Володимир Руткiвський. "Бухтик з тихого затону" (повiсть-казка)

 

 

 

Володимир Рутківський

БУХТИК З ТИХОГО ЗАТОНУ

(повість-казка)

 

Завантажити текст повісті-казки Володимира Руткiвського "Бухтик з тихого затону" (txt.zip)

 

 

 

 

 
ЧУДАСІЯ

Електричка стрімко вилетіла з-за повороту і, стишуючи хід, плавно зупинилася біля перону. З переднього вагона вийшли дві жінки. Вони поставили на землю свої валізи і озирнулися.
На пероні було безлюдно. Лише за вікнами, в залі чекання, маячіло декілька пасажирів, та біля дверей багажного відділення про щось розмовляли залізничники. Трохи далі, за станцією, починався сосновий ліс. Неширока піщана дорога розсікала його надвоє. Вела вона до дитячого лісового санаторію. Про те сповіщав напис на диктовій стрілці, що була прибита до телеграфного стовпа.
Жінки трохи постояли, потім взяли свої валізи і рушили по тій дорозі.
Спочатку вони йшли мовчки. Лише тоді, коли станція зникла за кущами, одна з них озвалася:
— Здається, ми з вами десь зустрічалися.
— Атож, — згодилася інша жінка і привітно посміхнулася. — Ми бачилися в лісовому санаторії. Ви тоді приїхали зі своїм сином. Коли не помиляюся, його звуть Сергійком.
— Звідкіля ви це знаєте? — здивувалася Сергійкова мати. — Адже ми бачилися лічені хвилини.
— Ну то й що? У мене пам'ять гарна. До того ж, Оля, моя донька, весь час згадує про нього в своїх листах. З тих листів я зрозуміла, що наші діти дружать між собою.
— Он воно як, — відказала на те Сергійкова мати і дістала з валізи парасольку, бо саме почав накрапати дрібний дощик. — Що ж, я рада познайомитися з вами.
— Я теж. Оля писала, що Сергійко їй дуже допоміг.
Іти і розмовляти було куди приємніше, ніж іти і мовчати. Та й дорога тоді здається набагато коротшою.
— Цікаво, чим же це Сергійко допоміг вашій Олі? — запитала Сергійкова мати.
— Поки що не знаю. Оля обіцяла розповісти про все тоді, коли я приїду.
— Атож, незабаром ми їх побачимо, — згодилася Сергійкова мати. — Отоді і поговоримо про все. А завтра я, напевно, заберу Сергійка додому.
Тієї ж миті за кущами, що густо поросли обабіч дороги, почулося чиєсь глузливе пирхання. Проте мами так захопилися розмовою, що не звернули на те ніякої уваги.
— Аби ви знали, скільки я пережила через Олю, — говорила Олина мати. — Вона, знаєте, змалку була хворобливою. А після смерті батька... Ну, гаразд. Коли не помиляюся, зараз буде галявина, а звідтіля до санаторію вже рукою подати.
І справді, через кілька хвилин обидві жінки вийшли на галявину, що густо поросла ожиною. Проте замість дитячого санаторію вони побачили... залізничну станцію, від якої щойно відійшли.
Матері розгублено переглянулися.
— Бути цього не може! — сказала Олина мама. — Ми ж з вами весь час ішли тільки вперед, так? Ми ж з вами нікуди не збочували, правильно?
— Але, як бачите, перед нами станція, — відказала Сергійкова мати. — Мабуть, ми з вами так заговорилися, що й не помітили, як повернули назад. Але як це ми могли зробити?
Вони знову рушили по дорозі, що вела до лісового санаторію. Тепер матері вже не розмовляли, а уважно дивилися собі під ноги.
Та через деякий час вони знову опинилися перед будівлею залізничної станції.
— Нічого не розумію, — розвела руками Сергійкова мати. — Я ж тут стільки разів бувала!
Вона зупинила залізничника, що поспішав у своїх справах, і запитала:
— Ви не скажете, як нам дістатися до лісового санаторію?
— Ідіть прямо й прямо, — відповів залізничник і показав на дорогу, по якій вони вже двічі пройшли. — Все прямо і нікуди не звертайте.
— Даруйте, ми так і робимо, — у відчаї сказала Олина мама. — Та щоразу повертаємося назад. Ніби нас навмисно хтось водить по колу. Може, тут почалися якісь ремонтні роботи? Чи, може, з'явилася інша дорога?
Залізничник підозріло поглянув на неї. Йому, певно, здалося, що над ним жартують.
— Немає тут ніяких ремонтних робіт, — сухо відказав він. — І дорога до санаторію лише одна — ось ця.
Залізничник ще раз вказав на неї і подався до перону.
Тепер обидві матері йшли так обережно, ніби під їхніми ногами було заміноване поле.
— Боюсь, що ми знову опинимося біля станції... — мати Олі чомусь перейшла на шепіт.
Але на цей раз вона помилялася. Залізничної станції і близько не було. Та від того матерям легше не стало, бо дорога раптом почала ділитися на дві вузенькі стежки, що до того ж вели в різні боки.
— От і вір після цього залізничникам, — сказала вкрай засмучена Сергійкова мати. — Хоча, зрештою, — додала вона по паузі, — вони тут ні при чому. То, мабуть, з нами щось коїться.
— Я теж так думаю, — згодилася Олина мати. — Але давайте візьмемо себе в руки і підемо далі.
— Підемо, — згодилася Сергійкова мати. — Але якою стежкою?
Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч.
— Гадаю, нам треба іти по ній, — сказала вона.
— Помиляєтеся, — м'яко заперечила Сергійкова мати. — Я переконана, що нам треба йти оцією стежкою.
І вона показала на стежку, що вела ліворуч.
Вони ще трохи посперечалися і врешті вирішили іти кожна своєю дорогою.
Та незабаром матері зустрілися знову. Виявляється, вони ішли назустріч одна одній по круговій дорозі.
— Не знаю, що тепер і думати, — тремтячим голосом призналася Олина мати. — Облуда якась. Чаклунство.
— Здається, ви маєте рацію, — згодилася Сергійкова мати. — Що ж нам тепер робити?
 
Зненацька їй здалося, ніби позад неї хтось тихо проказав: «Ідіть, звідкіля прийшли...» Сергійкова мати здригнулася з несподіванки і швидко озирнулася. Проте нікого не побачила. Одні лише кущі непорушне стояли перед нею. А за ними — ліс.
— Ви нічого не чули? — уривчастим голосом запитала вона Олину маму.
— Нічого... Ой, гляньте-но сюди!
За кілька кроків від них височів могутній дуб з великим дуплом під нижньою гілкою. І в цьому дуплі сидів дивний птах. Кліпаючи круглими очима, він пильно вдивлявся в жінок. Його гострий, мов кіготь, дзьоб то відкривався, то закривався. Складалося враження, ніби птах намірявся щось сказати, проте в останню мить передумував.
— Пугач... — прошепотіла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лісові нетрі. Я чула, що пугач живе вдалині від людей.
Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зі словами Олиної матері, і зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкі крила і поплив між деревами.
Дощ начебто припинився. Проте натомість на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледіти навіть пальці витягнутої руки...

А в цей час Сергійко і Оля стояли на узліссі і не зводили очей з дороги, що вела від станції.
— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.
— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергійко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нічого.
— Добре тобі так казати, — заперечила Оля і раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.
— Але й моя мама теж повинна приїхати цією електричкою...
— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, і з її очей покотилися сльози.
— Ну, от ще... Чого б це я плакав? — втішав її Сергійко. — Все буде гаразд! Ти ось що... тепліше вдягнися, і ми підемо їх зустрічати.
Оля витерла очі і слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторні копитця і на узлісся вилетів збуджений Бухтик. Його веселі очі палали, мов два вогники, шерсть на голові розкошлатилася так, що й ріжок не було видно.
— Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пішли узліссям. — Отепер ви вже нікуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк і пильно подивився Сергійкові в очі. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогодні не такий...
— Трапилося, — зітхнув Сергійко. — Мами наші кудись поділися.
— Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули!
— Що? — перепитав Сергійко. — Ви з Даванею? Та як ви посміли? Вони ж наші мами, розумієш ти чи ні?
Бухтик знітився.
— Та я що... Це все Даваня придумав.
— А хто його підмовив на таке. Хто, як не ти?
Бухтик скоса зиркнув на Сергійка.
— Я його не підмовляв... Ну, хіба що зовсім трішечки. А він взяв та й сам підмовився.
— Немає такого слова — підмовився.
— А чому немає? — зацікавлено запитав Бухтик.
Сергійко лише зітхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годі! То йому конче треба знати, як їхній лікар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповідай йому, як працює телевізор, — Бухтик мріє створити щось подібне у себе в затоні. А тепер пояснюй, чому немає слова «підмовився»...
— Бухтику, не крути хвостом...
— А я й не кручу, — відказав Бухтик і озирнувся на свій хвіст. — Звідкіля ти взяв, що він крутиться?
— То я просто так сказав. У людей так мовиться...
— А чому саме так мовиться? А чому не інакше?
— Потім поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами?
— Нічого такого ми їм не зробили. Лише в ліс заманили та й годі. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слід — і тоді Даваня знову наверне їх до станції.
— Навіщо ви це зробили?
— Ну як же ти не розумієш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собі. А ви тут залишитеся. Ви ж хотіли цього, так?
— Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергійко. — Якщо наші мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу!
Бухтик заціпенів. Його очі злякано вдивлялися в Сергійкове обличчя.
— Он ти який... — повільно сказав він. — А як же наша дружба?
— Та я просто так... — схаменувся Сергійко. — Зачекай, я не те хотів сказати!
Але Бухтик вже повернувся до нього спиною і щез у лісі.

Обидві матері промокли наскрізь і тепер тремтіли від холоду.
— Тільки б зустріти людей, — вибиваючи зубами частий дріб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустріти!
— Або вийти на іншу дорогу, — підтримувала її Сергійкова мама. — Нехай вона буде найгіршою, лише б вивела кудись!
— А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвітлішало?
— Бачу, — згодилася Сергійкова мама і раптом вигукнула: — Дивіться — дорога!
І вони наввипередки подалися по ній.
Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бік вишикувалося кілька будинків з великими прозорими вікнами.
— Та це ж наш санаторій! — в один голос вигукнули мами.
Їм назустріч вже бігли Оля з Сергійком.
— Матусю, ти приїхала! — ще здалеку гукала Оля. — Нарешті ти приїхала!
Мати пригорнула до себе доньку і заходилася цілувати її так, ніби кілька років не бачила.
— Коли б ти тільки знала, — сказала вона через хвилину, — що з нами трапилося по дорозі!
— Ось бачиш, — Оля з-під маминої руки подивилася на Сергійка сяючими очима. — Я ж тобі казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!
А неподалік від них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.
— Вони поїдуть... — з розпачем шепотів він сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я... тоді мене все одно що й не буде на світі!

 

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

— Трохи не забув, — сказав тато і знову схилився над сумкою. — Я ж тобі подарунок привіз!
І ось на Олиній долоні лежить чудернацька пухнаста іграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повинні бути великі вуха. І великі очі. А в цієї й не розбереш — чи то вуха, чи то ріжки. І очі іграшка мала зовсім інші, і вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: «Бу-бу-у...» А на обличчі сяяла така зворушлива усмішка, що Оля не втрималася і міцно притиснула татків подарунок до щоки.
— Подобається? — запитав татко.
— Ще й як! — щиро вигукнула Оля. — Тепер це буде моя найулюбленіша іграшка!
— І яке ж ти збираєшся дати їй ім'я?
— А хіба в неї немає імені?
— Нема, — сказав татко. — Вона ще без імені живе.
— Тоді... тоді я назву її Бухтиком.
— Дивне ім'я, — зауважив татко. — Але гарне. Що ж, нехай буде так.
Татко ще трохи посидів поруч з донькою, потім поцілував її і піднявся.
— Ну, видужуй швидше, — сказав він і вийшов з лікарняної палати.
Більше Оля татка не бачила. Він не повернувся з польоту.
А Бухтик був його останнім подарунком доньці.

