Володимир Рутківський
ГАННУСЯ
(продовження повісті)
Завантажити текст повісті Володимира Рутківського "Ганнуся" (txt.zip)
|
|
Зміст: Продовження: Лист від мами |
|
Перейти на початок повісті Володимира Рутківського "Ганнуся"
ЛИСТ ВІД МАМИ
Того дня настрій у всіх був пречудовий.
Варто було з’явитися у садку і помахати листом, як мені одразу ж пробачили історію з квочкою. І, щиро признаюся, я дуже зрадів цій обставині. Адже що там не кажіть, а стовбичити в незатишному кутку напівтемної кухні — заняття не з найкращих.
Я з задоволенням приліг на теплу шовковисту травицю і захрумав великим яблуком «білий налив», що його зірвав для мене Коля. Наталочка негайно і собі таке замовила.
Коля сидів на дереві і, мов справжній горобчик, тихенько погойдувався разом з гілкою. А сам не зводив очей з Ганнусі, яка читала листа від матері.
Читала Ганнуся голосно і з таким хвилюванням, начебто давала урочисту пластунську клятву.
— «Добридень вам, рідна моя Ганнусю і Костю!»
— Це ти, виходить, рідна, — невдоволено зауважив я і пожбурив недогризка в кукурудзу, — а я — так собі, без назви… Не дуже ввічливо з боку твоєї мами…
— Що ти, Костю! — гаряче заперечила Ганнуся. — Даремно ти таке кажеш про неї! Моя мама дуже-дуже добра, іншої такої на всьому світі не знайти! А коли вже тобі так кортить знати — то ти у неї шановний. Мамуся так завжди своїм знайомим пише. Ось так: «Добридень вам, рідна моя Ганнусю і шановний Костю!..»
— Це інша справа, — сказав я. — Гаразд, читай далі
— «Пишу вам з далекосхідного села Чернігівка. А до цього я вже побувала в сусідніх селах: Іванівна, Веселий Кут, Тарасівна. Вражень так багато, що не знаю навіть, з чого почати. Як тільки тут дізналися, що до них приїхала журналістка з України, — мене ні на хвилину не залишали на самоті. Я навіть не мусила поселятися в готелі, бо місцеві жителі один поперед одного запрошували мене до своїх домівок. Повинна сказати, що таких гостинних людей мало де зустрінеш…»
— Непогано б і нам там побувати, — долинув з яблуні голос Миколки.
Ганнуся пересмикнула плечем — мовляв, не заважай! — і читала далі:
— «Інколи мені здається, що я нікуди й не їхала. Хати такі ж біленькі, як і в нас, садочки біля них, і всюди чути рідну мову. Та вийдеш за селище — і бачиш замість наших неозорих ланів сопки та тайгу. І дітей мало. Чи не тому всі їх тут люблять і пестять…»
— От би й нам туди, — зітхнув Коля.
— Тобі що — у Воронівці не подобається? — запитав я.
— Ні, чому ж… Але тут я вже все вивчив, а там ще не був. В самій лише тайзі чого тільки не побачиш… і, зрештою… — Коля від збудження навіть завовтузився на своїй гілці, — цікаво, як там дітей пестять.
— Ще й як цікаво! — палко підтримала його Наталочка і мерщій засунула руку до банки з малиною.
— «Погано лише те, що попестити їх майже нічим, — немов відказала Ганнуся на те словами своєї матері. — Саме лише печиво та цукерки лежать в тутешніх крамницях. Та й те не зовсім свіже. А коли раз на місяць завезуть повидло — тоді у дітей починається справжнє свято…»
— Пхе, повидло, — скривилася Наталочка. — Не люблю повидла. Варення смачніше.
І Горобчик чомусь замовк. Вирішує, очевидно, чи варто добиратися на край світу заради того, щоб тебе пригостили крамничним повидлом.
— Не заважай, Наталочко, — з докором сказала Ганнуся і знову взялася читати:
— «Тож заздрю я вам, і всі тутешні хлопчики та дівчатка теж заздрять. Вони дуже цікавляться, як ви там живете, яка риба водиться в Дніпрі, які звірі бігають в придніпровських лісах. Повинна сказати, що мене в кожному селі запрошували до школи, щоб я розповіла про Україну, Київ і, звісно ж, про вас…»
— Про нас? — зраділа Наталочка. — Про нас усіх? І про мене теж?
Я ствердно хитнув головою і приклав палець до вуст: не заважай, мовляв. А Ганнуся перегорнула вже третю сторінку.
— «Взагалі, тут чудово, — читала вона далі. — Весело й цікаво. Одразу за селищем за якусь годину можна назбирати повний козуб лохини чи, як ви кажете, голубики. Але навіщо вам ця голубика! У вас зараз абрикоси достигають, яблука, малина… Знаєте, про що я вчора мріяла? Бодай про одну ложечку навіть найнесмачнішого, на ваш погляд, варення! Ви, мабуть, вже й дивитися у своїй Воронівці на нього не можете…».
— Це мама про смородинове варення пише, еге ж, Костю?
— Може бути, — згоджуюся я. Що до мене, то я не те, що на смородинове, а й ні на яке інше варення дивитися вже не хочу.
— А далі мама нічого такого не пише, — сказала Ганнуся. — Хіба лише те, щоб я слухала тебе і бабусю.
І вона обережно, немов якусь коштовну річ, сховала листа в кишеньці свого фартушка.
Ми замовкли, роздумуючи над тим, що тільки-но почули від Ганнусі. Навіть непосидюща Наталочка — і та принишкла.
Першим порушив мовчанку Коля.
— А скільки в тій Чернігівці проживає людей? — поцікавився він.
— Важко сказати, — відповів я. — Але, мабуть, тисяч зо три буде. Я чув, що Чернігівка — одне з найбільших тамтешніх селищ.
— Немало, — сказав Коля. — Майже як у нашій Воронівці. А таких, як ми, скільки набереться?
— Ніскільки, — відказую Колі. — Таких, як ви, в усьому світі не знайти. Ви одні такі, єдині.
Коля навіть зашарівся від такої похвали. Все ж відступати не збирався:
— Та ні. Я не про це. Я питаю про тих, хто, як і ми, перейшов до третього класу. Чи до четвертого. Скільки їх у тій школі?
— Про таких мені, на жаль, теж нічого не відомо, — визнав я. — Може, тридцять, а, може, й сімдесят…
— І як же всі вони живуть без варення? — щиро здивувалася Наталочка.
«У НАС ЗБОРИ…»
От і все. Скінчилися наші тихі, спокійні дні. Але, зрештою, чи варто жалкувати за тим?
А в усьому, здається, винен Коля Горобчик. Нарешті він придумав, якою справою мусить зайнятися третій «А». Проте ще ніхто не може сказати, корисна вона чи навпаки.
Після того як Ганнуся закінчила читати листа від своєї мами, Миколка ще так довго розпитував мене про Далекий Схід, нібито я тільки-но повернувся звідтіля.
Я, звісно, розповів йому все, що знав сам. Та коли запитав, навіщо він про це розпитує, Коля ухильно відповів:
— Просто цікаво… — І додав, аби мені все ж таки дещо прояснішало: — Дорослих завжди можна побачити по телевізору. А от далекосхідних дітей чомусь ні разу не показували. І не казали, чи є там євшан-зілля…
Після цього Миколка щез.
Не було його після обіду.
Увечері теж не було.
Не прийшов Горобчик до нас і наступного ранку. Молоко принесла його бабуся. Вона поставила глечика на ґанок і заходилася скаржитися на свого онука:
— Як погнав удосвіта Маньку до череди, то й досі не повернувся… — При цьому бабуся подивилася на мене так, ніби в усьому був винен я. — Тільки й того, що сказав: «Я, бабо, повернуся не скоро, у мене, бабо, у школі справи…» А які, цікаво, можуть бути там справи? В школі ж бо канікули… Ні, геть мій онучок відбився від рук…
Почав я її заспокоювати, сказав, що у нинішніх школярів і під час канікул справ більше ніж досить. Проте, мабуть, погано заспокоїв, бо вона важко зітхнула і правила далі:
— Все вигадують щось та вигадують. Гасають, наче ошпарені. А немає того, щоб хоч хвилинку посидіти із старою бабою… От у наші часи…
Про те, що було в бабусині часи, я не розчув, бо вона стукнула хвірткою.
Вже й роса висохла на деревах, уже й сонце підбилося високо в небі — немає Колі!
— Не інакше як він образився на нас, — висловив я свій здогад Ганнусі. — Ви часом не посварилися?
Ганнуся з докором поглянула на мене.
— Як ти можеш таке казати? Ну, подумай сам, навіщо нам з Миколкою сваритися? Ні, ми з ним дружно живемо.
— Тоді я нічого не розумію, — визнав я. — Треба, мабуть, провідати його.
— Я вже провідувала. Тричі заходила до нього.
— Ну й що?
— Ще не повернувся, — відповіла Ганнуся і в її голосі почулася тривога.
Миколка прийшов до нас лише тоді, коли сонце вже звернуло на захід. І прийшов не сам, а привів з собою десятків зо три хлопчиків та дівчаток.
Вони викликали Ганнусю у двір і попрохали прочитати їм листа від матері. Ганнуся одразу погодилася і урочисто вголос прочитала мамину розповідь про далекосхідних дітей. А Миколка стояв осторонь. Вигляд у нього був якийсь врочистий і загадковий.
Я підійшов до Миколки і запитав:
— Ти не міг би пояснити мені, що це все значить?
— Та-а… Нічого особливого, — відповів Коля і чомусь відвів погляд убік. — Просто… їм цікаво дізнатися, як живуть українські діти на Далекому Сході.
— А як вони мають жити? — здивувався я. — Нормально живуть. Так, як і ви.
— Не зовсім, — заперечив Миколка, і вигляд у нього став ще загадковіший.
А школярі почали обговорювати листа. Особливо їх цікавило те місце, де йшлося про повидло та варення… Нарешті вони чемно попрощалися зі мною і подалися з двору.
Та наступного ранку вони знову викликали Ганнусю з хати. Цього разу з ними прийшла і класний керівник Віра Миколаївна, з якою я, до речі, вчився колись в одному класі.
Віру Миколаївну, здається, теж неабияк зацікавив цей лист…
А коли вони виходили з двору, то хором попрохали відпустити Ганнусю з ними. Мовляв, у них до Ганнусі дуже важлива справа.
Я, звісно, дозволив. І теж зібрався було разом з ними. Проте рудий хлопчина, той, що, неґречно розмовляв зі мною біля школи, зиркнув на мене з-під лоба і пробурчав:
— Вам не можна. У нас будуть наші збори, а не дорослі.
Від тих слів я відчув себе так, наче на мене відро холодної води вихлюпнули.
— Он як… Чому ж тоді ви берете з собою Ганнусю? Адже вона теж не з вашого класу. І навіть не з вашої школи. Правда, Колю? — звернувся я по допомогу до Горобчика, який стояв неподалік.
Але той лише невизначено хитнув головою. Дивно. Чого-чого, а такого я від Миколки не сподівався.
— Ганнуся нашого віку, — відповів замість нього все той же рудий сміливець. — А ви вже дорослий.
У мене навіть рука засвербіла, так їй закортіло посмикати рудого за його вихори. Все ж я стримався. Хіба що сказав:
— Тоді дозвольте побажати вам успіхів. Тільки ж дивіться, щоб Ганнусі не довелося червоніти перед мамою. І переді мною теж.
