вчити.
– А це що за паруб’яга? – запитала Віля.
– Ми з ним в горах познайомились.
– І? – витріщилась Віра.
– Зійшлись? – усміхнулась Віля.
– Він антрополог. Бавив мене своїми розповідями. Від нього я довідалась, що вуса і борода зігрівають горло і дихальні шляхи.
– А я й не знала, що у новогвінейців такі серйозні проблеми з горлом, я гадала, що то просто така в них мода, – делікатно пожартувала Віра.
– Тепер я знаю, що поверхня тіла змінюється пропорційно квадрату його лінійних розмірів, а об’єм – кубу, що організм людини віддає тепло через поверхню, а накопичує в усьому об’ємі, – продовжувала Ніка, заглиблена в себе. Вона мовби від’єдналась від реального світу. – Він пояснив мені, чому в горах чоловіки переважно не дуже високі – їх організм мусить пристосувуватись до кисневого голодування, для цього потрібно сповільнити роботу щитоподібної залози. А існує закономірність: чим слабше працює щитоподібка, яка відповідає за гормони росту, тим менше потрібно кисню. А ще він вчив мене скакати на конях. Риссю,ще називають дриндом, інохіддю, галопом, повною ступою. Скакати одвукінь я не наважилась. Він мав гливого, сіро-жовтого, його брат – чалого, сіро-коричневого, тобто дереша. Гливий сам до мене потягнувся, то я на ньому і вчилась, Мар узяв собі дереша. Ви б чули, як він з конями розмовляє. Мало хто так з людьми може.
– Ти, бува, не закохалась? – заскочила запитанням Віра.
Видно було, що Ніка роздратувалась, та Віра, зауваживши різку зміну на обличчі подруги, запопадливо усміхнулась і перевела розмову на щось буденне. Ніка крутнула головою так, що волосся розлетілось в усі боки як пух, і, ніби нікого поруч нема, промовила: „Як тепер тобі там у Марокко, у Бульмані?“.
А „буль“ відбулькнулось – і Вілю понесло. Все, що вона вичитала, випитала, побачила на яскравих малюнках і світлинах, все, що хоч якось було пов’язане з Палау, до копійки тут же і виклала, піджививши епітетами та порівняннями, ніби щойно звідти приїхала. Вона так живо описувала все це, що люди, які сиділи неподалік і могли дочути хоч трошки, пообертались на неї і, вирячивши добряче очі, уважно слухали. Якийсь пан навіть наважився підійти впритул, щоб розчути кожне слово.
– Ти маєш взяти з собою папір, ручки, олівці та пера, Вілечко. Стривай, а ти не боїшся їхати туди сама?
– А я не сама, – простодушно відповіла дівчина, – з другом.
– Овва, чого ж ти мовчиш, – усміхнулась Ніка.
– Наразі ми тільки друзі, але я сподіваюсь на більше. Як би я…
– Ми будемо тримати кулаки за тебе. Вони в нас міцні.
І Ніці, і Вірі теж хотілось чогось такого ж радісного, такого сильного, такого незвичного та незвіданого. Бажаючи щастя Вілі, вони обоє бажали щастя й собі. Ніка щомиті чекала на Мара, який мав скотитись хай маревом, але просто зараз, і до неї. Віра намагалась стримувати в собі розбурхані почуття, от би цієї миті зустріти свого сусіда, і що з того, що вона нічого про нього не знає, їй би його побачити, їй би погомоніти з ним, їй би в собі розібратись.

 
 * * *

За межами теорії

Ми всі виростаємо з казки, – міркував Геній, – ростемо, ростемо, аж раптом починаємо розуміти, що життя лише тоді чогось варте, коли ми навчились перетворювати його на казку.
Спілкування душ на рівних, що не залежить від віку, статі, не закріплене в певному часі, нелегко налагоджується тет-а-тет. А от через мистецтво, книги, листи таке спілкування не тільки можливе, саме так воно й існує. Не бачити співрозмовника – в певному сенсі означає побачити його інакше. І Геній спілкувався. Творив свою казку, сенсом життя вважаючи любов, задля якої чинять добро і подвиги, що надає змісту та благословення життю.
Він був певен того, що людина найбільше може сказати через свою справу. Пустих розмов уникав. Вірив, що життя вимагає глибоко і вирозуміло мовчати та впевнено робити своє, де можеш себе викласти. Проте останні дні затушували всі теорії. Йому кортіло бігати, танцювати, зустрічатись зі старими знайомими, балакати просто так. Попереду тисячі років. Він молодий. Він прагне жити, сміливо і повнокровно, як сама природа. Він має мандрувати. Ніщо не може завадити йому бути щасливим. Він хоче зустрітись з Вірою врешті-решт. Він бажає чути сміх Вілі, візерунчастий, дзвінкий як келишок з гірського кришталю, який нещодавно випав йому з рук і розбився на сотні крихітних кришталиків, досі час від часу натрапляє на них. Як вони гарно виблискують! Чи може не подобатись такий сміх? Це як волосся, що зненацька вибилося з-під шапки. Ні, як прорив, рвучкий, сміливий, де нема безпорадності, від якої хіба втомлюєшся і заламуєшся.
Геній набрав номер Вілиного мобільника і одразу випалив: „Привіт! Пробач, що втручаюсь у твоє приватне життя, але я скучив за твоїм сміхом і потребую тебе побачити. Ти де? Може зустрінемось?“.
В „Українській кухні“ завжди людно. Одначе місця вистачає. Цього разу вони розмовляли так, мов хлюпались живою водою. Жарт чіпався за жарт, химерність за химерність. Хвилі радості налітали одна за одною, беручи в полон своїм магнетичним теплом.
Яка майстерня? Пускатись берега – так пускатись. Але…
– Вілько, ти супер! Побачимось завтра, не відмовляйся. Маю зараз до бабуні завернути, бо чекає. Па.
– Па, – грайнула очима юнка та пурхливим горобчиком влетіла до маршрутки, – Генію, на тому ж місці в той же час.
Усі, хто сидів у бусику, глянули на Генія, видно було, що кожен намагався розгледіти в звичайному чоловікові велич геніальності. Його надокучливо поїдали очима, допоки маршрутка не зникла з горизонту.
Коли Віля виходила на зупинці, завважила, що хтось тримає її на оці. Не озирнутись не могла. Одна жінка співчутливо дивилась на неї, наче мала поглядом передати щось сокровенне, щось дуже важливе. Лише пізніше дівчина зрозуміла – це пов’язане з Генієм. Мабуть тому, що генії – істоти примхливі, складні, з ними не легко, їх вразливість поінколи межує з божевіллям. Але чи ж бо не вони акумулюють в собі силу, що здатна піднести інших, надихнути, відкрити шлях?! Як їх не любити?! Завжди нові та цікаві.
 