Це була наймовчазніша дівчинка в усьому лісовому санаторії.
В їдальні вона сиділа навпроти Сергійка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот і першою підводилася з-за столу.
Інші дівчатка з таємничим виглядом перешіптувалися між собою, переглядалися, а Оля мовчала. Інші дівчатка з цікавістю позирали на місцеву знаменитість Вітька Капустіна. В санаторії вже кожному було відомо, що в своєму шкільному драмгуртку він грав найголовніші ролі. Від цих поглядів Вітько ставав поважним і гордовитим, мов той індик.
Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвісної людини взагалі не існувало. Отож не дивно, що одного разу Вітько, ображений такою неувагою, сказав Сергійкові:
— Подумаєш... Задавака якась, І чому це ти, Сірий, просто очей з неї не зводиш?
Сергійко відчув, як у нього запалали вуха.
— Не твоя справа, — буркнув він і схилився над тарілкою.
А взагалі він і без Вітькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дівчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу він не бачив, щоб вона до когось посміхнулася чи сказала щось жартівливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь від усіх, і очі в неї часто були заплаканими... А чому? Аби хтось знав, як хотілося Сергійкові чимось їй допомогти чи хоча б втішити! Але як це зробити, він не знав.
Кілька разів Сергійко намагався заговорити до неї і не насмілювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, ніби це був не Сергійко Микитюк, учень п'ятого класу і чемпіон школи з плавання, а так... якесь порожнє місце.
Не було й дня, щоб Сергійко годину, а то й дві не просиджував на лавці, що стояла навпроти вікон Олиної палати. Проте дівчинка і на те не звертала ніякої уваги.
Врешті, Сергійко зважився на останній відчайдушний крок. Він вирішив написати записку. «Олю, не треба так сумувати, — мовилося в ній. — Адже навколо стільки друзів, котрі кожної хвилини готові прийти тобі на допомогу...»
І підписав:
«Той, хто сидить навпроти».
Записку цю він нишком поклав до кишені Олиної курточки, що разом з іншими висіла в роздягальні.
На обід Сергійко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потім друге, ще довше пив компот. І все спостерігав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Він навіть не завважив, як Вітько Капустін підсипав до його компоту дрібку солі.
Сергійко чекав відповіді.
Та відповіді він так і не дочекався. Оля на обід не прийшла. Не з'явилася вона і на вечерю.
Давно на душі у Сергійка не було так тяжко, як того дня. Навіть безжурний Вітько Капустін — і той запідозрив щось недобре.
— Що з тобою? — запитав він винуватим голосом. — Образився на мене, еге ж?
— Чому це я маю на тебе ображатися?
— Бо я тобі в компот солі підсипав.
— Солі? — здивувався Сергійко. Він і не помітив, що компот був підсоленим.
Вітько трохи подумав і запропонував:
— Можеш і мені насипати. Можеш цілу столову ложку сипонути.
— Не хочу.
Та від Вітька відступитися було не так легко.
— Сірий, ти не хочеш прийти сьогодні увечері на заняття нашого драмгуртка? — запитав він. — Сьогодні ми обиратимемо старосту.
— Не хочу, — відрізав Сергійко. — Відчепись.
Вітько нарешті образився і відчепився. А Сергійко усівся на підвіконня в коридорі і почав нишком спостерігати за дверима тієї палати, де мешкала Оля з подругами.
Кілька разів повз нього квапливо проходила тьотя Клава. І щоразу вона зникала за дверима ізолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою.
А потім до ізолятора зайшов їхній лікар Микола Володимирович. Він завжди любив порозмовляти, посміятися, а тут лише мигцем поглянув у бік Сергійка і відвернувся. Одразу було видно, що Миколу Володимировича щось непокоїло.
Проте Сергійко менш за все звертав увагу на ізолятор. Його цікавили лише двері Олиної палати. Але, як на зло, звідтіля ніхто не виходив.
Тоді він перебрався надвір і зайняв своє звичне місце на лавці.

 

ВРЯТУВАТИ ЛЮДИНУ

Олю довелося тимчасово перевести до ізолятора.
Вона навіть не звертала уваги, що діється навколо неї. Відсутнім поглядом дивилася на всіх і мовчала. Лише міцно стискувала в руках останню татову іграшку. І цей її стан тривожив лікарів чи не найбільше.
— Олю, можеш покласти іграшку на свою тумбочку, — запропонував Микола Володимирович. — Нікуди вона не подінеться.
У відповідь Оля лише похитала головою. Напевно, вона дуже дорожила цією іграшкою, коли ні на хвильку не хотіла розлучатися з нею.
Микола Володимирович погладив м'яку мордочку іграшки і зауважив:
— Ніколи ще такої не бачив. Як її звати?
— Бухтиком, — відповіла Оля, і її очі потеплішали.
Микола Володимирович відійшов до вікна.
На лавці перед спальним корпусом сидів Сергійко Микитюк з шостої палати. Той самий, що годину тому зустрівся в коридорі. Сергійко не відривав погляду від вікна тієї палати, в котрій ще вчора мешкала Оля.
Так, хвороба дівчинки тривожила не лише лікаря.

На землю вже спадали сутінки, а Олі все ще не було видно ніде.
І тоді Сергійко додумався ось до чого.
Перед вікнами спалень височів розлогий клен. І коли на нього вилізти, то можна побачити, що діється в Олиній палаті. Звісно, підглядати — завжди соромно, проте іншого виходу Сергійко просто не бачив.
За столом, тісно притиснувшись одна до одної, сиділо кілька дівчаток. Вони про щось тихо розмовляли. Обличчя в них були стривожені.
Олі між ними не було.
«Куди вона могла щезнути? — подумав Сергійко. — Невже її повезли додому? Але коли?»
Він збирався вже злізти на землю. Проте зовсім випадково поглянув на сусіднє вікно — і прикипів до гілки.
Боком до нього сиділа тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, ніби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку ізолятора стояв Микола Володимирович і спішно готував шприц для уколу.
А в ліжку, під самим вікном, лежала Оля. її повіки були заплющені. Дівчинка дихала так уривчасто і часто, ніби їй не вистачало повітря.
Сергійко повільно сповз з дерева і знову опустився на лавку.
Ось воно що. Виявляється, Олі зле. Дуже, дуже зле...
Від клубу до спалень долинав бадьорий сміх і музика. Весело переморгувалися над головою перші зірки. Десь далеко, начебто в іншій країні, пролунав життєрадісний голос електрички... А поруч, всього за кілька кроків, мучиться найкраща дівчинка в світі. І як їй допомогти — невідомо.
— Будь ласка, трохи посунься, — зненацька почувся над Сергійком чийсь втомлений голос. Поруч сів санаторний лікар Микола Володимирович. Кілька хвилин він мовчки дивився на місяць, що повільно піднімався над лісом, на вікна санаторію, за якими вже загоралися вогники. Врешті перевів погляд на Сергійка і запитав:
— Ти давно знаєш Олю?
— Ні, — чесно визнав Сергійко. — А що з нею?
— От про це я з тобою і хотів би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав...

В палату Сергійко влетів за кілька хвилин до відбою.
— І де це тебе носить? — одразу ж напосівся на товариша Вітько Капустін. І тут же, не чекаючи відповіді, врочисто повідомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуванні утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не інакше, самому закортіло стати старостою... А ще вони вирішили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергійович Пушкін. Називається вона «Казка про попа і про наймита його Балду».
— Я, мабуть, візьму собі роль наймита Балди, — сказав Вітько. — А Васько виконуватиме роль попа... — І Вітько аж заходився від сміху. — Знаєш, що робить Балда з попом наприкінці казки?
— Знаю, — неохоче відповів Сергійко.
— Ні, ти скажи! — настоював на своєму Вітько.
— Ну, дає йому три щиглі.
— Та ще яких! — сказав Вітько і знову розсміявся. — Ох і потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогодні?
— Слухай-но, Вітю, — повільно почав Сергійко. — Потрібно врятувати одну людину.
— Врятувати? — перепитав Вітько. — Звичайно! А яку людину?
— Чудову людину, — пояснив Сергійко. Подумав і твердо додав: — Найкращу в світі.
Опівночі він прокинувся. Кілька хвилин полежав з розплющеними очима. Потім зіскочив з ліжка і підбіг до вікна.
В ізоляторі все ще горіло світло. На фіранці проглядала згорблена тінь Миколи Володимировича.
Отже, Олі не полегшало...

 

ШУРХІТ ЗА ВІКНОМ

Сергійко чемно привітався і сів на стілець. Потім показав на іграшку, яку Оля тримала в руках, і сказав:
— Вона дуже схожа на Бухтика.
— Та це ж і є Бухтик! — здивувалася Оля.
— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як дві краплини води. Хіба що справжній Бухтик куди більший!
Очі у Олі стали круглими від подиву. Вона навіть підвелася на ліжку.
— Справжній? А хіба він існує?
— Ще й як існує! — відповів Сергійко. — Тільки про нього мало хто знає.
— А ти знаєш? — запитала Оля.
— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзі.
Оля знову заплющила очі. Сергійкові навіть здалося, що вона заснула.
— Розкажи щось про нього, — нарешті тихо озвалася дівчинка.
— Гаразд... Тільки я почну з самого початку...

Невідомо, що творилося в інших місцях, а от над лісовим санаторієм дощі йшли вже третій день підряд. Вони йшли та йшли, неквапливі, одноманітні і такі нудні, що, мабуть, самі собі давно обридли.
Вітько Капустін десь роздобув дзеркало і тепер старанно прилаштовував його на стіні.
— Тобі допомогти? — запитав Сергійко.
Книжка, яку він щойно приніс з бібліотеки, виявилася такою ж скучною, як і цей дощ за вікном.
— Не треба, — відказав Вітько. — Тут і одному нічого робити. Зараз я його трохи підрівняю — і готово!
— Навіщо воно тобі?
— Побачиш, — загадковим голосом відповів Вітько.
Сергійко відклав книжку і підійшов до вікна.
Лісовий санаторій був збудований зовсім недавно. Навіть запах дерева та фарби не вивітрився ще як слід. Стояв цей санаторій у чудовому місці — неподалік від тихої річки, в неходженій лісовій гущавині. Тут, можна сказати, зроду-віку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливців, грибників та будівельників. І хто ж, як не вони, хлопці-новосели, повинні першими дізнатися, яка риба водиться в тутешній річці і які звірі блукають в навколишніх лісах?
Та одразу ж по приїзді погода зіпсувалася: дощ, вітер, калюжі, — і тепер, хочеться того чи ні, доводиться сидіти в надокучливій кімнаті.
Сергійко зітхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрімала на шибці.
Муха ліниво злетіла у повітря, трохи подзижчала над Сергійком і всілася йому на ніс. Напевне, спросоння їй здалося, ніби кращого місця для відпочинку в цій кімнаті немає. Сергійко зморщив ніс від лоскоту і здмухнув її з носа. Проте здихатися від мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.
— От же ж причепа! — обурився Сергійко і змахнув рукою.
Муха швидко злетіла в повітря і тут же всілася йому на вухо. Зопалу Сергійко ляснув по ньому з такою силою, що аж у голові загуло.
— Ну, постривай же! — розлютився він.
А муха, мовби нічого й не трапилося, вже сиділа на стриженій потилиці Вітька Капустіна. Сиділа, нахаба, і спокійнісінько вмивалася... Сергійко зірвав з бильця рушника і наказав товаришеві:
— Вітю, не рухайся! Я ж її зараз...
Проте Вітько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться ні за що ні про що отримати по шиї?
— Залиш мене в спокої з тією мухою! — сказав він. — Хіба не бачиш, що мені ніколи?
Вітько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Він сидів перед дзеркалом і корчив собі гримаси.
— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчі буде вигляд, — сказав він. — Тоді роззявив рота і розплющив очі так, мовби ненавмисне усівся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи ні?
— Схожий, — визнав Сергійко.
— То ж бо й воно, — сказав Вітько. — Ми, актори, повинні зображувати все на світі... — Після цього він витяг губи у курячу гузку і випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?
Сергійко уважно подивився на товариша.
— Пришелепуватий, — вирішив він.
— Сам ти пришелепуватий! — образився Вітько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобі покажу, який вигляд має горда людина.
В цю хвилину за дверима прочовгали важкі кроки і почувся буркітливий голос няні тьоті Клави:
— Всім приймати вітаміни! Та не спробуйте тільки обманювати, сама перевірю!
В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторії ніхто не сумнівався. Вчора, наприклад, вона перевіряла, як приймає вітаміни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вітька по драмгуртку. І Васькові дісталося так, що він ладен був проковтнути потрійну порцію.
Тому Сергійко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрій зберігалися вітаміни.
Вітько Капустін, не відриваючи погляду від дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.
— Гордим людям воно ні до чого, — сказав він і пожбурив таблетку в кватирку.
Сергійко завагався. Все ж таки Вітько неправий. Коли на те пішло, вони приїхали сюди не тільки відпочивати. Вони приїхали ще й лікуватися.
Та з іншого боку...
Він обережно лизнув таблетку. Зовні вона була нічого собі, ковтати можна. Але всередині, як він пересвідчився, таблетка була такою гіркою, що навіть гірчиця, та, що на столах у їдальні, здавалася солодшою. І чому це всі вітаміни такі несмачні всередині?
А може, воно й на краще, що несмачні. Бо Сергійко твердо вирішив стати лікарем. Тож йому буде робота — він створить такі таблетки, що від них дітей і за вуха не відтягнеш. А поки що... Мабуть, нічого не трапиться, коли хоч один день обійтися без них.
І Сергійкова таблетка також щезла за вікном.
В палаті швидко сутеніло. В лісовому санаторії один за одним спалахували вогні у вікнах. В тому крилі, де оселилися дівчатка, почувся дружній сміх.
«Бач, весело їм», — заздрісне подумав Сергійко і підійшов до вимикача.
Вітькові, видно, теж обридло сидіти перед дзеркалом і корчити всілякі пики. Він потягнувся і запропонував:
— Підемо на телевізор?
— Не хочеться, — відказав Сергійко. — Нічого путнього сьогодні немає, я програму дивився.
— Тоді... зіграємо в «морський бій»?
— Давай...
Жорстока битва вже завершувалася, коли за вікном почувся якийсь обережний шурхіт. Вітько підняв голову від папірця.
— Чуєш? — запитав він.
Хлопці прислухалися. Через якусь мить шурхіт повторився. Тихий, майже зовсім нечутний.
— Мабуть, кішка, — сказав Сергійко і схилився над зошитом.
— Ось я їй зараз покажу! — погрозливо мовив Вітько. Він тільки-но потопив ворожий есмінець і мав войовничий вигляд. — Зараз вона в мене дізнається, як відривати від роботи зайнятих людей!
Сергійко не відповів. Він роздумував над своїм ходом. І де той капосний Вітько міг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку?
— А-а! — почулося раптом у нього за спиною.
Сергійко швидко оглянувся.
Вітько Капустін, здається, збирався накивати п'ятами з кімнати. На його обличчі дуже гарно, навіть неперевершено, відбивався переляк.
— Там... та-там... — затинаючись, белькотів він і тицяв пальцем у вікно. — Там не кішка! Там хтось інший!
Сергійко притиснувся обличчям до шибки.
— Ну що? Роздивився? — запитував Вітько. Його пальці вже стискували дверну ручку.
— Нічого ніби немає, — відказав Сергійко. — Ану, вимкни світло!
Клацнув вимикач — і Сергійко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до річки. З-під її ніг розліталися бризки. На мить незрозуміла постать озирнулася, і Сергійко здригнувся — таким жовтим надлюдським світлом спалахнули її великі круглі очі.