— Ні-ні! — палко вигукнув Миколка і навіть руки притис до грудей. — Чесне-пре-чесне слово, що їй червоніти не доведеться! Навпаки, вона…
Тут рудий штурхнув його в бік, і Миколка замовк.
Та найбільше мене вразила Ганнусина поведінка. Вона пішла з новими знайомими і навіть не помітила, що я залишився вдома.
Тієї хвилини я для неї, мабуть, зовсім не існував. А коли й існував, то точнісінько так, як оця — ось колода, на котрій я зараз сиджу…
«НА ВАРЕННЯ СІЛА МУХА…»
Коли Ганнуся повернулася зі школи, я вже впорався з домашніми справами і сидів перед телевізором.
— Ну як, закінчилися ваші збори? — запитав я, вимкнувши звук.
— Закінчилися, — ухильно відповіла Ганнуся.
Ця відповідь мене неприємно вразила. Адже дотепер між нами не було жодної таємниці.
- І що ж ви вирішили?
Та Ганнуся ніби й не розчула мого запитання. Вона сіла на канапу і втупилася в телевізор з таким виглядом, начебто її якийсь там хор цікавив більш за все на світі. А що, скажіть, вона могла почути, коли я тільки-но вимкнув звук!
— Гаразд, не хочеш розповідати, то й не треба, — сказав я.
Але якось не по собі стало. Все ж не чужі ми люди. Як не є, старі знайомі. І сюди разом приїхали…
Ну що ж, нехай мовчить, коли їй так хочеться. Але прийде ще коза до воза…
Надворі сокочуть кури, мама щось розповідає Наталочці і та весело сміється.
А в нашій кімнаті тихо. Сидимо начебто води в рот набрали, одне на одного не дивимося. І справді, немов чужаки якісь.
Першою не витримала Ганнуся. Вона зіслизнула з канапи, зазирнула мені в очі і сказала:
— Ти, будь ласка, не ображайся на мене, Костю. Але я зовсім-зовсім не маю права нікому нічого говорити! Навіть тобі. Бо це наш страшенний секрет!
— А тебе ніхто й не просить розповідати, — відповів я і розгорнув книжку. — Мовчи собі скільки завгодно. Мене ваші таємниці зовсім не цікавлять.
Ганнуся вражено подивилася на мене.
— Це ж чому не цікавлять? А раптом ми взяли та й вирішили щось важливе?
— А тому, що коли це таємниця, то про неї не обов’язково кричати на кожному кроці.
Замовкла Ганнуся. Бачу, набурмосилася трохи. Потім тихенько вийшла у двір. Крізь відчинене вікно я чув, як вона погомоніла з моєю мамою про погоду на завтра, затим оббігла навколо хати з Наталочкою.
І знову не витримала — через якихось п’ять хвилин заявилася до кімнати.
— Коли б ти тільки знав, що ми вирішили!.. Жаль лише, що про це не можна казати. Але ти, Костю, не хвилюйся. Це дуже-дуже добра справа. Ні моя мама, ні ти за мене соромитися не будете.
І в мій бік скоса позирає. Чекає, мабуть, що я від тих слів одразу повеселішаю.
Але тепер вже я роблю вигляд, ніби не чую, що вона там каже. Сиджу собі, гортаю книжку.
— Ото буде здорово, коли ми зробимо все, що задумали! Тільки це секрет, дуже-дуже великий секрет!
Я лише зітхнув. Негаразд чинить Ганнуся. Коли вже щось замислили, то треба тримати язика за зубами. Не годиться похвалятися чужими таємницями.
А Ганнусі, бачу, зовсім несила критися переді мною з тими секретами. Озирнулася вона на двері і шепоче:
— Хочеш, розповім тобі про все? — і знову на двері озирнулася. — Лише тобі одному. Хочеш?
Я лише стенув плечима:
— Це твоя справа…
Проте в останню мить Ганнуся стримала себе. Прикрила рота долонькою, потім відбігла до дверей і лише звідтіля проказала:
— На варення сіла муха
І занурилась по вуха! Ні, Костю, ніяких таємниць я тобі не видам! Не маю на це права. Ти краще подумай сам і здогадайся, про що йдеться у цьому вірші!
Нічого я не сказав на те. Вимкнув телевізора і пішов до себе в кімнату. А там сів і заходився думати над тим, як його провчити Ганнусю так, щоб і не образилася дуже, і зрозуміла, що похвалятися чужими таємницями негарно. Ось у мене самого тих таємниць стільки, що на весь клас набереться — а я нічого, мовчу…
Та з іншого боку, вона все ж таки молодець, втрималася в останню хвилину. Коли, звісно, не брати до уваги того віршика про муху, вуха та варення.
І я почав думати, причому тут муха з варенням. Але так ні до чого й не додумався.
ЧОРНА СТРІЧКА
Наступного ранку ми з Наталочкою вирушили з хати.
— Куди це ви зібралися? — ревниво гукнула Ганнуся нам навздогін.
Вона саме причісувалася перед дзеркалом. Поруч Коля Горобчик переступав з ноги на ногу, підганяв її. Вони, здається, запізнювалися до школи.
— Ось що, Ганнусю, — відказав я їй. — Домовмося так: від сьогоднішнього дня у вас свої секрети, а у нас з Наталочкою — свої. Гаразд?
Ганнуся застигла перед дзеркалом.
— Але ж, Костю…
— Ніяких «але», — відрізав я, і ми з Наталочкою вийшли з кімнати.
Таких очеретів, що ростуть навколо Воронівки, здається, немає більше ніде. Починаються вони одразу ж за лісом. І ліс цей старий-престарий. Там є такі товсті дерева, що навіть троє дорослих, взявшися за руки, не зможуть їх обхопити…
І всі ці дерева оберігаються. Я про це точно знаю, тому що мій дядько — лісник. Тут навіть гілку не можна зрубати без особливого на те дозволу.
Та коли б і був дозвіл — все одно нічого б не вдалося зробити, так високо підняли свої гілки ці велетні.
Внизу під ними просторо, немов у залі небачених розмірів. Тут видно все навкруги, окрім неба.
Та як на мене, кращого місця, ніж очерети на старих болотах, не знайти. Земля тут м’яко пружинить під ногами і здається, що не йдеш ти, а підстрибуєш, мов на батуті. Чистісінько тобі, як Колько Горобчик.
Над головою таємниче гомонять про щось своє очерети з бурими китицями. А коли зійти на круту воронівську гору і поглянути на них звідтіля, то можна подумати, ніби через мочарі марширують солдати. А куди саме — того не те, що з гори, а навіть з найвищого дерева, що росте на її вершині, не видно…
Поміж цими шеренгами інколи виблискують блакитні озерця. Час від часу поверхня затремтить і пропливе у своїх справах вічно заклопотаний водяний щур.
З тонким свистом налетить качина сімейка і одразу ж розчиниться в очеретах, рятуючись від орла чи яструба.
Зрідка повітря здригнеться від жахливого ревіння. Такого гучного, що навіть у найхоробрішого сміливця виникає непереборне бажання дременути, не озираючись, подалі від цього підозрілого болота… І мало хто знає, що то кричить всього-навсього невеличка пташина, яку називають водяним бугаєм.
А минулої весни в болото звалилося одне з найбільших дерев. Ніхто його не рубав і не підпилював, воно само зламалося, від старості. Мені розповідали, що коли Те дерево падало, то тріск було чути навіть в центрі села. А до нього звідсіля не менше двох кілометрів.
І зараз це велетенське дерево здіймалося над очеретами, мов незакінчений міст.
На ньому ми з Наталочкою і вирішили трохи перепочити.
Під нами виблискувало невеличке озерце з чорним дном і прозорою, не закаламученою водою. Поверхню навколо дерева покривала зелена ряска.
Спекота…
Я зачерпнув води і зволожив обличчя. Наталочка зробила те ж саме. Цього їй видалося мало.
— Хочу купатися, — сказала вона і заходилася знімати сандалики.
— Не можна тут купатися, — не дозволив я.
— Чому не можна?
— Бо дно дуже грузьке. Одразу ж зануришся по пояс в намул. А ще тут дуже багато всіляких щипавок та жучків. Так що не радив би я тобі знайомитися з ними.
Та хіба таким, як Наталочка, поясниш усе? Вони не повірять, доки на власні очі не переконаються.
Потрібно сказати, що болотяні мешканці здивувалися нам надзвичайно.
Величезна хрускотлива бабка, яка до цього дражнила жаб, плюхнулася на сусідню гілку і вражено втупилася в нас банькатими очицями. Роздивившись як слід, вона злетіла в повітря, затріпотіла прозорими крильми і чимдуж подалася кудись в очерети. Мабуть, спішила поділитися приголомшливою новиною зі своїми такими ж банькатими приятельками.
Не менше була вражена й золотава жабка, яка полювала за цією бабкою. Вона просто закам’яніла, коли побачила нас. Наталочка вже й рукою замахувалася на неї, і гілочки кидала — а жабка навіть не поворухнулася. Хіба що очима глипала. Та й то, коли гіллячка падала надто близько…
Наталочці знову закортіло полізти у воду, але зненацька поруч з її ногами розійшлася ряска і на поверхню вигулькнула чорна голова з маленькими холодними очицями. Глянула на нас і одразу ж зникла.
Наталочка відсахнулася з несподіванки.
— Ой, хто це?
Я швидко розгріб ряску в тому місці, де тільки-но випірнула голова. Проте було вже пізно. Ми встигли побачити лише сірий камінець, що, повільно загрібаючи лапами, опускався на дно.
— Це болотяна черепаха, — пояснив я Наталочці.
— А вона не кусається?
— Черепаха? Кусається, але не боляче… — Я подумав, що Наталочку не завадило б трохи налякати, щоб не кортіло їй більше лізти в болото, і додав: — А ось в деяких теплих морях живуть черепахи завбільшки з наш обідній стіл. То їм нічого не варт потягнути за собою людину на самісіньке дно.
Мовивши таку страхітливу новину, я скоса позирнув на Наталочку: чи не дуже злякалася? Ні, не схоже — все ще бовтає ногами у рудій воді.
— А оно-о, на очеретині, висить чорна стрічка, — вирішив тоді я лякати небогу далі. — Як ти вважаєш — то проста стрічка?
У Наталочки засяяли оченята:
— Ой! Я недавно загубила таку! Це її вітер аж сюди заніс, еге?
— Якби тк то!
Відламую від дерева шматок кори і жбурляю в бік «стрічки». Кора зачепила очеретинку і та дрібно затремтіла. Тієї ж миті лискуча чорна «стрічка» розправилася, ковзнула до води і, звиваючись, заспішила до протилежного берега.
— От бачиш, Наталю… Ця чорна стрічка, яку тобі закортіло дістати, насправді називається болотяною гадюкою. Вона грілася на сонечку, а ми з тобою сполохали її. А наполохані гадюки, знаєш, які злі?
Після цих слів Наталі перехотілося лізти в незнайому воду. Вона навіть вирішила, що зручніше їй буде за моєю спиною.
А тут іще в очеретяних заростях, зовсім неподалік, так заревів водяний бугай, що безстрашній Наталочці одразу заманулося опинитися на бабусиному подвір’ї.