* * *

Лазня

Разів три-чотири на рік Віка, Віля, Ніка та деколи ще Оксі ходять своєю веселою компанією до лазні. Приїзд Ніки став черговим приводом для такого походу. Цього разу Віра запропонувала відвідати турецький хамам, щоб подивитись самим, що ж це за лазня. В одному з модних журналів вона прочитала, що хамам будується у вигляді долоні, п’ять пальців якої – п’ять банних ніш. Дівчина ще тоді подумала, що сама людина схожа на долоню – має п’ять виходів у світ: голова, ліва рука, права рука та дві ноги. Перша банна ніша – передбанник, де можна гарно прогрітись, а от кожне наступне приміщення має трохи вищу температуру, ніж попереднє. У центрі такої долоні лежить просторий покій з розігрітими кам’яними лежаками. Лежаки поливають гарячою водою, на них лягають животом і прогріваються. Щойно виступить піт, варто замовити масаж, після якого помитися. Далі можна покупатись у басейнах. Їх три – теплий, прохолодний і холодний. Купаються в них по черзі, починаючи з теплого і закінчуючи зимним. Усім дівчатам ідея сподобалась. Отож, суботнього ранку усі дівчата, крім Оксі, яка відправилась до Швеції досліджувати якість води озера Бульмен, зібрались разом, аби випробувати на собі принади турецької лазні. Над лазнею красувався напис: “In balneis salus”. Віля принесла мед з сіллю для шкіри перед купанням, а також свічки. Віра – термос з настоєм шипшини, банани, яблука і вишукане трояндове масло для ванн. Ніка, не відступаючи від свого правила, – огірки. 
Здебільшого вони відвідували фінську сауну або російську баню з березовим віником. Сауну частіше – суху пару легше витримувати. Про японську лазню тільки чули, хоча, судячи з того, що це просто діжка, по груди повна гарячої води, особливого інтересу вона не викликала. Віра, правда, намагалась заохотити дівчат, розповідаючи про свою бабусю, яка в дитинстві купалась лише в діжці, і про прадіда, який вилікував радикуліт завдяки такому купанню. Він заповнював діжу вівсяною соломою, бувало, березовим листям, наливав туди окропу і закривав великою покришкою. Коли температура діжі ставала не надто гарячою, залізав туди і парився, аж поки не починало остигати. Віра була впевнена, що діжка – це значно краще, ніж російська баня, бо там людина не відчуває задухи, є ще один плюс - не псується волосся.
Ніка в Карпатах в одному селі побачила, як створюють пару на плетених кріслах у позиції ліжма. Беруть 4 крісла, ставлять гусачком, під три з них підкладають посудини з водою, що закипіла. Під крісло, де має бути обличчя, такої посудини не кладуть. Для зручності під голову підпихають коц. Щоб пара не надто втікала, закривають крісла простирадлом. Ніка була впевнена, що подібне буде й у турецькій лазні.
Пройшовши всі ніші, дівчата розляглись на лежаках в очікуванні старовинної процедури – масажу. „Один римлянин колись давно написав: „Шістсот років не знав купальний Рим жодного лікаря““, – сяючи, як кришталевий келих, сказала Віля. „Вони собі такі будували лазні, що нам і не снились, – з жалем зауважила Ніка і додала. – У Карпатах душ іноді називають тушем. Він мовби затушовує, розслаблює.“. „А душ для душі?“ – потягуючись протягнула Віра. „Якщо не душить“, – бовкнула Ніка, перевертаючись на лежаку.
– Чим дикіший був народ, тим частіше він уживав масажування, про інші способи лікування він тоді й не здогадувався, – просвітила Віля.
– У Китаї та Індії масажували справжні жерці, а після масажу смарували все тіло пахучими олійками, – витягаючись під вправними руками масажистки лепетала Віра.
– А все ж не китайці, а греки першими наймали фахових масажистів, які терли, місили, давили, гладили й поплескували, – втрутилась масажистка.
– Ну, якби не апостол масажу Мецгер з Візбадена, не знати нам масажу взагалі, – підсумувала Віля.
Віра перехилилась до Вілі і спитала:
– Як тобі щипки?
– Я більше люблю штовхання під стегна та стукання, – потягнула Віля.
– Як на мене, найкраще – сікання кантом долоні, – почулося від Ніки.
– Ходімо нарешті до води, – закликала Віля, – годі вже ліжма вилежуватись. Гайда.
У хід пішли губки, щітки, рукавички, гумові натирачі, навіть рушники, як у старомодних фільмах. Все закінчилось купіллю. Купальниці плавали, плескались водою, а головне – сміялись і говорили, говорили, говорили, а потім всілись пити чай, щоб під час трапези нарешті про все наговоритись і забути, що таке мовчання. Приємний аромат троянди поступово ставав їхньою сутністю.
 