— Це був Бухтик? — запитала Оля.
— Так. Потім я дізнався, що в затоні живе не лише він один.
— В затоні??
— Еге ж. В нього там є сестри і батько. А також всілякі знайомі. До речі, вони в нього і в лісі є, не лише в затоні.
— І в лісі... — повторила Оля за Сергійком. — Ти мені й про них розкажеш?
— Коли тобі цікаво — можу розказати.
— Звичайно, мені буде цікаво! Мені буде дуже цікаво! — сказала Оля, і на її обличчі вперше з'явилася усмішка. Усмішка!

 

ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ

В підводній печері, вхід до якої приховували густі водорості, щось заворушилося і голосно позіхнуло:
— О-хо-хо! — І ще раз: — О-хо-хо!
То позіхав господар лісового затону водяник Барбула.
Він ще не встиг і очей розплющити, але вже відчував неспокій. Чогось ніби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме — одразу збагнути він не міг.
Може, хтось цієї ночі пробрався в його помешкання і поцупив коштовності?
Барбула звівся на ліжку і стривожено оглянув печеру. Ні, всі коштовності його, схоже, були при ньому.
Старе відро без дужки — он воно, в кутку біля дверей.
Чобіт, що з кожним днем все більше вимагав каші, також лежав на своєму місці.
Ліжко...
Барбула підстрибнув на постелі, і пружини під ним жалібно забриніли. Задоволена усмішка з'явилася на обличчі старого водяника: його пружинне ліжко, єдине в усіх навколишніх затонах, також було на місці. Щоправда, люди, які викинули його в річку, говорили, буцімто це зовсім не ліжко, а ні до чого вже непридатне шоферське сидіння. Проте, що ті люди розуміють? Хіба вони живуть під водою? Ні. От коли б вони тут жили — тоді, либонь, іншої заспівали!
Потому Барбулин погляд зупинився на купці етикеток з-під консервних бляшанок. І які ж то чудові заморські риби намальовані на них!.. В дитинстві Барбула цілими днями мріяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них і помандрувати собі по всіх морях і океанах. Та з того часу скільки води протекло, а він як був, так і залишився звичайнісіньким водяником. І лише ці етикетки нагадують йому про давню мрію.
«Чекай-чекай, — раптом стривожився водяник. — А де ж моє дзеркало?»
Осколком старого дзеркала він пишався понад усе. Навіть більше, ніж етикетками від бляшанок чи пружинним ліжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, він усідався перед ним і розглядав своє відображення.
Та сьогодні, як він не намагався, нічого, окрім невиразного відбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не міг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як і голова.
Дивно...
Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня — динею. Так тривало доти, доки він не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей.
Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привітно позирало його власне улюблене обличчя. Звісно, для стороннього ока воно, як і до того, більше скидалося на зморщену диню, з тою лише різницею, що зараз на ній майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-під густого темно-синього острішшя брів пильно дивилися круглі зелені очиці.
А ще на дині відстовбурчувався широкий плескатий ніс, котрий, власне, нічим не відрізнявся від звичайного наросту на дереві. Верхню губу підтримували два рудих скривлених ікла.
«А я все ще нічого, симпатичний, — з задоволенням відзначив він. — Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди...»
Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дірявого чобота. І лише тут зрозумів, що ж саме непокоїло його з самісінького ранку.
Нещодавно у велетенських білих будівлях, що звелися неподалік від його затону, поселилися людські діти. І ніхто з мешканців затону, ба, навіть лісу, не міг сказати, чи надовго ці діти тут поселилися і що вони збираються робити. Тож довелося Барбулі вислати на розвідку свого єдиного сина Бухтика. Бухтик пішов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяникові найбільше до душі. Бо при сонці він і носа не показує з води: сухе, спекотне повітря для нього рівноцінне загибелі.
Та ось пройшов день, і вечір, і ніч промайнула — а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося?
Барбула мерщій вибрався з своєї домівки. День мав бути спекотним і безхмарним, і коли Бухтик не повернувся... Ні, геть всі похмурі думки!

 

«Я МОЖУ БУТИ ВИДИМИМ»

Відштовхуючись від замуленого дна, Барбула стрімко плив проти течії в той бік, де стіною стояв густий верболіз. Неподалік від нього, на схилі підводної ковбані, була Бухтикова хатка.
«Хоч би нічого з ним не трапилося, — билася в Барбулиній голові одна-єдина думка. — Хоч би нічого не трапилося!..»
Все ж на першому повороті, біля дитячого садка рибок-мальків, він змушений був загальмувати.
До ворітець дитячого саду, куди вхід дорослим рибам був суворо заборонений, обережно підкрадалася Зубатка, стара щука-злодійка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто відірвався від своїх товаришів. Ось злодійка завмерла перед нещадним кидком, ще мить...
— Ану стій, Зубатко! — вигукнув Барбула. — Не руш! Ти що це собі задумала?
Від грізного голосу водяника щука дрібно затремтіла і улесливо заметляла хвостом.
— Нічого я не задумала, чесне щуче слово, нічого, — скоромовкою зацокотіла вона. — Я всього лише в гості пливу. До Омаші, вашої старшої доньки.
— Ти мені не крути хвостом, — зупинив її Барбула. — Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собі думаєш — закон не для тебе писаний?
— Для мене, для мене, — заторохтіла Зубатка. — Тільки ж горе в мене: так заболів передній зуб, так закрутив, що навіть в очах потемніло. Ось і запливла помилково не туди. Велике вам спасибі, що вчасно зупинили, а то б зовсім заблудилася.
— Гляди ж мені! — суворо застеріг Барбула. — Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих місцях — не лише передній, але й інші зуби заболять... Ану, геть звідсіля!
Зубатка, задоволена тим, що відбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом і щезла в підводних заростях.
А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок ніяк не виходив Бухтик.
Добрий син у нього, нічого не скажеш. Веселий, цікавий до всього, а вже витівник! Недарма ж по всіх усюдах про нього йде слава як про винахідника, рівного якому в підводній країні ще не було.
Зовсім недавно Бухтик, наприклад, змайстрував підводний телефон. Піддивився в людей, котрі зводили величезні будівлі біля затону — і змайстрував. І навіть проклав першу телефонну лінію від свого помешкання до батьківського будинку... Все було б чудово, та, на жаль, про це дізналася старша дочка водяника Омаша. А дізнавшись, здійняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспішив перенести свій телефон до її хати. З того часу бідний винахідник позбувся спокою, його телефон не вгавав ні вдень ні вночі. Дійшло до того, що Бухтик став ночувати у батька...
Коли Барбула нарешті дістався до синового дому, сонце піднялося високо над затоном.
— Агов, Бухтику! — закричав батько. — Ти дома?
Йому ніхто не відповів.
За звичай з раннього ранку до пізнього вечора в Бухтиковому помешканні чулися шипіння свист та інші незвичні для підводних жителів звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули від поганого передчуття завмерло всередині. Невже з сином і справді щось скоїлося?
Він переліз через кам'яну загороду і зазирнув у вікно. Але всередині було темно, і роздивитися, що там твориться, не вдалося.
Тоді Барбула обійшов навколо будиночка і постукав У двері.
Мовчання.
Барбула хотів було стукнути кулаком, щоб вийшло голосніше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого літа. Тоді він також кілька разів грюкнув кулаком, а у відповідь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотілося.
«А раптом сьогодні буде те ж саме?» — подумав він і на всяк випадок проказав заклинання, яке, хоч і не завжди, все ж допомагало йому уникнути всіляких неприємностей :

Нещадний звір,
Лихий вогонь,
З води
Іди
На оболонь!