Коли Ганнуся повернулася із школи, я сидів у своїй кімнаті і намагався працювати. А Наталочка осідлала лавку біля літньої кухні і розповідала бабусі про наші ранкові пригоди.
— То куди це ви ходили без мене? — запитала Ганнуся.
— Так, шукали всілякі пригоди, — якомога байдужішим голосом відповів я.
У Ганнусі навіть подих перехопило.
— Пригоди? І знайшли?
— Звичайно… Та коли тебе це так цікавить, розпитай краще у Наталочки. А мені, вибач, ніколи.
І я знову взявся до своєї роботи.
Ганнуся постояла ще з хвильку. Потім повернулася і повільно вийшла кімнати.
СЕРЙОЗНА РОЗМОВА
Я працював далі. Все ж інколи прислухався до того, що діялося за вікном.
— …і тоді чорна гадюка сповзла з очеретини і я-ак попливе до нас! — збуджено розповідала Наталочка. — А черепаха Тортила я-ак схопить її за хвоста, я-ак потягне під воду!..
Довго ще похвалялася Наталочка перед Ганнусею нашими пригодами. А коли, врешті, виговорилася, вони удвох зайшли до моєї кімнати.
— Що скажеш, Ганнусю? — запитав я і підвівся з-за столу. — Тепер тобі відомо, де ми були?
Мені здавалося, що зараз саме час повести розмову про справжню дружбу і відвертість, про те, як потрібно берегти свої і чужі таємниці й таке інше.
Але Ганнуся мовчала. Лише оглядала мою кімнату такими очима, ніби потрапила сюди вперше. Потім відійшла до вікна і припала чолом до шибки. Мабуть, побачила у дворі щось надзвичайно цікаве.
Але скільки можна роздивлятися те, що в тебе й так цілісінький день перед очима? І чому це ні з того ні з сього почали тремтіти її худенькі плечі? Невже в кімнаті так холодно?
Першою здогадалася Наталочка.
— Ганнусю, ти плачеш? — вражено запитала вона і зазирнула подрузі в очі. — А чому ти плачеш?
От тобі й маєш!
Тепер вже мені зробилося якось недобре. Не можу спокійно дивитися на те, як плаче дитина. Особливо, коли сам причетний до цього.
Ось що виходить, коли задумаєш когось серйозно, по-дорослому виховувати!
Я уявив собі, що зараз повинна відчувати Ганнуся, і в мене мурашки поповзли по спині. Далеко від домівки, від рідної мами та однокласників… Ой, як погано самітній людині в чужому краю! Так погано, що далі вже нікуди. Особливо, коли єдина близька людина відвернулася від тебе.
Але з іншого боку, я все ж таки мав рацію, чи не так? Бо хоч там як, а не можна залишати без покарання хвальків, у яких на язиці тільки й те, що чужі таємниці!
— Ось бачиш, Ганнусю, як воно негарно виходить, — заходився пояснювати я. — Сама вчинила не по-товариському, та ще й плачеш… Може, скажеш, я в усьому винен, так?
— Жорстока ти людина, Костю, — схлипуючи, обізвалася Ганнуся, — дуже жорстока.
Я вражено завмер. Такого мені ще ніхто не казав.
— Звідкіля ти це взяла? — нарешті промовив я.
— А звідтіля, що я не маю ніякого права виказувати тобі чужі таємниці, а ти міг би сказати, куди ви з Наталочкою зібралися! Міг, але не сказав…
— Так я ж хотів провчити тебе за твої хвастощі, невже ти цього не розумієш?
А то тільки й чути: «ми придумали», «наші секрети»! Хіба так роблять?
Ніби й не чула Ганнуся тих слів.
— А хто мені недавно обіцяв показати ліс і ваші очерети? — ледь стримуючи сльози, запитала вона.
— Ну, було таке… Але ж…
— А хто не дотримує своїх обіцянок? Хто мене цілими днями тримає під замком?
— Ну, Ганнусю, це вже занадто, — не на жарт образився я. — А з ким ти на річку ходила купатися? І скільки разів — не пам’ятаєш?
— А на болото не повів!
- їжаків майже щовечора розшукуємо?
— А на болото не повів! Не повів, не повів!
— Скільки разів у кіно ходили, не пам’ятаєш?
— А на болото не ходили ні разу! Де я тепер ту черепаху болотяну побачу, де? Жорстока ти людина, жорстока!
Замість відповіді я набрав повні груди повітря і заходився рахувати до десяти. Кажуть, що коли так чинити, можна заспокоїтися.
Рахую до десяти, а в голову всілякі думки лізуть. Ет, і навіщо треба було мені братися за виховання? І навіщо взагалі братися за те, в чому не тямиш?
— Заспокойся нарешті, Ганнусю, — примирливо пробурмотів я. — Ще знайдемо час і на черепаху подивитися, і на бабок, коли хочеш…
— Ні, не знайдемо! — у розпачі вигукнула Ганнуся. — Інших, може, й побачимо, а таких — ні! Я їх вже ніколи, ніколи не побачу!
І вона гірко заридала.
Наталочка, котра весь час прислухалася до нашої розмови, уважно поглянула спочатку на Ганнусю, потім на мене, — і зненацька заголосила так, що мені аж вуха заклало.
Я аж руками об поли вдарив. Ну, що ти вдієш з таким народом? Хоч бери та й собі плач разом з ними.
— Ану, плаксійки, геть звідсіля! — обурившись не на жарт, наказав я. — Нічого мені тут рюмсати через всілякі дрібниці!
— Це не дрібниці… — крізь сльози видушила Ганнуся.
— Все! — перебив я її. - І слухати нічого не хочу. Ідіть на вулицю і плачте там скільки влізе. А коли виплачетеся — тоді й побалакаємо.
Коли дівчатка вийшли з кімнати, я знову сів за стіл і обклався книжками. Але яка може бути робота після того, що тут сталося?
ГАННУСЯ ЗНИКЛА
За обіднім столом ми сиділи втрьох.
— А де ж це Ганнуся? — запитала мама.
— Ми з нею спочатку сиділи і плакали в малині, бо дядько Костя вигнав нас із хати, — охоче пояснила Наталочка. — Потім я полізла плакати на черешню, а Ганнуся внизу залишилася. А потім вона кудись пішла.
Мама підклала Наталі на тарілку тушкованої картоплі і з осудом поглянула на мене:
— За що ти її образив?
— Та так… — ухильно відказав я. — Власне, я її і не думав ображати. Просто ми трохи посперечалися.
Мама похитала головою і зітхнула.
— Дати б тобі доброї висіканки, — тільки й сказала вона.
Атож, може, й варто було б. Я підвівся з-за столу і подався до малинника.
— Ганнусю, де ти? Агов!
У відповідь ні звуку. Не інакше, сидить Ганнуся десь в кущах і плаче за черепахою та лупатими жабенятами.
— Вистачить тобі капризувати, — примирливо сказав я. — Ходи краще обідати!
Мовчанка.
Довелося мені облазити весь малинник.
Потім я шукав Ганнусю в повітці, на горищі, в кукурудзі, в школі. Її не було ніде.
Нарешті лишилася одна-єдина надія — всезнайко Горобчик. На щастя, він виявився дома.
— Ти Ганнусі не бачив?
— Коли саме?
— Години зо дві тому.
— Бачив, — відказав Коля. Він старанно випилював щось лобзиком і в мій бік навіть не дивився. — Вона сюди заходила… заплакана вся…
— Щось тобі казала?
— Ні. Тільки грошей трохи попросила. Обіцяла незабаром віддати. А вони мені зовсім не потрібні…
«Навіщо їй гроші? — здивувався я. — Ага, ось воно що: не хоче Ганнуся зі мною сидіти за одним столом, пішла до їдальні…»
— Слухай, — кажу Колі. — Ти не хотів би мені допомогти?
— А що саме?
— Треба розшукати Ганнусю і сказати, що досить їй ображатися. Нехай іде обідати додому.
— Гаразд, я її пошукаю, — пообіцяв Коля і почав збиратися.
Мамі я вирішив поки що нічого не говорити. Бо варто їй хоч трохи розхвилюватися — одразу почуває себе так кепсько, що хоч до лікарні вези… Отож довелося мені, як у нас кажуть, позичити очей у Сірка і сказати мамі, що Ганнуся вже пообідала у Миколки і вони подалися на річку.
І тут я згадав, що у Ганнусі теж є гаманець з грошима. Мама дала їй для всіляких дрібних витрат…
Прожогом кидаюся до Ганнусиної кімнати. Гаманець мав лежати у шухляді столу. Там, пам’ятаю, було п’ятдесят гривень. Та ще стільки ж позичив Коля. Навіщо Ганнусі так багато грошей одразу?
Проте гаманця на столику не було.
Не було також і Ганнусиної сумки.
І тоді мені стало все зрозуміло.
Я похапцем написав мамі записку, аби не хвилювалася і не чекала нас, бо ми з Ганнусею затіяли одну дуже важливу справу (бідний Сірко!). Потім одягнувся і нишком, щоб ніхто не бачив, подався за ворота.
Біля автобусної зупинки, куди я, захекавшись, прибіг за якихось п’ять хвилин, вже крутився стривожений Миколка. Він повідомив, що Ганнуся ні до їдальні, ні до крамниці не заходила, що її бачили отут, на зупинці. А поїхала вона кудись чи ні — невідомо.
— Тоді передай, дуже тебе прошу, бабі Насті, що ми з Ганнусею поїхали до міста, — сказав я, відводячи погляд убік. — Нехай вона не хвилюється. Зрозумів?
— Гаразд, передам, — погодився Миколка. Молодець, все розуміє з півслова! Навіть більше, бо трохи згодом, коли підходив автобус, він сумовито запитав:
— Ганнуся назавжди поїхала, так?
— Не знаю, — щиро признався я.
Коли автобус дістався до обласного центру, почало сутеніти. Насамперед я обійшов автобусну станцію. Але Ганнусі так і не знайшов.
Тоді я подався на залізничний вокзал. Там відшукав чергового міліціонера і запитав, чи не зустрічав він, бува, дівчинку років дев’яти-десяти з коротко підстриженим русявим волоссям і в білих сандаликах?
— Гм… — в задумі проказав міліціонер і забарабанив пальцями по пряжці. — А в що вона одягнена?
Тепер вже задумався я.
— Або в костюмчик, зелений такий, з червоними квіточками, або в платтячко — біле, з синіми смужками. Чи в сарафанчик, теж у синю смужку… Вона, розумієте, нікого не попередила про від’їзд…
— Дивися ж ти, яка самостійна, — похитав головою міліціонер. — Ні, такої дівчинки я не зустрічав. Всі з мамами або з татами були… Але не варто вам так переживати, — поглянувши на мене, співчутливо додав він. — Якщо тільки ваша дівчинка десь тут — чесне міліцейське, ви її побачите рівно через дві хвилини!
Міліціонер приклав руку до козирка, підбадьорливо підморгнув і швидкими кроками кудись подався.
Пройшло дві хвилини. Міліціонер не повернувся.
Пройшло десять хвилин. Ні його, ні Ганнусі.
Нарешті, бачу, з’явився він в протилежному кінці вокзалу. Ще здалеку ніяково розводить руками — немає Ганнусі.
— Та ви не хвилюйтеся, — все ж підбадьорює він мене. — Знайдеться ваша дівчинка, нікуди не дінеться… А вона в нашому місті вперше чи як?