* * *

Знайомство

Мар так і не озивався. Ні тобі дзвінка, ні тобі листа, ні тобі жодної меси на пам’ять. Канув.
Віру викликали щось рекламувати на конференцію, якимось незрозумілим чином пов’язану з Бульхейром. Ця загадкова конференція мала би відбуватись у селі Нобель на Волині, було б непогано, якби Віра отримала там Нобелівську премію. Віля носилася зі своїм Палау, а хотілось пошвендяти містом, і не самій!
Ніка дістала джинси з дірками на колінах і замком на задку, сіру гаптовану сорочину і такі ж сірі шлапаки на танкетці. Так і посунула блукати бульварами міста.
Вітер не допікав. Хмари сопіли носами, наче їм щойно повикручували хвости, одна, найліпшечка, нагадувала колобка, що від мами втік і від тата втік, і від Ніки втече, хай-но зачекає. Горобці тицялись носами в порохи – цього добра на всіх вистачає. Голуби проривались просто під ноги, знасилюючи покинуті шкірки та шкаралупи. Від крамниць віяло дріб’язковістю, а на скруті вулиць біля двох понівечених машин стояло кілька роззяв. Ніка купила з рук газету та сіла на добротну лаву якраз у найприємнішому місці. Звідти можна було оглядати усе навколо і бути непомітною. Невдовзі на другу сторону лави присів приємно вбраний молодий чоловік. Він розмовляв по телефону. Потім, коли закінчив розмову, звернувся до Ніки легко й невимушено:
– А як щодо кави? Ви яку любите?
 – Капучино. Шоколадне.
– Ходімо.
Столики стояли поруч під обдертим тентом. Хлопець приніс дві кави з тістечками.
– Я забув спитати, які тістечка нині в пошані. Зрештою, вибору тут нема, беріть, що дають. До речі, я Спиридонович. А Ви?
– Бенедиктівна, – упоравшись з нападом сміху, відказала Ніка.
– То Ваш батько теж не ликом шитий.
– Такий вже дістався.
– А по секрету, для спецагента, ім’я скажете?
– Забула.
– Ім’я ще цікавіше, дуже східне.
– А Ви, крім як дівчат споювати, ще чим займаєтесь?
– Плюю та лапаю.
– Робота не з простих.
– А Ви?
– Cпочатку лапаю, а потім плюю.
– М… Це щось новеньке. Було б що лапати. Ну і як? Вдається?
– Що? Лапати чи плювати?
– І те і друге.
– Як коли.
– А що більше?
– Плювати.
– Мені теж.
– То ми споріднені душі.
– А якщо серйозно, Ви хто?
– Питання на засипку. Хіба не видно?
– Та так. Пробачте. І як я не здогадався! Ви ж прихильниця газети… Дайте поглянути… „Слово…“ – чого-чого? – Про-сві-ти. Ну і про які світи Ви вже довідались?
– Як Вам сказати… Різні.
– Варті обпльовування чи не варті?
– Ви так одним махом і влучили в саме ядерце.
– О, якби ж то було Ваше серце…
Глянув на годинник. По його обличчю наче мурашка полізла.
– Пробачте. Запізнююсь. Бувайте, мав би гарну плювальницю, неодмінно подарував би – потрібна річ у Вашій справі.
– Дякую за каву!
– Пийте на здоров’я!
– Вдалого вам полювання. Може з другого разу і у вас щось вийде.
– Ви мене інтригуєте. Як дасть Бог, зустрінемось.
Кивнув головою і швидко пішов вздовж алеї.
Настрій у Ніки розпогодився. Екзотичне „Ви“, про яке вона знала лише з книжок, накладене на вільну, достатньо легку манеру розмовляти, залишало по собі особливий шарм. Хотілось підвестися з-за столика і, не звертаючи ні на кого уваги, пливти по морозиво. Полуничне. Або з горіхами. Кедровими. Це вона і зробила.

 
 * * *

Політ

Літак вирушав за дві години. Скрізь мерехтіли обличчя. Віля вперто вивчала аеропорт, чекаючи на Генія. Весь час хтось телефонував. Цього разу це була Ніка, вибачалася, що не може провести. Саме зараз виступатиме в філармонії. Тривають дні Моцарта. І Віра не може. Віля підійшла до ваги, щоб зважити своє дещо, воно затягло на 15 кілограмів: самих книжок на 5 кг, це при тому, що майже все залишила вдома. Маленька торбинка, яку нізащо не віддала б, заледве набирала п’ять –  це тішило.
Вештатись з речами задоволення не викликало, а реєструватись без Генія не хотілось. Довелось сісти на підвіконні навпроти бару і дивитись рекламні ролики, що миготіли перед очима. Нудьга закрадалась до серця, несучи якесь спустошення. Стільки очікувань, біганини, а тут раптом пауза, маєш тобі, сюрприз називається. На мить зосередилась: чи не припустилась бува якої помилки. Виклала перед собою обидва квитки, передивилась вздовж і впоперек. Усе гаразд.
– Біжімо, – загукав Геній до приснулої Вілі, – дякувати Богу, встиг.
Вони скоренько подались на реєстрацію. Тільки їх і чекали.
– Жвавіше, будь ласка, – проворкувала працівниця летовища. 
Не встигли вони сісти в літак, як Геній сказав:
– Ти мені пробач, але я вкладаюсь спати. Уявити собі не можеш, який я знесилений.
Віля безпомічно поглянула через око віконечка, і на мить їй здалось, що над ним висить напис: „Вихід в інший світ“, ще раз пильно зиркнула на Генія, і тут, схаменувшись, покірно всміхнулась і прошепотіла:
– На добраніч!
А що вона могла вдіяти?!
Геній відповісти вже не спромігся – не чув, спав як убитий. Ще й посапував. З його кишені випав аркуш паперу, на якому скорописом було написано: „Не страшно бути пустим. У тій чи іншій мірі всі незаповнені. Лише Всесвіт невичерпний. Страшно інше: закрити отвір. За Максвелом з Ейнштейном, у замкненій зрівноваженій системі життя, а тим більше розум, стають неможливими. Отвір можна закрити як ззовні, так і зсередини. Але якщо ззовні його хтось колись, можливо, відчинить (у пошуках скарбів, наприклад), то із зачиненим зсередини справи куди гірші…“ Віля листок перечитала один раз, потім другий, майже запам’ятавши слово в слово, чемно згорнула вчетверо і поклала Генієві назад до кишені. У неї було стільки планів, а тут ще на доважку виникло стільки запитань! І куди з цим всім тепер? Не будити ж його. Дурне становище, не стільки дурне, скільки неочікуване. Літак піднявся в повітря і, невимушено тримаючись висоти, невідлучно поніс разом з вишкіреним бульмастифом з рекламного ролика у сподіване несподіване.
А з екрана продовжувало лунати незабутнє: „Містер Бертон вважає, що буль-мастиф – досить небезпечний пес, якщо дозволити йому розвиватись природним шляхом“.