Зненацька двері захиталися і стали потроху відчинятися самі. На всякий випадок Барбула відскочив убік і припав до замуленого дна.
Проте цього разу ніщо не гримнуло.
Господар затону обережно підняв голову і вгледів сина. Бухтик сидів на колоді неподалік від порога і, підтримуючи рукою підборіддя, дивився прямо перед собою. Так було завжди, коли він думав про щось важливе.
Барбула з полегшенням зітхнув: Бухтик живий-здоровий і даремно він так хвилювався за нього.
— Де тебе носило стільки часу? — приховуючи радість, суворим голосом запитав господар затону.
Бухтик повільно перевів погляд на батька.
— Там, куди ти мене посилав. Проходь, сідай.
Проте Барбула проходити не дуже квапився.
— Мені й тут непогано, — відказав він. — Обридли твої вічні вибухи і грюкіт... Я й тут посиджу.
Бухтик важко зітхнув.
— Зараз мені не до вибухів, — сказав він. — Зараз в мене справи куди важливіші.
— А що то за справи? — насторожився Барбула.
— Так... Думки всілякі.
Думок Барбула не лякався. В усякому разі, він знав, що вони не обпікають і не кидають господаря затону обличчям в підводну жаливу... Тому він сміливо зайшов у будиночок сина і присів поруч з ним.
— Ну, розповідай, що ти там виходив, — наказав він. — Надовго ці діти приїхали?
— Надовго, — знехотя відказав Бухтик. — Вони й самі не знають наскільки.
— А що вони робитимуть?
— Лікуватимуться.
— Лікуватимуться? — перепитав Барбула. — Тільки й того?
— Ну... ще відпочиватимуть.
— Що ж, це не так небезпечно для нас, — з полегшенням зазначив Барбула. — Нехай відпочивають собі на здоров'я. Тільки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив?
Бухтик наморщив лоба.
— Багато чого, — сказав він. — Що саме тебе цікавить?
— Все. Чоботи, наприклад. Такі, як у мене біля порога. Є в них щось подібне?
— Таких, як у тебе, я не бачив.
— То ж бо й воно, — задоволено посміхнувся Барбула.
— Чоботи там лише цілі, — продовжував Бухтик, і від цієї новини обличчя водяника видовжилося. — Ще там є всілякі сандалії, пантофлі, капці.
— А етикетки там є? — запитав батько. — На котрих заморські риби намальовані. Особисто я сумніваюся в цьому.
— Їх там скільки завгодно. На звалищі валяються. Разом з консервними бляшанками.
— Он як... — знічено мовив Барбула. — А дзеркала там є?
— В кожній кімнаті, — відказав Бухтик. — А кімнат там, між іншим, сила-силенна.
Приголомшений господар затону довго сидів мовчки.
— Щастить же людям, — нарешті сказав він, і в його голосі прозвучала неприхована заздрість. — Шкода, що мені не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього... Слухай-но, Бухтику, чому б тобі не змайструвати для батька щось таке... скажімо, суходих? Щоб я і в спеку міг виходити на берег.
Бухтик стенув плечима.
— Гаразд, я подумаю, — невпевнено пообіцяв він. — Тільки не зараз.
— Чому не зараз? — образився батько.
— Тому, що зараз у мене в голові зовсім інше. Розумієш... — Бухтик нерішуче затявся. — Здається, я можу бути видимим!
Барбула розреготався.
— Оце так здивував! — сказав він. — Тебе ж будь-яка рибина за кілометр бачить!
— Ні, ти мене не зрозумів. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.
Усмішка повільно сповзла з обличчя господаря затону.
— Що-о? Для людей?
— Саме так. Що ж воно насправді виходить? Ми бачимо один одного завжди і скрізь. Правильно я кажу?
— Правильно, — згодився Барбула.
— А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що відкидає тінь. Як дерево, наприклад.
— Чекай-чекай... Ти що ж це — хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тінь? Ну, знаєш... До цього часу я щось не чував, щоб у нашій родині водилися такі, котрих можуть бачити люди. Ні, не пам'ятаю.
— А я взяв і завівся, — заперечив Бухтик і знову задумався. — От тільки не можу зрозуміти, як це все трапилося.
— Так тебе люди і справді бачили? — Все ще не йняв віри господар затону.
Бухтик кивнув головою.
— Атож. Розумієш, підходжу я до одного вікна, щоб подивитися, що там робиться всередині. Постояв під вікном, послухав, про що там говорять, а потім виліз на приступку і зазирнув до кімнати... А посеред неї один хлопчик стоїть, всі його Вітьком-артистом кличуть. Стоїть і дивиться прямісінько мені в очі. Потім як заверещить: «А-а!» — і пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що він когось іншого злякався. Озирнувся — і раптом бачу — в мене тінь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю.
— Може... ти щось скуштував? — нерішуче припустив господар затону.
— Нічого такого я там не куштував, — в задумі відказав Бухтик. — Хіба що... Там ще один хлопчик був, Сергійком його звуть. Так він викинув за вікно якесь біле кружальце. А я його піймав і скуштував. Може, з цього все й почалося?
— Може бути, — згодився Барбула. — Все може бути. Хіба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пішли лишень у двір!
— Чого?
— Щоб дізнатися, чи є в тебе тінь.
Бухтик зупинився на освітленому підводному пагорбі. Барбула уважно придивлявся до сина. Він навіть обійшов навколо нього.
Тіні не було.
— Здалося тобі все, — нарешті сказав він.
— Нічого не здалося, — вперто заперечив син.

 

ВІД КОГО ПОХОДИТЬ ЛЮДИНА

Посивіла від довгого життя Квакуша, котру всі в затоні називали Премудрою, сиділа на рудій купині. Навколо неї в нетерплячці штовхалися внуки і правнуки. Всі як один вирядилися в золотаво-зелені киптарики і кремові штанці.
Так вже повелося з давніх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусі Квакуші збиралися багаточисленні нащадки. А зібравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповіла якусь історію з свого довгого і багатого на пригоди життя.
Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусі Квакуші, в їхньому затоні нікому іншому не вдалося. Навіть водянику Барбулі.
Поважні старі жаби говорили, нібито в свої молоді літа Квакуша Премудра була писаною красунею. Подивитися на її незвичайну вроду прибували женихи з найвіддаленіших боліт і заплав. Напевно, чутки про неї дійшли і до людей, тому що одного чудового дня на березі затону з'явився гарний на вроду молодий царевич. На ньому були кремового кольору шорти і сліпучо-біла сорочка з закасаними рукавами. Цей царевич з допомогою хитрощів виманив на берег довірливу красуню і відвіз в свою далеку державу. Там він поселив її в чудовому прозорому теремі, який люди називали акваріумом.
Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремі. Щоранку приходив до неї слуга і подавав вишукані страви і найчистішу воду. До того ж Квакуші нудьгувати не доводилося — поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь.
І все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всі називали Старшим Лаборантом. Вона до того зненавиділа бідну Квакушу, що одного чудового дня вирішила віддати її для якогось там досліду. Лише дивом Квакуші вдалося вирватися з рук злої цариці і відшукати дорогу до свого затону.
А про те, скільки разів їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу Чаплю чи жорстокого й підступного Вужа — про це в затоні ходили легенди.
Квакуша Премудра кілька разів проквакшлялася і уважно поглянула на своїх численних нащадків.
— Отож, любі мої, слухайте, яку історію я вам зараз розповім, — повагом почала вона. — Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднішній, сиділа я на купині. Такій же, як і тепер. Раптом щось забриніло в повітрі, і велика срібляста стріла упала в болото просто переді мною.
— А що було потім? — запитало одне жабенятко і аж підстрибнуло з нетерплячки. — А чия це була стріла? Людська, еге ж?
Інші жабенята обурено зашикали на нечему і приготувалися слухати, що буде далі.
Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумілий тупіт, що з кожною хвилиною наближався до затону.
— Потім докажу, — квапливо квакнула вона. — А зараз — ховайтеся хто куди!
Затим Квакуша Премудра стрімголов описала широку дугу і першою бебехнулася в теплу воду затону. Численні нащадки заплюскотіли услід за своєю улюбленою бабунею.
По спокійній поверхні затону ніби град пройшов. Через хвилю все завмерло.
А ще через якусь хвилю з-за кущів верболозу вибігло двійко хлопчиків з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями.
Вони на бігу причіпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору.
— Таких хлопчисьок поміж людей кличуть кровожерними індійцями, — стиха проквакала Квакуша Премудра.
Оскільки в тутешній місцевості кровожерні індійці не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькаті очиці.
Кровожерні індійці зупинилися біля того місця, де переховувалися внуки і правнуки Квакуші Премудрої.
Вода в затоні була чиста і прозора, начебто шкільні вікна перед початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя сліпучо, мов маленькі білосніжні сонечка, палали водяні лілії. Над очеретом повільно здіймалися хмарки рожевої пари. За спиною у індійців повільно і розмірене, мов якась велетенська жива істота на відпочинку, шумів ліс.
— Ну як, Сірий, — подобається тобі це місце? — поцікавився індієць, що біг першим. — Я тут думаю проводити репетиції «Казки про попа і про наймита його Балду». А чом би й ні? Тихо, і ніхто не заважатиме.
— Місце чудове, — згодився індієць, якого назвали Сірим, і занурив одну ногу у воду. — Тепла, як у басейні. Скупаємось, Вітю?
— А ще я сюди приходитиму з вудочкою, — продовжував індієць Вітько. — Ти бачив, які в мене прекрасні риболовні гачки?
Сергійко посміхнувся.
— Ти вже мені їх сто разів показував, — сказав він.
Неподалік від хлопців схилилася над водою старезна верба. Одна з її гілок витяглася далеко над затоном, і це одразу ж відзначив зіркий погляд Капустіна.
— Чим не трамплін для стрибків у воду? — вигукнув він і подерся на вербу. — Цур, я перший стрибатиму!
Сергійко подивився на коріння старого дерева. Воно було геть підмите водою. Недовго, мабуть, лишилося жити цій вербі.
«Не завадило б закріпити його, — подумав він. — Огородити лозою, присипати землею. І тоді верба ще сто років простоїть».
Його дідусь жив у селі. І Сергійко, коли приїздив до нього, з задоволенням копався в садку.
А Вітько вже стояв на гілці.
— Дивися, як я зараз стрибну! Ластівкою, зрозумів?
Проте ластівка Вітькові не вдалася. Він ляснувся об воду животом. Точнісінько так, як це зовсім недавно зробила Квакуша Премудра.

Коли гулка луна після Вітькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадків:
— Тепер вам зрозуміло, від кого походить людина?
Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нічого не знали.
— Ех ви, — докірливо проквакала улюблена бабуся. — Людина походить від земноводних. А земноводні — це ми. Отже, людина походить від нас з вами.
— Від нас? — недовірливо перепитало найменше жабенятко. — Чому від нас?
— Хіба ти не бачив, як стрибнув цей індієць? — квакнула Квакуша Премудра. — Він же стрибнув точнісінько так, як стрибаємо ми, земноводні!
Більше Вітько не стрибав. Він усівся на березі і дмухав на свій почервонілий живіт.
— А в тебе, Сірий, непогано виходить, — похвалив він товариша, коли той випірнув з води.
— Це тому, що в мене досвід є, — пояснив Сергійко. — Я не раз стрибав з справжнього трампліна.
— З справжнього? — здивувався Вітько.
Ну й дивак цей Сергійко! Стрибав з справжнього трампліна — і нікому ні слова. А там же висота, ого яка! Ні, якби на Сергійковому місці був він, Вітько, — про стрибки з трампліна вже давно б дізнався весь санаторій!
— Зате я, Сірий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То він мені показав один спосіб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?
— Вільним, — відказав Сергійко.
Вітько зрадів. От зараз він відіграється за поразку на трампліні! От зараз він покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вільний стиль. Все одно, що ніякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!
— Давай наввипередки, — запропонував він. — До тих он водяних лілій і назад. Хто швидше допливе до берега, той і виграє.
І, не чекаючи товаришевої згоди, Вітько по самісінькому краю берега провів товсту риску. Зачекав, коли Сергійко стане поруч, і скоромовкою випалив:
— Один, два, три!
І одразу ж безнадійно відстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допоміг.
До того ж з'явилися водорості і пливти стало значно важче. Проте повертати назад ніхто не збирався і відважні плавці нищили під собою буро-зеленаву рівнину. Повільно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася доріжка з купами вирваних водоростей на ній.