— Та ні, ми з нею були тут тижнів зо два тому, — відказав я. — Коли їхали в село, до моєї мами.
— І яким транспортом ви добиралися сюди? — цікавиться міліціонер далі.
— Літаком до Києва, потім теплоходом по Дніпру…
— Отакої! Чому ж ви раніше про це не казали?
Міліціонер ляснув руками по колінах і аж присвиснув. Однак тут же схаменувся і засоромлено озирнувся навкруги: мабуть, міліціонерам не дозволяється на посту свистіти і ляскати себе по колінах.
— Ви ж її зовсім не там, де треба, шукаєте! — продовжував він. — Вашу дівчинку потрібно шукати на річковому вокзалі, і більше ніде. А коли б ви приїхали поїздом — то лише тут. Повірте мені, бо на такі справи я вже маю неабиякий нюх.
— Але до нашого міста можна й поїздом добратися, — заперечив я. — І Ганнуся знає про це…
Міліціонер лише посміхнувся на ці мої слова.
— І все ж раджу вам їхати на річковий вокзал. І будьте спокійні — якщо Ганнуся з’явиться тут, то до вашого прибуття нікуди не дінеться!
І він знову ввічливо відкозиряв мені.
До річкового вокзалу я дістався, коли вже добряче посутеніло.
Біля безлюдного причалу погойдувалася на темних хвилях білосніжна яхта з опущеними вітрилами. Трохи далі жваво підстрибувало кілька простих моторних човнів.
Я пройшовся туди-сюди уподовж яхти, потім рушив до приміщення вокзалу.
В залі чекання панували напівтемрява і тиша. Старенька прибиральниця неспішно шворгала шваброю. Поодинокі пасажири, чекаючи своїх рейсів, куняли в глибоких кріслах. Над спинками тих крісел виднілися картузи, лисини та різнокольорові хустки.
І ніде жодної дитячої голівки.
Я повільно проходив уподовж рядів крісел і відчував, що з кожним кроком сили мої сходять нанівець. Ну що я тепер скажу Ганнусиній мамі? А власній? І де тепер шукати далі її — маленьку дівчинку в незнайомому нічному місті?
Останні крісла — немає нікого…
От і все. Попереду лише пофарбована у зелене стіна з затемненою нішею посередині. А в тій ніші ледве вгадується дерев’яна лавка.
І на ній, підклавши під голову знайому мені сумку, неспокійно ворушиться уві сні дівчинка в білому з синіми смужками платтячку…
ЩЕ ОДНА СЕРЙОЗНА РОЗМОВА
Знесилено опускаюся поруч з нею. Відчуття таке, ніби пробіг без перепочинку кілометрів з двадцять.
— Хто ж це тебе навчив спати в сандаликах? — перевівши подих, вимовляю перше, що спадає на думку.
— Це ти, Костю? — крізь сон посміхнулася Ганнуся і з зусиллям розплющила очі. — А мені таке було приснилося…
І нараз замовкла на півслові.
Ні, Ганнусю, нічого тобі не приснилося. Все це відбувається насправді. Он вже й прибиральниця, шворгаючи ганчіркою, повільно наближається до нашої схованки. Треба підніматися.
Виходимо на привокзальну площу. В обличчя нам дмухнув вогкий річковий вітерець, і Ганнуся зіщулилася від холоду. Я кинув погляд на її сумку і запитав:
— Ти хоч взяла з собою щось тепле? Светра абощо?
Вона лише винувато схилила голівку.
Я накинув на її плечі свою куртку, і Ганнуся, закутавшись в неї, немов маленький зарюмсаний принц, терпляче чекала, поки я ловив на привокзальній площі рідке в такий пізній час таксі.
Мені пощастило. За кілька хвилин ми вже поверталися до Воронівки.
Таксі вихоплювало фарами з напівтемряви то кілька людських постатей, то дерево, то чимось стурбованого пса, якому раптом забажалося перебігти вулицю перед самісінькими колесами.
Нарешті машина вибралася за місто і виїхала на широкий і довжелезний міст через Дніпро. По обидва боки від нас повільно пропливали червоні сигнальні буйки.
Потім ми обігнали поїзд, з’їхали з мосту і одразу ж увірвалися в щільну завісу лісового туману. Машина сповільнила швидкість, застрибала на вибоях, і нас загойдало, немов на крутих морських хвилях… Ганнуся все тісніше притискувалася до мого плеча.
«Знову заснула бідна дитина…» — співчутливо подумав я. Проте Ганнуся несподівано заворушилася і стишеним голосом запитала:
— Чому ти мене не пожалієш?
Я лише зітхнув. Ой Ганнусю-Ганнусю, коли б ти хоч трохи здогадувалася, як я стримуюся від цього зараз! Я вже ж було ледь не розпрощався з тобою…
Проте вголос лише сказав:
— А ти як гадаєш — треба тебе жаліти після всього, що сьогодні сталося?
Ганнуся тихенько шморгнула носиком.
— І все ж пожалій, будь ласка. Як моя мама…
Вона взяла мою долоню і легенько провела нею по своїй голівці.
— Якби ти тільки знав, як мені було страшно, тоді б зовсім-зовсім не картав мене… — ледь чутно додала вона.
— Я теж страшенно переживав за тебе, — визнав я. — А ще почувався дуже ображеним.
— Чому ображеним? — запитала Ганнуся.
— Бо я гадав, що ти хоч трішечки поважаєш мене. Та виявляється, це зовсім не так.
— Що ти таке кажеш, Костю?! — обурилася Ганнуся. — Я тебе дуже, дуже…
— Неправда, — заперечив я. — Коли б ти поважала мене хоч крапелиночку, то сказала б, куди йдеш. Чи написала. Наприклад: «Костю, я образилася на тебе, тож вирішила їхати додому…». А ти вчинила не по-товариському… — Я трохи промовчав. — Ти навіть не уявляєш собі, як ми всі хвилювалися за тебе! І якби не здогадалися, куди ти поїхала, то підняли б на ноги все село…
— Навіщо?
— Як «навіщо»? Шукати тебе. І в полі б шукали, і в лісі, і в річці…
Ганнуся здригнулася.
— Ой, не кажи так!
— Гаразд, не буду… А от чи подумала ти про те, що київським катером ти б додому не доїхала? До нас же річка звідсіля не прокладена.
— Я вже подумала про це… Але тільки…
— Гаразд, припустімо, добрі люди допомогли б тобі дістатися до твоєї домівки. А далі що? Приходиш додому, а там двері зачинені, ніхто на тебе не чекає. І ключів немає… Правильно я кажу?
Ганнуся промовчала.
— От і сиділа б ти під дверима день, ніч… — вів я далі. — А ночі, хоча зараз і літо, все ж холодні, як на твою одежу…
Ганнуся тихенько схлипнула. Напевно, уявила себе під дверима зачиненої домівки. Покинутою всіма, голодною…
— І що це ви так лякаєте дівчинку? — не витримав водій. — Переночувала б у сусідів, та й по тому.
— Звісно, можна було б, — згодився я. — Це нехитра річ — переночувати у сусідів тиждень-другий. Але як ти гадаєш, Ганнусю: чи зрадіє твоя мама, коли довідається, що ти вчинила?
— Не знаю, — ледь чутно промовила Ганнуся. — Може, і не зрадіє. Швидше навпаки.
— Ото ж бо й воно, — сказав я.
Таксі ми зупинили неподалік від маминої хати. Треба було домовитися, що ми їй скажемо, чим виправдаємо таку довгу відсутність.
Ми підійшли до хвіртки і зупинилися: біля неї щось біліло.
Я запалив сірника.
Притиснувшись спиною до дверцят, міцно спав Горобчик Коля…
РЕМІНЬ
Ганнусі мама лише виговорила, а от мені знову довелося стояти в кутку…
Ми все ж вирішили нічого не вигадувати, а розповісти мамі так, як воно було насправді. Бо як не є, а все ж закінчилося добре.
— Ой, коли б то ти був маленьким, — зітхнула мама і показала на широкий батьків ремінь, що висів на цвяшку.
Добрячий це був ремінь. Старий, із шкі- ри-сириці виготовлений. Я його ще з дитинства запам’ятав.
Як добре бути дорослим!
НЕЩАСТЯ
Лихо не ходить поодинці.
Не встиг я освоїтися в кутку, як виявилося, що Ганнуся ще з ночі почувається зле. Болить голова, ноги — наче ватяні, а в животі часом шпигає так, що з Ганнусиних вуст злітає стогін.
Моя мама стурбувалася неабияк. Вона негайно дала випити Ганнусі якогось скріплюючого зілля і послала мене по лікаря.
Лікар, дебелий дядько з густими пшеничними вусами, прибув одразу. Він приклав Ганнусі до чола свою широченну долоню, подивився їй ув очі, зміряв тиск і пульс, тоді пригладив вуса пальцем і сказав:
— Все зрозуміло. Ваша дівчинка отруїлася.
— Але ж вона нічого такого не… — почала мама.
Проте я одразу здогадався, що справа не в домашніх харчах.
— Ганнусю, а що ти їла, коли була в місті? — запитав я.
— Нічого такого, — над силу відказала Ганнуся. — Хіба що у однієї бабусі купила пиріжечок. І грушку.
— А воду пила?
— Пила, — зізналася Ганнуся
— З-під крана?
— Так…
— Все зрозуміло, — сказав лікар. — Кошівка з тими пиріжечками стояла на асфальті. І, мабуть, під спечним сонцем. Чи не так?
Ганнуся схилила голову.
— А грушка була зелена, — провадив лікар. — Від таких грушок і в дорослого розладнається шлунок. Особливо коли їх запивати водою з-під крана.
Проте виписувати піґулки лікар не квапився. Він вважав, що мама моя на цій хворобі знається краще від нього.
— Минулого літа мій син теж з’їв щось не те, — сказав він. — А я саме в район поїхав. То ваша мама дала йому якийсь свій відвар, і він за день одужав. А моїми ліками він би три дні лікувався.
Все ж він порадив нам якомога довше утримуватися від звичайної їжі і пішов.
А Ганнуся почала лікуватися.
Спочатку вона поводилася, як всі звичайні хворі. Лежала в садку на розкладачці і гортала книжку. Та незабаром почала все частіше поглядати у бік літньої кухні. І я її розумів, бо зі мною теж таке було: як тільки я намагався утриматися від їжі, одразу з’являвся такий апетит, що, здається, і вовка з’їв би. Хоча за хвилину до цього навіть дивитися на ту їжу не міг.
— Їсти хочеться? — запитав я.
— Так, — визнала Ганнуся. — Я ж іще зранку нічого не їла. Ні, ще з учорашнього вечора.
— Нічого не вдієш, доведеться терпіти, — поспівчував я їй.
Трималася Ганнуся напрочуд мужньо. Вона навіть перестала озиратися у бік літньої кухні, де поралася моя мама. Вона навіть не запитала, що у нас було на обід. Навіть коли Наталя почала оповідати, які смачні були млинці з сиром, вона не зронила й слова. Лише судомно сковтнула слинку.
Вже кілька годин ми сидимо в садку. Я читаю уголос про пригоди Тома Сойєра. Краєм ока бачу, як у сусідньому городі походжає Миколчин батько. Він часто так робить перед тим, як після обіду знову повернутися на роботу. Наразі я завважив, як він нагнувся раз, другий. А тоді почув його голос:
— Сусіде, у вас огірки ще не виросли?