 
 * * *

Симетріади

20 вересня, рівно через тиждень, Віля надіслала Ніці телеграму з одного слова:
“Fantastіc” без зворотньої адреси.
22 вересня Віра одержала месидж: “Wonderfully”, через годину після нього другий: “We’re in love”. Ще через годину, якраз коли Віра вилізала з ванни, новий: “Oh, my bed”. Її теж тягло до ліжка. Достеменного значення слів вона не знала, а здогади – лише здогади, тому не наважилась набирати номер Ніки. Приїде Віля, сама все й розкаже.
Ці дні у Віри зовсім не було настрою. Геній, чи як там його, не потрапляв на очі, як вона не шукала зустрічі з ним, як не прислухалась до шуму за дверима, може часом йде, може де двері відмикає. Доля наче віддвернулась ув інший бік. Щось її мучило, непокоїло. А що, коли Йому потрібна допомога, може щось сталося. Боялась у сусідів запитати, лише з дня на день все більше хвилювалась. Щоб якось собі зарадити, потягнулась до поезії. Цього разу в око впали рядки  „Золотослова”:
„Cидить півень на ворітечках,
 Ой люлі, люлі, на ворітечках.
 Коси на землю, голос на небо.
 Ой люлі, люлі, голос на небо“.
Тепер щоранку, ледь прочумавшись, Віра знаходила себе в ліжку в позі рогалика, що мріє стати бубликом. Підводилась і переглядала серіали повідомлень на своєму мобільнику. Начитавшись, дівчина виразно бачила перед собою щасливу усмішку Вілі. Коли Ніка познайомила Віру з Вілею, у Вілі була пишна чорна коса до п’ят. Ходила тоді Віля відповідно до зачіски, поважно, мов середньовічна матрона, одягала довгі спідниці, навіть говорила протяжно, неначе пливучи. Якось її коса зменшилась більше, ніж уполовину. Тоді ж Віля перейшла на вузькі спіднички до колін, інколи трошки нижче, подекуди на капку вищі. Майже одночасно вона перестала розтягувати слова, спокійно витримуючи будь-яку розмову рівно, у звичайному тоні. Приблизно через рік Віля знову змінилась: волосся тепер сягало плечей і збивалось у маленькі кучері. Запанував спортивний стиль одягу, виникла нова звичка – жестикулювати під час розмови, знизувати плечима. А ще, коли Віля сміялась, голову чомусь стала відкидати назад. Найнесподіванішим виявився новий спосіб розмови – говорити енергійно, піднесено, компактно. При останній зустрічі Віля вразила ще раз: стрижка „під хлопчика“, супермініспідничка, вільна як для гри в теніс, мештики на найсучасніших шпильках, надзвичайно швидка мова, пересипана перлами жартів, часом Вірі тепер здавалось, що Віля може захлиснутись власними почуттями або просто впасти, захопившись розмовою, бо її тіло пульсувало в такт кожному слову. Тому її повідомлення такими зараз і мали би бути. Яка пані, такий і капелюх, а може й навпаки: який капелюх, така й пані.
Віра одного разу зауважила, що за своєю природою є спостерігачем. Світ, який стелився перед нею, чи то був з-над, чи то з-під, страшенно тішив її, та ніколи не пробуджував бажання бути в ньому. Єдине, на що вона усім своїм єством була спрагла, – це ласка. Коли Віра тулила до себе свої м’які іграшки чи ніжилась краплями води, що стікали по шкірі, мовби відчуваючи рух кожної якнайменшої, або ловила промені сонячних зайчиків очима, її тіло виповнювалось такою магнетичною силою, що якби не стіни, які ізольовували усі флюїди від зовнішнього світу, до її дверей вишикувалась би чималенька черга. Але Віра не тільки потребувала тепла, вона могла його й роздавати. Колись, коли її потягло на астрологію, вона навіть натрапила на твердження Піфагора, що повноцінна людина повинна вміти і брати, і віддавати. Щодо цього, багато з її знайомих чомусь покульгувало: одних бажання брати настільки поглинало, що вони вже й не помічали, що комусь завдають болю чи навіть страждань своєю поведінкою, інші ж, віддаючи себе й своє, вражали відмовою прийняти хоч якусь віддяку, що могло поставити людей не просто в незручне становище, а викликати відчуття своєї провини, або ще гірше – нікчемності. Це мимоволі ставило невидимі, але добре відчутні, бар’єри при спілкуванні. Віра, як їй здавалось, була відкритою для ласки і вміла бути вдячною. Цікаво, але ззовні вона трішки скидалась на приручене песеня, яке тикається мокрим носиком у свого господаря. Вона раділа кожній літері Вілиного послання, наче перебувала зараз на Палау. П’ючи чай, відчувала якийсь нерозривний зв’язок з Вілею та пінистим океаном, смаком кокоса і запахом морських хвиль, що розбивалися завжди несподівано, залишаючи за собою мокрий, такий крохмально-білий пісок, в який чимшвидше хочеться ступити.
Задзеленчав телефон – і краплі чаю порскнули на розкритий на столі „Соляріс“ Cтаніслава Лема.
„… „Cиметріади“ з’являються раптово. Їх утворення нагадує виверження. Океан враз починає блищати, немовби декілька десятків квадратних кілометрів його поверхні вкриті снігом. Через певний час скляниста оболонка викидається вгору у вигляді потворної бульки, у якій викривлюючись і відбиваючись, відображається весь небосхил, сонце, хмари, горизонт… “– могла б прочитати Віра, але на дроті вже була Ніка, тому, окрім розмови з подругою, на той момент на світі нічого більше не існувало.
 

* * *

Бульмінація 

(момент викиду найбільшої кількості бульок)

Вілине серце палало. Геній був поруч. Постійно й у всьому. Він був біля неї і в ній. Вони напливали тілами один на одного, і думками, легко і вільно, сходились, як води, що рухаються в одному напрямі, без сумніву, без натиску, через жарт і фантастасмагорію оточення, через реальну ірреальність. Двоє молодих людей, необтяжених відповідальністю за інших. Дві цікаві особистості, що не нудяться одна від одної. Двоє художників, обдарованих талантом відтворювати побачене й почуте через насичений колір, виразне світло та тінь, що його оточує. Двоє свіжих одиноких тіл, повних неспитої енергії та нестримного бажання впірнути в інше й загорнутись ним, якщо не на віки, то хоча б на мить.
Вони занурювались у води живого океану і, ледь піднявшись над ним, обплутувались тілами, мов кумедні морські істоти, що видивляли свої очі за ними. Навіть розмірено спокійний розкішний готель у Корорі, розташований на мальовничому пагорбі, з якого виднілись Скелясті острови, не міг зупинити тіл, розбурханих теплом і свіжим морським вітром, від постійного єднання. Вони нагадували собою мушлю, що, трішки розхилившись, стягала свої стулки докупи. Здавалось, їм не судилось коли-небудь втомитись говорити і кохатись. Ними керувала сама природа, вони всеціло належали їй, як кожна якнайменша комашка. У цих краях, де на днищі вод відтворюються величезні колонії коралів, де усе незбивно еротичне, притягальне, двоє вільних молодих людей різної статі з однієї Батьківщини, закинутих у далекі іншомовні краї, навряд чи змогли б не потягтись один до одного. Тепер ні Віля, ні Геній уже не належали собі, вони розчинялись у пестощах та любощах, запливаючи одне в одного, або накриваючи собою іншого, як це роблять острівні птахи, підкладаючись чарівними рифами одне під другого, віддаючи і не втрачаючи, беручи і не пересичуючись. Їх заносило геть усюди: вони кохались біля уламків старих японських літаків, залишених ще з Другої Світової, на розлогих деревах з пишною кроною і просто на піску на березі. У ті хвилини Віля уявляла себе печерою, в яку запливає, вигинаючись, риба, твердіючи і м’якнучи, випинаючись і тихнучи.
Життя було грою. І коли Геній у пориві жарту пустив плисти човником Вілин дуже дорогий мобільник, вона лише сміялась. Якщо б у цю мить він викинув і її одяг, дівчина би продовжувала тримати усмішку. Між ними стояла повна довіра, на Палау їм не треба було нічого, крім самих себе. У цьому Віля була повністю впевнена. “We’re in love”, “we’re in love” – неслось від неї луною через океан на кишенькові телефони друзів і знайомих. “We’re” дуже нагадувало Вірі її ім’я і їй хотілось повторювати цю фразу за подругою щоразу знову і знову.
Зрештою, підходила п’ятниця – день, коли у зайнятих по вуха Робінзонів зазвичай закінчується самотність. Вона мала завершитися й у Віри, адже саме цієї суботи прилітає Віля, а вона, судячи з розмови по телефону, готується спакувати у валізу не тільки сам Корор, а й всеньке Палау. Отож слід чекати на сюрпризи. Вона точно привезе бодай кілька коралів, а ще буде безліч безцінних спогадів про дні та ночі в раю обіймів і солоду солоних бризок недосяжних для Віри океанських вод.
***
Ніка непробудно марила Маром. У снах неслась на конях, осінніми вечорами, що все довшали, припадала до свого улюбленого фортеп’яно і грала, заливаючись не сльозами, а музикою, доповна звіряючи свою тугу і жаль інструменту. Це вона кликала його Мар, його звали Мар’яном. Скаче, напевно, зараз з якоюсь Мар’єю – Марією, навчає, бо не переводяться учениці в горах, а він уміє впливати, щільно заходити в серце і піднімати його на диби.
„Ой коню мій, коню,
  Золотая грива…“
 

* * *

Після Різдва

До Нового року дівчата практично не бачились. Зрідка, щоправда, телефонували одна одній. Кожна мала свої клопоти. Вілі з головою вистачало Генія. Ніка і вдома бувала рідко, здається мала гастролі, хоча звідки знати, хтось зі спільних знайомих казав, що бачив її на іподромі. Віра обставилась книгами і при найменшій нагоді тонула в них. На Різдво дівчата мовби випарувались з міста. Аж десь по Йордані першою обізвалась Віля.
– Дівчата, коли б нам зустрітись? Може зберемось, побалакаємо? Стільки всього зібралося! З весіллям мені допоможете.
Тут же й домовились про зустріч за філіжанкою кави в арт-кафе того ж таки дня.
Столик вибрали кутовий, повністю відокремлений від усіх інших. Над ним висів привабливий світильник «Райдуга», на стінах – картини під Ренесанс. Частувати захотіла Віля. Дівчата вибрали каву, збиті вершки з лісовими ягодами та тертим шоколадом, сік, шампанське, три бабки з вишнями.
– Мар якось назвав тістечка т’їстечками. Я засміялась, то він виніс з хати потерту книгу кулінарних переписів 1910 року, де чорним по білому було написано: „Т’їсточка“, – весело розповідала Ніка.
– Слухай, а може там були якісь супер тістечка? – з бісиками в очах дивилась на подругу Віра.
– Мене там заінтригувала назва – „перелі з ванілією“. Я, правда, до цього часу так і не спромоглась їх зробити, тим паче скуштувати. Донині пам’ятаю, що там було написано так: „Втерти аж збіліє 13 dkg цукру, 2 цілі яйця і 13 dkg муки з ванілією, досипати трохи муки і знов утирати. Виложити на стільницю, вимісити, вивалувати і викраювати формочками та пекти мірно. Уживати другого дня”. Досі не розумію до кінця, що означає  „пекти мірно“, ще й у печі.
– Знайшла проблему, – засміялась Віля, – в тебе плита газова. Ти б на моїй електричній навчилась готувати, тоді б питань таких не виникало, це вже точно.
Юнак у яскраво білій сорочці з метеликом на шиї з’явився не дуже швидко, одначе розкішна таця, у центрі якої вивищувалась карафа з соком, довкруж пообставлена чашами з вершками, з яких визирали кумедні сунички, чорниці, малина, затьмарили хвилинне невдоволення. А якщо врахувати, що за цією хмаркою з вершків з одного боку парувала кава, а з іншого усміхались боками бабки, то настрій був чудовий. Стіл заполонили келихи й шампанське. Віля дістала з торбинки „а-ля Палау“ пачку німецьких цукерок у вигляді мушель і поставила на стіл.
Світильник з прозорою циліндричною колбою і кольоровим світлофільтром, що вкривав дно, на якому звивалась вужиком спіраль, постійно відволікав Віру. Коли світло згасло, засвітився низ колби, заповнений чимось схожим на віск. Десь під дном горіла електрична лампа, що через фільтр освітлюювала циліндр червоно-зеленим світлом. Раптом віск, який танув, проломився в прозору рідину над ним і бульками вирвався нагору, мовби зірвався вулкан, такий, як Віра в дитинстві любила влаштовувати з порожніх паперових упаковок-пірамід з-під молока.
Віск тверднув, набираючи нагорі найрізноманітніших загадкових форм, і частинками повертався назад.
З часом він перестав відриватись від дна, а лише витягувався цівкою догори і повільно шкаралупів ззовні. Вірі здавалось, що вгору підіймається рурка з рідиною. Під верхнім шаром рурки згодом по черзі виникали нові шари, вони нагадували гофрований рукав колись улюбленої сукні. Через якийсь час поруч виросло диво, схоже на декілька сплетених між собою букових палиць посеред каменів на дні.
Дівчата говорили. Було про що. А кам’яний ліс створював дивне відчуття втрати минулого. Віля до дрібниць старалась розповісти про підводне життя, Ніка – про музику, Віра переказувала книжки, які її вразили найбільше.
Час збігав, стовбури світильника йшли донизу, на дні з’явились кульки, вони плавились, відриваючись від поверхні протуберанцями, що набирали округлих форм. Низ видувався і ставав схожим на живіт вагітної жінки. Циліндр повнився відірваними рідкими кулями, які безупинно штовхались. Дівчата попивали сік і говорили.
– Чим займається твій коханий? – спитала Ніка.
– Він художник. Пам’ятаєте виставку, яку ми разом відвідували?! Це була його виставка.
– О! – хором затягли Ніка з Вірою.
– А можна було б ще якісь його роботи побачити? – спитала окрилено Віра.
– Все побачите, дайте час.
– А є у нього якесь ім’я? – пильно заглянула в очі подруги Ніка.
– Геній.
– Як, як? – майже підскочивши зі стільця, перепитала Віра.
– Не дивуйтесь. Він вартий такого імені. Хоча по-батькові Спиридонович.
– Спиридонович? – Ніка втупилась у Вілю. – А можна його побачити?!
– Хоч зараз, – Віля швиденько витягла великий шкіряний гаманець з комірками на фотографії та поклала перед ними.
– Ба, як цікаво, – зацокотіла Ніка, не кинувши жодного слова  про свою пригоду.
– То він? – пильно вдивлялась Віра, а серце безупинно стискалось.
– Я зауважила, – продовжувала щебетати Віля, – що між Б (Буль) і Г (Геній) лежить літера В, отже без В, – дівчина трохи не виросла вдвічі, – не вийде з Буля Генія у повному розумінні цього слова.
Тут Віра здригнулась, зблимнула очима і ледь не впала – її ім’я теж починалось з літери В.
– А як же бути зі Спиридоновичем? – раптом поспитала Ніка, ковтнувши про себе думку, що В - перша літера її повного імені.
– Хіба не ясно? Чотири – це 2 помножити на 2. А літера С у нашій абетці на 22-ому місці. Його ініціали – суцільна досконалість.
– Нічого собі! – бовкнула Ніка, – Йому можна сміливо йти у президенти. Українське диво – „2 на 2 – чотири“, тільки сказати про це треба голосно.
– Прізвище у нього не дуже українське, – вставила Віра.
– Буль? Та куди ж українськіше? Як тільки яка проблема – бульк – і під воду, а коли всі перечубляться, помирнішають, виринаєш – і ти пан над панами, – захоплюючись грою, мімікруючи, розважала дівчат Ніка.
– В мене болить голова, – раптом перервала сміх Віра, – я вийду на повітря.
– Зараз, зараз. – Ніка дістала якісь піґулки і простягнула подрузі.
– Дякую, – ледь чутно промовила Віра і покірно взяла їх, як колись ліки з рук Генія. Якось одразу усі розмови втратили сенс.
– Будемо йти, – підсумувала Віля, – зачекайте мене на дворі, тільки розрахуюсь.
Стояв дрібний дощ, точніше зависав у повітрі. Віру бив озноб. Дівчата підвезли її на таксі, вклали до ліжка та розійшлись, поцілувавши одна одну на прощання.
– До зустрічі. Без тебе весілля – не весілля, – гукнула з порога Віля, проте Віра вже не могла відповісти, вона провалювалась у сон.
Хвороба Віри затягнулась. Час від часу дівчину провідували знайомі. Ніка заскакувала, коли випадала нагода. Віля ж постійно була зайнята. Але одного разу вона таки вирішила прийти, не сама, разом з Генієм.
Для цього дівчина пішла у супермаркет, понавибирала повен кошик продуктів і різних потрібних по господарству абищиць, та звідти зателефонувала Генію. Він приїхав швидко та чемно супроводжував майбутню дружину, несучи в обох руках повні пакети.
Коли Віля попрямувала до будинку, де мешкала пані Дора, Спиридонович страшенно здивувався, жартома запропонував змінити маршрут. Сказав, що якраз завтра збирався познайомити Вілю зі своєю бабунею. Ще більше ошелешило його, коли вони навіть з ліфта зійшли на поверсі його бабці. А коли постукали в квартиру Віри,  Геній, намагаючись натягти на обличчя посмішку, відчув себе цвяшком, який намагаються загнати в стіну.
Віра розгубилась, проте після удару новиною про весілля Вілі з Генієм, внутрішньо готова була до всіляких несподіванок. Тому її розгубленість закінчилась швидше, ніж на це звернули увагу. Геній тримався гідно. Насправді ж він, крім Вілі, нікому нічого не обіцяв, ні з ким з дівчат близьких стосунків не мав, лише часом подумки. Зовнішньої провини взагалі не було, вона гніздилась глибоко всередині нього. Річ у тім, що Віра приводила в рух ту частину душі, що відповідала за пристрасть. Хлопець був би нещирим, якби сказав, що аж так дуже любив Віру, бо люблять цілою душею. Зрештою, хто наперед знає про підводні камені життя, інколи навіть не здогадуєшся про існування інших почуттів. Спочатку ти можеш щиро бути впевненим, що любиш, а потім раптом пізнаєш щось таке та починаєш дивитись на все по-іншому. Хоча треба визнати – перед його очима надто часто танком плив її силует. Він, не визнаючи цього сам, хотів її. Язик не повертався назвати це хіттю, бо не було у нього брудних думок. Думаючи про Віру, на невидимому рівні він єднався з нею. І біда в тому, що Геній знав це і навіть більше – глибоко відчуваючи духовну природу світу, мучився цим зв’язком. Крім того, його не відпускало дивне відчуття відповідальності за Віру. А тут ще й Віля.
А чи любить він Вілю всією душею? Вони, як це не парадоксально, швидше брат і сестра. Між ними є відчутне інтелектуальне поле плюс братерське взаєморозуміння. Та запаморочливого потягу на відстані, який він не може не відчувати до Віри, немає. Вілю треба бачити або чути, з Вілею треба говорити, щоб завестися. Було б краще не бачити ніколи обох дівчат одночасно.
– Знайомся. От і мій Геній, – відрекомендувала хлопця Віля.
– Не дивуйся, Вілю, але Генія я знаю: інколи він навідується до своєї бабуні, що живе навпроти.
– Треба ж! До речі, Геній якраз хотів познайомити мене зі своєю родиною.
– Дівчата, я з вашого дозволу вийду на балкон, – втрутився Геній і, не чекаючи відповіді, вийшов.
– А як його бабця тобі? – поцікавилась Віля.
– Приємна людина, більше не можу нічого сказати, рідко бачу, хіба що приязно вітаємось.
Потім була кава, якісь канапки, вино, тости, вітання. Все закінчилось прощанням і запрошенням на весілля. Геній відчував себе єдиною людиною, якій геть непотрібний був цей вечір. Віра, що десь заховалась у його пам’яті, знову постала у всій своїй красі перед ним. Як йому хотілося напитись, хто б знав.
Почуваючи себе без вини винним, Буль, як тільки за ним зачинились Вірині двері, підхопив Вілю на руки і поніс до ліфта. Вона хлюпала від щастя.
Вдома безтямно цілував дівчину, як після тривалої розлуки, ніби боявся, що вона відчує його переживання, зчитає його думки й сумніви. Геній щиро хотів бути з Вілею. У нього абсолютно не виникало бажання довідатись щось про Віру: де працює, чим займається, що полюбляє? Він навіть не розмовляв з Вірою, йому всеціло вистачає Вілі й Вілиного багатого світу. Як у нього могло з’явитись таке ставлення до дівчини? Згадав рекламу: „Взула – забула“. Одначе його здивувала одна річ: Віля не наштовхувала його на нові ідеї, в голові крутилось старе, а Вірі, чи, точніше, думкам про Віру, це вдавалось. Що за парадокс? Треба набратись мужності, зустріти Віру і поспілкуватись. Може тоді все стане на свої місця і нічого більше не буде мучити.
З того дня Геній почав шукати приводу зустрітись з Вірою. Нагода трапилась швидше, ніж він би її придумав. Насувалась урочиста подія – День народження пані Дори. Чому б не запропонувати Вілі покликати її подружку, бабцину сусідку, щоб свято стало жвавішим?!
Жаданий безмежно день надійшов. Бабуня відкрила двері, обдарувавши внука з майбутньою не-вісточкою незрозумілим поглядом... Вони вже сиділи за столом, як Геній прошепотів Вілі на вушко:
– Слухай, ти б не хотіла більшого товариства? Може сусідів закличемо?
– Можна.
Він переговорив з пані Дорою і вийшов кликати. З усіх сусідів вдома виявились тільки дід Петро та Віра. Було б це на день пізніше, Віри б теж не застали. До речі, вмовити їх виявилось зовсім просто, Петрові ж і поговорити нема з ким, а воно інколи хочеться душу вилити, про роки забути, себе показати й на людей подивитись.
Сиділи, жартували, Геній уважно слідкував за всіма, що хто каже, як рухається, як реагує. Усміхався собі під ніс. Коли вже всі почали почувати себе вільно, мов одна родина, ніби між іншим, став потрохи вивідувати інформацію про Віру. Коли ж він описував у деталях момент Віриного падіння, всі реготали. Було весело, вино пили безцеремонно, поїдали кучеряві салатики і ще якісь нашвидку зладжені наїдки.
Енергійна Віля розсипала розповідями про Палау, про його свіжі, ледь прохолодні подуви вітру з-над моря, рівний пісок пляжів, блакитно-чисті сині води, гостинних тубільців, люксусові готелі, розкішні краєвиди, екзотичні делікатеси під кодовою назвою „пальчики оближеш“. Віра здебільшого мовчала, розніжуючи поглядом, від якого всередині Генія щось м’якло і тануло. Вона була схожа на вершкове морозиво. У ній було щось, що затягувало, до чого він ішов, що хотів утілити в своїх роботах. Вона була реальна і нереальна водночас. Якоїсь миті Буль злякався за неї, ніби зараз Віра розчиниться як фантом. І голос її був м’який та еротичний. Якщо Вілин нагадував дзвіночки, отямлював, кликав до руху, то Вірин заспокоював, тягнув взятись за пензель, ручку, піднімав у польоті над буденністю. Шкода, що зараз він не в майстерні. Цілу ніч би малював. Геній встав, декілька разів пройшовся взад-вперед, і таки наважився.
– Я тут забув, мені  потрібно в майстерню! Ви розважайтесь. Я вас всіх люблю. Біжу, – і на вушко Вілі прошепотів, – потім зателефоную, – тоді, не чекаючи на відповідь, прожогом вискочив за двері.
Усі відчули, що Віля от-от може скрикнути від розпачу. Всі зашарілись, наче стали винуватцями сімейної драми. Навіть дід Петро, розгубившись, витягнув з Віриної пам’яті англійське слово “pet”. Віра дивилась на скуленого чоловіка і думала, чому їй більше шкода діда Петра, аніж Вілю. Лишень Дора не зніяковіла, вона впевнено піднялась з-за столу і запропонувала тост за високе мистецтво, що вимагає жертв. Все одразу владналось. Потім були оглядини знаменитого саду Булів, знимкування на фоні врозтіч розрослих ліан, перегляди сімейних альбомів та чайна церемонія на японський лад під звуки розладнаного рояля. Віля, як виявилось, зналася на цьому чи не краще за вишколених японських гейш, також вона знала, що зараз не варто натискати на чорні клавіші.

 
 * * *

ТhE SAME або ТЕ САМЕ

А Ніка грала, ластячи всі клавіші. Звуки розтягувались, плавно й малопомітно перетікали в інші, широко розтуляючи простір для голосу, для співу на одному диханні:
„Туман горою
Ще й долиною,
Понад туманами
Та пшениця ланом….
А в тій криниці
Та холодна вода,
Там козаченько
Та коня напував…“
Звуки вибирала, як з глибокої вирви, несучи задуму й журу. Потім біля рояля з’явився маленький артист – хлопчик років дванадцяти, який з неймовірною любов’ю тримав делікатне тіло скрипки, що виспівувало смичком, спочатку піднімаючи звук високо вгору, потім опускаючи його глибоко вниз, де тягнучи мелодію, примудрявся занурити її в душі своїх слухачів.
І Віля, і Геній слухали заворожено, зворушені виконанням.
Після гри хлопчину викликали на біс. Це був його перший професійний вихід на сцену. Він, вклонившись, заграв “Чакону” Йогана Себастьяна Баха.
Сувора музика старовинного обрядового танцю похоронного ритуалу боліла скорботою людини сильної, мужньої – і так ставала ще важчою. Складалось відчуття, що на сцені оркестр. Чому такий маленький хлопчик виконує „Чакону“?! Адже той, хто стоїть на самому початку дороги, що може знати про її кінець?! Богдане Івановичу, ви б, напевне, визначили без промаху: третій закон Ньютона. Стан породив звук, звук породив стан. Які ж вчителі повинні були бути в цього вундеркінда! Воістину довести талант до пуття може лише геніальний педагог. Богдане Івановичу, може і я чогось у Вас навчився?!
Давно вже зі сцени зійшов і той хлопчик, і Ніка, яка так зворушно насичувала тишу залу акордами й арпеджіями, тепер вже висока білява дівчина співає знайому дитячу пісеньку, проте Геній десь далеко-далеко. Рояль хіба акомпонував, підпорядковувався його зануренню, скромно відсуваючись і відсуваючи все навколо на другий план. Насправді музика є завжди, він хоче, щоб вона звучала в нього на полотнах, щоб грала крапельками затяжних нот і відкритих ноток, сумно мінорна й весело мажорна, жартуючи і плачучи, впевнено й покірно, голосно і тихо, тонко і грубо, щоб проривалась через орган його душі багатоманіттям світла й тіней. Музика одухотворює. Геній просто не міг досидіти до кінця. Він поцілував Вілю та помчав у майстерню, попросивши передати Ніці величезну подяку. Цього разу Віля оговталась майже одразу, починаючи помаленьку звикати до таких коників. Натхнення.
Він поспішав, боявся розхлюпати почуття, добирався попутніми машинами. Крапки його розширених зіниць, оточених захисними райдужними оболонками, ніби вглибали в очні яблука до краю. Навряд чи він чув під ногами твердий асфальт. Геній не йшов сам, він би спотикався на кожному кроці, як сліпець, його несла на своїх крилах незрима сила, підхопивши геть усього як пір’їнку звуками наслуханої музики ще в залі філармонії. У ньому стояв спів. Він котився по тілу лунами, набираючи дивовижних форм і запаморочливих відтінків. Якби комусь прийшло в голову поспитати Генія, яка стояла того дня погода, а була вона вітряна та кисла, він би відповів: „Прекрасна“. На додачу дофантазував би блискучі зорі, велику перлину місяця і розлите в повітрі тепло.

 
 * * *

КУ-КУ КУ-КУ КУ-КУ

Вілі наснився сон: темне небо, а по ньому яєчка літають. Великі і малі. Малі та більші. Всередині кожного – чоловік замість жовтка. Довкола нього – прозорий і липкий світ думок його, шкаралупою обгороджений. Не достукаєшся.
Вона зірвалась з ліжка. Як сновида до ранку блукала по хаті. Потім на очі навернувся навчальний атлас з анатомії та фізіології людини. Намальоване бронхіальне дерево, щоправда перевернене, кожний сегмент малюнка іншого кольору, нагадувало Вілі підводні рифи.
Погляд ковзнув на дихальні міхурці легень – альвеоли, такі схожі на повнокровну китицю винограду. Віля встала, пішла на кухню, відкрила холодильник, витягла звідти виноград, переклала його в тарелю з чорної кераміки, поставила просто у вітальні на столі та почала малювати. Вона малювала, а потім різко розірвала листок. Тепер їй здавалось, що альвеоли мали би нагадувати медуз.
Якийсь час дівчина сиділа тупо, без жодної думки в голові. Потім підсунула до себе атлас і вкотре стала його гортати. Її зацікавило зображення епітелію трахеї; війки для виразності забарвлені у зелений колір та жовті ворсинки келихоподібних клітин, розміщених між війками. Cхвилювало, чому в усьому відчувається неявно приявний підводний світ, до чого вона тепер би не бралась, як не хапалась би за папір, щоб розвантажити себе, очистити, залишити зайве на ньому – нічого не змінювалось.
Геній затримувався. Над ним щільно закривалась оболонка його світу, як над ікринкою, він наче йшов під воду, де їй, Вілі, не було місця. А через лічені дні мало би відбутись весілля. Чи стануть вони щасливі разом, як її батьки, як виплекана і виношена нею мрія?!
Серцю було тяжко, тож Віля по черзі набрала номери Ніки й Віри і напросилась на невідкладну зустріч.
– Віро, будь ласка.
– Ніко, ти мені потрібна.
Все зайве знеможливилось. О п’ятій дня дівчата наперебій тягнули одна одну в свої пенати, проте зійшлись на одній ідеї – поплавати на екскурсійному катері.
У барі з оригінальною назвою “Bull” за столиком з пляшечкою “Живчика”, що ледь підстрибувала з подовгуватими пиріжками з повидлом, по два на кожну, було досить приємно. Як вимріяний легінь підступав та обвивав кокетливий вітерець, місто пливло під загадкове підкліпування хмар, тягнувся довгий-довгий вуж піни на воді.
– Нарешті зі своїх мушель повилазили, – втішилась Ніка, – я вам кіндер-сюрпризи принесла. Будете дивитись? Одна умова – розшифровувати буду я.
– Ну-ну, – Вілька першою прокусила своє яєчко, – мені випала машинка.
– А у тебе cамої що? – дівчата зацікавлено дивились на Ніку.
– Пташка.
Задзеленчав мобільник. У Ніки. Вона густо зашарілась;
– Мар, – і відійшла від дівчат.
– Тепер, Віро, твоя черга, – промовила Віля.
Віра взяла у руки серветку, розстелила на столі і, як тільки виклала на стіл сюрприз, столом затрясло, неначе в лихоманці, яйце весело вистрибнуло з рук, перелетіло через борт і булькнуло просто в збиту до каламуті воду.
– Ой, – вирвалось у дівчат.
– Але ж і булькнуло! – засміялись хлопці за сусіднім столиком...
Проте дівчата не встигли зажуритись, повернулась, щебечучи, Ніка:
– Телефонував Мар. Завтра в нього захист дисертації. А тема ж яка: „Зв’язок будови носа з формою бульки, яку він видуває“. Він мені ще в Карпатах казав, що на відміну від ніздрів усіх видів сучасних мавп, ніздрі людини зведені додолу. Сама природа застрахувала людину від води, що може потрапити в дихальні шляхи, коли їй раптом закортить пірнути, до прикладу, як краснопірка, у воду. При тому, якщо в негроїда ніс майже плаский, а ніздрі, що лежать на самому низу носа, підняті лише кутиками біля його центра, то в монголоїда, якому судився трохи вищий ніс, ніздрі йдуть паралельно нахилу стінок носа. У нас же, європеоїдів, найвищі носи, відповідно і більші носові отвори. А сьогодні він почав мені наводити величини бульок, що видувають через ніс представники різних рас зі своїх експериментальних досліджень. Уявляєте?
І Ніка вмовкла.
– А як щодо українок? – поцікавилась Віля.
Ніка не реагувала, думала щось своє, потім, мовби звалившись з високої гори, сказала:
– Він мені покаже, як мала би виглядати булька, видута однією з єгипетських мумій. Завтра.
– Ну-ну, – ляпнула Віля.
– І це все? – не втрималась Віра.
– Та ну його з тими бульками, я вам дещо покажу, – і Віля обережно дістала з пакета старовинний настінний годинник з зозулею. – Знаєте, хто мені його подарував?.. Геній.
Дівчата нахилились над дивовижею, з якої майже в такт з їхнім серцебиттям лунало: „Ку-ку“.
Ку-ку…
Зимна Вода. Зима 2004-2005.

За матеріалами: Галина Мирослава. "Булька". Роман-повість. Хмельницький, Видавець ФОП Стасюк Л.С., 2018 р., 72 с.
Для дизайну обкладинки використано картину Едуара Мане.

 

Придбати книгу можна на сайті видавництва "Лілія":

https://www.vidatiknigu.com.ua/

 

 

 

      Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: