Володимир Руткiвський. Повiсть-казка "Бухтик з тихого затону" – продовження

 

 

 

Володимир Рутківський

БУХТИК З ТИХОГО ЗАТОНУ

(продовження повісті)

 

Завантажити текст повісті-казки Володимира Руткiвського "Бухтик з тихого затону" (txt.zip)

 

 

 

Перейти на початок повісті-казки "Бухтик з тихого затону" ​

 

 

 

 

ГРИБНІ НАВЧАННЯ

Посередині лісової гущавини височів кремезний дуб. Точнісінько такий, як десятки інших кремезних дубів. От лише в його листі птахи вдосвіта не співали своїх пісень.
Справа в тому, що в стовбурі цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплі оселився господар тамтешнього лісу Даваня. І йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвіта без поважної на те причини.
Ось і сьогодні сонце вже вигулькнуло з-за обрію, вже воно й над деревами стало проглядати — а Даваня все ще тихенько хропів на м'якенькому ложі, вистеленому пір'ям і сухим мохом. Його довгі руки втримували ноги за кісточки. Ноги Давані мали погану звичку рухатися і під час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нічого було не варто занести сонного господаря далеко від дупла. Таке траплялося вже не раз.
В дуплі було тепло, затишно, і Давані снилося, буцімто він перетворився на орла і ширяє високо-високо над лісом, орлиним своїм зором підмічаючи всілякі неполадки.
Зненацька на найцікавішому місці в сон Давані увірвався гучний барабанний дріб. Господар лісу стрепенувся і розплющив очі. Перше, що він зробив, — подивився на власні ноги.
З ногами було все гаразд.
Отже, підозрілий стукіт долітав знадвору.
— Цікаво, кому це не спиться такої ранньої години? — пробуркотів він і визирнув з дупла.
На сусідньому дереві сидів його зв'язківець Дятел і тарабанив міцним своїм дзьобом по корі.
— Хіба не можна тихіше? — поцікавився Даваня і позіхнув.
— Ніяк не можна, — відповів зв'язківець і стукнув по корі з такою силою, що, напевне, і в самого у вухах задзвеніло. — Інакше не всі гриби почують.
— А для чого їм потрібно тебе чути?
— Як для чого? — від здивування Дятел навіть відірвався від своєї праці. — Ти ж сам призначив на сьогодні грибний збір!
— Ах, так... Звичайно. — Даваня збентежився. — То я так... запитав, щоб перевірити твою пам'ять.
Він ще раз позіхнув якомога байдужіше і зник у дуплі. Проте приємні орлині сни вже відлетіли від нього. Натомість з'явилися всілякі невеселі думки.
Тяжко доводилося Давані цього літа, ой, як тяжко! Він один, а ліс он який великий! Та ще й засмічений добряче. Хіба ж можна впоратися самому?
Раніше було легше. Давані допомагали його доньки, лісові мавки. То в дуплі приберуть, то бур'яни навколо саджанців повисмикують, то ще чимось допоможуть.
Але нещодавно на весняному огляді художньої самодіяльності доньки його доспівалися до того, що завоювали перше місце, їх нагородили туристичною путівкою в гірські ліси Карпат. І повернуться вони додому лише напередодні осені.
Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому від того не ставало.
Ось лише сьогодні, наприклад, він повинен виконати безліч всіляких справ. Спочатку йому треба обійти весь ліс і пересвідчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи і потрібно буде прослідкувати, щоб вони не залишили після себе непогашених вогнищ.
Але в першу чергу треба було провести грибні навчання.
Вчора Даваня знову зазирнув до лісового санаторію і випадково дізнався, що цими днями відбудеться загальний похід по гриби. Отже, потрібно якомога старанніше підготуватися до прийому гостей.
Даваня ще трохи покрутився в постелі, тоді зробив коротку ранкову гімнастику, себто кілька разів дриґнув ногами, потрусив над головою руками — і зліз на землю.
Лісова галявина, на котрій господар лісу завжди проводив грибні навчання, потроху заповнювалася.
Першими, як звичайно, зібралися довгоногі опеньки. Одні, котрі більше бачили світу, вели неспішні розмови про дні минулі. Молодші опеньки грали в цурки. Найстаріший сидів трохи осторонь і переглядав останній номер «Лісової газети».
Коли Даваня з'явився на галявині, найстарший опеньок шанобливо схилив голову і повідомив:
— Ворона накаркала суху, сонячну погоду з незначними опадами. На тиждень вперед. Ви про це, певно, вже читали, чи не так?
Даваня чемно відповів на уклін і зітхнув.
— Ще не встиг. На жаль, зараз ніколи навіть присісти, не те що газети читати.
— Воно звичайно... — співчутливо похитав головою найстаріший опеньок. — Так я вам ось що скажу: завтра треба чекати дощу.
І знову заглибився в газету.
Слідом за опеньками прибігли цікаві до всього лисички. За лисичками, спираючись на сухі гіллячки, причимчикували на чолі своїх родин поважні боровики. Підштовхуючи одне одного, збіглися непосидющі рижики та вгодовані маслючки.
Останніми надійшли самозакохані мухомори. На їхніх головах ледь-ледь трималися яскраво-червоні в білу цяточку беретики.
Даваня зачекав, коли гриби закінчать вітатися один до одного, виліз на пеньок і запитав:
— Всі зібралися?
Гриби закрутили на всі боки різнокольоровими шапочками.
— Здається, всі, — нарешті відгукнулися вони.
— Ну що ж, тоді лісовий збір оголошую відкритим, — сказав Даваня і заплескав в долоні, аби його всі слухали. — Увага, увага! Вам, напевно, вже відомо, що на днях до нашого лісу прибули відпочивати Діти...
— Сто вісімнадцять чоловік, — уточнив старий опеньок.
— А я їх вже бачив! — радісно вигукнув малесенький маслючок, який лише вчора з'явився на білий світ. — Сьогодні вранці! Такі меткі-меткі, бігають на чотирьох ногах. А на голові ріжки. Один з них навіть облизав мене своїм язиком.
Гриби різноголосо захихотіли.
— Ти помиляєшся, юначе, — взявся пояснювати йому старий опеньок. — Мова не про них. Ти, швидше всього, переплутав людських дітей з оленячими.
— І нічого я не переплутав, — ображено відказав маслюк, проте голос його потонув у загальному реготі.
Навіть Даваня і той не втримався від усмішки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним і зосередженим.
— Тихіше! — вигукнув він. — Ми що — сміятися сюди зібралися?.. Так от: надійшли відомості, що ці дітлахи не сьогодні-завтра проведуть гру під назвою «Похід по гриби». Що ви скажете на це?
— Вийдемо їм назустріч! — закричали опеньки з рижиками. — Вийдемо всі до одного!
Даваня зморщив і без того зморщене личко.
— Ну, це нецікаво, — зауважив він. — Ні для вас, ні для дітей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумієте?
— Ага, тепер зрозуміло, — здогадалися опеньки. — З ними потрібно грати в піжмурки?
— Правильно, — сказав Даваня. — А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно «Щезни — з'явись!»
Даваня обвів владним поглядом грибне зборисько і скомандував:
— Щезни!
Гриби щезли з такою швидкістю, мовби їх ніколи й не було на цій галяві. Залишився тільки один маслючок. Він так поринув в солодкі спогади про зустріч з дітьми, так замислився над тим, чим же чотириногі діти відрізняються від людських, що не дочув слів команди. І тепер маслючок розгублено крутив навсебіч своєю блискучою голівкою. Він намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати і сестрички.
— З'явись!
І в ту ж мить галявина вкрилася різнокольоровими грибними беретиками.
— Щезни!
— З'явись!
Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лісового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно заґавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували із своїх схованок і з'являвся, коли на галявині вже нікого не було. Довелося лісовому господареві злізти з свого командного пункту і власноруч дати маленькому розтелепі легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого.

 

ВІТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ

Під вечір небо облягли низькі темні хмари і почав накрапувати дрібний дощ.
— О, дощ! — зрадів Сергійко. — Це чудово!
Раз іде дощ — значить, незабаром Бухтик з'явиться знову.
— Що ж тут доброго? — заперечив Вітько, який про Бухтика ще нічого не знав. — Одна нудьга, і більше нічого.
Сергійко лише посміхнувся у відповідь. Він відчинив вікно і поклав на підвіконні таблетку. Потім подумав і вирішив зачинити двері на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвір.
От, здається, і все. Тепер лишилося тільки чекати бажаного гостя.
Сергійко сів біля столу, поглянув на приятеля і знову посміхнувся. Ох, і здивується, певно, Вітько, коли побачить, хто до них зараз завітає!
— Чого радієш? — похмуро поцікавився Вітько. — І навіщо це ти двері зачинив?
— Зачекай трохи, — загадково відповів Сергійко. — Незабаром дізнаєшся.
У Капустіна, між іншим, був кепський настрій. Справа в тому, що через тиждень повинен відбутися спектакль, а на роль бісенятка ніхто не зголошується. Може, попрохати Сергійка? А що — він товариш вірний, не відмовить.
В цю мить за вікном почувся шурхіт. Вітько знехотя підвів заклопотаний погляд, і...
На підвіконні сидів усміхнений Бухтик.
— Добривечір вам, — привітався він. — Тьотя Клава не зайде?
— Якщо й зайде, то не відразу, — сказав Сергійко. — Я замкнув двері на ключ.
— Тоді ще раз добрий вечір, — сказав Бухтик і зістрибнув з підвіконня. — Ти чекав на мене?
— Добрий вечір, — відказав Сергійко. — Ну, звичайно, чекав! Вітю, знаєш, хто до нас прийшов?
Проте Вітька в кімнаті не було.
— Куди він міг подітися? — щиро здивувався Сергійко. — Хвилину тому він же отут сидів, на цьому ось стільці. Може, в коридор вийшов?
Проте двері були зачинені, а ключ, як і до того, стирчав у замковій шпарці.
— Ти когось шукаєш? — запитав Бухтик.
— Еге ж, — відповів Сергійко. — Товариша шукаю. Ніяк не зрозумію, куди він подівся.
— Може, перетворився на невидимку? — припустив Бухтик.
— Хто — Вітько? — в Сергійковому голосі чувся сумнів. — Та він же така невидимка, як і я!
Проте що не кажи, а Вітька в кімнаті не було. І пояснити, куди зник його товариш, Сергійко не міг. Скидалося на те, що Капустін і справді став невидимкою.
Тільки як це йому вдалося?
— Диви, тремтить, — зненацька сказав Бухтик.
— Що тремтить?
— Ліжко тремтить.
І Бухтик показав на Вітькове ліжко.
Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. «Тремтить» — це було зовсім не те слово, яке визначало стан Вітькового ліжка. Воно не тремтіло — ні, воно просто ходором ходило! Так, ніби на нього ні з того, ні з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Підстрибував матрац, підстрибували нікельовані ніжки. А подушка — та взагалі злітала вище від бильця!
Якусь мить Сергійко зачудовано дивився на ліжко.
— Вітю, що з тобою? — нарешті запитав він. — Чого ти туди заліз?
Вітько не відповів. Проте ліжко стало труситися не з такою силою, як раніше.
— Вилізай, Вітю, — сказав Сергійко. — Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бійся, він зовсім не страшний.
Вітько повільно виповз з-під ліжка і, не дивлячись ні на кого, став струшувати пилюку на колінах.
— А я і н-не б-боюся... — затинаючись, відказав він. — З-звідкіля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди... ручку впустив. От і поліз за нею.
Вітько нарешті покінчив з пилюкою і з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слід, він вже надзвичайно досадував на себе. І з якого такого дива він, Вітько Капустін, мав так лякатися? В цьому зайді не було нічого страхітливого, звичайний собі хлопчисько, лише загримувався непогано. А хіба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скільки разів! Часом навіть мама не могла впізнати.
— Пхе, — приходячи до тями, пирхнув Вітько. — Теж мені, загримувався під... — Капустін на мить замислився, — під біса і гадає вже, що всі його злякаються!
— Під якого біса? — запитав Бухтик. — І для чого мені гра... гримуватися? Я тільки-но від затону прибіг.
— Вітю, Бухтик правду каже, — підтримав Сергійко нового приятеля. — Він не гримувався, він такий і є.
— Га, теж мені — дурника знайшли! — вигукнув Вітько і зобразив на своєму обличчі найпрезирливіший з виразів, на котре лише був спроможний. — А як ти можеш довести, що ти бісеня?
— Як?
Бухтик в задумі посмикав себе за вухо.
— Ну... Хочеш, до стелі дострибну? — запропонував він. — З місця. І не просто так, а ногою дістану. Хочеш?
— Ну-ну, — недовірливо посміхнувся Вітько. — Хотів би я подивитися!
— То дивись!
Бухтик підстрибнув, спритно перевернувся в повітрі і залишив на стелі чіткий слід.
— Ух ти-и! — вихопилося у Вітька. Проте він одразу взяв себе в руки. — Ну й що з того? Таким штукенціям і в цирку можна навчитися. Ні, ти мені інше щось покажи!
— Він може випити скільки завгодно води, — втрутився Сергійко. — Я сам бачив.
— О, це я завжди можу, — згодився Бухтик.
 
І не встигли хлопці й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столі, була порожньою.
— Ну як? — запитав Бухтик і перевернув карафку догори дном. — Бачиш — ні каплі не лишилося! Що тепер скажеш?
— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вітько. — Я, коли захочу, можу і дві видудлити. Особливо в спеку. Ні, ти мені покажи щось таке... таке...
І він помахав у повітрі пальцями.
Сергійко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?
— Я... я ще можу стати невидимкою, — нарешті запропонував Бухтик.
— Так я тобі й повірив, — усміхнувся Вітько. — Ану стань!
Бухтик застиг посеред кімнати і почав пильно вдивлятися у власну тінь, що падала від лампочки. Так він простояв з хвилину, а може, й довше. Тоді зітхнув і розвів руками:
— Не виходить зараз. Вітамінка заважає.
— Га, йому вже й вітамінка заважає! — вигукнув Вітько. — А ще що тобі заважає?
Вітько Капустін вже вважав, ніби він вивів цього самозванця на чисту воду. Він навіть до того осмілішав, що дав щигля ледве помітним ріжкам Бухтика.
— Може, тобі оці ось роги заважають? — ущипливо поцікавився Вітько. — Чи, може, оцей хвіст? Диви, який він у тебе довжелезний! От я його зараз трохи підкорочу...
І він щосили смикнув Бухтика за хвоста.
— Ой! — заволав Бухтик і зірвався з місця.
А через якусь мить Вітько Капустін метляв ногами десь під електричною лампочкою.
— Ти! Я ж тобі за це... гарчав розлючений Бухтик і розмахував Вітьком, наче якимось лантухом. — Я ж тобі не знаю що зроблю...
— Відпусти мене! — долітав з-під лампочки нажаханий Вітьків голос. — Вірю тобі, вірю! Я більше не буду! Сірий, та скажи ж йому щось!
Сергійко вчепився в плечі Бухтика.
— Бухтику, не треба! Він же це ненавмисне зробив! Він же думав, що ми розігруємо його!
— Розігруємо?
Бухтик поставив ошелешеного Капустіна на підлогу. У того від пережитого підігнулися ноги, і він сів.
— Що ж, я тобі вибачаю, — сказав Бухтик. — Тільки не роби так більше ніколи. От коли б л тебе почав ні з того, ні з сього смикати за хвоста — що б ти зробив?
Сергійко засміявся.
— А нічого, — сказав він. — У нього хвоста немає!
— Немає? — перепитав Бухтик. — Ну тоді... за носа!
— Ні! — вигукнув Вітько і прикрив носа долонями. — Не треба!

 

«ХОЧЕШ СТАТИ АРТИСТОМ?»

Бухтик всівся за стіл, поклав підборіддя на кулаки і усміхнувся до Сергійка.
— Мій батько Барбула дякує тобі за такі чудові вірші, — почав він.
— Ти їх переклав, так? На свою мову?
— Гм-мм... — невизначено відповів Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотілося. — Взагалі, знаєш, батькові хочеться, аби ти ще якісь вірші пригадав... Ну, хоча б такі...
Бухтик наморщив лоба і почав:

Минає ніч, заходить місяць,
Крикливих птахів повно в лісі...

Затим він ще більше наморщив лоба і закінчив:

І я аж плескаю в долоні,
Що їх нема у нас в затоні!

— Ось які вірші, — задоволене сказав він. — Сам їх склав. Не спав через те цілу ніч. Ну як, Сергійку, добрі вірші, еге ж?
Сергійко стенув плечима.
— Як тобі сказати... Розумієш, вони...
— Ні, ти чесно скажи — добрі вірші, еге ж? — наполягав Бухтик.
— Я... розумієш... ще не дуже тямлю в віршах. Але думаю, що вони невдалі. Тільки ти не ображайся, гаразд?
Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.
— Ти переконаний? — запитав він.
Сергійко кивнув головою.
— Гаразд, поговоримо про це іншим разом, — сказав Бухтик. — А ти поки що пригадай інші вірші. Та не зволікай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарешті, прийде твій Сергійко і почитає щось про нас? Ну то як?
— Гаразд, — подумавши, пообіцяв Сергійко. — Будуть вам вірші. От тільки... Можна, їх прочитає хтось інший?
— Інший? А хто саме?
— Один... одна дівчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кілька днів їй дозволять виходити на вулицю. Отоді ми з нею і прийдемо до вас.
— А чого вона, а не ти? — запитав Бухтик.
— Того... вона знає куди більше віршів, ніж я.
Бухтик кивнув головою.
— Тоді звичайно... кілька днів зачекати можна.
А Вітько в цей час сидів по інший бік столу, чухав боки і з побоюванням розглядав Бухтика. Він все ще був упевнений, що цей гість — старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося відірвати хвоста? Просто він міг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.
І тут Вітькові прийшла до голови така думка, що він ледве не підстрибнув з радощів. А що, коли...
— Слухай, Бухтику... — обережно почав він.
Бухтик незадоволено поглянув на нього.
— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.
— Я... хотів би тебе тільки запитати... Ти не хочеш стати артистом?
— Арти... А для чого вони?
— Як для чого? Вони ж найвідоміші люди в усьому світі! Всі їх знають, всі їм аплодують...
— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвідоміші в світі люди — це винахідники. Такі, як я. За ними йдуть поети. Про це я дізнався з тої скриньки, що стоїть, як його... у холі. В ній, знаєте, миготять всілякі цікаві картинки...
— А-а, знаю, — здогадався Вітько. — Та скринька називається телевізором.
— Телевізором, — повторив Бухтик. — Що ж, запам'ятаю. Може, колись і пригодиться.
«Ох же ж придурюється! — захоплено подумав Вітько. — І що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навіть не набагато гірший за мене...»
— Актори теж відомі, — вголос доводив він своє.
— Це правда? — повернувся Бухтик до Сергійка.
— Правда, — підтвердив той.
— Тоді... навіть не знаю... — нерішуче промовив Бухтик. Видно було, що він не від того, аби стати ще й артистом.
— Чекай, Вітю, — втрутився раптом Сергійко. — А як же він гратиме людей? Він... той... він же Бухтик!
— А йому і не потрібно грати людей, — розважливо відказав Вітько. — Навіщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бісеняти в «Казці про попа і про наймита його Балду». Зрозуміло? А там ще щось поставимо.
— І справді, — жваво підхопив Сергійко. — Це ти добре придумав. Молодець!
В ту ж хвилину хтось постукав у двері і почувся веселий голос Миколи Володимировича:
— Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що?
— Нікого ми не злякалися! — радо вигукнув Вітько. І не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як він уже відімкнув двері.
— Еге, бачу, у вас тут ціла компанія! — зауважив Микола Володимирович.
— Це Бухтик, — почав Сергійко. — Він...
— Можеш не продовжувати, — зупинив його Микола Володимирович і уважно подивився на Бухтика. — Коли не помиляюся, це персонаж із вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи ні?
— Вгадали, — сказав Вітько. — А звідкіля вам це відомо?
Микола Володимирович загадково посміхнувся.
— Е-е, друже мій Капустін, — сказав він. — Я знаю геть про все. Мені відомо навіть те, що ти вчора бігав на станцію. Скільки порцій морозива з'їв, га?
— Дві, — відказав Вітько і опустив очі.
Микола Володимирович похитав головою.
— Так я тобі й повірив, — сказав він.
— Ну... три, — пошепки признався Вітько.
— От бачиш. Так і ангіну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо підійди ближче, покажи язика... Скажи: «А».
— А-а, — почав було Вітько, і раптом його очі полізли на лоба.
Бухтик зникав з неймовірною швидкістю. Тільки-но його можна було навіть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тінь. За якусь мить щезла і вона.
— Ме-ее, — замекав вражений Вітько.
Сергійко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку і поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повітрі, — і перед Вітьком, мов нічого не сталося, сидів Бухтик. Лише цього разу він задоволене усміхався.
— Бе-е, — пробував поділитися своїми враженнями Вітько.
— Я просив тебе назвати лише «А», — докірливо зауважив Микола Володимирович. — Я ж не просив тебе переказувати весь алфавіт! Мабуть, морозиво тобі не пішло на користь.
— Бе-е, — настоював на своєму Вітько. — Б-бухтик! — нарешті вимовив він і показав рукою в бік кудлатого гостя. Лише тепер Вітько, здається, почав щось розуміти.
— Ну й що з того, що Бухтик? — відказав на те Микола Володимирович. — Я вже з ним познайомився... Е-е, друже Капустін, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвіст! Доведеться, мабуть, прийняти ось ці ліки і негайно лягти в ліжко!
— Та я... — боронився Вітько. — Це тому, що він...
— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — І слухати нічого не хочу.
І довелося бідолашному Капустіну лягти в ліжко.

 

ОДУЖАННЯ

Сьогодні Микола Володимирович вперше за багато днів дозволив Олі вийти надвір.
І, звичайно, поруч з нею був Сергійко.
Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очі в дівчинки з цікавістю бігали на всі боки, а на обличчі часом з'являлася усмішка. І від того Сергійкові здавалося, нібито сьогодні якийсь особливий, святковий день. А хвороба...
Коли Микола Володимирович дозволив Олі вийти надвір, він, між іншим, зауважив:
— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовніші твої помічники — сонце, повітря і... — він затнувся, добираючи потрібне слово.
— Вода, — поспішив підказати Сергійко.
— Е, ні, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобі зараз потрібно.
Сергійко зрадів: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже він сам потурбується.
Тьотя Клава ніби здогадалася, що у Сергійка на думці. Вона поправила комірець Олиного платтячка і застерегла дівчинку:
— Тільки не дуже захоплюйся тими прогулянками...
Потім скосила очі в бік Сергійка і додала:
— І не здумай ганятися з ними наввипередки.
Було більш ніж зрозуміло, кого саме мала на увазі строга тьотя Клава. Проте Сергійкові навіть у голову не приходило ображатися на неї.
І ось вони йдуть по м'якій шовковистій траві під незвичайно блакитним і високим небом. На узліссі весело і різноголосо щебечуть пташки, стрімголов вистрибують з-під ніг коники, а річка попереду виблискує так, як ще ніколи до того не виблискувала... Напевно, тому, що поруч ішла Оля.
— Ой, як чудово! — мружачись від сонячних променів, казала вона. — Навіть у голові трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.
— А я б і дня не міг пролежати, — зауважив Сергійко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пішов дощ. Отоді я тебе познайомив би з Бухтиком.
Усмішка повільно сповзла з Олиного обличчя.
— Сергійку... — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вітя Капустін, коли побачив Бухтика, з переляку забився під ліжко?
— Ще й яка правда! — радісно вигукнув Сергійко. — Ми його ледве докликалися звідтіля.
Він сподівався, що Оля ще раз посміється разом з ним. Проте Оля не сміялася.
— Розумієш... Якщо це правда... Ви, хлопчики, набагато хоробріші, ніж ми... І все одно Вітя заховався під ліжко. А що вже тоді казати про мене, коли я дівчинка?
— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергійко.
— Ні... не те щоб дуже, але...
Оля озирнулася. Чудові тут місця, вона про це вже писала мамі. Але надто вже таємничі... загадкові...
На півдорозі до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усіх боків клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторію.
Оля трохи відсунула ляду і зазирнула всередину.
— Темно як, — сказала вона. — І тихо. Сергійко, а Бухтик зміг би сюди пірнути?
— Звичайно, зміг би! — запевнив Сергійко. — Він куди хочеш може пірнути! Йому аби лише була вода.
І тут Сергійкові прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що він ледь по лобі себе не ляснув з досади. І чому ця думка не прийшла до нього раніше? Бухтик скільки разів жалівся, що йому важко діставатися до санаторію — немає по дорозі жодної путньої калюжі. А він, Сергійко, лише слухав та кліпав очима...
«Так, по дорозі до санаторію немає жодної калюжі чи ковбані, — думав тепер він. — Зате є колодязь. А в ньому води стільки, що вистачить не тільки для Бухтика, а й для всіх водяників!»
Вони проминули світлий березовий перелісок і опинилися в рідкому осичняку, котрий майже впритул підступав до завороту лісової річки. Звідсіля, мов на долоні, виднівся просторий, тихий затон.
— Он там, на протилежному боці, оселився Барбула, — сказав Сергійко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там він і живе.
— Ага, бачу... А Бухтик де мешкає?
— Трохи ближче до нас, отам, де верболіз виходить на чисте розводдя... А ліворуч починаються болота. Дуже грузькі болота, з трясовинами. І десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Місяця. І лише цієї ночі люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.
Оля замислено подивилася в той бік.
— Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, — мовила вона.
— Напевно, — згодився Сергійко. — Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює ніхто... А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалік від старої верби.
— То верба Барбули? — запитала Оля.
— Атож. Його.
— Підійдемо ближче?
Оля сіла біля верби і довго дивилася на оголене коріння старезного дерева. Затим докірливо зауважила:
— Як же тобі не соромно, Сергійку! Давно треба було зміцнити це коріння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?
— Я не забув, — винувато відказав Сергійко. — Я весь час пам'ятаю про це. Тільки в мене зовсім не було вільного часу.
— Я розумію, — сказала Оля. — Вибач. Ти ж стільки просидів біля мого ліжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб зміцнити. Правильно я кажу?
Сергійко промовчав.
— От бачиш... А я сьогодні знайшла в кишеньці моєї куртки одну записку.
Сергійка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гірше, глузуватиме. Що ж, нехай. Він знав, на що йде.
Проте Оля сказала дуже просто:
— Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо зміцнювати коріння разом, гаразд?
— Ще б пак! — вихопилося у Сергійка. — Тільки це робити не так вже й легко. Треба спочатку відгородити вербу від води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потім засипати коріння. Тут не один день треба працювати...
— Ну то й що? — відказала Оля і вперто стріпнула кіскою. — Скільки треба, стільки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.
Вони збігали до слюсаря за лопатами, сокирою і приступили до роботи.
— Тепер вона довго стоятиме, — примовляла Оля.
— Сто років, не менше, — підтакував Сергійко і з хеканням забивав у намул сухі кілки.
Несподівано за спиною у Олі почулося:
— Ось ви де!
Лопата випала з її рук. Дівчинка застигла, не в силі озирнутися.
Проте це був не Бухтик, а Вітько Капустін. Він подав лопату Олі, а Сергійкові сказав:
— Давай допоможу заплітати лозу... — І тут же похвалився: — Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох і потанцюють в мене Васько Миколаєнко і цей Бухтик!
— А чого їм треба танцювати? — запитала Оля.
— Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?
— Чому не читала? Читала, і не раз, — відказала Оля.
І чомусь їй стало шкода Бухтика.

 

ЩАСТЯ «НЕЧИСТОЇ СИЛИ»

З деякого часу в лісовому санаторії почали творитися дивні речі.
В найпотаємніших куточках раптом ні з того, ні з цього лунали пронизливі крики. То струсить повітря гучне ревіння водяного бугая. То пугач зарегоче так, що у декого аж мороз по шкірі піде. То над самісінькою головою зловісно закряче ворон...
Від того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру і обурено проголошувала:
— Ну геть тобі нечиста сила! І звідкіля вона взялася на мою голову?
Трохи пізніше дивні вигуки переселилися з потаємних куточків санаторію до палати, де мешкали Вітько Капустін і Сергійко Микитюк. Час від часу звідтіля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дівчатка чи тьотя Клава, — навіть віконні шибки, і ті тихенько брязкотіли з переляку.
А ще через якийсь тиждень пугукання, виття і ревисько долітали вже з усіх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьоті Клаві з'явитися на порозі, як дивовижні крики негайно припинялися і на тьотю Клаву дивилися невинні хлоп'ячі обличчя.
А через хвилину все починалося знову.
Для дівчаток настали нелегкі часи. Вони не знали ні хвилини спокою. То несподівано з-під дверей до палати з шипінням забіжить загадковий вогник і почне гасати навколо столу. Або хтось постукає в двері і хрипким голосом оголосить, що він не хто інший, як Бармалій і просить впустити його погрітися.
Навіть речі — і ті почали поводитися незвичайно. Раптом без ніякої на те причини здіймуть гучну метушню мильниці на туалетних поличках. Кеди маленької Наталі Гаврилюк двічі без сторонньої допомоги видиралися на височенний шпиль головного корпусу. А так, як злізати з нього вони ще не навчилися, то їх вирятовувало все дівчаче відділення.
Після цієї подорожі кеди цілий день пролежали під ліжком. А наступної ночі видряпалися на верхівку найвищого в цих місцях берестка.
Нарешті Тамара Наконечна, найхоробріша з дівчаток, вирішила дізнатися, яка ж то нечиста сила бешкетує на території санаторію. Те, що вона побачила першого ж вечора, напевно, запам'ятається їй надовго.
А побачила Тамара всього-на-всього крихітну іграшкову карету, запряжену трійкою сірих мишенят. Мишенята мали напрочуд чепурний вигляд: коротенькі білі платтячка і блакитні хусточки на голові.
Бігали вони по коридору не гірше від баских коней.
Побачивши Тамару, трійка мишенят хвацько повернула в її бік. Мишенята, без сумніву, мали намір завітати в гості до дівчат. І якби Тамара не встигла хряснути дверима перед їхніми писками, невідомо, що б тоді вчинилося у дівчачій кімнаті.
Ясна річ, що після того дівчатка вже не мріяли про коридорні прогулянки після відбою.
Проте й на цьому не закінчилося. Незабаром перед дівчачими вікнами почали прогулюватися якісь істоти, з голови до ніг загорнуті у біле. Істоти ці тяжко зітхали і тоненькими голосами канючили:
— Ми привиди-сирітки! Впустіть нас!
Дівчатка від тих прохань пронизливо верещали і накривали голови подушками.
Тьотя Клава врешті не витримала і одного разу влаштувала засідку за кущем бузку. Вона ледь-ледь не спіймала маленького привида-сирітку. Добре, що воно мало прудкі ноги, а то б дісталося бідолашному на горіхи.
Отож нічого дивного не було в тому, що при кожному шурхоті дівчата починали тремтіти, як дрібне осикове листячко. І зрозуміло, чому вони десятою дорогою обходили стару розлогу ялину, що росла одразу ж за футбольними воротами.
Зовні ця ялина нічим не відрізнялася від десятків чи навіть сотень своїх подруг. Хіба що на одній з її лап-гілок висіла диктова дощечка з неоковирним надписом. Кожен, хто читав його, одразу дізнавався, що тут і до чого.
Надпис був ось який:

ОТУТО ЖЕВЕ
НЕЧІСТА СИЛА
ВХОД ПО ПЕРЕПУСТКАМ

Треба відзначити, що Вітько з Сергійком майже годину билися над цим надписом. Вони намагалися зробити якомога більше помилок. Нехай кожному буде відомо, що під ялиною сидять не учні четвертого класу з своїми друзями, а справжнісінька нечиста сила, яка школи і в очі не бачила.
Коли тьотя Клава вперше побачила цю дощечку, їй одразу ж заманулося зазирнути під ялину, аби ближче познайомитися з нечистою силою. Проте Микола Володимирович, котрий наспів саме в цю вирішальну хвилину, сказав, що цього робити не варт.
— Чого це не варто? — обурювалася тьотя Клава, стискуючи в руках добрячу лозину. — Повірте мені, старій, — таких бешкетників світ ще не бачив! А нашим дітям потрібен спокій і тиша. Вони ж не якісь там діти, вони — хворі діти!
— Немає в нас хворих, — рішуче заперечив Микола Володимирович. — Запам'ятайте це. Хворі діти не пустують і не граються. А коли вони це роблять — то треба лише радіти за них!
Таким чином «нечистій силі» пощастило.
Сьогодні під ялиновими лапами знову зустрілися Сергійко та Бухтик, що мить тому проковтнув таблетку і став видимим.
Поруч з Сергійком лежав пакунок, загорнутий у газету.
— Повіриш, батько від щастя місця собі не знаходить, — повідомив Бухтик. — Коли побачив, як ви зміцнили коріння його вербі, почав підстрибувати, мов той карасик... І Омаша теж місця собі не знаходить. Тільки від злості. Все не може вибачити вам загибелі своєї подруги Зубатки. Обіцяє помститися за неї... Бач, як воно повертається, — і Бухтик важко зітхнув. — А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким він має бути. Та не знаю, з чого його робити.
— Подумаємо разом, — підбадьорив його Сергійко. — Коли що — дядько Костя матеріалом допоможе. В його майстерні все є.
Бухтикове обличчя миттю проясніло.
— От спасибі! — вигукнув він. — Але коли ви з Олею прийдете до затону читати вірші? Мені вже проходу не дають через вас.
— Прийдемо сьогодні по обіді, — пообіцяв Сергійко. — Будемо біля вільхи, що нависла над самісіньким берегом. Ти знаєш її, сам мені показував.
— Ну, нарешті, — вихопилося у Бухтика. — Значить, можна оголошувати збір водяників та русалок?
— Можна, — погодився Сергійко. — Та спочатку давай з тобою заглянемо до одного колодязя.
— А це що таке? — поцікавився Бухтик.
— Щось схоже на затон, — заходився пояснювати Сергійко. — Хоч і маленький, зате ого який глибокий! І головне — посередині між річкою і санаторієм. Є де пересидіти спеку. І ось це візьми з собою. На новосілля.
Сергійко простягнув другові пакунок, загорнутий в газету.
— Що це? — запитав Бухтик.
— Моя стара піжама і куртка. Будеш підкладати під себе, бо там, мабуть, тверде дно.

 

«КРАЙ ЛУКОМОР'Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ»

Бухтик стрілою летів по затону.
— Збирайтеся швидше! — вигукував він. — Агов! Прийшли Оля з Сергійком!
Першим прибув сам господар затону. І все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозі до старої верби.
— Треба ж таке! — вже вкотре розчулено приказував він. — Чужі, зовсім чужі дітлахи, а дивися ж ти, що зробили!
— О, тепер нам з тобою жити та й жити, — прошелестіла верба.
— Швидше, батьку! — гукав Бухтик. — Вони вже прийшли!
Барбула підплив до сина і всівся на найзручнішому місці — плескатому камені, геть порослому м'яким підводним мохом. Всівся, підпер рукою щоку і ласкаво подивився на Сергійка з Олею.
— Ні, ти лише подумай, — все примовляв він. — Зовсім чужі діти...
На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу.
— Треба перенести цей кущик убік, — зауважив Барбула синові. — А то нічого не видно.
— А ще краще — перенести вбік не кущ, а камінь, на якому ти всівся, — посміхнувся Бухтик.
Барбула замислився.
— І то правда, — врешті згодився він.
Господар затону піднатужився, закректав і переніс своє сидіння на кілька метрів.
— О! — сказав він. — Тепер видно все, як на долоні!
До господаря затону підпливла Квакуша Премудра.
Останніми з'явилися Чара і Омаша. Чара час від часу дмухала собі на пальці — вони ще не відійшли від крижаної джерельної води.
Омаша розляглася на килимку з найм'якішого підводного моху, який взяла з оселі покійної Зубатки.
— Мені здається, що я Олю десь вже бачила, — зауважила Чара. — Лише не можу пригадати, де саме.
— Ти її бачила вчора, — нагадав Бухтик. — Вона разом з Сергійком і Вітьком зміцнювала вербове коріння.
— Ні, я її бачила набагато раніше...
Схоже було на те, що ця думка не давала спокою і господареві затону. Він уважно придивлявся то до доньки, то до Олі. Нарешті зробив висновок:
— Та ви ж схожі одна на одну, як дві краплини води!
— Я теж про це подумала, — підтакнула Квакуша Премудра.
— Ха, дві крапелини! — втрутився й собі Бухтик. — Вони й характерами схожі! І працювати люблять. Не те що деякі, — додав він, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася біля твоєї верби. Точнісінько так, як Чара біля свого джерела!
Одна лише Омаша не брала участі в розмові. Хоча теж не відривала погляду від дітей. Проте на думці в неї було зовсім інше.
«Ет, попалися б вони мені вночі... А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву під час свята Повного Місяця...»
— Всі зібралися? — запитав Бухтик і жваво заплескав в долоні. — Увага! Даю сигнал!
Оля сиділа на березі і тремтіла від кожного шелесту.
— Вони вже зібралися? — пошепки спитала вона. — І Бухтик, і Барбула?
— Думаю, що так.
— А на берег вони не вийдуть?
— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нічого не боятися. Вважай, що, крім нас, тут нікого немає.
— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом відказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся...
По той бік затону лунко вдарила хвостом рибина.
— Це сигнал нам, — сказав Сергійко. — Можеш починати!

Край лукомор'я дуб зелений... —

долетіло до слухачів, що розсілися у глибині затону.

І золотий ланцюг на нім:
І день і ніч там кіт учений
На ланцюгу кружляє тім...
[Переклад М. Терещенка]

І всі мимоволі уявили собі цей дуб. На самісінькому краю непрохідної лісової гущавини, куди навіть ворон не залітає, стоїть він, могутній і незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезній кроні... А десь, зовсім поруч, грізно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.

Дива там: лісовик там ходить,
Русалка на гіллі сидить...

— Точнісінько як у нас, — захоплено прошепотіла Чара. — Русалки — це ми, а лісовик — то Даваня...
Барбула застережливо приклав пальця до вуст, і маленька русалка слухняно замовкла.
А Оля читала далі:

І тридцять витязів чудових
Із хвиль виходять смарагдових,
І з ними їх ватаг морський...

І знову у всіх перед очима постала гущавина дрімучого пралісу. Пролунав скрегіт ріні під важкими, розміреними кроками морських витязів, що з'явилися із смарагдових хвиль... Прозвучав у настороженій тиші безтямний регіт пугача. Цей регіт ніби сповіщав про те, що незабаром над пралісом пролетить ступа з бабою-ягою, і горе тому, хто трапиться їй на дорозі...
Відбринів над затоном схвильований голос Олі.
Вже давно діти пішли до санаторію, а підводні мешканці все ще сиділи в глибокому заціпенінні.
Нарешті Барбула підвівся з каменю, оглянув усіх строгим поглядом і врочисто почав:
— Віднині я, господар усіх навколишніх місць, наказую цей затон надалі іменувати Лукомор'ям. А вільху, під якою сиділа Оля, іменувати дубом зеленим...
— Але ж не може вільха бути дубом, — нагадав Бухтик.
— Прошу замовкнути! — владно прогримів голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобі?
— Ясно, — знітився Бухтик. Таким свого батька він ще ніколи не бачив.
— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дізнайся у свого товариша Сергійка адресу ватага морського і напиши йому від мого імені листа. Так, мовляв, і так, добридень тобі, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вітання від ватага річкового Барбули! Ну, і так далі... — І, дивлячись синові в очі, строго закінчив: — Тільки щоб мені без перекладів було, зрозумів?
— Зрозумів, — виструнчився Бухтик.
Коли підводні мешканці почали розпливатися по своїх домівках, до брата наблизилася Омаша.
— Ти не зміг би запросити на свято Повного Місяця своїх товаришів? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергійка.
— Це можна, — відказав Бухтик. — Мені неважко і весь санаторій запросити.
— Це вже зайве. Достатньо одного Сергійка. Обіцяєш?
— Обіцяю, — запевнив Бухтик.
О, коли б то він хоч трохи замислився над дивною пропозицією старшої сестри! Тоді б він, безперечно, відвів би небезпеку, котра загрожувала його товаришеві.
Та цього разу думати Бухтикові не хотілося. Він ледве дочекався, коли заздрісна Омаша відпливе подалі. Тоді вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергійків подарунок і почав розглядати піжаму.
— Гарна річ, — врешті зауважив він. — Дуже гарна. Шкода таку підкладати під себе. Ні, я спочатку хоч трохи походжу в ній. А там буде видно.

 

КВІТИ ДЛЯ ОЛІ

Ніхто не знає, був тієї ночі Бухтик видимим чи ні. Все одно в густому нічному мороці його обличчя ніхто не розгледів би. Могло здаватися лише, що від лісової річки до санаторію сама собою пливе світла піжама. Піжама зупинилася під Олиним вікном, і на підвіконня ліг величезний оберемок квітів.
Ці квіти прохала передати Чара.
— Нехай вони будуть подякою за чудові вірші, — сказала вона при цьому. — І за вербу, і за все-все...
Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олі щось із своїх коштовностей.
— Можеш навіть дзеркало їй віднести, — сказав він. — Для Олі мені тепер нічого не шкода.
Бухтик на те лише рукою махнув.
— Це для неї не подарунок. Я ж тобі казав, що в санаторії цього добра більше, ніж треба.
— Але, розумієш... в мене більше нічого такого немає. Хіба що чобіт...
— То й не треба, коли немає. У них більше цінуються не подарунки, а всілякі добрі слова.
— Слова? — здивувався Барбула. — Які слова?
— Ну... «дякую», наприклад.
— І всього? Тоді передай від мене Олі хоч цілий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потім трохи подумав і розщедрився остаточно: — Або навіть два лантухи. Не забудеш?
— Звичайно, не забуду.
— А не важко буде нести?
— Нічого. Якось впораюся.
Розмова ця відбулася кілька хвилин тому...
Світла піжама трохи постояла під вікном Олиної палати, потім рушила у бік річки.
Все ж до річки вона так і не дісталася. Порівнявшись з колодязем, піжама нерішуче загойдалася і голос Бухтика в задумі проказав:
— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справді, чому б не спробувати?
Ляда відсунулася трохи вбік, світла піжама перехилилася через бетонований зруб і щезла в глибині.
На дні колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навіть у вухах дзвеніло.
Бухтик ліг на рушник, який так і забув повернути Сергійкові, укрився курточкою і вдоволено зітхнув.
Високо над ним тремтіла самітна зоря.
«Напевно, від холоду тремтить, — вирішив Бухтик. — чи від того, що нікого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечінь...»
А от він, Бухтик, ні в яку далечінь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергійко, Олині вірші — чого ще бажати водянику? В нього навіть два будиночки тепер є! Один в затоні, інший ось тут, в колодязі.
— Ні, все-таки життя — добра річ, — мрійно промовив Бухтик. — Прекрасна річ!
Після цих слів він повернувся обличчям до стіни і через якусь мить заснув.

 

«РЯТІВНИКУ МІЙ РІДНИЙ!»

Зранку першими заметушилися кухарі.
— Щось дуже погано почала йти вода, — повідомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити після сніданку. Та й до обіду час готуватися.
— Зараз дізнаємося, в чому річ, — відказав дядя Костя і зник за дверима водокачки.
Тут його розшукала тьотя Клава.
— Вмиватися нічим, — повідомила вона з порога. — А діти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було ніколи. Він гарячково порався біля насоса.
— Так ти мені скажи: буде вода чи ні? — не дочекавшись відповіді, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тільки невідомо, коли саме...
— Як це — невідомо? — наповнюючись гнівом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тоді тут поставили?
— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!
Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудів, задеренчав, неначебто автомобіль, котрий долав високу гірку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фільтри засмітилися. Треба б негайно туди навідатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?
— Що ж, коли треба, то й полізу, — рішуче вимовила тьотя Клава і подалася до колодязя.
Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помітно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не підходила. До того ж колодязь видався їй таким темним і глибоким, що вона мимоволі відсахнулася.
— Не знаю, хто сюди полізе, але щоб вода мені була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе діти ходитимуть замурзаними?!
Дядя Костя образився не на жарт.
— При чому тут я? — вигукнув він. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нічого.
— І знати нічого не хочу, — відрізала тьотя Клава і пішла до санаторію. Дорогою докінчила: — Але щоб вода була, чуєш?
— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.
Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полізти в колодязь і подивитися, чи не засмітилися фільтри. Проте без напарників, котрі б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звідти, не обійтися. До того ж треба було лізти в холодну і глибоку воду, а дядя Костя навіть не вмів як слід плавати. Отож він би з більшим задоволенням поліз в вогненну піч, аніж в цю непевну, темну глибину.
Він присів на зрубі злощасного колодязя і гірко засумував.
— Ти що, забув, що потрібна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсівся?
— Вода потрібна! — і собі вигукували кухарі. — Діти без обіду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у відповідь і сумував ще більше.
За цією сценою з великою цікавістю спостерігала трійка друзів, котра тільки-но зібралася під ялиною.
— Підемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергійко. — Може, зламалося щось?
Вони підійшли до дяді Кості і Вітько поцікавився:
— Щось зламалося, еге ж?
— Ніби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фільтрі. Засмітився, мабуть.
Дядя Костя був настільки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика ані найменшої уваги. А, може, він дещо чув про спектакль і, як інші, думав, ніби Бухтик — переодягнений хлопчик.
— Бач, всім вода потрібна, — невесело жалівся він хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи ні — це нікого не цікавить.
Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. І зненацька, ніби його хтось підштовхнув, зник в темному отворі. Через мить в глибині колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя підстрибнув, немовби його ошпарили.
— Що? Га? Упав? — він кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повітрі, і загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?
Йому ніхто не відповів. Лише далеко внизу дрібненькими брижами хвилювалася темна вода.
І тоді дядько Костя вирішив, що все пропало. Він охопив руками голову і стрімголов кинувся до водокачки.
— А-а! — кричав він. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!
І невідомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.
На крик слюсаря вже спішила перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з'явився на порозі водокачки з великим мотком вірьовки в руках, Бухтик сидів на зрубі і простягав Сергійкові мокру, зіжмакану піжаму, рушник і жмуток водоростей.
— Я ж не знав, що там є фільтр, — засоромлено пояснював він, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве відідрав...
— Тепер зрозуміло, чому не працював насос, — сказав Сергійко і квапливо, аби ніхто не побачив, закинув піжаму і рушника подалі в кущі.
— Потім заберемо, — пошепки сказав він другові.
Дядько Костя з радощів накинувся на Бухтика, мов шуліка на курчатко, і стис його в міцних слюсарських обіймах.
— Яке щастя! — схвильовано бубонів він. — Ти живий, живий! І яким лихом тебе занесло туди?
І знову так стиснув Бухтика, що в того аж кісточки затріщали.
— Сергійко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!
Сергійко хоробро кинувся на допомогу другові. Проте вийшло ще гірше — дядя Костя заодно прихопив і його.
— Та пустіть же нас! — з усіх сил боронився Сергійко. — Ви краще насос включіть!
При згадці про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.
— Я вже сто разів його включав, — сумно сказав він. — Все одно не працює.
— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергійко. — Один-однісінький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пішов до водокачки і натис на кнопку.
Насос одразу запрацював потужно і рівно. Дядя Костя остовпів.
— Хто... хто це зробив? — хрипко запитав він.
— Бухтик, — відказав Сергійко і показав на товариша. — Це його робота.
— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя і знову широко розкрив свої обійми. — Рятівнику мій рідний, йди-но сюди! Розкажи, як тобі це вдалося?
Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись від подяки, він щодуху мчав до затону.

 

СПЕКТАКЛЬ

— Не хочеться мені іти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.
Сергійко замислився. І справді, не дуже вдячна роль випала бідолашному Бухтикові. Весь час він мусив потрапляти в скрутне становище.
— Нічого не поробиш, так вже написана казка, — нерішуче відповів Сергійко.
— Все це правильно, — згодилася Оля. — І все ж таки шкода Бухтика.
— Гаразд, — сказав Сергійко. — Я йому передам, аби він не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.
Оля повеселішала і почала збиратися до клубу.
Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторій знав про те, що роль бісеняти у казці виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким іменем Бухтик.
— Ну просто тобі викапаний бісик! — гаряче доводила своїй сусідці білява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостійно мандрувати по дахах і деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо відчайдушний! Ти чула, як він сміливо стрибнув у колодязь?
— Чула, — відказувала сусідка і не зводила погляду з завіси.
Прийшли не лише діти. Чимало було і дорослих. Біля входу примостився дядя Костя. Неподалік від сцени сиділи Микола Володимирович і тьотя Клава. Вони посунулися, звільнюючи місце для Олі.
— А ти? — запитала Оля. — Де ти сядеш?
— Я до Бухтика зайду, — відказав Сергійко. — Мені потрібно дещо йому сказати.
Оля розуміюче кивнула головою, і Сергійко подався до дверей, що вели за сцену.
Нарешті розсунулася завіса. Глядачі побачили намальоване озеро із справжнім затоном. Затоном слугувала звичайнісінька ванна, проте ніхто не звернув увагу на таку дрібницю. Куди цікавіше було те, що в тій ванні, здається, хтось поселився.
Час від часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина і хтось голосно пирхав.
А на іншому боці сцени піп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Піп поважно прогулювався перед глядачами, і в залі пішли перші смішки: одразу було видно, що попові і в голову не приходило, чим має закінчитися для нього казка.
Як і належало за нею, Вітько-Балда виторгував собі право на три щиглі. Після цього він швидко впорався по господарству, а потім підійшов до затончика-ванни і уривком мотузки заходився каламутити воду.
Одразу ж із затончика вистрибнула на сцену мокра істота з маленькими ріжками.
— Це він! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк і з усієї сили заплескала в долоні. — Ой, який славний!
Бухтик обтрусився від води так енергійно, що Вітько одразу став мокрий мов хлющ. Після того Бухтик підійшов до краю сцени і двічі уклонився: спочатку всім, потому — персонально Наталі Гаврилюк.
— Потім кланятимешся! — нетерпляче зашепотів Вітько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?
І вони почали грати.
О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторії згадують до цього часу.
Спочатку Вітько-Балда приніс із-за лаштунків маленьке зайченятко і запропонував Бухтикові побігти з ним наввипередки навколо озера. Той засміявся і відповів зовсім не так, як того вимагала казка:
— З ним? Наввипередки? І не подумаю!
— Чому? — запитав Балда.
Він настільки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казці.
Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.
— А тому, що ти шахруєш, — сказав він. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бігати не вміють. Розучилися.
Вітько безпомічно подивився в залу.
— Де ж я тобі дістану того зайця? — ледь не плачучи, запитав він.
— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пізно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось і з кроликом. Вони, кролі, хоча й ліниві, проте на диво метикуваті. Правильно я кажу? — звернувся він до кролика.
Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами і в знак згоди кивнув головою. В залі пролунали гучні оплески.
— Щ-що ти затіяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вітько-Балда. — Ти ж... Та це ж...
«Провал, повний провал» — билася в його голові панічна думка.
— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тоді... гоп-ля!
Бухтик засунув руку Вітькові під куртку і витяг звідтіля ще одного кроля.
— Ех, Балда ти, Балда, — докірливо зауважив він ошелешеному Вітькові. — Ти що — думаєш, ніби ми в затоні такі вже темні, що й не знаємо нічого? Помиляєшся. Ні, коли грати, то чесно!
— Правильно, синку! — почувся від дверей голос дяді Кості.
З-за лаштунків наполовину висунувся піп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тішив його безмежно.
Бухтик посадив другого кролика поруч з першим і щось їм сказав. Кролі потисли йому руку і з гідністю застрибали зі сцени.
— Ну, от, з ними покінчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — біг наввипередки? Що ж, давай. Один, два... Три!
І, звичайно, Капустін безнадійно програв.
В залі від захвату тупотіли ногами.
— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!
І лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посміхався.
— Це ж зовсім не по казці, — доводив він сусідам. — Бісеня, мабуть, зовсім не читало казки. Двієчник якийсь, не інакше!
Проте його тут же перебив десяток розгніваних голосів:
— Ну то й що з того?
— Коли не цікаво, можеш йти геть!
Але хлопчик у рогових окулярах лише міцніше втиснувся в крісло.
А переможець знову підійшов до краю сцени і став чемно розкланюватися. Звідкілясь в його руках з'явився букетик квітів, і він розподілив його між Олею і Наталкою Гаврилюк.
Затим Бухтик повернувся до Капустіна, котрий вже давно був ні живий ні мертвий, і наказав:
— А тепер виводь свою коняку!
Слово честі, такої коняки ніхто з людей ще не бачив. І зовсім не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.
І вже зовсім не тому, що на передніх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатні кросовки з широкою чорною смужкою, а на задніх скромні сині кеди.
Справа в тому, що такої неуважливої і незграбної коняки у світі ще не було.
Не встигла вона вийти з-за лаштунків і вітально заіржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурівка на передній лівій нозі. Задні ноги наступили на ту шнурівку — і коняка так гепнулася на підлогу, що аж пилюка здійнялася між дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмірковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим піднялася з підлоги і взялася заклопотано чухати шию лівою задньою ногою.
Після цього їй довелося ще раз вставати з підлоги.
Від тої гупанини Вітько-Балда трохи прийшов до тями і розгнівано зашипів на всю залу:
— Та ворушись же ти... шкапино нещасна!
— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто міг подумати, що тут так темно!
І вона діловито затупотіла до краю сцени. Передні ряди на всяк випадок подалися трохи назад.
— Візьми її на плечі, — пошепки наказував Вітько Бухтикові. — Потім зроби з нею три кроки і падай!
— Що ти мені підказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю під нею падати?
І все ж Бухтик схопив коняку за хвіст. Зробив це він дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зі сцени в перший ряд. Саме туди, де сиділа тьотя Клава.
— Стій! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе підніматиму.
Він спритно підліз під живіт, натужився — і коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами і кросівками.
— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку підняти!
Бухтик вдячно вклонився в бік того голосу. Затим ще трохи піднатужився і повільно, немов штангу, підняв коняку на витягнутих руках.
І тут коняка показала, що крім всього вона ще й норовиста, їй би спокійно метляти в повітрі кедами і чекати, доки Бухтик опустить її на підлогу. А вона замість цього несподівано почала з усієї сили дриґати ногами. Коняка намагалася вирватися з чіпких рук бісеняти.
Проте зробити це було не так вже й просто.
— Пусти, — нарешті заблагала вона і несподівано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та відпусти ж, лоскітне як!
Бухтик квапливо опустив коняку на підлогу, і вона, продовжуючи по-дурному хихотіти, якось боком загалопувала за рятівні лаштунки.
Вітько Капустін стояв у кутку сцени, оніміло дивився на весь цей кошмар і мріяв лише про одне — як би його швидше провалитися крізь землю.
Спектаклю більше не існувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись від реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку і витирав нею очі. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навіть піп-Васько той, що під кінець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навіть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькі щиглики, якими пригостив його Вітько-Балда своєю тремтячою рукою.
А Бухтик стояв на краю сцени і кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло від радощів. Здавалося, він міг би кланятися без кінця.
«Так ось він який! — подумала Оля і посміхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. І що тільки Вітя Капустін знайшов у ньому страшного?»
І вона подмухала на долоні, котрі аж заболіли від оплесків.

 

ГРИБНИЙ ПОХІД

Нарешті і гриби дочекалися свого часу.
Кілька хвилин тому над лісом пролетіла кореспондентка «Лісової газети» Сорока. Вона голосно повідомляла всім, що з боку лісового санаторію до узлісся наближаються десятки хлопчиків та дівчаток з козубами в руках. Не інакше як вирушили в грибний похід.
Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лісу Даваня збуджено никав між кущами і нагадував:
— Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинці! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янці за якусь хвилину?
Звичайно, було б неймовірно, якби чутки про грибний похід не дійшли і до вух Барбули. Тож господар затону зі своєю ріднею подався до вигину річки, — туди, де дерева стояли не так густо, а значить, і видно було набагато краще.
Зупинилися підводні любителі видовищ у глибокій ковбані, яку затінював невеличкий вільховий гайок. Звідси було добре видно, як Даваня гасав лісом і давав останні напучення своєму грибному вояцтву.
— А сам як вирядився! — насмішкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годі!
Проте в душі він страшенно заздрив своєму старому приятелеві. Заздрив тому, що не до нього, а до Давані прийшли діти з козубами. Тому, що у лісового господаря он скільки грибних припасів для дітей, а в нього, Барбули, немає нічого, окрім води та водоростей... Врешті, заздрив тому, що він не може, як його приятель, гасати по суходолу і роздавати на всі боки цінні вказівки.
— Коли ж ти, нарешті, змайструєш мені суходих? — докірливо запитав старий водяник свого сина, що сидів поруч.
— Вже скоро, — відказав Бухтик. — Зачекай ще трохи... Бачиш — ідуть Сергійко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра білявенька така. Бачиш?
— Та вже ж не сліпий, — відказав Барбула. — Не заважай дивитися.
До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарніші у світі. І лише тепер він на власні очі переконався, що навіть Чара нічим не відрізнялася від дівчаток. От хлопчики — то інша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика і блискучих, твердих ріжок.
А Бухтик сидів поруч з батьком і навіть не здогадувався, який він чудовий.
— Поглянь-но на того Миколаєнка! — збуджено говорив він. — От же ж розбійник! Йому б тільки футболити все підряд — м'ячі, консервні бляшанки, а то й справжні гриби!
Поруч з ним Чара загукала горлицею:
— Дядю Даваню! Найкращі гриби нехай ідуть до Олі! Скажи їм, будь ласка!
Господар лісу заспокійливо махнув рукою: чую, мовляв. Тоді трохи зачекав, доки Оля не відійде від гурту, і на пташиній мові скомандував:
— Найкращі гриби, слухай мою команду! Один, два, три... З'явись!
Господар лісу не дуже любив, коли в лісі ходили чутки, нібито він має пестунчиків. Даваня вважав, що для нього всі гості однакові. А Оля... Так за неї прохали її друзі! А прохання друзів — для нього закон.
...Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далі — підберезовик, підосиновик, лисички — всі мов з картини зійшли. Але й поміж них вирізнявся своєю блискучою голівкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дітей з людськими. Проте як він витягнувся за цей час! Тепер це був справжній маслюковий король.
Оля обережно зрізала маслюка і простягла руку до боровика. Боровик ледве помістився у козубі.
— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захваті вигукнула вона.
Даваня похапцем наказав грибам:
— Ховайся!
Першим до Олі підбіг Васько Миколаєнко.
— Оце гриб так гриб! Всім грибам гриб! — заздрісно сказав він. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжній маслючище! А мені не щастить, все дрібнота якась попадається, — пожалівся він і зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрібнота... і така... й така...
— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов, Даваню! — закував він зозулею, — натякни йому якось, що так робити негоже!
І Даваня натякнув. Він відтягнув далеко убік ліщинову гілляку і, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька відпустив її. Гілляка свиснула в повітрі і вперезала розбишаку трохи нижче пояса.
Переляканий Васько з місця подолав таку висоту, яку і з розбігу не мріяв подолати.
В цю хвилину над деревами пролетіла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотіла:
— Тривога! Слухайте всі! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека — він підходить до трясовини!
Від того скрекоту Даваня стрепенувся і чимдуж поспішив до болота.
Допомогти заблукалому мандрівнику було найпершим обов'язком лісовика.

 

ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК

А Вітько, між іншим, і гадки не мав, що заблудився. Просто він мріяв забратися якомога подалі в ліс, аби нікого не бачити і не чути. Він ніяк не міг забути отой провалений спектакль.
В лісовому санаторії тільки й розмов було, що про витівки Бухтика. Підеш, наприклад, до їдальні, — а там тебе разом з компотом пригощають всілякими подробицями із спектаклю. Втечеш від тих розмов на річку, — а на ній добра половина пляжників корчить з себе водяників та бісенят. А дехто і русалок. З досади забредеш на стадіон, — а там санаторні силачі з сопінням завдають один одного собі на плечі.
Навіть про шкапину — і ту говорили.
А от про Вітю Капустіна, найкращого з акторів, ніхто й словом не обмовився. Всім ніби заціпило... І Сергійко теж добрий: замість того, щоб підтримати товариша, відволікти його від похмурих думок, блукає невідомо де з своїм Бухтиком чи Олею.
«Хіба це життя? — сумовито розмірковував Вітько Капустін. — Та від такого життя краще вже лягти десь в лісі й померти з горя...»
І найвидатніший артист санаторію озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручніше зробити. Щоб і сонечко не дуже пекло, і трава була м'якенька...
І лише тоді до нього дійшло, що він заблукав.
Ліс навколо був зовсім незнайомий. Рідкі дерева, миршаві кущі... І трава якась не така — шорстка, гостра.
Вітько повернув у інший бік, туди, де, на його думку, мав бути санаторій. І одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рідотою.
За ковбанею починалися очерети.
Вітько розгублено зупинився. Щось раніше йому не траплялися біля санаторію такі очерети. Невже оце і є те болото, про яке він чув від дядька Кості стільки жахливих розповідей? Буцімто навіть лосі не можуть вибратися звідсіля...
— Агов! — закричав Вітько.
«Бач, як загукав! — подумав Даваня, поспіхом продираючись крізь шипшинові кущі. — Еге, та це ж Вітько, один із добрих знайомих Бухтика! Та й мій теж...»
Друзі Бухтика були і його друзями. А друга, як відомо не лише людям, в біді залишати не можна.
Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтіти від холоду, коли Вітько і Васько Миколаєнко вивернули на нього два відра крижаної води.
«Ну що ж, врятувати я тебе, звісно, врятую, — подумав Даваня. — Тільки ж і ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижаків...»
А Вітько вже захрип від крику.
— Люди-и, де ви-и! — кликав він на допомогу. — Сергійку-у!
На хвилю він замовк, аби набрати повітря в легені, і тут за його спиною почувся тихий шурхіт. Вітько швидко повернувся на нього...
І завмер від жаху.
Перед ним стояв вовк.
Вітькові не раз доводилося бачити вовків в зоопарках. Якісь обшарпані, облізлі, з підібганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тісних загородках. І, звичайно, ні в яке порівняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.
А вовчисько невідривне дивився в очі Капустіну і облизувався так, що виднілися могутні і гострі ікла. Напевне, тільки-но пообідав якоюсь живиною... А може, уявляє собі, як він це зробить через хвилину.
Нараз вовк ліниво потягнувся і позіхнув. При цьому він показав таку велику пащеку, що Вітько відчув, як його душа зірвалася з місця і чимдуж покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися.
«А що коли прикинутися мертвим і впасти на землю? — промайнула в його голові рятівна думка. — Здається, вовки мертвих не чіпають. Гидують...»
І Вітько як підкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох. Зробити це було зовсім неважко з тої причини, що ноги все одно вже не тримали його.
І тут до нього дійшло, що він помилився. То ведмеді не чіпають. А вовки — ті, здається, навпаки...
Вітькові здавалося, ніби він вже цілу вічність упирається носом в мох. Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне серце.
Якийсь сучок боляче тиснув йому в бік.
«Може, вовк подався геть? — з надією думав Вітько. — Часто буває таке, що вовки, особливо влітку, не чіпають людей. Я про це читав... А зараз якраз літо».
Проте вовк і не думав кудись подаватися. Він сидів на старому місці і, схиливши набік гостру свою морду, уважно розглядав Капустіна. Вітькові навіть здалося, ніби вовк весь час посміхається. І якось дивно ворушить хвостом. Точнісінько як пес, що зустрів старого знайомого.
«Може, він приручений?» — з надією подумав Вітько. І ця рятівна думка дещо його підбадьорила, хоча душа все ще не хотіла повертатися на своє місце.
— Вовчику, га, вовчику, — тремтячим голосом за лебедів Вітько. — Ти ж добрий, правильно? Ти мені нічого поганого не зробиш, еге ж?
Проте вовк, здається, думав інакше. Він присів на задні лапи, напружився — і його верхня губа загрозливо ворухнулася.
І тут нерви у хлопця не витримали. Він пронизливо заверещав, кинув козуб в страхітливу вовчу пику і помчав, куди дивилися його очі.
Відверто кажучи, він і сам не знав, куди дивилися його очі.
Вітько щосили тікав від вовка, а той, схоже, грався з ним: то майне хвостом з одного боку, то гарикне з іншого. І щоразу Вітько кидався в протилежний бік. Звідкіля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вірну дорогу?
Через деякий час вовк перестав показуватися з боків, проте Вітько не спинявся. Йому здавалося, ніби страшний вовк все ще женеться за ним.
Зненацька в просвітку між деревами замаячіли чиїсь постаті. То були Сергійко і Оля.
— Куди це ти біжиш? — запитала Оля, коли Вітько порівнявся з ними. — І де твої гриби?
— Т-там... — затинаючись, пробелькотів Вітько. — Т-там... Він за мною...
— Хто — там? — не зрозумів Сергійко. — І хто за тобою?
Вітько озирнувся. Позаду нікого не було.
— Вовк за мною гнався, — пояснив він, ледве переводячи подих. — Такий здоровенний, жахливий вовчисько!
— Зараз подивимося, який там вовчисько гнався за тобою, — недовірливо сказав Сергійко і рушив у той бік, звідкіля біг Вітько. Та за першим же кущем він раптом зупинився і покликав товариша:
— Йди-но сюди! А це що?
За кущем лежав козуб Вітька. Він був з горою наповнений відбірними грибами.
— Так я ж його... — почав Вітько. Він хотів було поклястися, що козуб цей кинув далеко звідсіля, коли чимдуж тікав від вовка. І що козуб тоді був майже порожній.
Проте не сказав нічого. Він лише дивився на гриби і думав про те, що йому, певно, приснився якийсь дивовижний сон...

 

СВЯТО ПОВНОГО МІСЯЦЯ

Спали птахи в лісі. Спали звірі і риби.
Потонув у сріблястому мороці і лісовий санаторій. Світилося лише одне вікно — у комірчині нічного сторожа. Сторож любив спати при світлі.
Зненацька одне з темних вікон відчинилося. З нього обережно виліз хлопчик. Якусь хвилину він постояв під вікном, прислухаючись до нічних шурхотів. Затим, скрадаючись за кущами, аби ніхто з дорослих його не побачив, рушив до затону. Вірніше, до тієї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Місяця.
Під вечір вони сиділи на лавці і Оля вмовляла Сергійка нікуди не йти.
— А як же розпорядок дня? — казала вона. — А раптом хтось дізнається?
— Так я ж ненадовго, — відказував Сергійко. — Тільки туди й назад. І ніхто мене не побачить. Я ж обережно. А потім тобі про все розповім.
Оля помовчала.
— Мені теж так хочеться подивитися на те свято, так хочеться! — призналася вона. — Проте я нізащо не зможу піти туди серед ночі. Я просто помру від страху. — І Оля поглянула на Сергійка очима, в котрих і справді причаївся переляк. — А ти не боїшся?
Правду кажучи, Сергійкові було трохи не по собі. Проте несподівано для самого себе він сказав:
— Та чого там боятися? Дорогу я знаю. Мені її показував Бухтик. А все інше — подумаєш!
Оля поглянула на нього з великою повагою.
— Ти дуже смілива людина, Сергійку, — сказала вона. — Ти найхоробріша людина в усьому світі!
І зрозуміло, що після таких слів Сергійко згоден був помандрувати на Північний полюс, а не те що на якусь там галявину, де всього-на-всього збираються танцювати маленькі русалки. О, після таких слів він, не вагаючись, кинувся б навіть у клітку з тигром! Звісно, коли б той був хоч трохи приручений...
І як Оля потім не умовляла його нікуди не йти, Сергійко зробив по-своєму.
Між рідкими хмарами повільно пропливало жовте місячне кружало. Час від часу під ногами лунко, немов постріли, потріскувало сухе галуззя.
Шкода, що сьогодні немає поруч Бухтика. З ним би було куди спокійніше. Проте Бухтик сказав, що він не має права супроводжувати Сергійка. На свято Повного Місяця приходять лише ті, кого запрошують русалки. А тим з водяників, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання.
— Так що треба тобі йти самому, — сказав Бухтик.
Сергійко зупинився біля кущів, за якими починалася галявина. Трохи далі, праворуч, мерехтіла срібляста поверхня лісової заплави. У воді чітко відбивався місяць, кучеряві хмари і ледь помітні блискітки далеких зірок. Інколи скрикувала сонна птаха. Від того крику здригалися зарості верболозу і по заплаві пробігали дрібні брижі.
Сергійко навіть не помітив, коли саме з води вийшли дві постаті в білому. Одна була трохи вищою, інша — зовсім маленька, менша, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергійко здогадався, що це були Омаша і Чара. Русалки плавно пройшли на середину галявини і спинилися.
Навколо все завмерло, заціпеніло. Навіть легкий опівнічний вітерець — і той кудись згинув.
Сестри повільно, немов білі крила, здійняли руки і розпочали свій танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, і навіть трава не хвилювалася від їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю і знову сповільнено, наче уві сні, здіймалися вгору.
Легко вела свій танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергійкові здавалося, ніби вона зовсім не торкається землі. Такий танок і справді можна бачити лише в чарівному сні.
Скільки сестри танцювали, Сергійко не міг сказати. Може, з кілька хвилин, а може, й цілу годину... Опам'ятався він лише тоді, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала віддалятися у бік верболозу, за котрим починалися справжні болота. І Сергійко, немов зачарований якоюсь невідомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому, упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До того ж йому здавалося, ніби він ще й досі перебуває в світлому і радісному сні. Варто йому лише відштовхнутися — і він попливе над землею так же легко й окрилено, як це тільки-но вдавалося русалкам.
Раптом він відчув, що летить в якусь порожнечу, і ледве встиг вчепитися в жорсткий, миршавий кущик.
І в ту ж мить навколо все змінилося, мов за помахом чарівної палички. Омаша хутко повернулася до нього. її очі спалахнули лютою зненавистю. Пролунав зловтішний сміх, — і русалка розчинилася в сріблястому мороці. І, як тільки вона щезла, десь неподалік несамовито заквакала жаба.
А Сергійко почав повільно занурюватися в холодну й липку трясовину.
Оля прокинулася опівночі, їй здалося, начебто за вікном хтось подав голос. Вона сіла на ліжку й почала прислухатися. Ні, то лише здалося.
Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманітне й безперервне сюрчання коників. Високо над землею погойдувався між хмар круглий місяць.
Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її народження: стрілки показували рівно дванадцять годин ночі.
«Може, Сергійко вже повернувся?» — подумала вона і перевела погляд на Сергійкове вікно. Проте вікно було відчинено. А вони домовлялися, що коли Сергійко повернеться, то зачинить його.
Отже, він ще не повертався.
Тоді вона сіла на підвіконні і почала чекати.
Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напівморок, освітлений згори непевним, мерехтливим світлом, і відчувала, як з кожною хвилиною її все більше охоплює невиразна тривога. Іти через колючі кущі, здригатися від кожного шурхоту, пробиратися через перелісок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує... Бр-рр...
Ні, вона нізащо в світі не згодилася б на таке! Та що там вночі — вона і вдень не зважилася б податися до лісу сама.
«О, Сергійку, коли б ти тільки знав, яка я боягузка! — подумала Оля і невесело усміхнулася. — Тоді ти, напевне, ніколи б не дружив зі мною...»
І раптом їй здалося, начебто біля річки хтось закричав. Оля мерщій розчинила вікно і стала прислуховуватися. Але ні — то не був голос Сергійка. То кричала жаба. І кричала вона з таким відчаєм, що у дівчинки по спині забігали мурашки.
А через кілька хвилин вона помітила на освітленому узліссі якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збільшувалася в розмірах. Потім вона перетворилася в постать, і незабаром Оля впізнала в ній Бухтика.
Так, це був саме він. Тільки-но його розбудив відчайдушний крик Квакуші Премудрої, і Бухтик, ще не дізнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришеві, певно, загрожує смертельна небезпека... Так воно й виявилося. Що-що, а на мові мешканців затону Бухтик розумівся.
Він хотів одразу ж кинутися на допомогу Сергійкові, проте вчасно згадав, що в ніч Повного місяця перед Омашею не встояв би й десяток водяників, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед сміливою, безстрашною людиною.
І тому Бухтик біг до санаторію так, як ніколи ще не бігав у житті. Як добре, що вчора він на всяк випадок випрохав у Сергійка одну таблетку і сховав її під вербою!
Він вбіг на подвір'я і зупинився: всі вікна були затемнені. І лише в одному виднілася голова дівчинки...
Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать.
— Сергійко в небезпеці! — задихаючись від сухого повітря, вигукнув він. — Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти сміливу людину, щоб...
— Де він? — швидко запитала Оля.
— Хто, смілива людина?
— Та ні, Сергійко! Де він?
— Там, в трясовині. Омаша заманила його туди і...
— Біжімо! — вигукнула Оля і стрибнула з підвіконня у двір.
Сергійко повільно занурювався в трясовину.
А неподалік, як і раніше, надсаджувалася від крику величезна бридка жаба.
Більше нікого не було.
Кілька разів він пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який він випадково вчепився, не міг витримати ваги його тіла. Коріння тріщало все чутніше.
Сергійко тоскно дивився на темне небо, всіяне зірками, на дерева, що височіли віддалік, на могутній кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тільки до нього!
Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися ніколи. І ніколи більше не бачитиме він ні оцих зірок, ні друзів, не пробіжиться по зеленій, теплій від сонця траві...
Зненацька жаба замовкла і стрибком обернулася до лісу. У повній тиші Сергійко почув, як хтось біжить у його бік. І вже зовсім близько від нього пролунав дзвінкий голос Олі:
— Ми тут, Сергійку! Ми йдемо!

 

СУД

— Так, я настоюю на тому, щоб відбувся суд, — повторила Омаша. — Треба нещадно покарати винних. Нещадно!
— Гаразд, винних я покараю, — згодився Барбула. — Але спочатку вислухаю усіх.
— А кого тут вислуховувати? — Омаша презирливо стенула плечем. — Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж він і винен в усьому!
— Вислухаю всіх, — твердо відказав господар затону. — Я суддя. А суддя повинен вислухати всіх.
— Тоді вислухай спочатку мене, — зажадала Омаша.
— Що ж, нехай буде по-твоєму, — згодився Барбула.
— Що каже основний закон водяників? — почала Омаша. — Він каже, що у свято Повного Місяця ніхто не має права втручатися у дії русалок. А Бухтик його порушив.
— Інакше вчинити я не міг, — перебив її Бухтик. — Сергійко мій товариш.
— Правильно, — підтримав його господар затону. — А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзі Бухтика — наші друзі. Це також закон...
— Та хіба вони нам друзі! — вигукнула Омаша і злісно примружила очі. — Хіба друзі стануть знищувати мій город, хіба вони стануть витягати на суходіл найкращу мою подругу? Ні, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами... А є ще, до речі, один закон: мої вороги — ваші вороги! Є чи нема?
— Є, — мусив визнати господар затону. — Є такий закон.
— То ж бо й воно... А Бухтик порушив і цей закон: він допомагав моїм заклятим ворогам!
— М-мм... — тільки й змігся що сказати Барбула.
Важко, неймовірно важко було на душі у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик і Омаша, не вперше лаялися. Але ще ніколи справа не доходила до суду. І зараз він, як головний у затоні, негайно повинен щось вирішувати. Це теж один із їхніх законів. І рішення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний... Але ж перед ним його власні діти!
І серце Барбули просто-таки розривалося від болю.
— Може, все ж таки помиритеся? — з надією запитав він по довгій паузі.
— Нізащо! — вигукнула Омаша. — Я йому цього не прощу ніколи.
— Не буду миритися, — вперто відказав і Бухтик. — Вона напала на мого найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.
— Ну що ж... — важко зітхнув Барбула. — Тоді, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.
— З цього й треба було починати, — зауважила Омаша. — Я вимагаю, щоб в цьому затоні мені ніхто не заважав. Я вимагаю, щоб діти з санаторію були суворо покарані...
— Чи не забагато ти хочеш? — ущипливо запитав Бухтик. — Завваж, що друзів своїх в образу я не дам!
Омаша ніби й не чула його. Вона продовжувала:
— А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.
— Цього ти ніколи не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.
— Ах, так... Тоді я вимагаю, аби він негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухішому місці! Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворішим покаранням.
— Це що — твоє останнє бажання? — нарешті обізвався Барбула.
— Так, останнє, — відказала Омаша. — Я вимагаю, щоб він негайно, цієї ж хвилини, покинув наш затон!
Барбула у відчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте він і в гадці не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.
— Але ж... Омашо, подумай... Як не є, а він твій брат.
— Не треба мені такого брата!
Барбула перевів тоскний погляд на сина.
— Що скажеш ти, Бухтику?
— Я не жалкую, що так вчинив, — відказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.
— Гм-мм... А що скажеш ти, Чаро?
У Чари тремтіли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.
— Шкода мені Бухтика... І дітей теж... — повільно почала вона. — Діти врятували йому життя там, в санаторії. І зміцнили коріння верби...
— От-от, — пожвавішав Барбула. — І вірші вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообіцяй нам не чіпати дітей.
— Ні, — відрізала Омаша. — Ніколи!
— Тоді... тоді я теж піду. З Бухтиком.
— Ну і йди собі на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Аніскілечки! Правильно, батьку?
Барбула не відповів. Він думав. І від тих думок голова його ладна була розлетітися на друзки.
«Чара, Бухтик... Та що ж це воно робиться? Як же мені жити без них? — журився він. — Невже нічого не можна вдіяти?»
Нараз господар затону підвів голову і обвів своїх дітей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав він. — Вдіяти, бачу, не можна нічим. Треба когось висилати з затону. І моя батьківська воля така, що у вигнання піде не Бухтик, а ти!
І його вказівний палець зупинився на Омаші.

 

СУХОДИХ

Після вигнання Омаші господар затону зовсім занеміг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусідній річечці, і Барбула пообіцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
І все ж він страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що інакше вчинити не зміг.
Господар затону повільно плив дном річки і бурчав на весь світ: на мальків, котрі вічно плутаються під ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пізно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зібрався було побурчати і на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому відбувалося щось надзвичайне, бо з вікон і дверей раз по раз вилітали тисячі повітряних бульбашок.
Поганого настрою як не бувало. Натомість Барбулою оволоділа здорова цікавість. І була вона настільки сильною, що поважний господар затону, ніби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу і обережно заглянув у вікно.
І ось що він побачив.
Відомий винахідник сидів на колоді посеред кімнати і тримав у роті одразу дві довгі гнучкі трубки. Із однієї трубки він вдихав воду, а в іншу видихав. Вдихав і видихав. Вдихав і видихав. І обличчя його аж сяяло від задоволення.
А трубки тяглися із скриньки, що була прилаштована на Бухтиковій спині.
— Що тут робиться? — поцікавився Барбула. — І чого це ти сяєш, як майська ружа?
Бухтик не відповів. Йому було ніколи. Він лише кивнув головою, запрошуючи батька увійти до будиночка. Бухтик ніяк не міг надихатися як слід. Він навіть очі заплющив від задоволення.
— Та що це з тобою? — знову запитав Барбула. — Може, я чимось зможу допомогти?
Нарешті Бухтик вийняв трубки з рота. Потім зняв скриньку і обережно поклав її на коліна. Лише після цього подивився на Барбулу і сказав:
— Нічим ти мені вже не допоможеш.
Барбула стривожився не на жарт.
— Як це — нічим? Я ж для тебе все, що завгодно...
— Ні, вже не зможеш, — повторив Бухтик. — Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, мені допомагали Сергійко і дядько Костя...
Бухтик показав на скриньку з трубками і додав:
— Поки що це мій найкращий винахід. Він переверне все життя в нашому затоні.
— Не треба перевертати, — поспіхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи мені, що то за штукенція і для чого вона.
Бухтик хитро примружив очі.
— Невже не здогадуєшся?
— Кгм-мм... На щось ніби схоже, — невпевнено відказав Барбула і почав розглядати останній винахід свого сина. Винахід цей і справді був на щось схожий. Трубки були схожі на звичайні гумові трубки, скринька теж нічим не відрізнялася від тих, що їх Барбула інколи знаходив у річці.
— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку річ, щоб можна було дихати на суходолі? — прийшов Бухтик батькові на допомогу. — Так от, цю річ я змайстрував.
У Барбули навіть подих перехопило.
— Невже суходих?
Бухтик задоволене кивнув головою.
— Атож. Він і є.
Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навіть понюхав їх навіщось.
— Велике тобі спасибі, — сказав він. — От тільки... чи безпечний він? Чи надійний?
— Ну аякже! Як і все, що я змайстрував до цього.
— Саме це мене і хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.
— Та ти що — не віриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!
Вони рушили до верболозу. По дорозі Барбула раз по раз позирав на небо і занепокоєно похитував головою: на ньому не було ані хмарини. В такі дні підводні мешканці навіть носа не потикають з води.
— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовірливо запитав він сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!
Бухтик зневажливо стенув плечем.
— Мене це зовсім не турбує, — відказав він і підніс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повітря. А ось через цю — видихати. Зрозумів?
Барбула довго розглядав скриньку з трубками.
— Гм-мм... воно, звісно... І довго так можна дихати?
— Скільки завгодно. Була б лише вода в скриньці. Ну, я пішов.
Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув і сміливо вийшов з води.
Господар затону отетеріло спостерігав за синовими діями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж відкинув би копита... А Бухтикові хоч би що — прогулюється, ніби в себе вдома.
— Агов, Бухтику! Ти хоча б совість мав! — не витримав врешті-решт Барбула. — Може, я теж хочу спробувати!
Бухтик не заперечував. Він одразу шубовснув у воду і скинув спорядження. Потім замінив воду в скриньці і припасував пристрій на батьковій спині. Після всього відступив на кілька кроків, прискіпливо оглянув Барбулу з ніг до голови і з сумнівом похитав головою.
— Мабуть, ця скринька тобі замала, — зауважив він. — Тобі швидше підійде цистерна. Чи хоча б бочка... Але для початку, думаю, підійде й таке.
Підбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег і ступив перший крок... Затим — другий, третій.
«Пече, — подумав він. — Все ж терпіти можна. Головне — я дихаю на суходолі!»
П'ятий крок, десятий...
Зненацька Барбула зупинився, відчайдушне замахав руками і чимдуж рвонув до рятівного затону.
— Чого ти? — запитав Бухтик. — Злякався, чи що?
Барбула не відповідав. Він виштовхнув трубки і пожадливо ковтав воду.
— Коли б то лише налякався! — прийшовши нарешті до тями, почав він. — Коли б то тільки це! Я ледве не задихнувся, ось що!
Бухтик став метушливо ритися в суходиху.
— Не може бути, — бурмотів він. — Принцип дії перевірено... Зараз дізнаємося... Напевно, щось трапилося з подачею води... Ага, ось воно що! — І Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. — Все ясно — це вони забили трубку. Треба встановити фільтр, та й годі. Такий, як в колодязі дядька Кості.
Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навіть для чогось понюхав.
— Фільтр, кажеш... А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду?
Бухтик ошелешено витріщився на батька.
— А й справді... — вражено видихнув він. — Можна брати воду на чистому місці... Та ти, батьку, виявляється, міг би й сам стати неабияким винахідником!
— Таке скажеш... — ніяковіючи, усміхнувся Барбула.
А про себе подумав, що стати винахідником не так вже й важко. Варто лише зрозуміти, що до чого.

 

ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ

День був тихий і хмарний. Якраз підходящий для того, аби старі приятелі могли зустрітися.
Непосидющий Даваня, як завжди, дзиґою крутився на прибережному корчі. Він не міг відвести захопленого погляду від Барбули. Ще б пак — далеко не кожному доводилось бачити господаря підводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолі.
— Оце так-так! — вигукував Даваня. — От дає! Куди моїм зайцям до нього!
Втішений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.
— А ти чого мовчиш? — повернувся Даваня до Бухтика. — Що нового у санаторії?
— Та-а... Все гаразд.
— Як там Вітя, мій знайомий, поживає? Мабуть, ще й досі вовки сняться? Гай-гай, хотілося б знову зустрітися з ним, та все часу не виберу.
— Непогано почуває, — знехотя відказав Бухтик.
Даваня пильно подивився на нього.
— Сьогодні ти якийсь не такий, як завжди, — зауважив він. — Щось трапилося, так?
— Поки що ні... Але незабаром трапиться.
— А що саме? — насторожився лісовик.
— Сергійка і Олю мами хочуть забрати додому.
Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув:
— Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очі напущу — довіку до санаторію не доберуться!
І Бухтик трохи втішився.
«А й справді — чому б не зробити так, як каже Даваня? — подумав він. — Мами походять-походять лісом, та й поїдуть назад. А Сергійко з Олею залишаться...»
Барбула врешті-решт втомився гасати на березі і з розгону шубовснув у воду.
— Хух, ноги вже не тримають, — задоволено зазначив він і запитав у Давані. — Бачив, який молодецький вигляд я маю в суходиху?
— Та вже ж, бачив, — відказав Даваня, з цікавістю розглядаючи Бухтиків винахід. — Та мені здається, що молодець не стільки ти, скільки твій син. Ач, що вигадав!
І він обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.
— Молодець він молодець, та ще рано про це балакати, — заперечив Барбула і поплескав Бухтика по плечу. — От коли він зробить так, аби я став видимим для дітей, — о, тоді він буде найпершим молодцем у моєму затоні! Після мене, звісно.
— Знаєш, батьку, я вже втомився від твоїх забаганок, — обізвався Бухтик. — Скільки можна? Я вже й забув, коли востаннє був у Сергійка!
— Ти вчора був у нього, — посміхнувся Даваня. — Я з узлісся бачив, як ти і Сергійко ховалися під ялиною.
— Бач, він втомився! — і собі докинув Барбула. — Бідна дитина, нікому її пожаліти! А може, я теж втомився! Від чекання. А чи знаєш ти, що мені не менше від тебе кортить побувати у тому санаторії? Може, я теж хотів би показатися дітям!
Даваня жваво підстрибнув на своєму корчі.
— О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! — палко підтримав він приятеля. — Тоді б ми з тобою разом заявилися до санаторію і влаштували б там такий спектакль! Я став би... — Даваня на мить замислився. — О! Я став би вовком, а ти — самим собою. Уявляю, як би діти нам зраділи!
— Ще й як зраділи б! — погодився Барбула, пригадавши, яким красенем він був у дзеркалі.
І тут Давані прийшла в голову така чудова думка, що він трохи не звалився з корча.
— Слухайте! — вигукнув він. — А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попросять нас залишитися назавжди? Може таке бути? Може. От я і думаю: ким би ми захотіли там стати? Я, наприклад, став би лісничим. А ти, Бухтику?
— Я?..
Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортіло збудувати величезного підводного човна, щоб посадити в нього своїх друзів з санаторію і показати їм, як чудово в батьковому затоні. А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водорості? Що ж, непогана думка. Але, мабуть, ще краще сидіти на березі і надувати для своїх друзів рятівні кола. Сиди і надувай. Викупався — і знову надувай. А якщо...
— Не знаю, ким би я хотів стати, — нарешті чесно визнав він.
— Ех, ти, — сказав Даваня. — Теж мені винахідник. У людей же скільки цікавого!
— Саме тому й не знаю, ким мені бути. Мабуть... я так би й залишився винахідником.
— А я хотів би стати водогоном, — замріяно сказав Барбула. — Даватиму воду всім, кому вона потрібна. Захочу — квітам, захочу — деревам чи ще комусь...
— Ти хотів сказати — слюсарем по ремонту водогону, — уточнив Бухтик. — То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, і він тебе навчить.
— Ні, — рішуче заперечив Барбула. — Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогін? Ага, мовчиш! То ж бо й воно.
Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.
— Чуєш, що батько каже? — запитав він. — Так що, Бухтику, не лінуйся. Думай, Бухтику, думай!

 

КОЛИ ТИ ПОТРІБЕН

Осінь була вже не за горами. Ночі ставали все довшими і холоднішими.
Птахи почали збиратися у великі зграї. Вони готувалися у вирій.
Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гілок і, погойдуючись, повільно пливло за течією на південь — туди, куди збиралися і пташині зграї.
Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течії.
— Що це? — запитала Оля.
— Не що, а хто, — поправив Бухтик і помахав скриньці рукою. — То мій батько тренується. Наступної весни він збирається побувати у санаторії. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогін.
Між важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно світило, як і влітку, проте це було вже інше, осіннє сонце.
За хвилину воно знову сховалося за хмарами.
— А чому лише весною? — здригнувшись від пориву холодного вітру, поцікавився Сергійко. — Чому не зараз?
— Він ще не зовсім звик до суходиху, — пояснив Бухтик. — Та й ніколи йому зараз — треба готуватися до довгого зимового сну.
І Бухтик тяжко зітхнув.
Оля сиділа на пагорбі поруч з Сергійком і бережно перебирала каштанові качалки очерету. Це був подарунок від маленької русалки. Його тільки-но передав Олі Бухтик.
— Ці качалки ми розпушуємо і встеляємо наші зимові дупла, — сказав Бухтик. — М'яко, тепло. Не гірше, ніж на перині з пір'я.
— Я так і не познайомилася з Чарою, — сумовито зауважила Оля. — Мені дуже шкода...
— Чара теж за цим жалкує, — сказав Бухтик. — Однак що ж поробиш... Може, колись, згодом...
Затон повільно пересікала величезна жаба. Рухи її були такими непоспішливими і млявими, що дітям здалося, ніби вона от-от засне на плаву.
Неподалік від дітей жаба застигла і поворушила своїм широким негарним ротом.
— Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з вами, — переклав Бухтик. — Всі її рідні тільки-но вляглися спати.
— До побачення, Квакушо, — сказала Оля і помахала рукою. — Приємних тобі сновидінь.
— І велике спасибі за допомогу, — додав Сергійко.
— Еге ж, — згодився Бухтик. — Якби не вона...
Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво і сповільнено попливла назад, до своєї сонної рідні.
...Десь за переліском почулися виразні голоси.
— Це мами наші, — сказала Оля і підвелася. — Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися.
Від цих слів Бухтик здригнувся. Не відриваючи погляду від затону, геть засипаного опалим листям, він безутішно зауважив:
— Ну от, ви собі поїдете, а я... мене все одно, що й не буде тоді на світі.
— Не треба такого говорити, — попрохала Оля, і голос у неї підозріло затремтів. Здається, ще трохи — і вона розплачеться.
— І справді, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, — підтримав її Сергійко. — Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. І тебе теж... — Хлопчик міцно стиснув плече свого кошлатого товариша. — А наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду!
— Я теж, — сказала Оля. — Я теж постараюся.
І тут Сергійко не втримався і зітхнув.
— Та до цієї зустрічі ще так далеко! Коли б ти знав, як мені не вистачатиме тебе!
 
Бухтик уважно подивився на хлопчика, і вперше за цілий день його очі трохи повеселішали.
— Гарно як, — сказав він. — Як гарно жити на світі, коли знаєш, що ти комусь потрібен!
І це, звичайно, було чистою правдою.

Коли обидві мами разом з Миколою Володимировичем підійшли до затону, на березі сиділи лише Оля та Сергійко.
Микола Володимирович подивився на дівчинку і задоволено посміхнувся. Вона аніскілечки не була схожа на ту Олю, яка прибула до санаторію два місяці тому. Тепер це була міцна, засмагла дівчинка. І хоча в її очах світився смуток, проте він зовсім не був схожий на колишній відчай.
«Молодці вони, Сергійко і Бухтик, — з теплотою подумав лікар. — Які ж вони молодці! Не знаю, що б я і робив без них...»
— Чого зажурилися? — весело запитала Сергійкова мама і тут же сама здогадалася чому: — Розумію, вам дуже не хочеться розлучатися з усім оцим...
І вона подивилася на пожовклий ліс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потім перевела погляд туди, де осіннє небо зливалося з землею.
— Яка краса! — сказала вона. — Атож, на вашому місці я також би зажурилася.
— Правду кажете, — підтримала її Олина мама. — Місця тут, можна сказати, казкові. От тільки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кількох кроках від санаторію?
— Мамусю, я тобі потім про все розповім! — сказала вона і притисла до щоки маленьку кудлату іграшку. — Вона ж іще нічого не знає, правда, Бухтику?
Бухтик промовчав. На його мордочці світилася лагідна і трохи загадкова посмішка...

 

За матеріалами:  Руткiвський В.Г. Гостi на мiтлi:  Повiстi-казки. Художники: Ростислав Безп'ятов, Георгій Фiлатов. Київ, видавництво "Веселка", 1988 рік, стор. 5 - 137. 

* * *

"Мала Сторінка" дякує за оцифрування повісті-казки:
OCR та редакція Dauphin, листопад 2006.
OCR dauphin@ukr.net
Взято з інтернет-ресурсу: http://chtyvo.org.ua/

 

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

Казкові повісті для дітей від Володимира Рутківського