— Здається, ще ні, — обізвався я.
За хвилину Миколчин батько з’явився у нашому дворі. В його руках було кілька свіжих огірочків.
— Пригощайтеся, — сказав він і простягнув огірочки нам з Ганнусею. — Перші в цьому році.
— Ганнусі не можна, — відказав я. — Вона нездужає.
А от від свого огірочка я не відмовився. Та й хто б міг відмовитися від такого зеленого пухирчастого дива з поросячим хвостиком з одного боку і жовтою квіточкою з іншого? А що вже за пахощі йшли від нього!
Я не втримався, відкусив шматочок і навіть очі заплющив від насолоди.
— Ну й смакота! — вихопилося у мене. — Відро таких огірків з’їв би!
— Я теж, — згодився Миколчин батько.
І раптом замовк. Навіть жувати перестав.
Я озирнувся. Ганнуся з усіх сил намагалася не дивитися у наш бік. Вона вдавала, ніби взагалі не чула, про що ми балакаємо. Лише по її змарнілому личку повільно скочувалася сльоза.
Мене неначе шпигнуло щось. Бідна дитина! Як то їй, що майже добу і макової росинки в роті немала, вислуховувати такі похваляння дорослих!
Схоже, що й Миколчин батько подумав про те ж саме. Бо нараз винувато прокашлявся, заховав недоїдений огірок за спину і сказав:
— Ну, я те… піду, мабуть.
— І огірки свої нещасні забери з собою, — сказав я. — Бачити їх не можу! А я, Ганнусю, голодуватиму разом з тобою.
Звісно, Ганнуся не хотіла, аби я страждав разом з нею. Проте видно було, що вона неабияк втішена з мого вчинку.
ЯК НАЙКРАЩЕ ГОЛОДУВАТИ
Голодувати можна по-різному. Можна сидіти — отак, як оце ми сидимо з Ганнусею, — і мовчати. Можна вголос мріяти про те, що ми їстимемо, коли нам дозволять це зробити. А можна придумати і щось цікавіше.
— А нумо, Ганнусю, сперечатися, — сказав я. — Наприклад, ти будеш хвалити… скажімо, борщ, а я, навпаки, лаятиму його. І той, хто згодиться з іншим, програє.
— Ага, — здогадалася Ганнуся. — Це те ж саме, що складати вірші. Тільки трохи інакше. Тоді… ти знаєш, Костю, як я люблю борщ!
— Подумаєш, борщ, — скривився я, наче кисличку скуштував. — Там сама лише капуста, та морковка, та бурячки. Це для кроликів добре, а для нас, Ганнусю, нічого кращого немає від картоплі з тушкованим м’ясом.
— Пхе, — відказала Ганнуся. — Теж знайшов, що хвалити! Та такого жодна корова не їстиме! А от молочний кисіль — оце справжня смакота!
— І ніяка то не смакота! — заперечив я. — Особливо коли помилково замість цукру всипати до нього солі. Я одного разу так зробив і донині дивитися на той кисіль не можу. Ні, вареники з вишнями куди смачніші!
Сковтнула Ганнуся слинку раз, другий. Проте здаватися не збиралася.
— Неправда, — сказала вона. — Вареники з сиром набагато кращі.
Тут уже сковтнув слинку я, бо понад усе люблю саме вареники з сиром. Особливо, коли поруч блюдце з вишневим варенням. Та не поступатися ж перед Ганнусею!
— Помиляєшся, найсмачніше — це полуниці в сметані!
— Фе, — заперечила Ганнуся, — малина з вершками куди смачніша.
Звісно ж, сперечалися ми так, аби не почула моя мама. Бо, чого доброго, візьме й перестане готувати те, що ми оце так несправедливо гудимо.
Усе ж вона чи то щось почула, чи то лікувала за своїм методом, але ми на обід отримали по шкляночці рудого відвару та по кілька ложок вареного рису.
Те саме ми отримали і на вечерю.
А наступного ранку, коли мені снилася гора тушкованої картоплі з м’ясом і помідорно-огіркові джунглі, в двері тихенько постукали.
То була Ганнуся. І судячи з її жвавого личка, вона вже одужала.
— Ти спиш, Костю? — запитала вона — А ми з бабунею вже піввідра огірків зібрали!
Я НЕНАВМИСНЕ ПІДСЛУХАВ
Я саме працював, коли мою увагу відволікли чиїсь кроки. А потім і приглушені голоси. Мабуть, то повернулися зі школи Миколка з Ганнусею.
Підводжуся з-за столу і навшпиньках, щоб не завадити розмові, підходжу до вікна. Ну звичайно, Миколка з Ганнусею, більше нікому. І розмовляють вони, схоже, не першу хвилину, бо встигли вже трохи посваритися. Це було видно з того, що Ганнуся сиділа на гойдалці спиною до Колі. Вона завжди так робила, коли сердилася на когось. Мовляв, бачити тебе не хочу…
Горобчик підпирав стовбур груші і, хоча вигляд у нього був дещо винуватий, все ж здаватися не збирався.
— Ну чим ти ще незадоволена? — запитував він. — Ми ж при тобі вирішили, що про все знатиме лише Віра Миколаївна. І більше ніхто з дорослих.
— Все одно, — вперто стояла на своєму Ганнуся. — Все одно не розумію, чому це Кості не можна нічого розповісти. Він же зовсім наш, невже ти забув, як ми колорадських жуків збирали чи квочку ловили?
— Нічого я не забув, — буркнув Горобчик і заходився збивати лозиною росу з куща порічок. — Я все пам’ятаю. Але ми з тобою — то одне, а клас — то зовсім інше. І дядько Кость для них чужий.
— Так це ж поки що…
— А крім того, він ще й дорослий.
— Ну й що з того? — не втихомирювалася Ганнуся. — Відколи це дорослим нічого не можна розповідати? У вашій школі всі так роблять чи тільки ви?
Я вже давно здогадався, про що йшла мова і кого саме захищала Ганнуся. Щоправда, я й не уявляв, перед ким вона мене захищала і чи потрібен мені цей захист. Проте, на всяк випадок, подумки подякував їй за добре серце.
А Горобчик все ще опирався.
— Тому не можна їм казати, що вони самі візьмуть та й зроблять усе, а ми лише дивитися будемо… — Тут він почухав лозинкою ногу і додав: — Та коли хочеш знати, я з самого початку був за дядька Костю.
— І правильно, — схвалила Ганнуся. — Бо хто ж, як не він, підкаже нам, що і як треба робити?
Але що саме вони збираються робити — про це Ганнуся не прохопилася й словом.
Миколка знову почухав ногу.
— Та… Вітько Бубна каже, що вистачить нам Віри Миколаївни. Що двоє дорослих — то вже занадто.
— Ну, гаразд, — Ганнуся зробила вигляд, ніби згодилася з Горобчиковими доказами. — Віра Миколаївна, звісно, покаже, що і як. Але хто нам підніме з землі отого важенного казана, хто його на плиту поставить і замурує? Ви ж уп’ятьох вчора ледве-ледве зрушили його з місця. А Костя он який дужий — аж вісімдесят кілограмів важить.
— Вісімдесят? — перепитав Горобчик і надовго замислився. Він навіть власні ноги залишив у спокої, так збентежила його моя вага.
— А ще дрова треба колоти, — не відступала Ганнуся. — І не якісь там гіллячки, а товсті-претовсті колоди і корчі… Хто з вас це може зробити, га?
Коля наче води у рота набрав. Думає про щось.
— До того ж Костя із своїми однокласниками садив перші дерева у шкільному садку, — переконувала Ганнуся. — От прийде він до нас і скаже: ану, гетьте з мого саду, бо не ви його садили! Що тоді ви робитимете, га?
«Молодець, Ганнусю!» — ще раз похвалив я її і дав собі слово честі, що при першій же нагоді накуплю для неї найсмачнішого морозива, і стільки, скільки вона забажає. А не впорається вона з ним — я залюбки їй допоможу.
Горобчик тим часом заходився чухати в задумі власну потилицю. Я ледве втримався, аби не простягнути з-за фіранки руку і не допомогти йому в цій нелегкій справі.
— Що ж, доведеться ще раз поговорити з хлопцями, — згодився він нарешті.
Тепер уже Ганнуся замислилася.
— А що, коли ваші хлопці не згодяться? — запитала вона. — Тоді і я не піду!
— Згодяться, — заспокоїв її Горобчик. — Пам’ятаєш, скільки минулого разу було за дядька Костя?
— Дванадцять, — сказала Ганнуся. — І чотирнадцять проти.
— От бачиш. А ми тоді ще не балакали ні про казан, ні про дрова…
Я навшпиньках відійшов від вікна і почав одягатися.
Цікаво, куди це вони збираються мене запрошувати? І навіщо їм здалися оті казани та дрова? І чому саме я повинен ними займатися?
Я так замислився над цими питаннями, що й не завважив, як одягнув сорочку задом наперед.
ТАЄМНИЦЯ ПРОЯСНЮЄТЬСЯ
На просторому шкільному подвір’ї цього разу панувало справжнісіньке стовпотворіння.
Хоча це лише так мовиться — стовпотворіння. Насправді ніяких стовпів тут ніхто не творив і навіть не витесував. Не було також ні сокир для витісування, ні колод для стовпів. Лише біля спортивного майданчика височіла радіощогла з жовтоблакитним прапорцем на шпилі.
А ще на подвір’ї було безліч дітей. Може, з двадцять, а може, й п’ятдесят набереться. Хіба ж їх порахуєш, коли вони гасають в різні боки, мов ті метеори?
До того ж стояв такий гамір, що хоч вуха затуляй.
Оце все, взяте разом, і називається стовпотворінням.
А тут ще з шкільного репродуктора на повну потужність гримнула журлива пісня:
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
Чогось болить моє серце,
А сльози не ллються.
Ганнуся, котра тільки-но привела мене сюди, на хвилинку зупинилася біля воріт. Вислухала пісню до кінця і зворушено похитала голівкою:
— Яка ж гарна пісня! Навіть плакати захотілося…
Я поліз було до кишені, аби подати їй хустинку, проте Ганнусі вже перекортіло плакати. Вона випустила мою руку і з криком, який на мить заглушив гучний репродукторний грім, з розгону кинулася в те стовпотворіння.
А я стояв біля воріт і розгублено озирався на всі боки.
Добре, що на подвір’ї, крім мене, виявилася ще одна доросла людина.
— Ти можеш пояснити, що все це означає? — запитав я у Віри Миколаївни, яка командувала тим стовпотворінням.
Я вже казав, що ми з Вірою Миколаївною свого часу навчалися у цій школі, і навіть в одному класі. Пам’ятаю, я ще в неї з ґумки стріляв. Прив’яжеш, було, ґумку до двох пальців, зів’єш клаптик паперу і — плюсь їй в потилицю!.. За те, що не давала списувати задачі.
Здається, саме від мене і пішла ця звичка — стріляти ґумкою — по нинішніх школах. Дурна, скажу вам, звичка. Негарна. Особливо, коли тебе самого у вухо поцілять.
— Не маю права пояснювати, — сказала Віра Миколаївна. — Ти краще у Ганнусі про це запитай.
— Та вже запитував, — признався я.