 

КАРА

Барбула з самісінького ранку засів за великим корчем. Він підстерігав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову підстерігала недосвідчену рибну малечу біля дитячого садка. Тож господар затону вирішив раз і назавжди віднадити Зубатку від цього місця.
Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутністю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася і стрімголов кинулася в зарості.
Вниз по течії стрімко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помітила батька і ще здалеку закричала:
— А ти сидиш, так?
— Сиджу, — відказав господар затону і насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.
— Все відпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша і раптом заголосила на всю річку: — А мене, бідну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, аніж таке терпіти! Краще б вже мені, сиротинці, опинитися на суші в пекучий полудень! Ой, гірка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються наді мною, нещасною, ображають, кому тільки не ліньки!
«Ого! Тебе образиш, як же!» — з сумнівом подумав Барбула, а вголос запитав:
— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?
— Ага, ти навіть не знаєш нічого! Чи, може, тобі відомо, чому замовк мій телефон?
— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого він замовк?
— Тому, що це ти в усьому винен!
— Я? — Барбула ошелешено закліпав віями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слід?
Йому страшенно не подобалося, коли на нього піднімали голос. Погано, ой, як погано доводилося тоді крикунам. Одній лише Омаші все сходило з рук, перед нею взагалі все в затоні відступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дітьми завжди потрібно розмовляти спокійно, тихо і переконливо. Проте при зустрічі з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобі десять.
— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дітоньки, все, що вам тільки під руку попаде!»
— Про яких дітей ти кажеш?
— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лікуватися.
— Так я ж їх тільки здалеку бачив...
— Ах, здалеку! Тоді хоч подивися зблизька, що вони витворяють! І де — в моєму улюбленому підводному городі! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальні, а тепер вже й до городу дісталися!..
— З верби? — жахнувся Барбула і звівся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканців: ще при народженні вони обирають собі якесь дерево і ростуть разом з ним. І коли верба звалиться в річку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, коріння її наполовину вимите повіддю — ось-ось звалиться в річку...
— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.
По дорозі їм трапився Бухтик. Про несподіваний напад на город він вже знав.
— Не можу ніяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Ніхто її не бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею і поговорити можна як слід, і порадитися. Зовсім не те, що старша!
— А що з нею може трапитися? — роздратовано відрізала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається біля своїх джерелець. Нема того, аби старшій сестрі прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якісь там струмочки для неї понад усе! Навіть від мого телефону.
— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?
— А хто ним користується — ти чи я?
— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тільки тебе й чути.
— От бачиш! Значить, він мій власний.
З переможним виглядом Омаша відвернулася від спантеличеного брата і подалася туди, де був її город. За нею поспішили Барбула з Бухтиком.
Діставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег і полегшено зітхнув: його верба все ще трималася за землю корінням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетіла оскаженіла буря чи навіть сам ураган. Гірлянди водоростей жалюгідним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком і на задньому дворі... Навколо перелякано метушилася самовіддана охорона — гнучкі й спритні щипавки з міцними щелепами.
Довгі товсті стебла, котрі служили телефонним дротом, були розірвані на шматки.
— Бідний мій винахід, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навіть на краще — відтепер я хоч спокійно спатиму.
Трохи віддалік чулися голоси і плюскіт — то Сергійко та Вітько все ще воювали з водоростями.
Господар затону підкликав до себе Кусика, найбільшого з щипавок, і суворо запитав:
— Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звісно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он які величезні!
— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливість виправити свою помилку, чи то пак боягузтво... — Він тицьнув клешнею у напрямку друзів, що вже майже вибралися з водоростей, і наказав: — їх треба гідно покарати за все, що вони тут натворили!
— Буде покарано! — з готовністю відкозиряв Кусик. Проте тут же зів'яв: — А вони здачі не дадуть?
— Ти як гадаєш? — господар затону повернувся до сина.
— Гадаю, не дадуть, — сповільна відказав Бухтик. — Вони вас просто не помітять.
— Тоді інша справа, — сказав Кусик. — Охорона, за мною! — вигукнув він. Затим закрутив хвостом, як пропелером, і першим кинувся на порушників спокою в затоні.

Нарешті товариші пробилися до водяних лілій, і Вітько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.
— І звідкіля тут стільки водоростей? — дивувався він. — Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сірий, коли б не вони, я б тобі показав, що то за справжній морський батерфляй... Ой! Мене щось вкусило!
— Вкусило? — здивувався Сергій. — Що ж тут може кусатися?
— Хіба я знаю... Ой! Ай! Ой-ой-ой!
— А ти не жартуєш? — недовірливо поглянув на нього Сергійко. — Тут нічогісінько немає, одні водорості... — І зненацька майже по пояс вискочив із води: — Ох!
— Ай-ай-ай! — не вгавав Вітько. — Давай на берег!
І він з такою шаленою швидкістю запрацював руками, що збоку могло здатися, ніби над водою летить вертоліт.
— Тепер мене в цей затон і цукерками не заманиш, — сказав він, коли зупинився метрів за п'ять від берега.
— Слухай, Вітю, — звернувся до нього Сергійко. — Я маю розряд з плавання. Знаю всі стилі. Але такого ще не бачив. Як він називається?
Вітько почухав укушене місце, озирнувся на затон і чесно визнав:
— А хто його знає... Можливо, це був... рятівничий стиль.
— Може бути, — згодився Сергійко. — Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, які я знаю.

— Слабо кусали, треба було сильніше, — сказала Омаша щипавкам, коли ті повернулися назад. — Нічого, це їм так не минеться...
Затим вона обернулася до Бухтика і запитала:
— Можеш відремонтувати свій телефон?
— Так він же не мій, — відказав брат. — Він же твій. Ми ж тільки що говорили про це.
Омаша на мить замислилася.
— А хто його вигадав — ти чи я? — запитала вона.
— Ну, я, — визнав Бухтик.
— Он бачиш. Значить, ти його мусиш і ремонтувати.
Бухтик зітхнув і знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра — Омаша.

 

 

«ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ...»

Цілісінький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город.
Самої Омаші не було: ще вдосвіта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах.
Не було з ними і Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити свої джерельця без догляду.
— Все працюємо та працюємо, — незадоволено буркотів Бухтик. — Моє воно, чи що? А той, кому справді треба тут працювати, все по гостях плаває.
— Облиш, — поморщився батько. — Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.
— А я що? Я й виконую...
Бухтик випростався, зміряв очима Омашин город і незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потім він перевів погляд на берег і побачив Вітька Капустіна, який швидко наближався до затону.
— Батьку, глянь-но, хто до нас. іде!
Барбула поглянув і насупив чоло.
— Знову збирається щось накоїти. Мало йому місця на землі! Що ж, доведеться його зустріти так, як він на те заслуговує.
Господар затону владним помахом руки підкликав Кусикову охорону. Затим нарвав підводної жаливи і засів у ковбані під берегом.
Бухтик приліг поруч з батьком.

Проте у Вітька Капустіна і на думці не було ще раз лізти у воду. Він прийшов сюди для того, щоб у тиші і спокої провести репетицію. З собою Вітько приніс книжку пушкінських казок та уривок мотузки, що його вициганив у дяді Кості, санаторного слюсаря.
Він розмотав мотузку, затим усівся на моріжку, зазирнув до книжки і заклопотано забурмотів:
— Значить, кручу я цю мотузку, а Біс вилізає з моря і запитує... Я йому відказую отак... потім знову... Так, все ясно... — Вітько звівся на ноги: — А тепер — голосно і з виразом!
Немов батогом, ляснув Капустін кінцем мотузки по воді і грізним голосом почав:

Та от мотузкою хочу море морщить,
Та вас, прокляте плем'я, корчить...
[Переклад М. Т. Рильського.]

Від того дива Барбула міцно притиснувся до дна і вже й не знав, живий він чи мертвий. Старий водяник понад усе вірив у силу всіляких заклинань. А що Вітькові слова належали саме до заклинань — в цьому господар затону не мав ані найменших сумнівів.
А мотузка все описувала і описувала по воді зловісні кола. Інколи вона навіть торкалася голови господаря затону.
А за хороброю Кусиковою охороною давно і слід згинув.
— Чим же ми завинили перед ним? — злякано шепотів Барбула до сина. — За що нам такі напасті?
— Мабуть, за вчорашнє, — так же пошепки відповів Бухтик.
 
— Тс-сс... О! Знову починає...
Нарешті Вітько Капустін закінчив свою репетицію. Він склав мотузку кружалом, взяв під пахву книжку з казками, кинув на затон останній погляд — і подався геть.
Барбула довго ще сидів мовчки. Лише час від часу здригався від пережитого. Потім сказав:
— Він щось замислив. Голову даю на відсіч, коли не так.
— Може бути, — згодився Бухтик. — А може й не бути.
— В усякому разі, треба знову піти на розвідку. І негайно. Бо що, коли всім нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш?
— Треба йти, — згодився Бухтик і поглянув на небо. Але нічого втішного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем і не пахло.
— Може, ти попросиш лісовика Даваню? — запропонував Бухтик.
Та господар затону лише головою похитав.
— Це неможливо.
— Чому?
— Бо він ще вчора подався до сусіднього лісу і невідомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тоді, коли від нас нічого не залишиться.
— Значить, піду я, — повільно проказав Бухтик. — Більше нікому.
— Так, більше нікому, — з гіркотою підтвердив Барбула. — Аби ти змайстрував мені суходих — я тебе й не просив би ні про що! Сам би пішов туди!
— Але ж його немає...
— Так, немає, — зітхнув Барбула.
— Ну що ж, піду, мабуть, — зітхнув і Бухтик.
Він зачекав, доки сонце не сховається за найбільшою хмарою, і виліз на берег.

 

 

 

ЗНАЙОМСТВО

Сергійко сидів на лавці перед спальним корпусом і думав, чим би зайнятися.
Були ті чудові хвилини між ранковою прохолодою і полудневою спекою, коли сонячне проміння вже прогріло землю, та в тінь ховатися ще не хочеться. В такі хвилини, зрозуміло, найкраще поганяти м'яча на стадіоні, побігати наввипередки чи просто побродити по росяній луговій траві... Проте Сергійко тілько-но вийшов з рентгенівського кабінету і ще не вирішив, яке з цих занять йому найбільше до вподоби.
Сонце припікало все нещадніше, і Сергійко розстебнув комірець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бігти одному до річки не хотілося, а в душову не дістанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергійка виразно долітали часті удари молотка, брязкіт заліза, шум і плюскіт води, що лилася з крана.
Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати ліки.
Сергійко дістав з кишені пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподівано прослизнула поміж пальців і покотилася по доріжці. Довелося закинути її подалі в кущі, аби вона нікому, особливо тьоті Клаві, не мозолила очі.
— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотіти — мабуть, дядько Кость закрив усі крани і пішов.
«Почитати книжку, чи що, — знічев'я подумав Сергійко. — Так, це буде найкраще».
І в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепіт:
— Сергійку!
Сергійко прислухався. Може, то йому лише здалося?
Ні. Хтось його покликав знову.
Цікаво, хто б там міг бути?
Сергійко обійшов лавку, розсунув гілки бузку. І ледве не скрикнув від здивування.
Просто перед ним лежав на землі дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вікном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, ріжки...
Чужинець схопився руками за горло, начебто силився відірвати від нього чиїсь невидимі руки, і не зводив з хлопчика великих, палаючих очей.
Сергійко мимоволі зробив кілька кроків назад. Але тут же схаменувся.
«Може, це якийсь жартівник з драматичного гуртка», — подумав він і запитав:
— Ти на репетицію не запізнишся?
— На яку репетицію? — здивувався чужинець і тут же застогнав: — Ой-ой-ой... Води, Сергійку!
І в цьому вигуку звучав такий непідробний біль, що його годі було зобразити навіть найкращому акторові. Мабуть, незнайомцю і справді було дуже зле.
— Води...
«Не інакше, як у нього сонячний удар», — вирішив Сергійко. Він озирнувся, сподіваючись покликати когось на допомогу. І тут його погляд зупинився на відчиненому вікні душової.
— Лізь сюди! — скомандував він.
Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на підвіконня, і Сергійко підсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зріст він був не набагато нижчий від Сергійка.
— Так тут же немає ніякої води! — озираючись, хрипко промовив дивний гість.
— Як це немає?
Сергійко стрибком вибрався на підвіконня, тоді зіскочив на підлогу і відкрив кран.
— Ось бач...
Доказати Сергійко не встиг. Начебто вихор пролетів повз нього. Такий дужий, що Сергійка аж до стіни відкинуло. А дивна істота вже стояла під душем. Вона підставляла пружним струменям свої кошлаті плечі, долоні, закидала голову догори і, захлинаючись від жадібності, все пила і пила воду.
— Ти хоча б роздягнувся, — зауважив Сергійко, обтрушуючись від бризок, що летіли в усі боки. — Де ти бачив, щоб люди купалися в одежі?
— В якій одежі? — здивувалася істота. — Немає в мене ніякої одежі.
«Придурюється, — вирішив Сергійко. — Або, бідолашний, так у роль увійшов, що й вийти вже не може».
І тут він побачив таке, від чого на голові у нього заворушилося волосся. Замість звичайних людських ніг у цього чужинця були копитця... Отже...
Отже, репетицією тут і не пахло.

 

ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

А незнайомець вже простягав руку для знайомства. І на руці в нього були три пальці.
— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом відрекомендувався чужинець. — Барбула — то ім'я мого батька, господаря тутешньої річки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинстві я плавав не беззвучно, як інші діти водяників, а борсався так, що вода аж пінилася. А тебе кличуть Сергійком, я вже знаю.
І Бухтик посміхнувся до хлопчика такою приязною, довірливою посмішкою, що переляк, який тільки-но охопив Сергійка, почав щезати.
— А звідкіля ти мене знаєш? — запитав він.
Бухтик знову повернувся під душ.
— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вікна, — сказав він, — і підслухав розмову між тобою і тим, як його... Вітьком.
— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергійко. — Ти потім побіг до річки.
— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затоні.
При цих словах усміхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнішало.
— Я сюди, Сергійку, не просто так прийшов, — сказав він. — Я повинен дізнатися, яка небезпека загрожує нашому племені з боку того самого Вітька...
— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергійко.
Коли Бухтик розповів про те, як Капустін каламутив мотузкою воду затону і які грізні слова говорив при цьому, — Сергійко розреготався так, що в нього навіть сльози з очей покотилися.
— Що з тобою? — стривожився Бухтик. — Ти плачеш чи ти смієшся?
— Бухтику, то ж усе тільки гра! — нарешті видушив з себе Сергійко.
— Як гра? — отетерів Бухтик.
— А так. І ніяка небезпека вам не загрожує, її й не було.
— Оце здорово! — Бухтик аж підстрибнув з радощів. Нараз він пригадав щось, бо знітився. Потім поглянув на Сергійка і сказав: — Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тільки-но мене врятував від вірної загибелі і про небезпеку пояснив, — а я ж учора навіть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетіла на вас.
— Це коли ми з Вітею в затоні купалися?
— Еге ж.
— Пусте! Нам нітрішечки не було боляче.
— Так я тобі й повірив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.
— Чесне слово, не боляче. Ну, хіба що зовсім трішечки... Слухай-но, Бухтику... як ти стаєш... — Сергійко затнувся.
— Як я стаю видимим — ти про це хотів запитати?
Сергійко кивнув головою.
— Дуже просто. Що там у тебе в кишені?
— Пляшечка. З вітамінами.
— Так от — я беру звідсіля одну вітамінку, ковтаю її — і все гаразд! Правда, ще не дізнався, надовго її вистачає чи ні.
Бухтик знову пірнув під душ і став придивлятися до численних труб і краників.
— Що це у вас? — запитав він.
— Водогін, — пояснив Сергійко.
— Водогін, водогін... — повторив Бухтик. — Розумію. По цих трубах ви ганяєте воду... Ну як, швидко я в усьому розібрався?
— Швидко, — згодився Сергійко.
— Це тому, що я винахідник, — пояснив Бухтик. — Рівного мені в нашій річці немає. А ти чим займаєшся?
— Поки що нічим, — зніяковіло відповів Сергійко. — Я поки що вчуся.
— Хм, вчишся... А ще що ти робиш?
— Ще? Книжки читаю. Вірші всілякі.
— Вірші... — задумливо повторив Бухтик. — А які саме вірші?
Сергійко подумав-подумав і почав:

Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром...

Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику літеру О. Маленький чортик навіть хлюпатися перестав.
— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергійко дочитав вірша до кінця. — А ще знаєш?
— Знаю. От тільки зараз нічого не можу пригадати.
— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — І ці вірші я перекладу для всіх наших водяницькою мовою. Тобі відомо, що в нас, водяників, є своя мова?
— Я... — затнувся Сергійко. — Тепер знатиму. А цих... ваших... їх багато?
Бухтик лише посміхнувся.
— Вистачає, — відказав він. — Одна Омаша чого варта.
Зненацька в душовій потемнішало. Бухтик кинувся до вікна і радісно заплескав в долоні.
— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув він. — Тепер можна й до затону добігти. Батько, мабуть, місця собі не знаходить. А що я міг вдіяти? Нічого. На осонні я, Сергійку, й десяти кроків не зроблю. Та що я тобі кажу! Ти ж сам все бачив.
— А якщо хмара зійде з сонця тоді, коли ти бігтимеш до затону? — поцікавився Сергійко. — Що тоді буде?
— Буде погано, — сказав Бухтик, і його навіть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.
— То я тобі зараз... — Сергійко схопився з місця. — Я тобі зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собі на голову — і ніяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!
Сергійко вихором влетів до палати. Рушник — ось він! Ні, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей підійде!
Він хотів було вийти, як раптом за дверима почулися важкі кроки. Сергійко зачекав, поки вони трохи віддаляться, і обережно подивився в щілинку.
Коридором йшла тьотя Клава. Біля душової вона спинилася і почала прислухатися. Потім голосно постукала:
— Є там хтось?
Їй ніхто не відповів і тьотя Клава пробурчала:
— Знову ці забудьки воду не закрили.
І смикнула на себе дверну ручку.
У Сергійка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — і з нею станеться таке! Таке... Дуже навіть просто втратить свідомість. Хіба ж може людина залишитися спокійною, побачивши перед собою таку істоту, як Бухтика? Звісно, свідомість втратить. Або ще гірше — здійме такий крик, що весь санаторій збіжиться.
Однак все було тихо. А через хвилину двері душової відчинилися і на порозі з'явилася тьотя Клава.
Сергійко з полегшенням зітхнув — вигляд у тьоті Клави був зовсім не переляканий. Мало того; вона міцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усіх сил.
— Зараз же відпустіть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Відпустіть, а то гірше буде!
— А от ми подивимося, кому буде гірше, — відповідала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дізнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дітей несподівано зустрівся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?
— Пустіть мене, — вже жалібніше упрохував Бухтик. — Відпустіть, я більше не буду!
— Так я тобі й повірила, — відповіла тьотя Клава, не відпускаючи Бухтикового вуха.
І тут Сергійко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повітрі. Спочатку в нього розтанули руки. Потім розчинилося його кошлате тіло, голова...
Лише ноги все ще продовжували слухняно слідкувати за невблаганною тьотею Клавою.
Проте через секунду щезли і вони.
— Коли вже впіймався — то і відповідь зумій тримати, — повчала між тим тьотя Клава. — Зрозуміло тобі?
Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумів її Бухтик чи ні. І остовпіла, побачивши, що нікого немає. Очі її стали круглими, немов чайні блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.
— Що... що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це він подівся, той страхолюд?
Відповіді, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.
Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того місця, де тільки-но мав бути Бухтик. Затим поспішливо задріботіла до кабінету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.
Правду кажучи, Сергійко був здивований не менше, ніж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, і хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повітрі...
А через секунду перед Сергійком стояв геть спантеличений Бухтик.
— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав він. — Я ж їй нічого поганого не зробив!
— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергійко. — Коли щось не по ній — ой-ой-ой!
Він втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника і накинув його Бухтикові на голову.
— Хутчіш, Бухтику! — сказав він. — Тікай, а то зараз влетить нам обом!
Двічі повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через підвіконня, і вже знадвору до Сергійка долетіло:
— Я ще прийду. Ми ще зустрінемося, Сергійку!

 

СТАРІ ПРИЯТЕЛІ

З тієї хвилини, як Бухтик подався на розвідку до лісового санаторію, господар затону не міг знайти собі місця. Він без упину плавав уподовж берега і щомиті визирав з води, аби побачити, повертається його син чи ні.
І знову плавав, плавав...
— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нічим не зарадиш. Залишається лише чекати.
Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нікого з сторонніх не було поруч.
Барбула втомлено присів біля неї. Скосив погляд на коріння, що стирчало над поверхнею води, і відчув легкий біль всередині. Підводне коріння він, як умів, скріпив річковим намулом. А ось це, надводне... Навіть Бухтик не знав, яким чином його можна зміцнити, навіть старий приятель, господар навколишніх лісів, Даваня, не міг нічого порадити.
— Легко тобі так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же мені не побиватися — це ж єдиний мій син... Ет, і приспічило Давані саме в цей час податися до чужого лісу! Ет!..
Барбула завжди промовляв «ет», коли почував себе кепсько.
— Мусиш сподіватися на краще, — порадила верба.
І в цю мить з глибини лісу долетіло:
— Ку-ку!
І трохи згодом:
— Няв-няв!
Даваня, коли йому кортіло зустрітися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосіб.
Господар затону стрепенувся і почав пильно придивлятися до самітного берестка, котрий стояв трохи вище за течією. Вони завжди зустрічалися біля цього дерева.
А нявкання, без сумніву, долітало саме звідтіля.
— Нарешті! — вихопилося у Барбули. — Нарешті Даваня повернувся! Може, хоч він щось порадить!
І старий водяник стрімголов кинувся на поклик свого щирого приятеля.
А тим часом Даваня розходився що є духу.
— Ку-ку, няв, гав-гав! — кликав він Барбулу голосами всіх відомих йому птахів та звірів. — Му-у!
Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно він навіть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти. Він нібито підібрав поблизу лісової дороги надзвичайно цікаву книжку з малюнками. Лишилося хіба дізнатися, що в ній написано.
— Я осьдечки! — вигукнув Барбула, випірнувши поруч з берестком. — Ось де я, бачиш? А тебе де стільки часу носило?
Проте господар лісу з'явитися на очі чи бодай відповісти не поспішав. Замість свого приятеля Барбула угледів лише сучок, що, ніби павук по павутинці, легко ковзнув по стовбуру до нижньої гілляки.
Опинившись на ній, той сучок застиг на мить, затим почав швидко виростати в усі боки. Спочатку з'явилися чотири сучечки, два вгорі, два внизу. Нижні відростали куди швидше, ніж верхні. То були прудкі ноги лісового господаря.
«Вправно, ох і вправно у нього все виходить! — в захваті подумав Барбула, спостерігаючи за стрімким перевтіленням свого приятеля. — І де тільки навчився він цьому?»
Самому Барбулі так і не довелось осягнути премудростей всіляких перевтілень. Хіба що, та й то з неймовірними зусиллями, перетворювався він на такі кошлаті і безформні водорості, що плюнути хотілося, дивлячись на них.
А в горішній частині сучка, між іншим, почали вже вирізуватися тверді сухенькі плечі, жилава шия, нарешті з'явилася голова з густими зморшками і хитрими усміхненими очицями.
— Ось і я! — оголосив Даваня і усівся верхи на гілляку. Проте тут же, ніби схаменувшись, зірвався на ноги і оббіг навколо стовбура.
Барбула мимоволі розтягнув рота до вух: такою вже непосидючою істотою був його древній приятель. Нікому ні разу не довелося побачити непорушного Даваню.
— Ось він, я! — повторив Даваня, вигулькнувши з іншого боку стовбура. — Аби ти тільки знав, скільки в мене новин! Чекай... Що це з тобою? Невже ти не радий мені?
— Тобі я завжди радий, — відказав Барбула. — Тільки тут таке щойно трапилося! Слухай-но, ти мені друг?
Даваня почав стрибати на одній ніжці, затим на іншій.
— Ти ще сумніваєшся в цьому?
— Тоді прошу тебе зробити одну послугу. Треба негайно дістатися до сано... санаторію! Треба дізнатися, чи не трапилося чогось з Бухтиком.
— А він що — там хіба?
— Там. І давно пора йому повернутися звідтіля.
— Чого ж його туди понесло?
— Е-е, так ти, виявляється, нічого не знаєш? — здогадався Барбула. — Тоді слухай...
Новина була настільки цікавою, що Даваня кілька секунд не ворушився. Потім вигукнув «гоп-ля!» і спритно перестрибнув на іншу гілку.
— Гаразд, я зараз же вирушаю до того санаторію. Ось тільки якого вигляду я приберу перед тамтешніми мешканцями? Ану, Барбуло, мерщій заплющ очі! Тільки, дур, не піддивлятися!
Барбула слухняно зажмурився. А коли знову розплющив очі — Давані на дереві вже й сліду не було. Лише над піщаним береговим урвищем самітно стояла пишна квітка.
Барбула уважно розглядався на всі боки. Даремно, Давані ніде не було. Тоді він запитав:
— Ти куди подівся?
— Тут я, тут, — прошелестіла квітка. — Ось він, я!
При тих словах квітка плавно злетіла в повітря і перетворилася на метелика. А коли він підлетів до гілки, на котрій щойно крутився Даваня, — то вже був не метелик чи квітка, а справжнісінький пугач.
— Можу стати оленем чи вовком, — повівши очима вбік водяника, сказав пугач. — Тільки тоді всі діти збіжаться дивитися на мене і я ні про що не дізнаюся... Можна напустити в очі туману... Ні, все ж таки найкраще, мабуть, стати скромною квіткою. Тоді нікому з дітей і в голову не прийде зацікавитися мною, і я зможу безборонно дізнатися геть про все... Бувай здоровий, Барбуло, і не хвилюйся. Твій друг зробить все, що може!
Пугач плавно відокремився від гілки і безшумно полетів у бік лісового санаторію.
На узліссі Даваня вирішив присісти на найвище дерево, аби трохи огледітися і вирішити, як йому бути далі. І тут він загледів Бухтика, котрий щодуху мчав від санаторію до річки. Його голова була щільно закутана рушником, і від того син Барбули більше скидався на ведмежатко, в котрого розболілися зуби.
— Бухтику, спинись! — вигукнув господар лісу, коли той порівнявся з ним. — Що це тобі напнули на голову?
Бухтик не зупинився. Він лише махнув рукою і помчав своєю дорогою далі.
— Дивно... — збентежено пробурмотів Даваня. — Нічого не розумію. А тому... Тому мушу побувати там!

 

КВІТКА, ЩО НАКИВАЛА П'ЯТАМИ

І, напевно, розвідини ці закінчилися б для Давані щасливо, коли б не Вітько Капустін та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко. Вони саме поверталися з чергової репетиції і від нічого робити затіяли суперечку про те, хто з них знає більше всіляких незвичайних історій та випадків.
— А ще є «літаючі тарілочки», — говорив Васько.
— Пхе! — презирливо відгукнувся на те Вітько. — Про це нині кожній курці відомо... А я, коли хочеш знати, на власні очі бачив фотографію слідів снігової людини.
— Тих слідів я можу тобі зробити скільки завгодно, — не здавався Васько. — А от чи відомо тобі, що в Англії незабаром впіймають доісторичне страховисько?
— В озері Лох-Несс, — уточнив Капустін. — Коли його піймають, то назвуть Васьком Миколаєнком.
— Як дам! — зауважив Васько.
Проте Вітько не звернув на ці слова ніякої уваги.
— А чи відомо тобі, що квіти такі ж живі істоти, як і ми, люди? — запитав він.
Цього Васько не знав і тому промовчав.
— Брешеш, — нарешті виказав він свою особисту думку.
— Було б перед ким. Я тобі навіть журнал можу показати, де про це написано... Розумієш, нещодавно вчені з однієї країни вирішили дізнатися, можуть квіти щось відчувати чи не можуть. Вони обрали для досліду найкращу квітку. Одні вчені поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялі листочки. А інші, навпаки, кололи квітку голками, щипали її і взагалі всіляко збиткувалися над нею... І через місяць всі завважили, що коли до квітки підходили вчені, котрі доглядали за нею, — квітка прямо на очах розквітала. А коли з'являлися ті, хто її мучив, — квітка негайно зіщулювалася... Ну, що ти на це скажеш?
Васько стенув плечима.
— Мало що може бути... Треба провірити.
Довго шукати їм не довелося. Обабіч доріжки вони вгледіли самітну квітку з пишними пелюстками. Вона так і просилася, аби над нею провели дослід.
— Щось я цієї квітки раніше не бачив, — зауважив Васько.
Вітькові також здалося, ніби цієї квітки не було, коли вони йшли на репетицію. Проте вголос сказав:
— Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за відрами!
Хлопці наввипередки побігли до спального корпусу. Через хвилину, відсапуючись, вони з повними відрами повернулися назад.
Вода двома щедрими струмками полилася на квітку. Вітько спорожнив піввідра і запитав:
— Ну як, бачиш?
— Ні, — відказав Васько. — Дурниці це все.
— Лий ще!
Спорожнивши відра, хлопці присіли навпочіпки і стали пильно придивлятися до квітки.
Цієї хвилини налетів легенький вітерець і квітка ледь помітно поворухнулася.
— Бачиш? Вона дякує нам, — урочисто проголосив Вітько. — А я що тобі казав, га?
На цей раз Васько змовчав. А коли вітерець налетів знову, він схвильовано зауважив:
— Мені здається, що квітка прихилилася до мене.
І нагнувся ще нижче, аби пересвідчитися в тому, що квітка заприятелювала більше з ним, аніж з Капустіним.
— Стане вона до тебе прихилятися, — пирхнув Вітько. — Теж мені, цяця велика... Ану, відсунься, а то придавиш ненароком!
І він штовхнув суперника в плече. Той втратив рівновагу і полетів догори дригом. Але тут же скочив на ноги.
— Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмію, га?
Через хвилину обидва дослідники забули про свій дослід і покотилися по траві, підминаючи під собою все, що тільки траплялося на їхньому шляху. Нарешті Васько осідлав свого супротивника і запитав:
— Ну то як, будеш штовхатися?
— Відпусти, — сердито пручався під ним Вітько. — Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квітку.
Згадавши про неї, Васько квапливо піднявся і озирнувся.
Проте квітки не було ніде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала під сонцем. На всяк випадок хлопці підняли свої відра і подивилися під ними. Але й там не було нічого цікавого. Вони отетеріло витріщилися один на одного.
— Куди це вона поділася? — запитав Васько.

А в цю хвилину самітна і пишна квітка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квіток е п'яти) в напрямку до лісу, подалі від санаторію.
Зупинилася вона лише в неходженій гущаві і одразу ж перетворилася на лісовика Даваню.
— От так історія! — ошелешено приказував він, мацаючи боки і струшуючи з себе краплини води. — Ну, зачекайте, я ж вас... — Проте тут же зупинив себе: — Ні, нічого поганого я їм не зроблю. Вони ж не від злості таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лісовик, а справжнісінька квітка!

 

БІЛЯ ДЖЕРЕЛА

Лісова річка брала свій початок з маленького джерельця.
Прозорим дзвінким струмочком квапливо бігла вона через веселі, всіяні квітами галявини, з розгону пірнала під замшіле каміння і струхлявілі дерева. І знову з безтурботним дзюрчанням поспішала все далі й далі.
По дорозі вона зустрічалася з іншими річечками та струмками і врешті-решт перетворювалася в глибоку, повноводну річку. По цій річці стрімко пролітали білосніжні «Ракети», пропливали красені теплоходи, невтомно снували баржі-трудівниці.

І все ж ця могутня ріка брала свій початок з крихітного джерельця, захованого в глибині лісової гущавини.
Біля цього джерельця з самісінького ранку поралася маленька русалка Чара. Вона підбирала з дна шматочки кори, камінці, глицю, старе листя...
То була її робота.
Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмітилося б, здичавіло, і, може, не стало б тоді великої і могутньої річки.
Вода в джерелі завжди була прозорою і такою холодною, що у маленької русалки мерзли пальці. Тоді вона вибиралася на затінений берег і притискувала свої долоньки до каміння, що вже встигло нагрітися під сонцем.
І знову поверталася до свого джерела.
Разом з Чарою за джерельцем повинна була наглядати і її старша сестра Омаша. Проте вона й сама вже забула, коли востаннє вибирала з нього камінці й кору.
— Тут і одній робити нічого, — пояснювала вона молодшій сестриці, затим солодко позіхала і вкладалася на лужку біля джерельця. Або надовго щезала в якихось своїх справах.
Сьогодні Омаші теж не було. Вона сказала, що на неї чекає щука Зубатка.
— Ну й що з того, що вона полює у забороненому місці, — виправдовувалася Омаша, коли їй дорікали дружбою з хижаком. — Зате з нею весело.
І все ж Чара мало коли працювала на самотині. Нерідко до молодшої сестри припливав Бухтик, інколи забігав Даваня... А сьогодні на купині біля джерельця сиділа Квакуша Премудра.
— Спритні в тебе руки, ох, і спритні ж! — хвалила вона маленьку русалку. — А ще обережні, турботливі. — Подумала і додала: — І душа в тебе чудова. Не те що в Омаші.
— Звідкіля тобі відомо, в кого яка душа? — не відриваючись від праці, запитала Чара.
Квакуша Премудра в задумі пожувала губами.
— Це кожному видко. Особливо в свято Повного Місяця. Тоді всі ваші ніби просвітлюються зсередини. Точнісінько як це джерельце. А в Омаші неначе камінь тьмяніє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невірна. І немає в ній ні крапелини жалю чи співчуття.
— Ти помиляєшся, — Чара стала на захист своєї сестри. — Вона нікому нічого поганого не робить.
Квакуша знову пожувала губами.
— Через свою довірливість ти багато чого не помічаєш. Не бачиш, як її побоюються всі, хто проживає в затоні. Навіть Барбула, твій батько — і той не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб... Не одну сотню дрижаків ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбійниця вона, от хто. Жодної ікринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче.
При цих словах Квакуша підняла голову і прислухалася.
— Повертається сестра твоя, — квакнула вона і стрибнула в воду. — Що ж, попливу я краще до своїх внуків. Бачити її не хочу.
Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивині річки з'явилася Омаша. Що вона вміла чудово робити — так це плавати.
— Глянь-но, що я роздобула! — ще здалеку загукала вона. — Ось, бачиш? Чудова річ, правда?
На одному з Омашиних пальців виблискувала обручка з коштовним камінцем.
— Таких обручок ще ні в кого з наших немає, — хвалилася Омаша. — Хтось із людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла і подарувала мені. А я їй за це...
Зубатка попрохала, аби Омаша сповіщала її, коли і на який час Барбула іде із затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його відсутність...
Омаша хотіла розповісти про це молодшій сестричці, та вчасно схаменулася. Навіщо? Ще скаже, кому не слід, і тоді клопоту не оберешся.
— Взагалі це подарунок від чистого серця, — якомога байдужіше пояснила старша сестра. — А ще Зубатка пообіцяла трохи згодом подарувати мені чарівну паличку. Називається вона фарба для вій. її теж впустили у воду... Варто лише цією паличкою провести під очима, як в ту ж мить стаєш мальованою красунею! А я їй за це... Взагалі, це також буде подарунок від чистого серця.
Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула джерельце і перевела погляд на сонце.
— Мабуть, пора нам з тобою і відпочити, — вирішила вона. — А то я, признатися, добряче-таки втомилася.
Хоча по ній цього не було видно.
Старша сестра першою кинулася в бистрину і попливла вниз за течією. Чара ледве встигала за нею.
— Покажу цю обручку Бухтикові, — не вгавала Омаша. — І батькові покажу. Хай бачать, що мені дарують сторонні істоти. І нехай їм соромно стане...
На одному з поворотів річечка сповільнила свій біг і завиднівся затон, де мешкали водяники. Дрібні хвилі м'яко билися в піщаний берег. На глибині ледь погойдувалися водяні лілії.
Під цими ліліями, на світлому, чистому пагоркові стояв будиночок сестер.
Навколо затону панували тиша і спокій. Все ніби заснуло. Навіть невгамовне листя й те немовби підкорилося непорушній і солодкій полудневій дрімоті.
На березі, з того боку, де знаходився лісовий санаторій, гуляло кілька хлопчиків і дівчаток. Омаша насупила чоло, коли побачила їх.
— Не подобаються мені ці діти, — промовила вона. — Від них одні лише неприємності. Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мій город, я просто ненавиджу... Ох, хай тільки вони мені попадуться!
На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара мимоволі здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли вона настигала здобич.
Несподівано з боку дитячого садка долетів багатоголосий вереск мальків.
— А вони чого розходилися? — незадоволено запитала Омаша. — З-за цього вереску ніколи не можна спокійно відпочити!
Чара прислухалася.
— Здається, щось трапилося з Зубаткою, — сказала вона. — Чуєш, як вони кричать: «Зубатка... так їй і треба...»?
— О, моя блискуча паличка! — не своїм голосом заголосила Омаша і кинулася на вереск мальків.

— Сергійку, а ти бачив Чару чи Омашу? — запитала раптом Оля. — Коли б ти знав, як мені хотілося б подивитися на них! Особливо на Чару.
— Я знайомий лише з Бухтиком, — відповів Сергійко. — А русалок можна бачити лише під час їхнього свята Повного Місяця. Про це мені розповів Бухтик. А зараз хочеш послухати про те, що трапилося із Зубаткою?

 

 

 

РИБАЛКИ

Барбула майже з самісінького ранку сидів перед дзеркалом і милувався своїм відображенням. Гарним, дуже гарним було відображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у відповідь тут же показувало свого. Не встигнеш посміхнутися до нього — а у відображення рот аж до вух розтягувався від сміху... Все життя милувався б ним!
Зрозуміло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукіт і метушню під дверима.
— Хто там ще? — незадоволено запитав він.
— Це ми! — одразу пропищало кілька тоненьких голосочків. — Це ми, карасики! Рятуйте нас!
Барбула поспіхом притулив дзеркало до старого чобота і вилетів з житла.
На мить він зажмурився від сліпучого сонячного світла, що пронизувало затон до самісінького дна. А коли знову розплющив очі, то побачив, що на просторій галявині перед дверима його помешкання зібрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюків.
— Щось трапилося? — запитав Барбула. — Чи знову припливла Зубатка?
— Ні, — пропищав найменшенький серед тих, що зібралися. — Але це ще страшніше, ніж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спіймати?
— Зараз ми розберемося, що до чого, — відказав Барбула.
По дорозі мальки наввипередки розповіли йому про те, що на березі поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей і почали закидати до затону невідомих страховидл на ниточках, які шалено звивалися. І в них, мальків, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке...
Барбула заспішив. Він одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди і як називаються ті страховидла.
«Не могли собі пошукати іншого місця, — неприязно подумав господар затону про рибалок. — Хоча б вже всілися там, де полює Зубатка... Лише мальків наполохають...»
Проте коли він побачив, що на березі сиділи Сергійко і Вітько, його досада поступилася місцем перед веселою нетерпеливістю. «Добре, що прийшли саме вони, — подумав Барбула і посміхнувся. — Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в різні ігри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!»
Біля риболовних гачків вже зібралися всі. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятівного очерету і не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрі насправді були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавці, хизувався трохи старший за віком карасик.
— Ет, ви, — зневажливо проголошував він, — дрібнота зелена. Теж мені знайшли кого страхатися!
Зовсім недавно цей карасик був таким же мальком, як і всі, хто тут зібрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братиків і сестричок точнісінько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку.
— Чи знаєте ви, скільки я в своєму житті переплив океанів і всіляких морів! — безсоромно вихвалявся він, хоча насправді ні разу не покидав своєї малесенької лісової річечки. — Які урагани на мене налітали, які шторми! Ет, що ви в цьому розумієте, малявки!
На хвилину малеча забула про існування страховидл і не зводила захоплених поглядів з цього звитяжця.
— Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? — брехав карасик далі. — А це мені — тьху та й годі. Ось подивіться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвірінками!
— Зупинись! — крикнув йому Барбула.
Проте було вже пізно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка...

Вудочку злегка повело вбік.
— Тягни! — заволав Вітько. — Хіба не бачиш — клює!
Малюсінький карасик довжиною з мізинець описав в повітрі сріблясту дугу і впав поруч з рибалками.
— Оце так акула! — розреготався Вітько, хоча в душі страшенно заздрив своєму товаришеві. — Та що я кажу? Кашалот! Може, збігати за вантажною машиною?
Сергійко на те нічого не відповів. Він наживив вудочку і знову закинув її в річку.

З несподіванки малюки заціпеніли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тільки-но рвонувся їхній хоробрий старший братик. Вони не могли зрозуміти, що з ним сталося.
Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було.
— Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? — запищали малюки.
— Може, він зараз ганяється за іншими страховиськами?
— Він у нас дуже-дуже хоробрий, вірно?
— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?
— Ваш брат дурненький хвалько, а не сміливець, — відповів їм Барбула. — Тільки-но він постраждав. І постраждав тому, що тікав з моїх уроків.
Поблизу від них ледь-ледь похитнулися водорості і з'явилася хижа пащека розбійниці Зубатки. Жадібні очі злодійки втупилися і вже не могли відірватися від черв'ячків, що борсалися на своїх гачках.
— Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, — продовжував господар затону. Зубатку він не помічав. — Але піймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозуміло, що люди змушені вдаватися до всіляких хитрощів. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне і привабливе — і закидають його в річку. І всілякі дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду... А тепер, коли ми вже всі зібралися, я вам дещо покажу...
Барбула відламав невеличкий корінець від корча і штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся і...

— Клює! — вигукнув Сергійко. — Тягни!
Вітько з усіх сил смикнув вудочку. Проте на гачкові, окрім черв'ячка, нічого не було.
— І навіщо так репетувати... — незадоволено пробурчав Вітько. — Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку... Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.

Барбула втішено посміхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустіна.
— От бачите, — сказав він малькам після того, коли гачок знову опустився під воду. — Варто цьому черв'ячку хоч трішки погойднутися — як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрібно дуже й дуже обережно відкушувати принаду малесенькими шматочками... Ану, ти і ти, — господар затону вказав на двох мальків, — зробіть так, як я вас тільки-но вчив.
Підштовхуючи один одного, мальки нерішуче підпливли до риболовних гачків і відкусили по крихітному шматочку.
 
Гачки навіть не гойднулися. Замість того дуже захиталися водорості за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачків.
— Молодці. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших сміливців. — Отож, ви пересвідчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихід. Треба лише дотримуватися необхідної обережності. Так-так, обережність передусім! Повторіть, що я вам сказав.
— Обережність — передусім, — хором проспівали мальки.
— Ще раз...
— Обережність — передусім!
— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.
І тут Зубатка не витримала.
— Ні, це моє! — заволала вона і кулею вилетіла із водоростів. — Моє!..

Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетіло з Вітькових рук.
— Клює! — зарепетував він. — Сірий, допоможи!
Через хвилину на траві, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука і косувала на закляклих з подиву друзів злими вибалушеними очицями.
— Оце так щука! — тільки й спромігся сказати Вітько.

Зустрічати щасливих рибалок вибіг весь санаторій. Навіть Оля, якій Микола Володимирович вже дозволив підніматися з ліжка, підійшла до вікна.
А Вітько, надутий, немов першотравнева повітряна кулька, урочисто йшов по доріжці з щукою в руках.
Коли Сергійко через деякий час завітав до Олі, дівчинка запитала:
— Це часом не Зубатка?
— Вона, — підтвердив Сергійко. — Здоровенна щука, еге ж?
— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затоні буде тиша й спокій. — Вона трохи помовчала і додала: — І все ж мені здається, що Вітя трохи... задавака.
Сергійко мимоволі посміхнувся: точнісінько такі ж слова казав зовсім нещодавно про Олю і Вітько.
— Ти помиляєшся, — заперечив він. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — і я тобі про все розповім.

 

БУХТИК-ПЕРЕКЛАДАЧ

Вдома сина, звичайно, не було...
Господар затону усівся на плескатий камінь перед порогом і став чекати на Бухтика.
Він сидів і мимоволі милувався підводним життям затону. Тим життям, яке вже стільки літ він, водяник Барбула, охороняв.
В м'яких хитливих водоростях грали в піжмурки невтомні сонячні зайчики. По водяній поверхні хвацько ковзали жучки-плавунці. Заклопотано снували в усі боки павучки, личинки, дафнії та інший, рідний серцю дріб'язок.
Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й ґрунтовно снідали карасі. Кусикова охорона знічев'я грала в довгої лози.
«Це ж диво, а не життя!» — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасів, він відчув, що й самому не завадило б поснідати. Нехай і вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душі світло і радісно!
Барбула солодко потягнувся і хотів було приєднатися до карасів. Та в цю мить водорості перед будиночком захиталися, і на подвір'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.
Бухтик ішов і похитувався, немов осінній листок під вітром. Його вуста безперервно ворушилися, а напівзаплющені очі, здавалося, нічого перед собою не помічали.
«Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворів він часом?»
А Бухтик все йшов, і старому водяникові довелося відступити убік, аби не зіткнутися з сином.
І все ж Бухтик зіткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стіною власного будинку.
Стіна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба і ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звідкіля та взялася.
Бухтикова неуважність пояснювалася дуже просто. Він розробляв теорію перекладу на мову водяників.
При цьому Бухтик міркував приблизно таким чином: «Для того, аби людські вірші стали справді водяницькими, потрібно як слід розібратися в тому, чим саме люди відрізняються від підводних мешканців. Тут, як я розумію, ніяких складнощів не існує. Люди, наприклад, мають власну тінь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на суші, а водяники, навпаки, у воді. Звідсіля можна зробити висновок, що і до людських віршів потрібно підходити навпаки. Себто не з початку, а з кінця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом і ніяким іншим...»
Отак Бухтик і йшов. Отак він і міркував. І невідомо, куди б зайшов, якби не стіна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, і сказав:
— Синку, мене непокоїть твій вигляд. Ти геть змарнів. Може, тобі треба трохи полежати в ліжку?
Від несподіванки Бухтик здригнувся і лише тепер побачив батька.
— Навіщо мені те ліжко? — запитав він. — Що я там загубив?
— А хіба в ліжко треба лягати лише тоді, коли щось загубив? — слушно зауважив господар затону, — Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, відпочити. Бо в тебе й справді дуже втомлений вигляд.
— В мене вигляд такий, як завжди, — заперечив Бухтик і помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька ґуля. — Просто... ні, мабуть, ти цього не зрозумієш.
— Що ти таке верзеш? — обурився Барбула. — Це я не зрозумію?
Бухтик стенув плечем.
— Справа в тому, що я перекладаю вірші, — сказав він. — Тобі відомо, що це таке?
— Ще й як відомо, — відказав Барбула. — Хто, як не я, навчав тебе всіляким примовкам та заклинанням?
— Зачекай, батьку, — зупинив його Бухтик. — Тут зовсім про інше йдеться. Позавчора Сергійко прочитав мені такі вірші, такі вірші! Важко навіть сказати які! Тож я вирішив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?
Барбулі відлягло від серця. Підводне життя знову почало здаватися йому чарівним.
— Звісно, хочу! — сказав він. — А про що вони?
Бухтик не відповів. Він потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потім заплющив очі і поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед і вигукнув:
— Я ам!
Барбула відсахнувся.
«Ой, лишенько! — злякано подумав він. — Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Ні, зовсім мій хлопчик з глузду з'їхав!..»
Але тут Бухтиків голос почав звучати стишено і задушевно:
— Я ам елачан в узорг юлбюл...
Після цих слів Бухтик розплющив очі і задоволене поглянув на батька.
— Ну як, подобаються тобі ці вірші? — запитав він. — Я переконаний, що такого перекладу на мову водяників не зробив ще ніхто. Одне лише «юлбюл» чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Ніби на власні очі бачиш, як падають в нашу річку дощові краплини, ніби на власні вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!
— Слухай-но, Бухтику, — обережно, аби не образити сина, почав Барбула. — Я вірю, що юл-бюл звучить чудово. Більше того, я вірю, що ти зовсім здоровий. І все ж переконаний, що тобі треба негайно лягати в ліжко.
— Чому ти мені все про ліжко говориш? — образився Бухтик. — Я почуваю себе так добре, як ще ніколи не почував.
Барбула заперечливо похитав головою.
— Я не певний цього. Ну подумай сам: хіба може язик здорової істоти вимовляти такі слова, які я щойно чув? Не може.
— Нічого ти, виявляється, не зрозумів, — засмутився Бухтик. — Це ж переклад, невже тобі неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кінця до початку, і тоді кожен зрозуміє, про що йде мова.
Барбула наморщив чоло і з зусиллям проказав ті слова, котрі щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заясніло ніби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Від захвату він так ляснув Бухтика долонею по спині, що бідний винахідник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.
— Так це ж чудово! — вигукнув він. — Це ж просто дивовижно! Не розумію лише, чому тобі закортіло вивернути їх до невпізнання?
— Я їх не вивертав, — похмуро заперечив Бухтик. — Я їх лише переклав.
— От-от! Такі вірші — і перекладати! Ніби це річ якась. Ех, Бухтику, Бухтику... Перекласти такі вірші! «Люблю грозу в начале мая...» Це ж про нас, розумієш? Ми коли прокидаємося? В травні. А що нас розбуджує — пам'ятаєш?
— Чому це не пам'ятаю! — Бухтик навіть образився. — Пам'ятаю — перший весняний грім.
— От-от! — жваво підхопив Барбула. — А ти якийсь юл-бюл вигадав... — Господар затону замислився. — А той... твій Сергійко, він ще якісь вірші знає?
— О, він багато віршів знає, — з неприхованою гордістю за свого нового друга відказав Бухтик. — Він знає їх силу-силенну.
Барбула провів поглядом чимось заклопотаного малька.
— Кажеш, силу-силенну... Слухай-но, синку, я хотів би тебе запитати ось про що... Як ти гадаєш — ображається Сергійко ще на мене чи вже ні? Ну, за оту Кусикову охорону...
— Сергійко? Та що ти! Він вже й думати про це забув, — відказав Бухтик.
Погляд у Барбули прояснів.
— Ти тоді ось що... Запроси його колись сюди, до затону, — попрохав він. — Нехай ще почитає таких віршів. Щоб про нас були. «Люблю грозу в начале мая...» Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свій переклад?
Бухтик схилив голову.
— Та... читав, — знехотя зізнався він. — Сестрам читав.
— І що вони тобі сказали?
Бухтик схилив голову ще нижче.
— Нічого...
— Чому?
— Тому, що розбіглися хто куди. І слід їхній пропав...