— Ну й що?
— Нічого. Теж не каже.
— Молодець Ганнуся, стійка вона людина, — похвалила її Віра Миколаївна. — Що ж, мушу натякнути, коли сам не можеш здогадатися. Повинна сказати, що все почалося з листа Ганнусиної мами… Чому це ти посміхаєшся?
— Тому, що далі можеш не говорити. Я вже здогадався, в чому справа.
Віра Миколаївна недовірливо подивилася на мене.
— А ти не помиляєшся? — запитала вона. — Може, поділишся зі мною своїми здогадами?
— Будь ласка…
Я нишком озирнувся, аби пересвідчитися, чи нас ніхто не підслуховує, і сказав:
— Ви збираєтеся…
А що саме вони збираються робити — я прошепотів їй на вухо.
Віра Миколаївна на знак згоди хитнула головою, а потім додала:
— Хоча спочатку Миколка пропонував надіслати євшан-зілля. Але клас вирішив, що не завадило б додати і щось смачненьке…
— Але не можу зрозуміти, — перебив я Віру Миколаївну, — де ви дістанете стільки фруктів? А посуд хто вам дасть, а цукор? А хто варитиме?
Віра Миколаївна подивилася на мене, мов на якесь дошкільнятко.
— Доброму ділу і випадок сприяє, - пояснила вона. — Ми випадком дізналися про лист Ганнусиної мами, випадком почали збирати скляні банки, а вчора я випадком зустріла голову кооперативу і він згодився подарувати нам кілька мішків цукру…
— Все це чудово, — згодився я. — Але де ви дістанете стільки фруктів? Теж на випадок надієтеся?
Віра Миколаївна знову піднесла пальця до вуст, аби я не кричав на все подвір’я. Потім відповіла:
— Атож. Надіємося.
— Нічого не розумію…
— Справа в тому, що за кілька хвилин сюди повинен випадково зайти директор школи і зовсім випадково оголосити: «Ось вам, діти, шкільний фруктовий садок. Ви в ньому повні господарі. Робіть з цими яблуками та вишнями все, що хочете…». Як бачиш, скрізь — лише випадковості. А так — ніхто з дорослих ні про що навіть не здогадується!
— А якщо директор випадково не прийде або скаже щось не те?
— Цього не може бути, — запевнила Віра Миколаївна. — Ми вже з ним випадково домовилися.
Я навіть засміявся. Від радощів за нас, дорослих. От, виявляється, які ж ми все-таки завбачливі люди! Жаль лише, що випадково. А вголос сказав:
— Знаєш, Віро Миколаївно, я тобі зараз дуже заздрю.
— Це ж чому? — здивувалася вона. — Бо маєш он скільки хлопців та дівчаток. З ними, я думаю, тобі ніколи не доводиться нудьгувати.
Віра Миколаївна засміялася.
— Що правда то правда.
ГАННУСИНІ ВІРШІ
У цю мить хтось легенько шарпнув мене за рукав. Озираюся — Ганнуся.
— Щось трапилося?
Ганнуся вибачилася перед Вірою Миколаївною за перервану розмову (от якою ввічливою стала!) і простягнула мені невеличкий аркуш паперу.
— Прочитай, будь ласка, — попрохала вона.
— Що це?
— Вірші. Мені доручили їх скласти.
Беру того аркушика і читаю:
Далекі друзі, пийте з чаєм,
Ласуйте ложкою й рукою.
Вам подарунок незвичайний
Киває сумно головою…
— Ну, як тобі цей вірш подобається? — запитала Ганнуся, коли я закінчив читати. — Гарний вірш, правда?
Мені вірш, одверто кажучи, не сподобався. Але як їй про це сказати делікатніше, щоб не дуже образилася? Чого доброго, знову почне збиратися додому.
— Розумієш, Ганнусю… — обережно починаю я, — взагалі-то перші два рядки — ще так собі.
Ганнусине обличчя видовжилося.
— Чому — так собі? — запитала вона.
— Тому що ті далекі друзі, гадаю, не такі поросята, як ми з тобою.
— А при чому тут поросята?
— Як «при чому»? Ось читай: «Ласуйте ложкою й рукою…». Ну, ласувати ложкою — це ще зрозуміло. А от рукою… Хто ж це тебе вчив їсти варення рукою? Чи, може, ти у ведмедя навчилася?
Ганнуся густо зашарілася. А тоді підозріло подивилася мені у вічі і запитала:
— А звідкіля ти, Костю, знаєш про варення? Хто тобі про нього сказав?
— Розумієш… — нерішуче почав я.
І хто мене смикав за язика? Тепер доведеться викручуватися, бо коли Ганнуся з новими друзями здогадаються, що ми, дорослі, теж дещо знаємо, — їм, мабуть, вже не так цікаво буде готувати свій подарунок…
То ж довелося робити, як у нас, дорослих, кажуть, невинні очі:
— Про яке варення ти говориш? То я просто так сказав… випадково. Для прикладу… Отож, Ганнусю, з першими двома рядками ще сяк-так можна погодитися. Але решта — зовсім невдалі. Чому, скажи мені, ваш подарунок повинен кивати головою, та ще й сумно?
Покопирсала Ганнуся землю сандаликом, зітхнула важко та й відказує:
— Тому що… шкода нам його.
— Що? Подарунка вам шкода?
Ганнуся лише зітхнула. І всі, що прислухалися до нашої розмови, теж почали зітхати.
— Чому це шкода? — наполягав я.
— Бо вони його їстимуть… — відповіла замість Ганнусі найменшенька з дівчаток, здається, Юля Гаврилюк, — …без нас.
— Як же ж вам не соромно! — обурився я. — Ех ви, а ще в друзі набиваєтеся!
Дехто почервонів, дехто схилив голову. Ганнуся теж почервоніла, проте голову не схилила. Вона подивилася мені у вічі і чесно призналася:
— Ти правильно кажеш, Костю. Але сам знаєш, що я навчилася складати лише перші рядки. От коли б ти трохи допоміг…
— Звичайно, я не проти, — згодився я. — Але тоді це будуть уже не твої вірші. До того ж, дехто може сказати, що я, дорослий, знову втручаюся у ваші справи.
Ганнуся розгублено озирнулася на своїх нових товаришів, тоді знову перевела погляд на мене.
— То що ж робити?
— А ти уяви собі, що перші рядки вже склав хтось інший, а тобі треба закінчити вірша. І в тебе обов’язково вийде, ось побачиш!
— Гаразд, — нерішуче сказала Ганнуся. — Я ще подумаю.
Вона підійшла до мене після зборів, на яких директор подарував третьому «А» шкільний сад. І підійшла не сама. За її спиною войовниче тупцював Коля Горобчик із своїми приятелями та приятельками.
Тепер на аркушику було написано ось що:
Далекі друзі, пийте з чаєм
Після уроків та розваг.
Цей подарунок незвичайний
Вам третій «А» приготував!
— А тепер як? — ревниво запитала Ганнуся.
— О, тепер інша річ, — визнав я. — І все ж можна придумати ще краще…
— І нічого не краще! — мов по команді, загаласували Горобчикові приятелі та приятельки. Сам Миколка, ясна річ, вигукував чи не найгучніше. — Навіть дуже добре, просто відмінно!
А рудий хлопчина — отой, що не пустив мене на перші збори — великими літерами переписав цього вірша на зворотному боці якогось плакату. І весь третій «А» заходився вчити його напам’ять.
Я махнув рукою і зітхнув. Тоді випадково витарабанив на плиту важенного казана.
Після того ще раз зітхнув і послав Горобчика по сокиру. Треба було випадково наколоти дров.
ПОРЯТУНОК
— Завваж, що кожен з них лазить по деревах, як та мавпа, — попередила мене Віра Миколаївна. — Та варто їм зустрітися удвох на одному дереві — чекай неприємностей… То ж дуже прошу тебе: будь насторожі!
Вона сказала це після того, як я встановив казана, нарубав дров і за те був обраний старшим відповідальним по збиранню ягід.
— Бо тільки ви можете перенести аж два кошики зразу, — сказав хитрий Коля Горобчик. Йому напевно було відомо, що старший відповідальний відповідає не так за збирання ягід, як за їх перенесення з саду до плити.
Ці його слова і вирішили мою долю. Здається, задоволеним залишився навіть рудий хлопчина, якого, виявляється, звали Вітьком Бубною. В усякому разі він поплескав Миколку по спині, щось прошепотів йому на вухо, і вони заіржали, мов два жеребчики.
Віра Миколаївна мала рацію — хлопчаки чудово лазили по деревах. Не встиг я озирнутися, як вони вже вибралися на найвище верхів’я і, немов ті шпаки, заходилися скльовувати вишні. Одну в посуд, іншу — до рота.
Кісточки, як здавен повелося у нашій Воронівці, летіли в сусіду.
Та незабаром стрілянина їм обридла і дехто затіяв на дереві гру в квача. А Коля Горобчик і рудий Вітько Бубна стали на товсту гілку, що росла метрів за три від землі, і заходилися штовхати один одного руками. Ніби це й не гілка зовсім, а спортивна колода на шкільному стадіоні…
У мене навіть під серцем замлоїло, коли я побачив таке змагання.
— Що це ви затіяли, довгоносики? — заволав я і кинувся до них. — Негайно припиніть! Ви що — покалічитися хочете?
Хлопці зверхньо поглянули на мене.
— Ми завжди так граємо, — відповів рудий. — А коли що — за гілки хапаємося. Бачите, скільки тут гілок?
— Хлопці, з таким не жартують, — попередив я їх. — Ще раз побачу щось подібне — миттю відішлю до дівчат кісточки з вишень вибирати. Зрозуміло? Бо хто тут старший — я чи ви?
Хлопці незадоволено перезирнулися.
— Казав же я тобі… — пробурмотів рудий, і вони розлізлися по різних гілках.
Незабаром кошики наповнилися великими червоними ягодами. Відніс я їх до плити, зібрався було погомоніти трохи з Ганнусею і Вірою Миколаївною, аж раптом чую — на вишнях здійнявся страшенний галас. Підхопив я порожні кошики і мерщій назад.
— Що тут трапилось?
Проте і без слів все було зрозуміло. Вітько Бубна, що й без того добряче мені набрид, якимось дивом зачепився джинсами за сучок. Висить, підчеплений за пояс, як метелик на шпильці. Руками та ногами вимахує, намагається хоча б за щось вчепитися, але нічого з того не виходить, бо ж спиною до гілки висить… А сучок, на який він так загадково нахромився, тонкий не лише для мене, а й для будь-якого хлопчини, котрий поліз би на допомогу. І з землі не дістати, бо, кажу, метрів зо три буде, не менше.
У мене навіть в очах потемніло з переляку. Не за себе, звісно, а за Вітька. Проте, аби не викликати ще більшого переполоху, навмисне бадьорим голосом кажу:
— Що, дострибався? От і помахай тепер руками, може, літати навчишся.
А в самого аж серце заходиться: а раптом не витримає сучок чи джинси тріснуть?
— Що будемо робити? — запитую у хлопців.
— Треба комусь збігати по драбину, — відповідає один з них. — Я біля школи її бачив.
— Це ти зранку бачив, — каже всезнайко Коля. — А зараз вона в прикалабку зачинена.
— То що, отак йому й висіти? — запитую знову.
А рудий Вітько вже й звиватися перестав. Зрозумів, певно, що нічого доброго з цього не вийде.
— Нехай Бубна розстебне пасок, — наразі порадив хтось із хлопців. — І коли він випаде із штанів, ми упіймаємо його внизу.
Вітько Бубна вже зібрався було прислухатися до тієї поради. Проте засоромився дівчат, що почали збігатися на хлоп’ячий галас. Та й я не дозволив.
— Не треба йому цього робити, — сказав я. — Бо що буде, коли ми його не спіймаємо?
Завмер Вітько Бубна. Тільки очі його злякано бігають туди-сюди. Хлопчики теж знітилися. Не знають, як допомогти товаришеві.
А у Вітька вигляд такий, начебто назавжди з нами прощається. Та крім сучка, що заліз йому під пасок, ніякої гілки довкола. Хіба одна он згори нависає. А що, коли…
І поліз я на вишню. Дістався до тієї горішньої гілки і обережно поповз по ній. Почала вона вгинатися піді мною все нижче і нижче. От-от доторкнеться до рудої Вітькової голови.
— Як тільки зможеш дотягнутися до неї, одразу ж чіпляйся! — наказую Вітькові.
Все ж не так то й легко згинати вишневу гілляку. Вона вже й потріскувати піді мною почала. Мимоволі поглянув униз — і навіть очі заплющив, такою далекою видалася мені земля… Але краще вже я сам зламаю ногу чи руку, аніж постраждає оцей рудий акробат Бубна.
Ще трохи… ще.
Гілка гучно тріснула піді мною.
Хтось із дівчаток зойкнув. Здається, Ганнуся.
Ще трохи…
Нарешті Вітько вчепився в гілку обома руками.
— Зачекай трохи, — кажу йому. — Зачекай, поки я відлізу до стовбура. А то не витримає вона двох.
Відповзаю до розгалуження, озираюся — а Вітько вже сидить верхи на гілці. І то з таким виглядом, начебто не я його, а він мене врятував.
А я злізти не можу на землю. Ноги не тримають, так перехвилювався за цього непослуха.
— Ура-а! — загаласували внизу.
І все ж Ганнуся всіх перекричала:
— Ось який він, Костя! Бачите? А ви не хотіли його приймати. Що б ви робили без нього, га?
Дякую тобі, Ганнусю. Ти справжній товариш…
ЯК ВАРЯТЬ ВАРЕННЯ
Колись, у дитинстві, я був щиро переконаний в тому, що немає у світі приємнішого заняття, ніж ласувати варенням.
Проте нині я так само щиро переконаний в тому, що готувати варення не менш приємно, ніж ласувати ним.
Можете повірити мені — адже цією справою ми займаємося вже п’ятий день.
А варять варення так…
Передусім збирають стиглі ягоди — вишні, абрикоси, сливи, полуниці чи там аґрус… Цим займаються хлопці, у яких я був за старшого.
Відтак всі зібрані ягоди старанно миють і виймають з них кісточки, коли ті є.
Це справа виключно дівчача — вони значно старанніші, ніж хлопці.
Після цього Віра Миколаївна приносить цукор і засипає чищені ягоди відомим тільки їй способом.
І лише тоді всі збираються у тісний гурт і починають спостерігати за тим, як з-під товстого цукрового шару, немов яскраво-червона таловина, проступає перший сік. Дивляться і облизуються. Дивляться і облизуються…
А у Вітька Бубни — так у того язик кружеляє, мов пропелер. Того й гляди — злетить Вітько у повітря.
А коли цукор розчиняється цілком, немов провалюється на дно казана, і на поверхню спливають зацукровані вже вишні — лише тоді Віра Миколаївна по-справжньому приступає до роботи. Вона в білому халаті і чепурній косинці.
— Увага, — неголосно проголошує Віра Миколаївна.
Ми, всі як один, завмираємо в напруженні, готуючись виконати будь-яке її розпорядження. Щоправда, дехто ще не пройнявся важливістю цього моменту і переступає з ноги на ногу чи щось каже сусідові. Але мій суворий погляд миттю перетворює його на статую.
— Увага! — повторює Віра Миколаївна. — Кочегари, до роботи!
«Я НЕ ВАСЬКО…»
Як ви гадаєте, хто в цю вирішальну хвилину стає головною особою?
Звісно, я.
Здійснилося побоювання третього «А» класу. Проте ніхто вже тим не переймається. Після випадку з Вітьком Бубною (справжнє його прізвище, виявляється, Бубненко) хлоп’ята самі обрали мене своїм ватажком.
І тепер я стежу за багаттям.
Коли хтось із вас гадає, що це справа нескладна, — той ніколи не отримає від мене навіть чайної ложечки варення. Хоч би як потім вибачався і підлизувався.
По-перше, без багаття ніколи нічого не звариш.
По-друге, на багатті можна спалити все, що завгодно. Не встигнеш і оком моргнути, як замість вишуканого заняття, яким є приготування варення, доведеться зішкрябувати зі стінок казана підгорілу кірку.
Отож, аби нічого подібного не трапилося, біля плити завжди повинна бути людина тямуща та енергійна. Без її героїчних зусиль путнього варення не вийде ніколи. Лише фрукти будуть зіпсовані.
Тож нехай та людина спочатку повчиться у такого досвідченого фахівця, як я.
Насамперед ми з помічниками (це всі без винятку хлопці третього «А») розводимо під казанами не дуже сильний вогонь. Потім всідаємося навколо плити і починаємо чекати, доки на поверхні з’являться перші пухирі.
Як тільки вони з’являються, я переводжу погляд на Віру Миколаївну: що вона накаже робити далі?
Водночас не менш уважно спостерігаю я і за діями своїх помічників, на всяк випадок — аби хто з них чогось не встругнув. Хлоп’ячі обличчя до невпізнання замазюкані вишневим сиропом та сажею. І кожен з них тримає в руці поліняку чи жмут хмизу, щоб поза чергою просунути його в плиту.
Та зараз я не маю ніякої підстави хвилюватися за своїх помічників. Краєм ока завважую, що першим у черзі стоїть мій випробуваний помічник Коля Горобчик. А може, це й не Коля, зараз хлопці схожі один на одного, мов дві крапелини води. Вірніше, дві пучки сажі… Проте щось мені підказує, що то Коля.
Отже, стою я біля плити і уважно позираю то на Віру Миколаївну, то на хлопців-сажотрусів.
А повітря аж гуде від засилля бджіл. І звідкіля вони дізналися, що ми затіяли варити саме варення, а не щось інше?
Бджола, яка прилетіла першою, спочатку довго кружляла навколо плити. Потім з хвилинку побриніла над головою у Віри Миколаївни. Здається, хотіла побалакати з нею про те, як їй подобається варення. А що заклопотана Віра Миколаївна не звертала на непрохану гостю ніякої уваги, то бджола заходилася обстежувати мене. Мабуть я, як людина в цих місцях нова, викликав у неї певну недовіру.
І що вона тільки не вичворяла! І над вухом, клята, гуділа, і під носом, і навколо шиї… І все голосніше та завзятіше.
Спочатку я лише відмахувався від бджоли руками. Та, мабуть, тільки розсердив її, бо вона зненацька загрозливо вжикнула біля вуха, тоді облетіла навколо голови і десь біля потилиці підозріло затихла. Не інакше як почала гострити своє жало чи вже примірялася, куди б його краще увігнати.
Я закляк. По спині забігали холодні мурахи.
На щастя, нічого не трапилося. Бджола, очевидно, передумала і знову повернулася до казанів, над якими почала здійматися духмяна пара.
Я з полегшенням зітхнув і витер з чола холодні краплини поту.
І в ту ж мить Віра Миколаївна змахнула ополоником. Пора!
— Хто там перший біля плити? — вигукую я. — Коля? Ану, додай вогню! Та дивись не переборщи!
— Я не Коля, — відповідає перший. — Я Васько.
Що за мана — хвильку ж тому там стояв Миколка! Уважно придивляюся до першого, але, врешті, безнадійно махаю рукою — хіба їх тепер розбереш…
— Гаразд, Васько так Васько, — згоджуюся з ним. — Тільки хутчій давай вогню!
Васько, чи хто там, миттю виконує мій наказ.
Я вдячно киваю йому головою і переводжу погляд на Віру Миколаївну.
Віра Миколаївна пильно стежить за буркітливим казаном. Третій «А» пильно стежить за нами.
Нарешті Віра Миколаївна швидко-швидко замахала ополоником.
— Ваську, зменшуй вогонь! — одразу ж відгукуюся я на помах ополоника.
— А я не Васько, — доноситься від дверцят. — Я Миколка.
Та вони що — збиткуються наді мною? Ні, зараз я їх виведу на чисту воду. Кого-кого, а Миколку я знаю добре!
Чекаю, поки черговий помічник зіб’є вогонь у плиті. Тоді хапаю його за комір і тягну до вмивальника. Вимив, витер, глянув — і справді Миколка!
СМАЧНО!
На світі безліч смачних речей. Це, мабуть, відомо кожному.
І все ж ніщо у світі не може зрівнятися з пінкою від варення!
Погано лише те, що ця істина була відома не лише мені. У кожного з моїх помічників з кишені сьогодні визирає добряча ложка.
Та найбільша ложка виявилася у мене.
Стовбичимо ми біля плити щільним гуртом, нетерпляче переступаємо з ноги на ногу — чекаємо, доки Віра Миколаївна не визбирає шумовиння з поверхні казанів.
А тоді наввипередки беремося до роботи.
Пінку від варення можна споживати по-різному. Можна їсти застиглу, намазуючи її на добрячий окраєць хліба з маслом. Можна й без масла, коли вже так нетерпеливиться. Дехто навіть умудряється й без хліба обходитися — і нічого страшного з ним не трапляється… Я теж з тих, останніх.
Все ж, виявляється, найсмачніша пінка саме ось така — гаряча та густа, з кольоровими бульбашками, що миттю лопаються. На свіжому повітрі настояна, і не чиїмось, а оцими ось власними руками зготовлена!
Стоїмо, куштуємо наввипередки. Рої бджіл заздрісно гудуть над нашими головами, просять і для них щось залишити. Але нам не до них. Сонце зазирає до наших ложок, до блиску відполірованих невтомними язиками. Теж, мабуть, заздрить… Авжеж, така смакота!
— Все, їду на Далекий Схід! — виголошую я, вишукуючи на ложці місця, які можна було б ще облизати. — Звичайно, за умови, що ви пришлете туди побільше такого варення.
— А ми вам хоч ціле відро вишлемо, — відказує Горобчик Коля. Він знову умудрився геть замазюкати обличчя. Тепер уже тільки варенням. — Ми хоч завтра вишлемо, лише відійдіть подалі від плити.
— Це ж чого я маю відходити? — поцікавився я..
— Так у вас же он яка ложка! — втручається рудий Вітько. — У Віри Миколаївни ополоник — і той менший!
— Ні, голуб’ята, не дочекаєтеся цього! — твердо відказую я. — Доки буде хоч краплина пінки — ніхто мене звідсіля і краном не відтягне!
Коли ми, нарешті, впоралися з пінкою і, облизуючись, почали розходитися по домівках, Ганнуся сказала:
— Знаєш, Костю, про що я зараз думаю?
— Поки що ні.
— Я думаю, що мені ще ніколи в житті не було так смачно, як сьогодні. І так добре теж, здається, ще не було. А тобі?
— Мені теж, — охоче погоджуюся я. — Чудова була пінка!
— Ох, так ти ж нічого й не зрозумів! — Ганнуся аж сплеснула у долоньки. — Ми ж її своїми руками зварили! А Коля, знаєш, що каже? Він каже, що коли цей подарунок посилатимемо на Далекий Схід, треба обкласти бутельки євшан-зіллям. Як ти гадаєш, гарно він придумав?
— Дуже гарно, — згодився я.
Телеграма… Телеграма
Коли ми звернули на нашу вулицю, то побачили нашого знайомого листоношу. Він аж згинався під вагою своєї поштарської сумки. Ще здалеку листоноша помахав нам рукою і заходився порпатися в сумці.
— Вам телеграма, — нарешті сказав він. — Розпишіться, будь ласка.
Я розписався і, поки Ганнуся дякувала листоноші, прочитав телеграму раз, потім другий.
Тоді мовчки простягаю її Ганнусі.
В телеграмі було написано:
«Повернулася відрядження. Чекаю не дочекаюсь Ганнусю додому. Ірина».
— Що ж, пора тобі й додому збиратися, — зауважую Ганнусі. І додаю: — Напевно, рада, що поїдеш, еге ж?
Мовчить Ганнуся. Не знає, що відповісти.
Лише збентежено поглядає то на телеграму, то на своїх нових друзів, котрі почали вже розбігатися по хатах.
«Ет, мамо, мамо! Зі своїми справами ти вже встигла впоратися, а от що робити нам?»
ДО ПОБАЧЕННЯ!
Нудьга…
Сьогодні минає тиждень, відколи ми з Ганнусею повернулися до міста.
Сиджу за столом у своїй кімнаті і з усіх сил намагаюся працювати. Однак чомусь не працюється. Хоч ти плач, хоч гопки скач — не працюється. Чи не тому, що навколо надто вже тихо і порожньо?
Хвилину тому дзвонила Ганнуся:
— Добридень, Костю! А я оце листа отримала з Воронівки! Ми вже п’ятдесят бутельків закрутили і євшан-зілля назбирали! А ти що робиш?
— Як тобі сказати… — ухильно відповідаю я. — Поки що нічого особливого.
— Тоді давай після обіду погуляємо, — пропонує Ганнуся. — І згадаємо, як нам гарно було у Воронівці. А зараз, вибач, мені ніколи. Я-відповідь-писатиму-до-побачення!
В слухавці запищало.
Нудьга стала ще нестерпнішою. Скільки хоч там до післяобіднього часу? Ого, майже три години!
За вікном вітер ганяє перше пожовкле листя. Вищать на закрутах тролейбуси і таксі. На подвір’ї, як завжди, мирно дрімають дідусі, прогулюються з візочками бабусі та мами. От тільки хлопчаків — тих, що під моїми вікнами грали у футбола, — ще немає. Відпочивають у таборах. Я вже вирішив, що коли вони повернуться, обов’язково пристану до їхнього гурту. А що — колись же я воротарем був! І, здається, непоганим.
Та коли ще вони повернуться! За тиждень, а то й більше.
На столі недописана праця лежить. Чекає не дочекається мене.
Журно на душі. Самотньо.
А десь далеко, майже за тридев’ять земель, ласкаве серпневе сонце пробивається крізь вигоріле листя і жовтаві прозорі яблука. В теплому повітрі плавають пахощі соснової смоли, нехворощі та гіркуватого диму, що піднімається над плитою. Навколо плити штовхаються гамірливі хлопчаки та дівчатка. Над ними з басовитим гудінням кружляють брунатні бджоли. А Віра Миколаївна готується збирати пінку з варення.
Ет, гарно там, де нас немає!
А що, коли оце зараз, негайно, підійти до телефону, набрати знайомий номер і сказати Ганнусиній мамі:
«Слухай, Ірино… Ти випадково не збираєшся знову у якесь відрядження?»
Від автора
Дорогі друзі!
Дякую, що ви дісталися цієї сторінки. Це значить, що ви прочитали книжку до кінця.
Сподіваюся, вона вам сподобалася? А ще, гадаю, у вас можуть виникнути деякі запитання. Наприклад, чи все те, що в ній написано, є правдою. Так, тут все правда. Втім…
Коли я працював над книжкою, Ганнуся часто забігала до мене і сама читала все написане. Інколи схвально кивала голівкою, інколи підказувала, коли я дещо пропускав. Наприклад, про їжачків і листоношу. Тож можна сказати, що цю книжку ми писали удвох.
Якось вона запитала мене:
— Костю, а в тебе були свої пригоди?
— Звісно, були, — відказую їй. — Одна пригода з довгоносиками чого варта!
І розказав їй про те, як ми, ще дітьми, збирали металобрухт. Історія ця Ганнусі сподобалася надзвичайно. А коли я замовк, вона заздрісно зітхнула.
— Шкода, що в наш час цим не займаються. Це, мабуть, так цікаво!
І надовго замовкла. А за хвилину сказала:
— Знаєш, Костю, а можна вставити твоїх довгоносиків у нашу книжку? Нехай і інші теж посміються.
— Звісно, можна, — згодився я.
— А ще… — почала Ганнуся і чомусь зашарілася.
— Хочеш, аби я зробив так, ніби й ти брала участь у тій пригоді? — здогадався я. — Так немає нічого легшого!
— Дякую тобі, — засяяла Ганнуся. — Тільки ти тоді й про Миколку не забудь!
Я не забув. Мало того, зробив так, аби він став одним із заводіяк у тій пригоді.
А все інше — чистісінька правда. Не вірите — запитайте у Ганнусі. «Видавництво Старого Лева знає», де вона мешкає.
РЕЦЕПТИ
улюбленого варення
від Ганнусі
Полуничне варення
Найсолодший спогад про літо
Зимовими вечорами я мрію про сонце і літо. І кожного такого вечора стаю до літа на кілька ложок полуничного варення ближче… І ви так хочете? На жаль, такою смакотою я поділитись не можу, а от рецептом приготування варення — залюбки!
Для того, щоби зварити варення, вам потрібно взяти миску чи каструлю і одного літнього дня вийти на грядку, щоб назбирати цілий кілограм полуниць. Потім потрібно ретельно промити ягоди і почистити їх від хвостиків. Наступне завдання для дуже старанних, адже кожну полуничку потрібно висушити від води паперовим рушничком. Хочете, не хочете, але з мокрих ягід добре варення не вийде.
Далі вже вимиту і суху полуницю потрібно викласти в миску, засипати цукром і залишити в кухні на цілу ніч… Вранці поставте миску з ягодами на маленький вогонь і припильнуйте, щоб цукор повністю розтанув і ще більше засолодив полуниці.
Для наступного кроку візьміть один великий жовтий лимон, і коли варення закипить, витисніть до нього лимонний сік. Тепер знімайте варення з вогню! Питаєте, як знати, чи готове воно?! Для цього вилийте на холодну миску ложку варення (миску можна попередньо потримати в холодильнику). Коли суміш охолоне, торкніться до неї пальцем: якщо з’являться зморшки й рідина не витікає, то варення готове, якщо ні — треба кип’ятити ще протягом 3 хвилин. Потім зняти з вогню й знову перевірити. Іноді доводиться так робити три-чотири рази, зате, обіцяю, варення вийде дуже смачне.
Після приготування залиште варення на 15 хвилин, тоді полуниця не спливе на поверхню.
Але дуже важливо пам’ятати, що:
— наше варення потрібно наливати лише в теплі банки, а тому нам буде дуже потрібна мамина допомога для стерилізації банок;
- і варіть варення невеликими порціями, щоб не кипіло довго, бо під час кипіння воно втрачає колір й аромат.
Смачних вам зимових вечорів!
Абрикосове варення
Неймовірна насолода
Що може бути краще за полуничне варення? Хіба що абрикосове! Його можна додавати і до улюбленого морозива, і до ненависної вівсяної каші, а одна моя подруга Мар’яна навіть зізналась, що потайки від усіх їсть його ложкою прямісінько з банки. Отже, рецепт такий:
Абрикоси потрібно вибрати невеликі, не перестиглі й доброї якості. Далі добре їх вимити, дати стекти воді, розділити навпіл, видалити хвостики і кісточки.
Очищені абрикоси залийте киплячим цукровим сиропом і залиште на 4 години.
Щоб приготувати сироп, на 1 кг абрикос візьміть 1,3 кг цукру і 200 г води.
Мама кип’ятить варення ще три рази по 10 хв. кожні 8-12 год. Воно загусне і зменшиться в об’ємі. Краплина готового варення не розтікається по тарілочці.
Готове варення викладіть у чисті, сухі й підігріті банки, закатайте або закрийте металевими кришками, переверніть, загортніть у теплу ковдру і дайте йому вистигнути.
З 5 кг абрикос в мене вийшло аж 8 півлітрових баночок варення! А скільки у вас?
Таке варення зберігається довго, але по-правді — воно просто не встигає зіпсуватися.
Аґрусовий мармелад з малиною
Для справжніх гурманів
Таким рецептом зі мною поділилася подруга, а подрузі розповіла її бабуся, яка страх як любила готувати для неї різні смаколики. Гадаю, такий мармелад був чудовим доповненням навіть святкового столу. Не зволікайте! Бігом по ягоди!
Спершу поділіть аґрус і малину на дві рівні частини. З аґрусу видаліть плодоніжки і листочки, а малину переберіть від хробачків, сполосніть у друшляку і розкладіть на папері чи рушничку, щоб просохла. Потім аґрус і малину змішайте разом у великій каструлі, влийте туди трішки води і чекайте, поки ягоди розм’якнуть. Далі ретельно перетріть уже розварені ягоди і дайте їм загуснути. Тепер доведеться мати справу з цукром. Всипайте його до пюре невеликими порціями і пильнуйте, щоби воно стало схожим на желе, бо тільки тоді зможете розфасовувати гарячим у попередньо прогріті слоїки.
Охолодіть його, а потім ласуйте разом з друзями!
Вишневе варення
Смак дитинства
Щоб приготувати вишневе варення, вам обов’язково знадобиться допомога тата, адже високо на дерево самим лізти дуже небезпечно.
Коли вишні вже зібрані — нехай батьки відпочинуть, а ви тим часом очистіть їх від хвостиків, повибирайте кісточки, добре промийте водою і залийте киплячим цукровим сиропом.
Для приготування сиропу вам знадобиться 1,5 кг цукру і 300 г води. Витримайте ягоди в сиропі три години, а потім варіть їх до готовності.
Щоб варення стало ще більш ароматним, потрібно додати до нього пакетик ванільного цукру.
А тепер готове варення можете розфасувати по банках і попросити, щоби мама їх закатала. Коли банки вистигнуть, візьміть одну, приклейте до неї папірець з написом, на ньому обов’язково вкажіть рік і що в банці, а потім сховайте варення на найглибшу підвальну полицю. Коли через кілька років несподівано знайдете варення, дістанете його до обіднього столу і скуштуєте, то роздобудете з пам’яті, як з добре замкненого льоху, найщасливіші миті дитинства…
За матеріалами: Володимир Рутківський. "Ганнуся". Повість. Ілюстрації: Ключковська Іветта та Базилевич Зоряна. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2012 р., 256 с.
Дивіться також на нашому сайті:
