Володимир Рутківський. Повість "Ганнуся"

 

Ця повість для тих, хто не знає, що відро з колодязя можна витягти кішкою, хто не вміє відрізнити курку від квочки чи здає до металобрухту цілий бульдозер – але хто хоче відкривати нові світи, знаходити нових друзів і переконуватися в тому, що дорослих теж можна ставити в куток.

 

 

 

Володимир Рутківський

ГАННУСЯ

 

Завантажити текст повісті Володимира Рутківського "Ганнуся" (txt.zip)

 

 

 

 

Я І МОЇ ДРУЗІ

Ну ніякого порятунку від цих дітлахів немає! Навіть власного голосу за ними не чутно.
Вихиляюся з вікна і що є сили гукаю:
— А чого це ви тут галасуєте?!
Гамір миттю вщухає. Воротар, що готувався приймати м’яча, прожогом кидається з-під мого вікна на середину двору.
Зачиняю віконні стулки, знову сідаю до столу, а на душі чомусь коти починають шкребти. Мабуть, даремно я на них нагримав. Вони ж не винні, що їм грати хочеться.
Але я теж не байдики б’ю.
Взагалі-то я не така вже й лиха людина, як ви можете подумати. Навпаки, у мене завжди була сила-силенна друзів та приятелів. Як і в кожного, хто пише книжки.
Одного разу я вирішив їх порахувати, проте на двадцять третьому чи двадцять четвертому збився з рахунку. Отак мої друзі та знайомі і досі ходять не порахованими.
Дехто з них літає. Інші плавають далекими морями-океанами, працюють інженерами та вчителями… Є навіть знайомий водолаз — гарний такий чоловік, веселий. До того ж зазнав безлічі пригод, про які може розповідати годинами.
Одне мені в ньому не подобається: тільки-но ми зустрічаємося, він одразу ж починає запрошувати мене на прогулянку по дну Чорного моря.
— Чому б тобі хоч раз там не побувати? — каже він. — Це ж так просто! Одягаєш водолазного костюма, стрибаєш за борт — і тільки бульки за тобою! Справді, чому б тобі не спробувати? Ти навіть не уявляєш, як там чудово!
Можливо, на морському дні і справді чудово. Можливо, там навіть більше ніж чудово. Проте мене понад усе тривожать оті бульки…
Булькнути на дно — штука не хитра, на це кожен здатен. Навіть коли того й не хоче. А от як звідтіля вибулькнути?
Тож і не дивно, що тепер я тримаюся від мого приятеля-водолаза якомога далі.
А ще мої друзі кажуть, нібито я надзвичайно працьовита людина. Іншої такої, мовляв, ще пошукати треба…
Спочатку я лише посміювався з їхніх слів, бо, мабуть, немає нічого простішого, ніж вдавати з себе працьовиту людину.
Зустрічаєш, наприклад, знайомого, якого не бачив уже кілька днів.
— Добридень, Костю! — вигукує він на всю вулицю. — Як живеш?
— Нічого, — відказую, — добре живу.
— Може, трохи пройдімося, побалакаємо? — пропонує він.
А тобі й самому цього хочеться. Проте коли ти скажеш: «З радістю!» — вважай, що ніхто тебе працьовитим уже не назве.
Тож аби цього не трапилося, треба відповідати приблизно так:
— Звісно, я не проти… — і в задумі чухаєш потилицю. — Але розумієш — у мене зараз дуже термінова робота… — Тоді ще раз чухаєш потилицю і вже по тому відчайдушно змахуєш рукою: — Та заради тебе…
Після цього гуляй собі скільки завгодно. І ніхто тебе навіть не запідозрить у неробстві. Навпаки, декому ще й соромно стане за те, що відволікає від роботи таку заклопотану людину.
Цих хитрощів я навчився кілька років тому. А тепер вже й самому інколи здається, ніби я дуже працьовита людина. Найпрацьовитіша за всіх. От тільки друзі інколи заважають працювати…
Щодня, одразу ж після сніданку, я оголошую моїм домашнім:
— Будь ласка, не заважайте працювати.
І зачиняюся в своїй кімнаті.
Домашні починають ходити навшпиньках. Вони ж бо знають, що я працюю лише тоді, коли навколо тихо.
А я тим часом всідаюся за стіл і заходжуюся думати. Але, як правило, спочатку на думку нічого цікавого не спадає.
Тоді я всідаюся на підвіконні і дивлюся у двір: може там побачу щось варте моєї уваги?
Але у дворі зазвичай немає нічого цікавого. Ну, мами та бабусі прогулюють у візочках немовлят. Заслонившись від сонця газетами, куняють на лавках дідусі. Інколи зчинять сварку горобці… Та ще майже щодня, як оце зараз, під самісіньким моїм вікном хлопчаки ганяють футбольного м’яча.
Я, звісно, не проти футболу (сам колись грав у нього), але ж вони галасують так, що аж у вухах лящить!
Проте я все одно перекрикую їх:
— А чого це ви тут горланите? От я вас!..
Хлопчаки хапають футбольного м’яча і тікають, щоб через якусь хвилину прицілюватися в шибки на іншому кінці двору.
Та вони ще й не на таке здатні, ці хлопчаки. Я їх добре знаю, бо в декого з моїх друзів є свої діти.
Інколи дивом дивуєшся з того, що вони можуть встругнути. Один малюк, коли я приходжу в гості до його батьків, завжди запитує одне і те ж:
— А який ти мені подарунок приніс? Ніякого? Тоді я зараз заплачу…
І так вже голосить, так уже виводить, що йому можуть позаздрити в найгорлатіших дитячих яслах.
Тож тепер я до цього дому без подарунків не приходжу.
Усе ж найбільше мені запам’ятався інший хлопчисько.
Якось ми, дорослі, зібралися на квартирі наших добрих і гостинних приятелів. Сидимо собі, п’ємо чай з вишневим варенням, балакаємо про всілякі цікаві речі. Власне, не так балакаємо, як приглядаємося до того, що робиться під столом.
А там господареве дитя рачкує собі та ще й гарчить час від часу. Вдає, що він — злий-презлий вовчисько.
Та коли б тільки це, ми ще якось стерпіли б! Але ж ні, те дитятко і штани наші зубами шарпає. А в мого сусіди навіть ногу куснув разом з холошею.
Набридло зрештою це батькам, взяли вони та й виставили того «вовка» за двері.
Хай-но постоїть там і подумає, як слід поводитися при гостях.
Зітхнули ми з полегшенням і розмовляємо далі. Аж чуємо — за дверима хтось подає голосок. Жалібний такий і тоненький, немов у кошеняти, що загубило маму:
— І ніхто мене не люби-и-ть… Ніхто мене не пожалі-іє… А я ж такий маленький, такий нещасний, що ні в казці сказати, ні пером описати…
Ну хто ж після таких слів залишиться спокійним? Кинулися ми гуртом до нього, заходилися жаліти його та пестити, цукерок напхали повні кишені.
А дитятко те навіть не подякувало. Воно знову шмигнуло під стіл і взялося за своє.
Гадаю, що й хлопчаки, які з галасом ганяють м’яча під моїми вікнами, теж не набагато кращі. І тому, хоча я маю силу-силенну приятелів, дітей серед них майже немає.
Отож наводжу я у дворі порядок і знову всідаюся до столу. Але й тепер робота моя не посувається ні на крок. Доводиться брати олівця та папір і перебиратися думати на канапу. Інколи щось та придумується, а інколи і сам не завважу, як склепляться повіки…
Так я працюю доти, доки хтось із домашніх не постукає обережно у двері і не повідомить, що вже пора обідати.

 

ДЗВІНОК

Одного разу, коли робота мені не йшла і я не на жарт замислився, в квартирі щось гучно задзвеніло.
З несподіванки я ледь не звалився з канапи. А потім обурився: кому це заманулося відривати мене від улюбленої роботи?
Повертаюся на бік, дивлюся на годинника — мовчить. Вже другий місяць мовчить. З того дня, коли я вирішив самотужки відремонтувати його.
Прислухаюся до дзвінка, що біля вхідних дверей, — теж ні звуку.
А більше, здається, у квартирі нічого не може дзвонити.
Та не встиг я підібрати з підлоги олівця і папір, як дзвінок пролунав знову.
Довгий, настирний… Ага, ось воно що: то подає голос мобільний телефон з куртки, що висіла в коридорі.
Дзвонила одна моя давня знайома. Ірина. Між іншим, у неї теж є дитина, Ганнусею зветься. Нещодавно Ганнусі виповнилося дев’ять років і я подарував їй на день народження велику ляльку, яка вміла вимовляти слово «мама» і заплющувати очі.
Інколи мені здається, що Ганнуся нічим не відрізняється від тих хлопчаків, про яких я вже казав. Вона ні хвилини не може всидіти на місці. Дзиґа, а не дівчинка. Навіть дивно, як їй вдається приносити зі школи гарні оцінки.
— Вибач, будь ласка, що потурбувала, — сказала Ганнусина мама. — Ти ж, мабуть, працюєш?
— Як завжди, — відказав я.
— Тоді ще раз вибач… Але мені дуже потрібна твоя порада.
— Щось трапилося? — занепокоївся я.
Ганнусина мама відповіла не одразу. Певно, вагалася, чи варто такій зайнятій людині, як я, додавати ще й своїх клопотів. Нарешті обізвалася:
— Не знаю навіть, з чого й почати… Розумієш, вчора зателефонували з мого журналу і запропонували поїхати у тривале відрядження. (Відрядження — то така приємна річ, коли дорослі їдуть у своїх важливих справах, а діти залишаються вдома і роблять усе, що їм заманеться.)
— І далеко посилають? — поцікавився я.
— Та не дуже, — відказує Ганнусина мама і знову замовкає. — На Далекий Схід.
Нічого собі «не дуже»! Туди найшвидшим поїздом і за тиждень не дістатися!
— Так далеко! — вихопилося в мене. — І про що ж ти писатимеш?
Ганнусина мама трохи помовчала і почала пояснювати:
— Про долю наших земляків за кордоном. Розумієш, наш журнал хоче розповісти про те, як живуть в інших землях ті українці, що в пошуках кращої долі розбрелися по всьому світу. Мені випав Далекий Схід.
— Дуже радий за тебе, — щиро відказую їй. — Побувати на Далекому Сході — це ж так цікаво!
І справді, про таке відрядження можна лише мріяти. Несходжена тайга, уссурійські тигри, могутні сибірські ріки… І, звісно ж, земляки. Пам’ятаю, що з нашого села теж кілька чоловік подалося на Далекий Схід. їм пообіцяли гарну роботу і багато-багато вражень. Цікаво, як вони там облаштувалися?
Проте Ірина, судячи з її голосу, чомусь не дуже задоволена таким відрядженням. Дивно.
Так їй і кажу.
— Що ти! — вигукує Ірина. — Я дуже задоволена! Я надзвичайно задоволена! Але ж ти знаєш, що Юрій теж поїхав у відрядження і повернеться не раніше ніж за місяць…
Юрій — то Ганнусин татко. Він відомий кінооператор і оце подався аж у Африку, щоб зняти фільм про африканських звірів. Але я знаю Юру і певен, що самими звірами не обійдеться. Юра обов’язково пропливе по африканській річці Ніл, погляне на єгипетські піраміди, підніметься на африканські вулкани…
— Теж щасливий, — заздрісно зітхаю я.
— Авжеж, щасливий, — сумно погоджується зі мною Ірина. — А от на кого я маю залишити Ганнусю? Навіть не знаю, що з нею робити…
— Стривай, Ірино, — перебиваю її, — ти ж сама казала, що вона разом з класом відпочиває на березі моря!
— Відпочивала, — уточнює Ірина. — А оце вчора повернулася.
— Он воно як, — кажу я. — Тоді навіть не знаю, що тобі порадити.
А Ірина ледь не плаче.
— Таке чудове відрядження — і горить! Уявляєш, що в мене зараз на серці?
Атож, уявляю. Це й справді погано, коли горить таке відрядження. І взагалі погано, коли щось горить.
І тут мені в голову спадає одна думка.
— Слухай-но, Ірино, — кажу, — а чому б тобі не залишити Ганнусю у когось із знайомих?
— Так я вже всіх обдзвонила! — у відчаї вигукує Ганнусина мама. — Але, як на те, всі вони у відпустці… Тільки ти зараз у місті…
- І ти хочеш, щоб я взяв Ганнусю до себе? — здогадався я.
Ганнусина мама важко зітхнула.
— Розумію, що ти дуже зайнятий, — сказала вона. — Але в мене іншого виходу немає.
Звісно, можна було б узяти Ганнусю до себе. Але ж і я збираюся не сьогодні-завтра їхати в своє село Воронівку, до матері. Треба їй допомогти по господарству, дров нарубати на зиму. Та й взагалі хоч трохи подихати чистим сільським повітрям. А Ганнуся…
О! А що, коли її взяти з собою?
— Здається, я зможу тобі допомогти, — кажу Ірині.
— От спасибі! — вихопилося у неї.
— Зачекай з подяками, — зупиняю її. — Річ у тім, що я теж їду з міста. У Воронівку, до мами. Міг би й Ганнусю прихопити з собою.
— Але ж… — завагалася Ірина, — у твоєї мами, певно, і так клопотів вистачає…
— Не турбуйся, — відказую я. — Вона в мене добра і радіє всім моїм гостям. А до того ж фрукти у нас зараз достигають, овочі…
— Фрукти? Овочі?
Замислилася Ганнусина мама.
— Ну що ж, — нарешті промовила вона, — я згодна. Навіть не знаю, як тобі дякувати.
— Немає за що, — чемно відказую їй і вже збираюся попрощатися, але…

 

ГАННУСЯ

— Будь ласка, зачекай ще хвилинку, — просить Ганнусина мама. — З тобою хоче Ганнуся побалакати..
— Що ж, коли хоче, можна й побалакати, — згоджуюсь я. І, знаючи Ганнусину звичку, мерщій віддаляю слухавку від вуха.
Зробив я це дуже вчасно, бо у трубці зненацька пролунав оглушливий гуркіт. Такий буває тоді, коли кілька бульдозерів дружно ламають старий будинок…
А крізь гуркіт пробивається до мене скоромовка:
— Це-ти-костю-добридень-тобі!
— «Дядю Костю», — чую докірливий голос Ганнусиної мами. — Скільки тобі нагадувати про це?
— Ні, «Костю», — вперто наполягає на своєму Ганнуся. — Він же сам колись казав, що ми з ним друзі. А хіба друзі кажуть один одному «дядю» чи «тьотю»? Не кажуть. Правильно, Костю?
— Нехай буде так, — згодився я. — Мені байдуже.
— От бачиш, мамо! А-ти-знаєш-костю-що-ми-тільки-тільки-приїхали-з-моря! — Тут Ганнуся увібрала в себе якомога більше повітря і закінчила: — Ох-і-чудово-там-було!
Взагалі Ганнуся розмовляє нормально. Вона навіть мовчить інколи. Проте якщо вже чимось схвильована, то куди тому кулеметові!
— А що там у тебе так загуркотіло? — поцікавився я, коли вона на мить замовкла.
— То сумка моя загуркотіла, — охоче пояснила Ганнуся. — Зі стільця на підлогу.
— Отак сама взяла і загуркотіла?
— Та ні. Я хотіла вийняти з неї подарунок для тебе. А що ти зараз робиш?
— Розмовляю з тобою.
— А до цього що робив?
— Працював.
— А чому ти не привітався і не поздоровив мене з приїздом?
— Ось тобі й маєш!
Я навіть трохи образився.
— А ти як гадаєш: можу я вставити в твоє торохтіння хоча б одне слово?
— Невже я так швидко балакаю? — щиро здивувалася Ганнуся. І тут же поцікавилася: — А яке слово ти хотів вставити?
— Наприклад, «добридень тобі». А ще — «вітаю тебе з поверненням додому».
— Ага, — каже Ганнуся, — дякую. А що ти збираєшся сьогодні робити?
— Не знаю, — кажу. — Ще не вирішив.
— Ну то вирішуй швидше і їдь до нас, — по-дружньому порадила Ганнуся. — Знаєш, як ми гарно там відпочили? Засмагли так, що ти мене і не впізнаєш. А наша вчителька Надія Семенівна каже, що у нас навіть язики присмалилися.
— Стривай, Ганнусю… А що — ваші язики хіба не в роті були?
— Та ні, спочатку в роті. А потім ми вирішили, що нехай вони хоч раз у житті трохи сонця побачать. Тож взяли та й всі разом, дружно і повисовували їх.
— Уявляю, яке то було видовище, — кажу Ганнусі. — Аякже, тридцять язиків одразу!
— Тридцять два, — уточнила Ганнуся. — Костю, а чому твоя Воронівка називається Воронівкою? Там що — ворон багато?
— Та не більше, ніж будь-де, — відказую.
— Дивно. Може, колись давно їх там було багато?
— Мабуть, що так.
— А як ми туди дістанемося?
— Можна поїздом, — пояснив я. — Можна автобусом. Але вони приходять пізно вночі і доведеться чекати на вокзалі до ранку.
— Не люблю чекати, — призналася Ганнуся. — А ти сам як туди добираєшся?
— Інколи літаком до Києва, потім річковим теплоходом до Черкас. А там до Воронівки рукою подати.
— Ура! — закричала Ганнуся. — Летімо літаком! Пливімо теплоходом!
Так ми й вирішили справу.

 

МОГУТНЄ ДЕРЕВО БАОБАБ

Одразу по обіді я подався до аеропорту і став у чергу за квитками.
— Ваші документи, — зажадала старенька касирка, коли я підійшов до віконця.
Подаю їй свого паспорта і Ганнусине свідоцтво про народження:
— Будь ласка, один дорослий квиток і один дитячий.
Касирка видала два квитки, на яких були написані наші прізвища. З тими квитками я і поспішив до своїх знайомих.
Ганнусина мама радо привіталася зі мною. Потім нашвидкуруч приготувала попоїсти і побігла у двір, аби оглянути перед поїздкою свого автомобіля. Вони з Юрієм купили його нещодавно і страшенно тим пишалися.
А я залишився наодинці з Ганнусею.
У себе вдома я звик до тиші і самотності. Тож чим довше сидів я за столом і поїдав усе, що підкладала Ганнуся, тим незатишніше себе почував. Не тому, що не міг подужати все, що було в тарілці. А тому, що надто вже завзято торохтіла Ганнуся. Вона ні на мить не зупинялася.
Почала з розповіді про те, як її клас добирався до шкільного табору відпочинку і як повертався звідтіля.
Потім перерахувала, хто з її однокласників навчився плавати добре, а хто — так собі.
Після того заходилася згадувати, що було у них на сніданок, обід і вечерю, але забула про підвечірок і тому почала все спочатку.
Нарешті Ганнуся подарувала мені маленького, дуже гарного значка, заради якого так загуркотіла вчора на підлогу ‘її сумка, і запропонувала:
— Костю, знаєш що зробімо? Візьмімо з собою і мою подругу Мар’янку! Вона така дівчина! Найкраще за всіх грає в «класи» і по деревах теж непогано лазить. Візьмімо її, добре?
Я уявив собі на мить, яке то буде життя, коли вони зацокотять до мене удвох.
— Ні! — вихопилося в мене. — Коли на те пішло, то краще вже я сам і в класи гратимуся і по деревах лазитиму!
Ганнуся подивилася на мене з неприхованим сумнівом.
— Скільки кілограмів ти важиш? — запитала вона.
— Мабуть, з вісімдесят.
— От бачиш. Тебе ж ніяке дерево не витримає! Навіть дерево баобаб — і те зламається.
Вона чомусь переконана в тому, що баобаб — наймогутніше дерево у світі.
Добре, що хоч Ганнусина мама повернулася незабаром. А то хто його знає — може, Ганнуся і вмовила б мене взяти ще й Мар’янку.
Ми старанно вклали речі у Ганнусину валізу.
Потім все викинули, аби переконатися, чи не забули чогось. Потому знову напакували валізу тими речами і заздалегідь віднесли її до машини, бо наш літак мав відлітати завтра на світанні.
А потім мені всю ніч снився дивовижний сон. Ніби я, мов білка, стрибаю по гілках наймогутнішого у світі дерева — баобаба, а за мною женуться Ганнуся з подругою Мар’янкою і шумливо перераховують, що у них було на сніданок, обід, підвечірок та вечерю.

 

ПОТОП

Реактивний літак востаннє ревнув своїм реактивним голосом, розвернувся і завмер поруч з іншими своїми металевими братами.
Все. Бориспіль. Можна виходити.
Першими ступили на трап льотчики. За ними нерівним ланцюжком потяглися пасажири. Останніми зійшли на землю ми з Ганнусею — вона довго розшукувала свій пакет з цукерками та печивом, який, певно, забула ще вдома, у маминій машині.
Щойно ми вийшли з приміщення аеровокзалу, як під’їхав новенький жовто-блакитний автобус. Він довіз нас до Києва, а тоді, через усе місто, — до річкового вокзалу.
І відразу почалася злива.
Такої жахливої зливи ні я, ні Ганнуся в житті своєму ще не бачили.
Це була навіть не злива, а справжнісінький потоп. Над величезним містом, над широченним Дніпром злякано метушилися десятки сліпучих блискавок. Вони начебто шукали і не могли знайти бодай якогось прихистку від гнівного рокоту громових розгонів.
А на землю безперестанно лилися дощові струмені.
— Оце шкварить так шкварить, — сказав я, коли ми добігли до козирка над вокзальними дверима. — Прорвалося, як з дірявого відра!
— А мені здається, що не як з відра, — заперечила Ганнуся, — а як з тисячі кранів, що їх забули закрити.
Вона струсила свого плащика, вклала його до сумки і схвально додала:
— І добре зробили, що забули.
Справді, добре. Після спекотного й сухого ранку, після задушливого салону літака на нас нарешті повіяло прохолодним, свіжим повітрям.
Ми з Ганнусею увійшли до зали, розташувалися в м’яких кріслах перед широким вікном і стали спостерігати за метушнею пішоходів, яких зненацька застала злива.
Пішоходи рятувалися, як могли. Дехто навіть скинув черевики і гнав босоніж по пінявих калюжах. Найнездогадливіші тісно тулилися до стін і промокали удвічі сильніше: від дощу і від води, яка лилася на них з ринв. А кілька хлопців та дівчат, що промокли до нитки, вже не ховалися від дощу, а навпаки — вибирали найбільші калюжі і, сміючись, підставляли обличчя під тугі, теплі струмені. І, щиро кажучи, я був би не проти опинитися на їхньому місці.
А Ганнуся — та просто не могла відвести від них захоплених оченят.
— А що, коли й ми так побігаємо? — запропонувала вона. — Давай, Костю?
— Ні, Ганнусю, не можна.
— Чому не можна, чому?
— Тому, що вони зараз прибіжать додому і перевдягнуться в сухе. А нам з тобою ще їхати та їхати.
Ганнуся лише зітхнула і ми знову задивилися на потоп.
Найбільше діставалося автомобілям, які стояли на привокзальній площі. Вони не могли нікуди сховатися і бурхливі потоки заливали їх майже до половини коліс.
— Бідні, — пожаліла їх Ганнуся.
— Чому це бідні? — заперечив я. — Змиє з них дощ пилюку, і заблищать вони під сонцем, немов новенькі.
Ганнуся знову зітхнула.
Раптом всі пішоходи, що рятувалися від зливи, почали сміятися і показувати пальцями на лисого товстуна в білій сорочці. Він саме вибіг з під’їзду по той бік площі і, прикриваючи портфелем блискучу, мов полив’яний горщик, голову, прожогом кинувся до однієї з машин. Йому вдалося завести двигун і навіть розвернутися проти течії. Але це все, що він зміг зробити. Червона машина пирхала, кашляла, завивала, гарчала — проте піднятися угору по вулиці їй так і не вдалося… Отакий то був потоп!
Кілька безстрашних чоловіків вибігли під зливу і взялися підштовхувати знесилену машину. Я теж було зібрався їм допомогти. Але в цю хвилину диктор оголосив посадку на наш теплохід.
Плавання виявилося не дуже цікавим. Теплохід шалено гойдало на високих хвилях, а трясло ним так, що інколи здавалося, ніби під його днищем була не вода, а погано вимощена бруківка. Потоки дощу стрімко пробігали по товстих шибках ілюмінаторів, за якими ледве вгадувалися контури зустрічних барж і теплоходів. А зелені береги взагалі сховалися за щільною завісою туману…

 

ЯК СКЛАДАЮТЬ ВІРШІ

Ганнуся дивилася в ілюмінатор і час від часу скрушно похитувала головою.
— Як шкода! — нарешті сказала вона. — Я ще ніколи не плавала на річковому теплоході і Дніпра не бачила. А тут на тобі — дощ, і ще й такий! То що будемо робити, Костю? Може, у вірші пограємо?
— Яка ще там гра? — незадоволено пробурмотів я, бо, між іншим, зібрався трохи подрімати. — При такій погоді спати треба, а не гратися!
— А от і неправда, — заперечила Ганнуся. — Коли у нас в шкільному таборі стояла ось така погода, ми не спали, а гралися у вірші. Так цікаво було! То зіграємо, Костю?
— Може, трохи пізніше? — спробував я ухилитися від гри і з сумом згадав свою затишну кімнату, де мені ніхто не заважав.
— Але ж ти обіцяв, — з докором сказала Ганнуся. — Ти ж мені слово честі давав…
— Щось не пам’ятаю цього, — відповів я і позіхнув. — Здається, ніякого слова честі я тобі не давав.
— Ну, хай не давав… Але все одно обіцяв у «класи» зі мною гратися і по деревах лазити. А тепер тобі важко навіть вірші поскладати. Бач, який ти!
Мені нічого не лишалося, як тільки здатися.
— Ну, гаразд, — сказав я. — Тільки заодно поясни, що це за гра така.
— Дуже проста гра, — пожвавішала Ганнуся. — Найпростіша у світі! Я придумую перший рядок, а ти — другий. Я третій, ти — четвертий. І так, поки хтось не переможе. Зрозуміло?
— Ніби зрозуміло… Що ж, починай.
Ганнуся трохи подумала, змахнула з шортів невидиму пилинку, тоді уважно поглянула в ілюмінатор. І здається, щось там таки нагледіла, бо несподівано сказала:
— Незабаром поворот…
Я ледве не підстрибнув на сидінні. Що вона каже, який там поворот? Я ж не вперше плаваю по Дніпру і знаю, що в цьому місці ніякого повороту немає. Стривай, а раптом ми сіли не на той теплохід?
Я притиснувся обличчям до ілюмінатора. Уважно дивився, довго, проте ніякого повороту не побачив.
І лише тоді, коли поглянув на хитро усміхнене Ганнусине личко, зрозумів, що вона ні про який закрут не попереджувала, а всього-навсього склала перший рядок.
Я з полегкістю відкинувся на спинку м’якого крісла і, довго не роздумуючи, продекламував:
— На садок і на город…
Отепер, голубонько, твоя черга подумати над тим, звідкіля взявся цей садок, та ще й город при ньому. Бо за склом ілюмінатора навіть берега не видно…
Але Ганнусю ілюмінатор вже не цікавив. Вона підняла очі до стелі і примружилася, ніби розглядала там щось неймовірно цікаве. За хвилину сказала:
— А в долині, за городом…
Я теж задер голову до стелі. Стеля як стеля, блідо-блакитного кольору. На лампочці, що наді мною, сидять дві мухи і старанно вмиваються… Звичайнісінька стеля, і нічого на ній не написано. Отож доведеться і далі вигадувати самому.
І я заходився вигадувати.
У відповідь на Ганнусине «за городом» мені одразу спало на думку: «Ходять люди з бутербродом». І гарно б воно вийшло, якби не та обставина, що таких великих бутербродів у світі не існує. В усякому разі, мені ще не доводилося зустрічати диваків, які б гуртом несли один-єдиний бутерброд. А сказати: «з бутербродами» — аж ніяк не можна, не в риму буде.
Цікаво, а що ж все-таки є за тим городом — ліс, поле чи дорога?
А може, і не дорога зовсім, а річка якась. Звісно, не така велика й широка, як оцей Дніпро, однак і не маленька. Якраз така, аби вміститися у рядок. І брід, певно, є через неї…
Так ось же воно:
— Протікає річка з бродом!..
— Гарний рядок, — схвалила Ганнуся. — Я вже думала, що ти скажеш: «Ходять люди з бутербродом».
Я витріщився на Ганнусю — звідкіля їй про це відомо? Та у відповідь почув:
— А до річки рано-вранці… Твоя черга, Костю!
А що тягнеться до тієї річки? Городи тягнуться, луки… А на луках, звісно, корови пасуться, ластівки та метелики літають. А вночі, чого доброго, ще й вовк якийсь із темного лісу вигулькне…
Так і кажу:
— Ходять з лісу сіроманці…
З повагою поглянула на мене Ганнуся. Про вовків вона, мабуть, і не подумала. Проте, схоже, здаватися і не збиралася. Лише кирпу трохи наморщила, примружила блакитні оченята… І все ж таки придумала!
— Вони бігають і виють… Що ти на це скажеш, Костю?
Звісно, виють. Добре вовкам, вони хоч знають, що їм робити. А от що робити мені?
В задумі виходжу на палубу, ховаюся під тентом. Дощ періщить, як і раніше, проте на крайнебі вже з’явилася блакитна смуга. Мимохіть підставляю під струмені одну руку, потім другу. І чомусь привиділося мені, як найбільший з вовчої зграї, втомившись від безглуздого виття та біганини, усівся на зеленому моріжку біля берега і заходився полоскати в прозорій воді свої натруджені лапи…
Швидко повертаюся до каюти і кажу:
— В нашій річці ноги миють!
Ганнуся аж підстрибнула:
— Ой, як гарно ти придумав! Не «лапи» свої вовчі миють, а «ноги»! Зовсім як люди.
Я аж почервонів. По самісінькі вуха. Від задоволення. Хоча, по совісті, то так і не зрозумів, чим «ноги» кращі від «лап». І навпаки.
А Ганнуся тим часом почала уважно розглядати двох дебелих тіточок, які заходилися розв’язувати вузлики з їжею. Потім знову підсунулася до ілюмінатора, подивилася в нього і зітхнула. А через хвилину придумала таке:
— Світить сонце, дощ ущух…
Хоча в цьому рядкові і не йшлося про вовків, я промовчав, бо зрозумів, що в нього вкладено, як кажуть дорослі, крик душі.
Дуже вже, певно, хотілося Ганнусі, щоб з’явилося сонце.
Я не міг зосередитися на відповіді, бо прилип поглядом до тих двох тіточок. Вірніше, до того, що було у їхніх вузликах. А були там підрум’янені пиріжки з м’ясом та капустою, солоні огірочки, великі і червоні, аж малинові, помідори… Я ж від самісінького ранку й ріски в роті не мав. Коли, звісно, не рахувати того, що в Києві ми з Ганнусею купили дві порції морозива.
Дивився я, дивився на ті вузлики, та й не зчувся, як із мого язика теж злетів крик душі:
— Ой, як хочеться борщу!..
Ганнуся промовчала. Мабуть, і вона зрозуміла мій стан.
Згодом, коли наш теплохід підходив до причалу, Ганнуся сказала:
— А ти, Костю, непогано граєш у вірші. Не гірше, ніж дехто у нашому дру… ні, вже третьому класі.
Якби хто знав, як мені приємно було слухати такі слова! Ні, що не кажіть, а діти часом — теж чудовий народ.

 

ЗУСТРІЧ БІЛЯ ШКОЛИ

У Черкасах, де ми зійшли з теплохода, дощу вже не було. Не було його і в нашому селі, куди ми за якусь годину дісталися автобусом.
Від автобусної зупинки ми спочатку рушили до кам’яниці, де містився пункт приймання металобрухту. Звідтіля повернули на широку вулицю, де з одного боку стояла школа, а з другого — ремонтно-технічна станція. Трохи далі, за садами та живоплотами, ховалися чисті білені будиночки під черепицею.
Десь там стояла і мамина хата.
Ганнуся бадьоро крокувала поруч зі мною і, щоб було веселіше, вимовляла рядки складеного нами вірша:
— Світить сонце, дощ ущух — раз, два! Ой, як хочеться борщу — три, чотири! Світить сонце, дощ ущух — раз два!..
Я намагався крокувати в такт Ганнусиним словам. Здається, виходило це в мене непогано. Особливо, коли вона згадувала про борщ.
І все ж біля школи ми трохи затрималися. Тут завжди людно. Хто на стадіоні ганяє м’яча, хто «крутить сонце» на турніку, хто працює на пришкільній ділянці. Якісь дві дівчинки за парканом заміряли висоту бурякової гички і щось записували до нотатника. Трохи далі інші дві дівчинки робили те саме, але біля куща картоплі.
— Вони що, проводять якийсь дослід? — здогадалася Ганнуся. — А який?
— У нас, Ганнусю, так заведено: всі учні, що є пластунами, повинні не лише допомагати батькам в садінні всілякої городини, а й знати про неї якомога більше. Оці дві дівчинки, що працюють на діляночці з буряками, — то не просто школярки, а дослідниці. Вони самі посадили буряки, доглядають їх, а заодно і досліджують, при яких умовах ці бурячки краще ростуть.
Те саме роблять і дівчатка, які пораються біля картопляної діляночки. І біля горохової. І морквяної. Потім восени вони обміняються досвідом.
А в затінку біля школи сиділо зо два десятки хлопчиків та дівчаток. Щоправда, якби не Ганнуся, то я не звернув би на них ніякої уваги. Та вона раптом сповільнила ходу і пошепки сказала:
— Костю, поглянь: здається, у них щось трапилося.
— Чому ти так гадаєш? — поцікавився я.
— Бо вони якісь невеселі. І мовчать.
І справді, щось таки трапилося у цих хлопчиків та дівчаток. Інакше чого б вони сиділи, мов у воду опущені?
Підходжу ближче до шкільного паркану, голосно вітаюся і запитую:
— А чого це ви всі такі набурмосені? Щось трапилося?
Вони врізнобій відповіли на моє привітання. А рудий хлопчина, найвищий серед них, сказав:
— Чого б це у нас щось мало трапитися?
«Ну й нечема!» — подумав я. Проте висловити цього вголос не встиг, бо до нас підбіг світлочубий худорлявий хлопець і запропонував:
— Давайте я вам допоможу.
— Дякую, — відмовився я. — Нам недалеко. То, кажеш, у вас нічого не скоїлося?
Хлопчина глянув на мене, тоді перевів погляд на Ганнусю і заходився длубатися носаком сандалії в спориші.
— Ні, — нарешті відказав він, — у нас все гаразд.
— Тоді чого ж ви такі сидите?
— Та-а… — якось невизначено відказав хлопчик і махнув рукою.
— І все ж таки у них щось трапилося, — переконано сказала Ганнуся, коли ми відійшли трохи далі.
Я теж був такої думки.

 

ВДОМА

А ось, нарешті, і мамина хата. Щоправда, з вулиці її майже не було видно — так розрісся садок, який ми з братом посадили ще тоді, коли ходили до школи. І що тільки не росло в нашому садку: груші і черешні, сливи і яблуні, абрикоси, аґрус, малина…
Ми відчинили скрипучу хвіртку, яку я припасував до ліси років зо три тому, коли приїздив сюди востаннє, — і опинилися в жасминових та бузкових заростях. Доріжка, що вела до хати, була посипана білим річковим піском. У ньому ліниво порпалося з півдесятка розімлілих від спеки курей. Побачивши незнайомців, вони незадоволено заквоктали і знехотя поступилися дорогою. А одна зозуляста так захопилася пошуками комах та жучків, що не звернула на нас ані найменшої уваги. Довелося нам обережно переступити через неї.
— Ого, які вони у вас хоробрі! — зауважила Ганнуся. — Я й не знала, що є такі сміливі кури.
Неподалік від веранди, біля велетенського горіха, стояла чепурна літня кухонька, яку я колись виклав з червоної цегли. На плиті тіснилися чавунці, горщики, макітерки та сковорідки, і в них щось жваво булькотіло, шипіло та потріскувало. У повітрі розносилися такі пахощі, що в мене аж голова обертом пішла.
Біля плити поралася моя мама. Вона страшенно здивувалася, коли побачила мене посеред двору. І скільки я приїжджаю — вона завжди дивується. А все від того, що я про свій приїзд ніколи не повідомляю заздалегідь.
— Нарешті приїхав, не забув мене, стару, — розчулено сказала мама і поцілувала мене. І тут же розпачливо сплеснула в долоні: — Ой, що це я собі думаю! Обід іще ж не готовий!
— Нічого, я зачекаю, — кажу мамі.
— Атож, зачекай, — згодилася мама. — А заодно і вмийся з дороги. А це що за дівчинка?
Ганнуся визирнула з-за моєї спини і ввічливо сказала:
— Добридень вам… Мене Костя з собою привіз.
Мама запитально поглянула на мене.
— Це Ганнуся, — пояснив я їй. — Дочка моїх добрих приятелів. Вони поїхали у термінове відрядження, а Ганнусю ні з ким було залишити. От я і вирішив взяти її з собою. Вибач, що не попередив тебе…
Мама махнула на мене рукою, в якій був ополоник.
— Яке там «вибач»! Навпаки, ти вчинив дуже добре. То ж заходь, Ганнусю, до хати! Доки я доварю обід, ви з Наталочкою книжки почитаєте.
Моя мама, як і всі бабусі, щиро переконана в тому, що в дітей лише й справ, що книжечки гортати. А Наталочка — то моя харківська небога. їй нещодавно виповнилося п’ять рочків.
Наталочка вже на порозі стоїть, чекає не дочекається нас. Лише соромиться підійти першою. Вона ж іще не знайома з Ганнусею, та й зі мною давно не бачилася. Стоїть Наталочка і дзвіночком від мого старого велосипеда подзеленькує. Познайомив я їх, і Наталочка одразу ж вчепилася в Ганнусину руку, хотіла показати свої ляльки та книжки з казочками.
— Ні, Наталочко, спочатку ми вмиємося з дороги та пообідаємо, — сказав я. — А вже потім можеш показувати свої іграшки не тільки Ганнусі, а й мені.
Крім курей, у маминому господарстві є ще й кіт Васько. Колись я його зовсім маленьким знайшов на вулиці і приніс додому. Він теж не забув мене, треться об ноги і на радощах муркоче, наче вентилятор. Здоровенним став Васько. Його якось незручно навіть котом назвати. Справжній котяра. Такий будь-якому псові дасть здачі.
Погладили ми Васька по черзі, потім взяв я відра і рушив до колодязя. Дівчатка подалися за мною. А Васько залишився біля кухні і почав муркотіти уже для мами — зголоднів, напевне, від радощів.

 

ЧИМ ВИТЯГУЮТЬ ВІДРА

Далеко внизу Ганнуся побачила своє відображення. Зовсім малюсіньке. Як дитячий кулачок.
— Ого, який глибокий у вас колодязь! — вигукнула вона.
— Дязь… дязь… дязь… — відлупилося з глибини.
Нараз Ганнуся відсахнулася, бо з колодязної темряви несподівано випурхнуло два горобці.
— Вони що — пили там воду? — запитала вона.
— Ні, вони там живуть, — пояснив я. — Кращого місця для цього їм не знайти: вода, прохолода і ніякі коти не страшні.
Ганнуся провела горобців захопленим поглядом.
— Хитрі які! — сказала вона.
Наталочка, чекаючи на нас, зупинилася неподалік. Бабуся заборонила їй наближатися до колодязя. Навіть зі мною.
— В нашому колодязі може втонути триповерховий будинок, — повідомив я Ганнусі.
— Ого! — тільки й сказала Ганнуся. Схоже, після моїх слів їй дуже захотілося опинитися поруч з Наталонькою.
Відро під мелодійний скрип корби ковзнуло в темряву. Нарешті далеко внизу почувся плюскіт і наші обличчя розчинилися в дрібних брижах.
Відро наповнилося, і я почав накручувати цеп на корбу. Та раптом відчув, що крутити стало підозріло легко. Поторсав цеп — вільно бовтається. От же ж лихо!
— Що ти там роздивляєшся? — цікавиться Ганнуся, проте схилитися над зрубом побоюється. — Гороб’яче гніздечко побачив, так?
— Та ні, — відповідаю їй. — Тут справи значно гірші. Відро відв’язалося і пішло на дно. Доведеться тепер нам з тобою його витягувати.
Очі у Ганнусі стали круглими.
— Витягувати? — перепитала вона. — З такої глибини? А як ми це зробимо?
— Давай поміркуємо разом, — запропонував я. — Може, я тебе прив’яжу до цепка і опущу вниз? Ти ж легка й маленька…
Очі у Ганнусі перетворилися на два блакитних блюдечка.
— Я… я б з задоволенням спустилася… Але ж ти, Костю, знаєш, що мама мені заборонила лізти в холодну воду. А маму треба слухатися, правильно?
Щось я не чув такого маминого наказу. Хіба що мама загадувала Ганнусі поводитися обачливо. А про воду не було ніякої мови.
— Ну що ж, сказав я, — коли ти не хочеш туди лізти, доведеться те відро кішкою діставати.
Ганнусі аж подих перехопило.
— Кі-і-шкою?
— Атож. Іншого виходу немає. Збігай-но, будь ласка, до бабусі на кухню і принеси її.
Проте Ганнуся не поспішає виконувати моє прохання, уважно дивиться мені у вічі. Гадає, мабуть, що я жартую.
— Ну, чого стоїш?
Ганнуся опустила голову і повільно попрямувала до кухні. За нею задріботіла цікава Наталочка.
Щось довго не було їх. Нарешті повертається Ганнуся. Іде, а на очах у неї сльози. І кота Васька цьомкає в лоба. Схоже, прощається з ним.
— Що ти мені принесла? — запитую я Ганнусю.
— Василька, — жалісливо відказала Ганнуся і шморгнула носиком, — бідного, нещасного котика Василька…
— Та навіщо він мені потрібен? Я ж тебе просив принести кішку, а не якогось кота Васька!
Виявляється, Ганнуся навіть не здогадувалася, що кішкою у нас називають такий собі маленький якірець, з допомогою якого витягають затонулі відра.
— Чому ж ти мені зразу про це не сказав? — ображено запитує Ганнуся, проте голос у неї радісний і веселий. — От, виявляється, який ти обманщик!
— Побалакай мені! — страшним голосом проревів я (так мене колись лякав один чорнобородий дядько). — Миттю в куток поставлю!
Проте Ганнуся лише засміялася. А Наталочка, що притупотіла слідом за Ганнусею, поцікавилася:
— А що ми в кутку робитимемо?
— Гммм… — тільки й сказав я.
Невже їх ніхто ні разу туди не ставив?

 

ОБІД

Ми перелили воду в умивальник, хутенько помили руки і всілися за стіл.
На обід у нас було: густий вчорашній квасоляний борщ; картопля тушкована з м’ясом; омлет.
А крім того на тарілці снопиком лежала молодесенька цибулька і такий же молодесенький часничок. А ще квашені огірки з помідорами і кільце домашньої ковбаси.
Ох, і нелегко буде з цим упоратись!
Але тут мама принесла ще: полив’яну миску вареників з сиром; просту миску вареників з вишнями; поруч поставила глечика з холодним молоком і три блюдця з варенням.
Я з жахом дивився на все це.
— Невже ми все це подужаємо? — безнадійним голосом поцікавився я у дівчаток.
— Звісно, подужаємо, — не замислюючись, відказує Наталочка. — А якщо ти не зможеш, я тобі допоможу.
— Дякую, любі мої, — розчулено кажу я. — Навіть не уявляю, що б я робив без вас…

 

ХТО ТАМ, ПІД СТОЛОМ?

Все ж упоратися з усім, що виставила мама, ми так і не здужали. Я зупинився на тушкованій картоплі з м’ясом. Мабуть, тому, що надто багато уваги приділяв салатові та цибульці з часником. Ганнуся ніяк не могла подужати третього вареника. З вишнями. І лише Наталочка уминала все, що їй підкладала бабуся. Ще й більше — після молочного киселю вона збігала до своєї кімнати і повернулася з пакетиком цукерок.
— Це ми з бабусею вчора купили в крамниці, — пояснила вона. — Зараз я вас пригощатиму…
Почала вона видиратися на стілець, а пакет вислизнув у неї з рук і закотився під стіл.
Сидить Наталочка, позирає на всіх розгублено і, по всьому видно, не спішить лізти під стіл за тим пакуночком. Мала ще, темряви, певно, боїться… Що ж, доведеться полізти мені.
Скатертина звисала зі столу майже до підлоги. Тому під столом темно, наче в грозовий вечір. З незвички нічого не можу розгледіти. Нишпорю руками по підлозі, кручу головою — куди б той пакуночок міг закотитися?
Раптом у кутку щось чи то загарчало, чи то зашипіло. А потім як вчепиться мені в руку! Наче голкою зі шприца штрикнуло.
Може, й справді зміюка якась під стіл забралася?
Притьмом кидаюся геть і зопалу налітаю на ніжку стола.
— Ой-ой-ой!
Сиджу на долівці, кліпаю очима і не можу нічогісінько втямити.
— Що там таке? — запитую.
— Квочка там сидить, — пояснює мені Наталочка. — Така вже кусюча квочка, тільки що — хап за ногу!
— За руку, — буркочу я.
Так ось чому Наталочка не поспішала лізти під стіл!
— Яка розбійниця! — обурилася Ганнуся і з ногами забралася на стілець.
Наталочка зробила те ж саме.
А я заходився шпетити себе. Це ж треба — якусь там квочку прийняв за отруйну гадюку!
Знову лізу під стіл, роздивляюся. Так і є — сидить в тазку біла квочка з чубчиком на голові. Сидить — і сердито дивиться на мене.
Проте я вже не зважав на неї. Швиденько розшукав пакета із цукерками і віддав Наталочці.
— Візьми своє добро, — кажу їй, — та не випускай більше, а то наступного разу сама по нього полізеш.
Потім сів на стільці і обмацав голову: болить. Але не дуже, терпіти можна.
Ганнуся тим часом зібрала зі столу брудний посуд і винесла його надвір, до літньої кухні. Мама налила в миску гарячої води, і вони вдвох заходилися мити посуд. І так вже у них добре виходило, так злагоджено і вправно вони його мили і витирали, що я мимоволі замилувався. І не зчувся, як голова перестала боліти.
А Наталочка знайшла віника завбільшки як вона сама і заходилася тягати його за собою. То в неї називалося — підмітати підлогу.

 

ДОВГОНОСИКИ

Нарешті жіноцтво впоралося по господарству і мама сказала:
— Ми з Наталочкою підемо до крамниці дивитися сандалики, а ви тим часом трохи відпочиньте. Втомилися, мабуть, з дороги?
— Ще й як! — згодився я і влігся на канапі.
Проте не встиг я, здається, і очей заплющити, як у двері постукали і на порозі з’явилася Ганнуся.
— Скільки можна спати, Костю? — докірливо зауважила вона. — Так ми нічого тут не побачимо. А коли повернемося додому — ніхто й не повірить, що ми були в селі.
Цього не заперечиш. Я солодко позіхнув, затим підвівся з канапи і запитав:
— А що б ти хотіла побачити?
— Ну… Багато чого, — завагалася Ганнуся. — Річку вашу, ліс. Ти ж так гарно про них розповідав! А ще хотілося б дізнатися, що ж все-таки трапилося у тих хлопчиків та дівчаток, яких ми зустріли біля школи. Може, хоч допоможемо їм чимось…
Та біля школи ми нікого вже не застали. Лише дурненький песик крутився дзиґою — ганявся за власним хвостом.
— Жаль, — зітхнула Ганнуся. — Я так хотіла ще раз подивитися на них! Може, навіть познайомилась би з ними… А отам що?
І вона показала на паркан, що височів через дорогу від школи. За ним щось стукало, гуділо, дзеленькало, верещало.
— То ремонтно-технічна станція, — пояснив я. — Там ремонтують трактори, комбайни й таке інше.
Ганнуся довго дивилася на паркан.
— Я комбайна бачила лише по телевізору, — призналася вона. — Костю, а можна я на ту станцію хоч у шпаринку подивлюся?
— Навіщо тобі та шпаринка? Ти крізь неї мало що побачиш. Ми краще візьмемо та й підемо туди в гості.
— А нас пустять?
— Чому ж ні? Там, до речі, працює Григорій Сидорович, мій колишній однокласник.
Але ми трохи припізнилися. Всі комбайни з тракторами вже виїхали в поле, і на величезному подвір’ї було порожньо. Лише неподалік від розчинених воріт стояв напіврозібраний бульдозер. Біля нього поралося кілька слюсарів. За їхньою роботою спостерігали два хлопчики. Здається, з тих, що ми їх зустріли біля школи.
Слюсарі були незадоволені:
— Та хіба ж це бульдозер? — гарячкував один з них, кремезний дядько. — Це ж не бульдозер, а доісторичний ящур. Троглодит! Так і жди — розсиплеться, так що й гайок потім не збереш.
— Воно таки так, — згодився інший слюсар, лисуватий.
— І що тут ремонтувати? — продовжував гарячкувати вусатий, витягуючи з бульдозера якусь залізячку кілограмів на двадцять. — Та їй же давно місце в металобрухті! І цій теж, і цій…
— Воно таки так…
Хлопчаки після слів вусатого швидко перезирнулися. І хотіли щось запитати. Проте тут задзвонили на обід, і слюсарі пішли до їдальні.
Мій колишній однокласник сидів у кабінеті, біля вікна, за яким виднілося все подвір’я станції.
— Скільки літ, скільки зим! — радо вигукнув він і кинувся нам назустріч.
Григорій Сидорович майже не змінився з тих далеких шкільних часів. Він був усе такий же низенький товстун, ледве до плеча мені сягав. І такий же говіркий. Посадив нас з Ганнусею навпроти себе і говорив, говорив, говорив… Про те, які ми колись влаштовували концерти в сільському клубі, який він був гарний шахіст, а я — неперевершений воротар футбольної команди…
І звичайно, Григорій Сидорович не був би Григорієм Сидоровичем, якби не пригадав хоча б кілька кумедних історій, що траплялися з нами.
Балакав він здебільшого з Ганнусею, тож я мав можливість спостерігати за тим, що діялося на подвір’ї.
А діялося там таке, що мені аж дух перехопило.
Ті два хлопчики, що стежили за роботою слюсарів, погомоніли ще трохи між собою і зненацька кудись зірвалися. Повернулися вони за хвилину. Проте їх було вже не двоє, а, принаймні, з дванадцятеро. Серед них я розпізнав і рудого нечему, і того, хто хотів допомогти нам з Ганнусею донести речі до маминої хати.
Хлопчики оточили бульдозера і почали про щось гаряче сперечатися. В усякому разі, я бачив, як вони завзято розмахували руками. Здавалося, між ними от-от зчиниться бійка.
Зненацька рудий хлопчисько, який розмахував руками чи не найбільше, нахилився, з зусиллям поставив на обід чимале колесо і покотив його за ворота. Туди, де виднівся пункт металобрухту.
Це стало ніби сигналом для інших. Хлопці почали хапати все, що тільки потрапляло під руку: шестерні, маховички, гайки, нанизували на палки коліщатка — і тягли все за рудим… Позаду, згинаючись під тягарем якоїсь кривулястої залізяки, підтюпцем трюхикало п’ятеро хлопців.
А Григорій Сидорович тим часом захоплено щось розповідає Ганнусі і аж заходиться від сміху:
— …отож біжить Костя і галасує на все село! А за ним — хмара розлютованих бджіл. Біжить Костя, озирається і не бачить, що попереду в нього калюжа. А в калюжі — свиня з поросятами. Га-га-га!.. Костик наш зопалу як шугоне туди — і вже годі розібрати, де там поросятко, а де… ой… мій товариш Костя. А свиня з переляку рвонула так, ніби їй естафетну паличку передали… Га-га-га! Як згадаю про це, то й зараз… ой… ні спати, ні їсти не можу. Хіба коли висміюся…
Що ж, було в моїй біографії і таке. Вирішили ми тоді з нинішнім Григорієм Сидоровичем, а тоді просто Грицьком, дізнатися, чим відрізняється дикий мед від домашнього.
Але сміятися швидше мав би я, бо мене лише одна бджола вжалила. А от Грицькові дісталося куди більше. Спочатку від бджіл, а потім від кропиви, куди він з переляку шаснув.
— Ну чого б я ото так веселився? — ущипливо зауважив я. — Ти краще-но поглянь, що в тебе у дворі коїться.
Григорій Сидорович озирнувся, і рот у нього став схожий на одне з тих коліщаток, що їх хлопці нанизали на палку.
— Це… таке… що це вони роблять?
— А ти у них краще запитай. Хоча й так видно — збираються здати твій бульдозер на металобрухт.
— Що-о? Хто їм дозволив?
Григорій Сидорович підстрибнув так, начебто під ним було не крісло, а могутня пружина чи навіть бойова катапульта.
— Ах ви ж, шкідники! — вигукнув він біля дверей. — Довгоносики! — долетіло з коридору. — Ах, бісові диверсанти, я ж вам зараз!.. — репетував Григорій Сидорович уже під вікнами.
Хлопці злякано озирнулися на той галас. Потім кинули все, що було в руках, і дременули так, що тільки курява знялася за ними.
А Григорій Сидорович бігав навколо обібраного бульдозера і в розпачі хапався за голову. Ми зрозуміли, що йому вже було не до нас, і тихенько вийшли з кабінету.
— Я думала, що довгоносики — це такі маленькі шкідливі жучки, — сказала Ганнуся, коли ми опинилися на вулиці. — А у вас, виявляється, і хлопців так називають. Що ж їм тепер буде?
Я стенув плечима.
— Важко сказати. Знаю тільки, що сьогодні мені б дуже не хотілося бути на їхньому місці.

 

ДОВГОНОСИКИ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Колодязь у нас був на дві садиби. Тож коли я під вечір знову пішов по воду, біля колодязя зустрів нашого сусіду Миколу Івановича, відомого у Воронівці комбайнера.
— Ти чув, що сьогодні устругнули ті капосні песиголовці? — запитав він і аж почервонів від обурення.
— Ти маєш на увазі старого бульдозера? — здогадався я.
— А що ж іще? Він нам зараз отако-о-о потрібен! — Микола Іванович провів долонею по підборіддю. — Почалася косовиця, машини розтрушують зерно на вибоїнах, а загорнути їх, крім бульдозера, нічим.
— Але ж я чув, що той бульдозер уже працює…
— Авжеж, — згодився сусіда. — Мусить працювати, бо без нього, кажу, ми мов без рук. Та хіба справа тільки в ньому? Найгірше те, що ніколи не знаєш, що ті гаспиди встругнуть через хвилину. І головне — мій Микола теж був серед них!
Востаннє я приїздив у Воронівку років зо три тому і пам’ятаю, як у сусідському дворі бігало таке собі смирне дошкільнятко.
— Він же був таким тихим та спокійним, — зауважую я.
— Був та загув, — заперечує сусіда. — Тепер це ніс до кожної дірки. Але ні, сьогодні я з ним нарешті серйозно побалакаю. Це ж сором який! Хоч у Сірка очей позичай.
— Так він же не винен, — несподівано втрутилася Ганнуся.
Микола Іванович сторопіло втупився в неї.
— Як це — не винен? А хто ж тоді винен, га? Хто майже весь бульдозер до металобрухту перетягнув?
— І зовсім не весь. А потім, їм же сказали, що той бульдозер годиться хіба що на металобрухт, — вперто відстоювала Ганнуся своє. — Ви цього не знаєте, бо не були там. А ми з Костею бачили все на власні очі.
Микола Іванович перевів погляд на мене.
— Вона правду каже? — запитав він.
— Чистісіньку правду, — підтвердив я. — І треба лаяти не так хлопців, як ремонтників ваших. Щоб знали, коли й що говорити. А то тільки й чути було: на металобрухт, на металобрухт!.. Та ще й при дітях. Ми з тобою у їхньому віці після таких слів теж ні хвилини не гаяли б!
Деякий час Миколчин батько розмірковував.
— Та воно таки так… Звісно, не пропадати ж добру… — І несподівано посміхнувся винуватою, трохи розгубленою посмішкою. — Ти бач, як воно повернулося… А я вже вирішив було його сьогодні вперше познайомити з лозиною.
Зненацька Ганнуся схопила мене за руку:
— Костю, поглянь! Що там таке?
Наш колодязь стояв на невеличкому горбку. Навколо нього сонно погойдувалася чималенька вже кукурудза. І от в одному місці вона ні з того, ні з сього почала підозріло ворушитися. Схоже було на те, що до нас підкрадався якийсь звір розміром не менше добрячого пса.
Микола Іванович теж помітив те ворушіння.
— Хто там? — запитав він.
В кукурудзі одразу завмерли.
— То часом не ти, Колю?
Мовчання..
— Чого ж ти мовчиш? — продовжував допитуватися Микола Іванович. — Чи, може, з сорому втратив мову?
— Нічого я не втратив, — обізвалося нарешті з кукурудзи. — А дівчинка про металобрухт правду каже.
Миколчин бітько зітхнув і зняв відро зі зрубу.
— Звісно, правду, — сказав він. — А то я з тобою розмовляв би зовсім інакше. То ти вилізеш звідтіля чи, може, так і житимеш там?
Та Миколка не виліз. Навпаки, судячи з того, як захилиталася кукурудза, він подався в протилежний від колодязя бік.
— Чого це він тікає? — здивувалася Ганнуся. — Не вірить нашим словам, еге ж?
— Чому ж, вірить, — посміхнувся Микола Іванович. — Гадаю, що зараз він подався до таких же, як і сам, харцизяк. Аби підказати їм, що вони мають говорити батькам на своє виправдання.

 

ЇЖАЧКИ

Ми наносили води, повечеряли і вирішили перед сном трохи прогулятися. Наталочці теж закортіло піти з нами, та бабуся не дозволила.
— Час у ліжко, — сказала вона і заходилася розпушувати постіль. — Незабаром дев’ята година. І не пхикай, нічого тобі не допоможе.
Моя мама хоч і лагідної вдачі, проте на своєму вміє настояти. Це я добре знаю, сам колись був дитиною.
Та й Наталочка, певно, вже теж встигла познайомитися з бабусиним характером, бо лише ображено скривилася і забралася в ліжко.
А ми удвох з Ганнусею пішли знайомитися з моїми улюбленими, таємничими місцями. Є в нас такі, і чимало. Одразу ж за сусідньою вулицею починаються. Треба тільки обійти шкільну майстерню і звернути на широку стежину, що навпростець веде до нашого фірмового маслосирзаводу.
З двох боків цієї стежини розрісся величезний шкільний садок. І що тільки в ньому не росло! Яблуні, абрикоси, сливи, груші, смородина… За деревами проглядало кілька високих курганів — старі люди казали, ніби в них козаки ховали колись своїх товаришів, що загинули в битві з ворогами.
Розповідаю про це Ганнусі і бачу, як їй цікаво і лячно водночас. Почало поволі смеркати, і Ганнусі, певно, здавалося, що в густих смородинових заростях хтось ховається, чатуючи на неї. Такий собі бусурман з кривою шаблюкою та лантухом на маленьких дітей.
А мені тут зовсім не лячно. І не тому, що я вже дорослий. Я тут кожне дерево пам’ятаю…
Ось клени — стали рівною шеренгою упродовж стежини, садок сторожують. Поміж кленами з коротким тонким писком гасають кажани, і Ганнуся щоразу здригається, коли котрийсь із них підлітає зовсім близько — того й гляди, заб’ється їй у волосся. Але хоча й побоюється Ганнуся, все ж очей з них не зводить — вона ще ніколи в житті не бачила стількох кажанів одразу.
Неподалік від кленової шеренги завмерла моя улюблена груша. Мені навіть здалося, що й вона мене признала, — одразу ж загойдала гіллям, зашелестіла листям.
— Добрий вечір, — сказав я їй і погладив жорстку кору. — Ну, як тобі живеться без мене?
Ганнуся, що в цю хвилину уважно спостерігала за кажанами, аж підстрибнула з несподіванки. Потім повернулася ліворуч, праворуч, озирнулася назад, але нікого не побачила.
— З ким це ти розмовляєш? — чомусь пошепки запитала вона. Напевно, в такій тиші, що стояла навколо, мої слова пролунали для неї, мов удар грому.
— Зі своїми старими знайомими, — відказую їй. — З грушею ось цією, з яблуньками, черешнями, сливами… Ми ж, Ганнусю, були найпершими з тих школярів, хто садив цей садок. А скільки нам довелося повоювати з козами влітку та зайцями взимку! То найперші шкідники для молодих дерев…
— Ти мені розкажеш про це? — пожвавішала Ганнуся. — А то я ще ніколи не чула про війну людей з козами та зайцями.
— Гаразд, — згодився я. — А поки що просто погуляймо…
Коли ми вже поверталися додому, Ганнуся зненацька завмерла на місці і прошепотіла:
— Ой, що то таке?
По доріжці, нам назустріч, котилося трійко сірих м’ячиків. Той, що був більший, котився попереду, а два інших, зовсім крихітних, — трішечки позаду.
— Їжачки! — зойкнула Ганнуся.
Так, це були вони. Теж вирушили на прогулянку. Мама-їжачиха, побачивши нас, невдоволено чмихнула і хутенько згорнулася в клубочок. І своїм діткам звеліла зробити те ж саме.
Один синок послухався, а інший — не зовсім: нібито й згорнувся, але з-під голочок все одно поблискують маленькі зацікавлені очиці.
— Можна, я його погладжу? — запитала Ганнуся. А сама, бачу, не те що погладити — до самого серця ладна притиснути їжачка.
— Можна, — дозволив я. — Тільки обережно, а то ще вколешся.
Провела Ганнуся долонькою по їжакових колючках. Один раз, другий…
— Так він же зовсім не колючий! Навпаки, м’якенький, мов шовк!
Не повірив я Ганнусиним словам, сам доторкнувся. Справді, голочки у їжачка були м’якенькими, шовковистими. Справжнісіньке малятко ще, а не їжачок!
А йому теж, очевидно, набридло нас побоюватися. Розпростерся він і писочком почав шморгати — руки наші вивчати. Обережна мама-їжачиха щось говорить-наказує йому своєю їжаковою мовою, та не звертає уваги маленький синок на її застереження. Йому цікавіше з нами заприятелювати.
— Який же він гарненький, який чудовий! — у захваті шепотіла Ганнуся. — Давай візьмемо його з собою!
— Ні, Ганнусю, цього робити не можна, — відказав я. — Він ще зовсім крихітний.
— Ну то й що?
— А коли б тебе в такому віці забрали від мами — як би тобі було?
— Погано, — відказала Ганнуся і одразу ж посумнішала. Видно, не так вже й весело їй без мами. — Дуже-дуже погано!
Пішли ми своєю дорогою далі.
— Костю, та Костю ж! — зненацька прошепотіла Ганнуся, яка йшла задом наперед. — Ти тільки глянь, що він робить!
Я озирнувся.
Мама-їжачиха і одно з її діток обережно вистромили писки і почали принюхуватися, чи не минулася вже небезпека. А наше знайоме малятко за нами припустило. Очевидно, дуже йому не хотілося прощатися.
Ганнуся подивилася на мене так жалібно, що я мимоволі відвів очі вбік. І все ж сказав:
— Ні, не можна його брати, ні в якому разі не можна! Надто він ще маленький, не вижити йому без маминого молока і ласки.
Віднесли ми наше неслухняне нерозуменятко до мами-їжачихи, а самі хутко розбіглися в протилежні боки, аби не знало воно, за ким бігти.
Сховалися за кущами і обережно, щоб їжаченятко не помітило нас, визираємо звідтіля.
Пробігся їжачок сюди-туди, понюшкував писочком на всі боки: куди це, мовляв, поділися ті незрозумілі істоти?
Потім, прикро вражений, зітхнув і задріботів, час від часу озираючись, за своєю матусею і братиком.

 

ГЛЕК МОЛОКА

Дуже гарно улітку на селі. Так вже гарно, що й не знаєш, чи може десь бути ще краще.
Одне лише погано — треба рано прокидатися. Тим паче коли твоє вікно виходить на вулицю. Тут вже хоч не хоч, а піднімаєшся разом з курами. Ще з удосвіта вулицею починають гуркотіти мотоцикли та дзеленчать велосипеди. То люди їдуть на роботу. Трохи пізніше дівчатка та хлопчики женуть до череди корів.
Ганнусі краще — вікно її кімнати виходило на стежину, що вела до хвіртки. До того ж під ним буйно розрослося стільки бузку та жасмину, що як не прислухайся, ніякого вуличного гамору не почуєш.
І сонце в очі не б’є зранку.
— Хіба так можна, щоб в дитячій кімнаті не було сонця? — запитав я у мами, коли вона розподіляла, хто де житиме. — Та ще й улітку.
— Звідкіля ти взяв, що діти повинні цілий день сидіти у кімнаті? — в свою чергу запитала мама. — Нехай ідуть з тобою до лісу чи на річку. А в кімнаті влітку має бути прохолодно і затишно.
«Атож, в дитячій кімнаті повинно бути прохолодно, — розмірковував я тепер, роблячи ранкову зарядку. — Особливо, коли на вулиці стоїть страшенна спека. Забіжиш знадвору до Ганнусиної кімнати і неначе в прохолодну воду пірнаєш… Ні-і, розумна все ж таки у мене мама…»
Я вийшов надвір і навіть очі заплющив від яскравого світла. Сонце, здавалося, було всюди — в шибках, у суліях і полив’яних глеках, що їх мама вивісила сушитися на пакільцях; воно проникло в кожну краплину роси, виблискувало в траві і листі…
Я підійшов до молодої вишні і струснув стовбур.
— Гой-ой-ой!
Ніби тисяча холодних голочок вп’ялися в тіло. А в очах спалахнула райдуга — то всюдисуще сонце вже й на моїх віях встигло вмоститися. Ні-і, досить там всіляким маленьким лінивцям вилежуватися о такій порі на бабусиних перинах! За вушко їх, та на сонечко! Нехай хоч побачать, який нині чудовий ранок!
Та не встиг я й ступити на східці, як з дитячої кімнати долетів розпачливий зойк:
— Костю!!
Одним стрибком злетів я на ґанок, увірвався в сіни і смикнув за ручку дверей, що вела до Ганнусиної кімнати.
— Що трапилось?
Ганнуся, вже вдягнена, лише без сандаликів, чомусь втислася в найдальший куток ліжечка. А з-під ліжка визирало перелякане Наталоччине личко. Обидві пальцями показали в бік вікна і майже одночасно вигукнули:
— Там… хуліган… з каменюкою!
Я підбіг до вікна. Та біля нього вже нікого не було. Хіба що підозріло хиталися фіранки. Хотів було вибігти на вулицю, аби провчити того, хто зранку тиняється під чужими вікнами, але Ганнуся попрохала:
— Зачекай, я взуюся. А то ти вийдеш, а він у вікно залізе…
І справді, під вікном тільки-но хтось був. Он, біля призьби, видніються сліди чийогось взуття, навпроти вікна — невеличка калюжа, яку майже всотав пісок…
Пригнувшись, прослизаю між росяними кущами на стежку і віч-на-віч стикаюся з худорлявим хлопчиною років десяти. Обличчя хлопчикове було таке ж перелякане, як тільки-но у Ганнусі.
— Це ти тут з каменюками гасаєш? — суворо запитав я.
— Він, він! — підтвердили Ганнуся з Наталочкою, випірнувши з жасмину слідом за мною.
— Я? З каменюками? — вражено перепитав хлопець.
Я його одразу впізнав. Спочатку цей хлопець хотів допомогти нам з Ганнусею нести речі додому, а згодом я спостерігав, як він разом з іншими довгоносиками давав драла від розлюченого Григорія Сидоровича.
Не знаю чому, але цей хлопчина мені сподобався одразу. Сподобався ще тоді, коли запропонував свою допомогу. От лише не розумію, чому його занесло під Ганнусине вікно. Та ще й з каменюками.
А хлопчик немов підслухав мої думки, тому що відповів одразу ж:
— Ваша баба Настя домовилася з моєю мамою, що я носитиму молоко, доки ви тут житимете… — сказавши це, хлопчина простягнув мені глиняного глека, зверху зав’язаного марлею. — От я й хотів поставити його на вікно.
Я показав на глека Ганнусі і запитав:
— То оце та каменюка, так?
— Вони ж такі схожі, - ніяково почала виправдовуватися Ганнуся. — Я спочатку й не подумала, що то глечик…
А я взявся порівнювати відбитки слідів під вікном з сандаликами хлопчини. Розмір той самий, це видно будь-кому. Але звідкіля взялася тут калюжа?
Я спробував уявити собі, що повинен відчувати цей бідолашний хлопчик, почувши пронизливий Ганнусин крик. Та ще й в ту хвилину, коли, нічого не підозріваючи, ставив на підвіконня того глека з молоком…
Що ж, калюжа ця могла бути набагато більшою…
— Добряче тебе налякала Ганнуся, ох, і добряче! — співчутливо сказав я.
На хлопчиковому обличчі з’явилася ніякова посмішка.
— У мене навіть руки затремтіли, коли вона крикнула, — визнав він і кивнув у бік Ганнусі. — А молоко взяло та й вихлюпнулося трохи.
— Міцні в тебе нерви, — похвалив я його. — Просто-таки залізні. На твоєму місці я вже давно був би на другому кінці села.
Хлопець недовірливо поглянув на мене:
— Таке скажете… Ви он який великий.
— То ще нічого не значить, — заперечив я. — Дорослі теж часом лякаються.
Потому повернувся до Ганнусі і запитав:
— Скажи, будь ласка, хто з нас повинен вибачатися перед невинною людиною?
Ганнуся підійшла до хлопчини, кінчиками пальців підняла кінчик платтячка, мовби запрошувала до танцю, і кокетливо промовила:
— Вибач, будь ласка… більше такого не трапиться.
— Та… — відказав хлопчина.
Я навіть відсахнувся — так запашіли у нього щоки, вуха і навіть облуплений ніс.
Хлопчину звали Кольком, а також Миколкою чи просто Колею. Він, виявляється, був сином нашого сусіди Миколи Івановича.

 

В ГОСТЯХ

У тому, що Миколка, коли виросте, стане видатною людиною, можна не сумніватися. Це він вирішив твердо і остаточно.
Ну, в гіршому випадку, буде моряком. Або агрономом.
— А чому б тобі не стати футболістом? — поцікавився я, побачивши на стінах його кімнати великі фотографії славетних футболістів.
Засоромився хлопець, шморгнув носом і промовчав. Напевно, він і про це мріяв не раз.
Гарна у Миколки кімната. Сонячна, чиста, простора. Щоправда, колись це була не кімната, а приміщення, в якому його дідусь зберігав борону, плуг, ступу та інші забуті вже речі. Нещодавно Миколка разом з батьком віднесли все це до сільського музею. Натомість прорубали в стіні два вікна, поставили столярний верстак для праці, ліжко для відпочинку, стіл для занять… І вже друге літо мешкає Микола в цій кімнаті. Лише пізно восени перебирається до хати.
А ще в тій кімнаті був незвичайний запах. Як влітку у незайманому степу. І не дивно — підлога в ній вистелена молодим буркуном, чебрецем і маленьким полинком. У спеку все це пахне так, що аж голова кругом іде.
— Це євшан-зілля, — перехопивши мій погляд, пояснює Коля. — Я про нього в одному підручнику прочитав. Там написано, що був колись один войовничий половецький хан. Але якось київські князі побили його так, що він утік далеко-далеко — аж за Кавказькі гори. А коли померли ті князі, що його побили, половці, які жили в цих степах, послали по нього гінців, аби він повернувся. Хан відмовлявся, бо вже звик на новому місці. Та коли один з гінців показав йому євшан-зілля, хан понюхав його і раптом заплакав, бо воно нагадало йому край, який він покинув. І повернувся половецький хан назад. Але не воювати, а жити мирно з новими київськими князями.
— Гарна легенда, — схвалив я. — Тільки чому це зілля в твоїй кімнаті? Ти що — половець?
— Ні, - ухильно відказав Коля, — просто…
Він не доказав. Мабуть, не хотів ділитися своєю думкою.
— Ти хочеш, щоб рідний край був завжди з тобою? — першою здогадалася Ганнуся.
Миколка кивнув головою.
— А ще я послав стебло євшану своєму дядькові, - признався він за хвилину. — Він вже шість років, як поїхав на заробітки. А оце написав, що хоче там залишитися назавжди. От я й послав…
— І добре вчинив, — похвалила його Ганнуся. — У вас тут так гарно. Самі тільки їжачки чого варті…
Ми замовкли. Я згадав, що один з моїх далеких родичів теж поїхав на заробітки. І я б ніколи не додумався послати йому стебельце цієї трави, що нагадує людині про її землю. А Миколка, бач, здогадався. Дарма, що ще й молоко на губах не обсохло.
Проте мовчання наше тривало недовго, бо Ганнуся не з тих людей, що можуть довго мовчати. Вона пройшлася кімнатою. Розпиляла лобзиком тоненьку дощечку, покрутила лещата. Тоді запитала:
— А в тебе є чим випалювати по дереву?
— Звичайно, є, — пожвавішав Коля. Він відчинив дверцята саморобної шафи і дістав звідтіля велику коробку. — Це мені тато подарував. За те, що я закінчив другий клас майже на «відмінно».
Подивилася Ганнуся на коробку, кивнула схвально головою, ще раз пройшлася по кімнаті.
— А цікаві книжки у тебе є?
Багато цікавих книжок виявилося у Миколчиній бібліотеці: «Володар кілець», «Вінні-Пух і всі-всі-всі…», «Пригоди доісторичного хлопчика», «Шхуна «Колумб»»… Були також книжки і не зовсім для читання, а швидше для роботи, бо в них цікаво описувалося, як майструвати всілякі речі.
А на підвіконні лежала товстелезна книжка, де говорилося про те, коли що треба сіяти, коли й чим збирати, як боротися з бур’янами та шкідниками…
Погортала Ганнуся трохи цю книжку, проглянула малюнки. Доросла книга. Товста. І така вже, очевидно, розумна, що після неї інакше, як розумними словами, і розмовляти не можна…
Ганнуся поклала книжку назад на підвіконня, потім сіла на саморобний табурет і запитала в Миколки:
— Так чого ви сиділи біля школи смутні й невеселі?
І ось про що ми довідалися.
Виявляється, в моїй школі вже багато років існував чудовий звичай. Перед тим як восени відчинити двері наступного класу, учні повинні зробити якусь корисну справу. Причому таку, якої до них не робив ніхто.
Щоправда, дівчатка з Колькового класу хотіли було порадитися про це зі своїм класним керівником Вірою Миколаївною. Але та лише посміхнулася і сказала у відповідь:
— Думайте, любі мої, самі. Не мені ж переходити до третього класу, а вам. Звісно, коли не придумаєте самі, тоді будемо думати разом…
І третій «А» почав думати.
Спочатку вирішили назбирати більше за всіх макулатури. Тиждень хлопці та дівчатка гасали по Воронівці, проте зібрали всього три лантухи старих газет та паперу. Хіба ж такими здобутками можна пишатися, коли минулого року навіть першокласни… ні, вже другокласники, зібрали утроє більше?
Тоді одній дівчинці, а саме Юлі Гаврилюк, спало на думку взяти шефство над бабою Килиною, бо вона вже старенька, живе сама і до того ж недочуває.
Прийшов до неї третій «А» та й запитує:
— Бабо, вам допомога потрібна?
— Га? — не дочула баба.
— Вам допомога потрібна? — щосили зарепетував клас.
— А-а… То принесіть води, коли не важко.
Наносили хлопці повну діжку, ще й шаплик наповнили. Прийшли другого дня до баби і знову запитують:
— Може, бабо, ще щось треба зробити?
— Га?
— Ще що, кажемо, вам треба?
— А-а… То вже й не знаю, яку роботу вам загадати.
— То ви подумайте, а ми під лісою [*1] зачекаємо…
Погомоніли трохи, аж дивляться — баба Килина сама йде до них.
— Що, бабо, придумали?
— Та вже ж… Ідіть, любі голуб’ята, краще додому, а то аж голова болить від вашого галасу.
От якою невихованою виявилася баба Килина! А ще недочуває!
Отож повернувся тоді Кольків клас до школи (це було саме тоді, як ми з Ганнусею проходили повз неї), усівся у затінку і почав думати, як же його бути далі. Тут один хлопець, Вітько Бубненко, і сказав, що треба зібрати якнайбільше металобрухту…
При цих словах Миколка знову почервонів і сором’язливо замовк. Та й ми його не дуже розпитували. Бо на власні очі бачили, чим закінчилося збирання металобрухту.
— Ну, а зараз ви вже щось придумали? — цікавиться Ганнуся.
— Ні, - невесело відповів Миколка. — Доведеться таки йти до Віри Миколаївни.
— Заведіть листування з кимось, — порадив я.
— Це вже є, - зітхнув Миколка. — До нашої школи приходять листи аж з п’яти країн світу.
— Тоді організуйте гурток «Умілі руки», — подумавши, підказала Ганнуся.
— І про це вже нам казали, — відповів Миколка. — Але ми відкинули, бо зараз гурток «Умілі руки» зустрінеш у кожному класі.
— А чому б вам сапою не попрацювати? — запропонував я.
Хлопець лише похитав головою.
— Ми й так щодня сапаємо. З батьками на буряках, у себе на городі, на шкільній ділянці…
— Може, краще збирати гриби? — втрутилася Ганнуся.
— Ми й про це вже думали. Та тільки у нас тих грибів дуже мало.
Замислилася Ганнуся. Замислився і Коля.
А мені вже зовсім кисло стало від їхніх заклопотаних облич. І я подумав, що непогано було б трішечки пожартувати.
— Не розумію, навіщо так довго ламати голову, — сказав я. — Створіть гурток вивчення власних велосипедів. Чи організуйте культпохід по чужих садках.
Я був переконаний, що після цих пропозицій у кімнаті пролунає одностайний сміх. І він таки пролунав, бо засміявся один лише я. Миколка лише знехотя посміхнувся, а Ганнуся подивилася на мене так, ніби я вчинив щось непристойне.
— Тут, Костю, не до жартів, — з докором зауважила вона. — Тут не сміятися треба, а дуже й дуже добре подумати.
А мені вже й жартувати перехотілося. Бо зрозумів, що сьогодні мої жарти якісь не такі. Тож я підвівся і сказав їм:
— Ну що ж, думайте собі на здоров’я. А я, мабуть, піду бабусі трохи допоможу. Коли щось придумаєте — шукайте мене під вишнею чи в малиннику…

 

ЧИ ДАЛЕКО ДАЛЕКИЙ СХІД?

— Я, Костю, все думаю: прилетіла мама на Далекий Схід чи ще ні, — призналася Ганнуся наступного ранку. Вона співчутливо дивилася на зарюмсану Наталочку, яка випадково переплутала бджолу з мухою. І зараз моя мама тримала на її щоці холодного п’ятака.
Навколо було незвично тихо. Від Наталоччиних зойків розбіглося все живе.
Високо над нами почулося гудіння реактивного літака.
Ганнуся перевела погляд на небо.
— Цікаво, Костю, що може бачити льотчик з такої висоти? — запитала вона.
— Багато що, — відказав я. — Ліси, річку…
— А Черкаси може?
— Мабуть, може.
— А Київ?
— Хіба що як добре придивиться.
— А Далекий Схід?
— Навряд. Далекий Схід, Ганнусю, лежить набагато далі.
— А як набагато?
— Ну… разів, мабуть, у сто.
— Ого, як далеко! — вихопилося у Ганнусі. Потім вона трішечки подумала і знову запитала: — Костю, а чому маму послали саме на Далекий Схід?
І я став пояснювати.
Далекий Схід, сказав я Ганнусі, для нас, українців, не такий вже й далекий. Колись, українцям жилося так важко, що вони виїздили в Америку, Австралію — власне, світ за очі. Тоді ж дехто подався і на російський Далекий Схід. Бо казали, що там є багато вільних земель. І є річка Амур. Майже така, як Дніпро, тільки ще довша. А ще там є безліч дуже корисних копалин, на яких можна добре розбагатіти і повернутися до України заможною людиною.
— То вони вже повернулися? — запитала Ганнуся.
— Не всі, — відказав я.
— А чому?
— Тому що в чужих краях не дуже розбагатієш, Ганнусю.
— А хіба вони про це не знали?
— В тому то й справа, Ганнусю, що людині завжди здається, ніби десь-інде краще, ніж вдома. От і їдуть, як їм здається, шукати щастя-долю. А повертатися назад теж не хочеться. Одним соромно, інші звикають до свого нового краю. Але батьківщина, Ганнусю, на те і батьківщина, що їй болить серце навіть за тими, хто покинув її. От і попросили твою маму поїхати туди і написати, як там живуть наші земляки, що їх турбує, що радує. І, може, їм потрібна якась допомога…
Замислилася Ганнуся. Згодом запитала:
— А ти не знаєш, Костю, які там місця — такі, як у нас, чи інакші?
— Зовсім інакші, - відказав я. — Там дуже суворі зими, непрохідна уссурійська тайга, тигри всілякі. Треба мати багато мужності, щоб поїхати туди.
— Ага, — підхопила Ганнуся, — тому туди й послали саме мою маму…
Вона пройшлася туди-сюди по доріжці, тоді зупинилася переді мною і запитала:
— Костю, а можна поглянути на ті краї? Хоча б на карті.
Але, на жаль, географічної карти у нас вдома не виявилося. Тож ми хутенько вмилися, переодяглися і подалися до школи.
А там канікули.
І все одно на шкільному подвір’ї зібралося чимало дітлахів. Найбільше їх було, звісно, на пришкільній дослідній ділянці. І поміж тих дітей ми побачили Миколку, нашого сусіду… Одні прополювали грядки, інші виносили на межу бур’ян. Дехто, відпрацювавши, вважав, що не гріх і відпочити. Такі галасливо ганяли м’яча на спортивному майданчику.
Та як тільки ми з Ганнусею увійшли на подвір’я, всі одразу полишили свої справи і оточили нас щільним кільцем. Бо хіба ж не цікаво дізнатися, кого це занесло до їхньої школи? Може, новачків? А коли так — то до якого класу вони ходитимуть?
Школярі показали нам, де знаходиться кабінет географії. Проте я й без їхньої допомоги розшукав би його. Адже ходив до цієї школи не тиждень і не місяць, а цілих десять років!
Ми зайшли до кабінету, і Ганнуся одразу попрямувала до географічної карти. Карта була величезна, займала майже всю стіну. На ній неважко розшукати навіть найменші села та річки, найнижчі гори і наймілкіші озера.
Взяв я до рук указку і почав показувати Ганнусі, а також всім, хто зайшов слідом за нами:
— Оце ось Київ, оце Черкаси. А отут-о зараз стоїмо ми з вами. А оце — озеро Байкал, найчистіше озеро світу… Оця синя нитка — то річка Амур. А ось це — Далекий Схід. Чули про такий?
Дехто кивнув головою. Дехто промовчав. Тому Ганнуся повторила те, що почула від мене.
— Далекий Схід — це не тільки річка Амур, котра така велика, що навіть більша від нашого Дніпра. Тут дуже суворі зими, уссурійська тайга, а в ній — всілякі тигри та ведмеді. Туди їдуть лише найвідважніші люди. Ті, які не бояться ні тигрів, ні морозів. І моя мама теж туди поїхала…
Ганнуся ще раз подивилася на карту, чомусь зітхнула і рушила з кабінету. Всі хлопчики та дівчатка шанобливо розступилися перед нею. Адже не в кожного маму послали у відрядження в такий далекий край!

 

МАМА З ШАБЛЕЮ

Тільки-но ми повернулися із школи, як Ганнуся пішла до своєї кімнати і заходилася виймати з сумки кольорові олівці та фарби. Згодом попрохала в мене великий аркуш паперу і почала малювати картину.
Вгорі, ліворуч, вона намалювала сонце і довгі промені від нього. Під сонцем чорніли важкі грозові хмари. Назустріч хмарам зводилися гори з гострими вершинами. Підніжжя цих гір були вкриті густими чагарями та височенними деревами. Під деревами прогулювалися величезні ведмеді, а з чагарників шкірилися злющі тигри.
А ще на картині була річка Амур, і в ній плавали… ненажерливі крокодили…
Між горами в’юнилася червона стрічка залізниці, і по ній, попихкуючи кільцями диму, весело біг невеличкий паровозик з довгим ланцюжком вагонів. На даху переднього вагону сидів безмежно хоробрий чоловічок, звісивши ноги просто до крокодилячої пащеки. Чоловічок тримав у руках підзорну трубу. На боці у нього висіла довга шаблюка, з-за спини виглядав чи то автомат, чи то гармата.
— А це хто? — запитав я у Ганнусі і показав на хороброго чоловічка.
— Це моя мама, — пояснила Ганнуся, не відриваючись від малювання. — Невже ти її не впізнав?
— Тепер впізнав, — сказав я. — І маму твою впізнав, і тигрів, і особливо — морозостійких амурських крокодилів. Здається, що науці цей вид ще невідомий. І звідкіля вони там з’явилися?
— Ти і їх побачив?
Ганнуся з вдячністю подивилася на мене.
— Як ти гадаєш, Костю, — озвалася вона через хвилину, — мамі личитимуть вуса?
— Вуса? — здивувався я. — Навряд чи личитимуть. Вона тоді стане більше схожою на тата… А навіщо мамі вуса?
— Щоб її звірі боялися.
— Гм-мм… Тоді, звісно, малюй.
Намальовану картину Ганнуся пришпилила над своїм ліжком і довго милувалася своїм творінням.

 

СВІЖІ НОВИНИ

У Миколки надзвичайно цікава хода. Коли він крокує поруч з Ганнусею чи іншими дітьми, цього не помічаєш. Та коли він іде сам, то кожному видно, що хода в нього не проста, а з якимось підстрибом. Він немовби тренується — як космонавти на Місяці (чи горобці в городі — це я так гадаю). За цю ходу я й прозвав Миколку Горобчиком.
Між іншим, Горобчик, як і личить всім порядним горобцям, знає про все на світі. А вже про те, що відбувається у Воронівці, краще, ніж він, не знає ніхто. Інколи я навіть думаю, що Миколці відомо не лише про те, що сталося вчора чи хвилину тому, а й те, що станеться завтра.
Ось і зараз, не встиг я ще й очі спросоння протерти, як чую — за вікном хтось підстрибує та підскакує. Ну, звісно, Миколка Горобчик! І як він тільки ухитряється при цьому не розлити молоко?
Пострибав-пострибав Миколка по стежині і зупинився біля мого вікна. З деякого часу він до Ганнусиного вікна не підходить. Побоюється будити її зранку… А мене, виявляється, можна.
Поставив Миколка глека з молоком на моє підвіконня і дивиться, прокинувся я чи ще сплю.
— Доброго тобі ранку, Горобчику, — кажу йому. — Ану признавайся, які новини приніс!
— Та-а… які там новини, — зітхає Коля. — Хіба що у сусідів куниця ось уже другу ніч підбирається до курчат. Наступної ночі знову прийде.
— Звідкіля ти знаєш, що прийде? — дивуюся я.
Подивився Горобчик на мене, мов десятикласник на першачка, і пояснив:
— Дуже просто. Куниця, вона така — ходитиме доти, доки її не впіймають або добре не налякають. Вона найбільше любить ласувати курчатками.
— Гаразд, — згодився я. — Нехай буде так. А ще які новини приніс?
І Миколка почав розповідати.
Виявляється, вночі запустили аж два супутники. Правда, цю новину я вже чув по радіо. А ще керівник їхнього третього «А» Віра Миколаївна поїхала до райцентру. Коля на власні очі бачив, як вона сідала в автобус… А сусідська корова, не ота, що руда, а ота, що чорна, побилася з їхньою Манькою.
— Небагато щось у тебе новин, — кажу я. — Заспав ти чи що? Миколка поглянув на мене трохи ображено.
— І нічого я не заспав. Ось у нас на городі з’явився колорадський жук. А на вашому його ще більше. Я вже був там, бачив…
— Ну Микольцю! — з докором кажу йому, — Ну Горобчику! З якого це часу ти почав зранку шастати по чужих городах? Мало тобі вечора, так?
Від такого звинувачення Миколка навіть заїкатися почав:
— Я? П-по чужих? І нічого я не шастав. Там вже Ганнуся була!

 

КОЛОРАДСЬКІ ЖУКИ

Одразу після сніданку Ганнуся випросила у моєї мами три великі скляні банки і позвала мене з собою:
— Гайда ловити колорадських жуків!
— А навіщо тобі три банки? — запитав я, тому що знав: мамі зараз ніколи, а Наталочці ще не дозволяється господарювати на городі.
— Миколка нам допомагатиме, — відповіла Ганнуся. — Він уже визбирав своїх жуків і зараз вільний.
В наших картопляних краях немає страшнішого звіра, ніж колорадський жук. Якщо вже він заведеться на городі, то не залишить його доти, доки не знищить на картопляних кущах останнього листочка. Чи доки його самого не знищать.
Тільки мало хто знає, як це робити.
А Миколка знає аж три способи розправи з колорадським жуком. Можна, наприклад, завести фазанів: для них колорадські жуки — як для нас морозиво. Проте у нашій Воронівці фазани ніколи не водилися… Можна труїти цих шкідників всілякими хімікаліями, але від цього передовсім постраждають корисні черв’ячки та комахи. Тож Миколка запропонував найпростіший спосіб — збирати з картоплі жуків поодинці і скидати їх у скляні банки з гасом.
Вийшли ми, наче три богатирі, на город, розподілили рядки і заходилися виловлювати колорадських приблуд.
Найважче довелося мені. Бо з моїм зростом згинатися до землі не так то й просто.
А от Миколці зріст не заважає. Він розходився так, що приємно було на нього дивитися: уподовж рядків підстрибує, то одним, то іншим оком на них позирає. І все нахиляється та нахиляється, наче справжній горобчик, що надибав розсипи зерняток.
Ганнуся ж походжає так, мовби вийшла на прогулянку, оглядає одразу по кілька кущів. І на її личку такий захват, ніби їй доручили нюхати невідомі квіти, а не збирати якихось шкідників.
А їх, цих колорадських жуків, збирати не так вже й важко. Личинки, неначе сонечка, червоніють на зеленому листі. А дорослі жуки — в білу та коричневу смужку. І втричі більші за сонечок.
Збираю я цих жуків та їхні личинки, до кожного куща приглядаюся. Проте, мабуть, погано приглядаюся, бо час від часу чую:
— Костю, а ти одного жучка проґавив!
— А ось іще одного пропустили. І личинку теж…
Прикро мені стало — виходить, я гірше від них працюю? Ні, вибачте, не може такого бути, щоб дорослі та поступалися якійсь там малечі!
Почав я ще уважніше придивлятися до кущів. Згинаюся в три погибелі. Але все одно чую:
— А ти ще одного жука пропустив!
— І ще одну личинку…
Не витримав я. Ні, голубочки, не буду терпіти ваших зауважень! Краще щось придумаю, аби ви перестали мене носом тицяти у тих жучків!
І придумав. Почав приглядатися до Ганнусиного рядка. Бачу — під листочком зачаїлася велика личинка. Зрадів я, начебто мені цукерку подарували, і закричав на весь город:
— Що ж ти, Ганнусю, ґав ловиш? Поглянь, яку красуню пропустила!
Перестала Ганнуся робити мені зауваження.
Зате, скільки я не придивлявся до Миколчиного рядка, нічого не міг знайти. Інший вже б давно здався на моєму місці, тільки не я. Завважив хвилинку, коли, як мені здалося, Миколка відвернувся, і підкинув йому двійко колорадських жуків.
— Ти, Колю, теж гарний, — докірливо кажу йому. — Іншим зауважуєш, а в самого он що робиться…
Почервонів Миколка, але промовчав. Не дивлячись на мене, підібрав жуків, кинув їх до банки і знову вирвався вперед.
— А чого ж ти не роздивляєшся весь кущ? — запитую його. — Може, там ще щось лишилося?
— Ні, — глухо відказав Коли. — Нічого там немає.
Добре мені тепер — ніхто не вказує. Добре, та не дуже. Може, не варто було їм підкидати тих жуків?
Перед обідом прийшла мама і заборонила нам працювати. Сказала, що не хоче, аби комусь із нас сонце напекло голову.
Не встигли ми сховатися у тінь, як Ганнусі заманулося визначити переможця, себто того, хто упіймав найбільше жуків. Та оскільки рахувати їх було незручно, то ми з баночками подалися до Миколки, у якого були точні ваги. Ми зважили наші банки, і виявилося, що найкращим мисливцем став я — обігнав Колю на цілих два грами, або ж на два жучки. У Ганнусі було на двадцять вісім грамів менше, ніж у Миколки…
— Це тому, що я з міста і ми такого в школі не проходили, — почала виправдовуватися вона. — А якби проходили, то ще невідомо, хто б переміг. А ти, Костю, молодець! І знаєш, що я тільки-но придумала?
— Ні, — відказав я.
— Я придумала, що нам з Колею треба стати перед тобою і тричі урочисто прокричати: «Слава найкращому жуколову!» Крикнемо, Колю?
Миколка нічого на те не сказав. Лише з-під лоба зиркнув на мене і відвернувся. І від того погляду мене ніби жаром обсипало. Мабуть, бачив-таки цей окатий Горобчик, як я підкидав йому жучків!
І так мені стало від тої думки соромно, що я замотав головою, як коняка, що відганяє ґедзів.
— Ні, Ганнусю, не треба кричати, — сказав я.
— Це ж чому? — здивувалася Ганнуся. — Хіба тобі буде неприємно?
— Не в тому річ, приємно чи неприємно. Річ у тім, що я вчинив нечесно, коли тихцем підкинув жуків у Миколчин ряд.
При цих словах Миколка кинув на мене більш приязний погляд і навіть посміхнувся. Підбадьорений цією посмішкою, я сказав далі:
— Тому, Ганнусю, я пропоную разом з тобою прокричати «Слава найкращому жуколову!» нашому Колі. Нумо — раз, два… три!
Схоже, Коли не мав нічого проти. І лише тоді, коли ми знову перейшли на мамине обійстя, він стиха сказав:
— От бачите! Якби ви не підкинули мені тих жучків, то напевно вибороли б перше місце…
І я не знайшовся, що на те відповісти. Бо таки мав Миколка рацію.

 

ЯКЩО ПОТОНЕШ…

Мама страшенно зраділа, коли ми показали їй банки з колорадськими жуками.
— Спасибі вам, мої дорогі помічники! — сказала вона. — А я за це приготувала вам драники зі сметаною.
Ми, звісно, не протестували.
По обіді мама витягла з кишені фартуха великого залізного ключа.
— Баба Віра передавала вам вітання, а ще — оцього ось ключа від човна. Можете хоч цілий день кататися на ньому. Тільки на вечерю не забудьте прийти.
— Спасибі бабі Вірі!
Річка протікала неподалік від нас, одразу ж за ставком, над яким схилилися старі верби. Треба було тільки пройти парк і збігти з пагорба…
Наталонька побризкала на себе водою і одразу ж вибралася на берег. Пісок подобався їй набагато більше, аніж вода. Справа в тому, що Наталонька була неабиякою майстринею з виготовлення пасочок.
А вода була така прозора і тепла, що зовсім не хотілося з неї вилазити. Тож я деякий час пірнав аж до дна, а тоді заходився шукати під берегом раків — колись їх тут було чимало. Проте скільки не шукав, не міг знайти жодного. Чи то вони перебралися в інше місце, чи стали розумнішими.
Миколка обережно заходив у воду по самісіньку шию, тоді повертався і плив назад. Він намагався плавати по-морському, зовсім без бризок.
Інколи йому це вдавалося.
Зате Ганнуся бризкалася найбільше. Вона «плавала» біля самісінького берега, ходячи руками по дну, і так молотила ногами по воді, що з водяного туману над нею здійнялася веселка.
— Дивіться, як я плаваю! — кричала вона. — Дивися, Костю, як у мене виходить! Правда, здорово?
Час від часу Ганнусині руки натрапляли на якусь ямку. І тоді з води долітало невиразне булькання, а на поверхні залишалися миготливі Ганнусині п’яти. Потому вона, немов ошпарена, вискакувала з води і над вербами здіймався її пронизливий крик:
— Рятуйте! Тону!
Наталонька, не відриваючись від своїх пасочок, спокійним голоском остерігала:
— Потонеш — додому не повертайся.
Цього вона навчилася у бабусі Віри.
Потому ми відімкнули човна, відштовхнулися від берега і по черзі гребли веслами аж до самісінької вечері.

 

ТУГА ЗА МАМОЮ

Якось під вечір ми всілися на лавці під горіхом і заходилися виймати кісточки з вишень. Для варення.
Миколка Горобчик виявився неабияким майстром і в цій справі. Шпилька так і миготіла в його руках.
Язик теж не зупинявся ні на хвилинку.
Наталочка з задоволенням запускає руку у відро, де лежать вже чищені ягоди. Півличка у неї обмазане густим і липучим вишневим соком, і коло неї вже починають кружляти бджоли. Все ж, порадившись між собою, вони віддали перевагу відру. Напевно, вирішили, що в ньому соку поки що більше, ніж на личку в Наталі.
Лише Ганнуся працює мовчки. Сумує чомусь, а чому — ніхто не знає.
— Що з тобою, Ганнусю? — запитав я.
Вона лише зітхнула у відповідь. Правда, за хвилину запитала вже сама:
— Як ти думаєш, Костю, добре нам тут?
Тепер уже замислився я. Кидаю кілька очищених ягід у відро і лише тоді відповідаю:
— Не знаю, як тобі, а на мене — то кращого місця в усьому світі не знайти.
— І мені також дуже-дуже тут подобається, — чесно визнає Ганнуся. — Тільки я весь час думаю про те, як там мамі на тому тигрячому сході?
— Немає тигрячого сходу, — негайно поправляє Ганнусю Миколка Горобчик. — Є просто схід. Або Далекий Схід.
Ніби й не чує його Ганнуся, провадить далі сама до себе:
І ніхто-ніхто не знає,
Як там мама поживає.
Може, вона в тайзі заблукала?
— Таке скажеш, Ганнусю! — заперечив я. — З чого б це вона заблукала? Що їй — робити більше нічого?
І все ж, жаль мені стало Ганнусю, дуже жаль. Он вже до чого затужила — навіть віршами почала говорити…
І Миколка Горобчик теж, бачу, замовк. Замислився над чимось. Я вже не раз помічав, що варто Ганнусі засумувати, як йому теж стає не по собі.
Лише Наталочці ніколи журитися. Вона діло робить. Її невтомна рука все бігає й бігає від відра до рота…

 

ВЕЛИКІ ЛОВИ

Сьогодні неділя. Ніхто не працює, всі відпочивають. Хто на річці купається, хто до лісу подався, хто в садку розкошує.
І лише я стою в темному кутку на кухні.
Дожився…
А як же чудово починався цей недільний день! В небі — ні хмарини. Тиша, спокій. Навіть вітерець, і той кудись щез. Лише пташки щебечуть.
З самісінького ранку всілися ми в садку за шаховою дошкою. Проти мене грали Миколка з Ганнусею, ще й Наталочка їм допомагала. Аби гра була рівною, я з самого початку віддав дві тури, потім зняв з дошки слона — і все одно вигравав.
Атож, день починався для мене чудово.
Та незадовго до обіду, коли ми закінчували п’яту партію, з хати вийшла мама. Вона була одягнена так, як одягалася завжди, коли йшла в село.
Мама подивилася, як ми граємо, поцікавилася результатом і, дізнавшись, покартала мене за те, що я такий безсердечний — збиткуюся над маленькими дітьми. Потім сказала:
— Пройдуся до крамниці і на пошту. А вам, коли ви не проти, можу доручити одну справу.
— Ми не проти, — відповіла за всіх Ганнуся.
— А яка справа? — поцікавилася Наталочка.
— Хвилин за п’ятнадцять треба загнати квочку на кухню у гніздо. Я її вже погодувала і випустила погуляти. То не забудете?
— Можеш спокійно іти на пошту, — сказав я і мимоволі погладив потилицю. — Зробимо все як слід.
Атож, квочку ту я навряд чи скоро забуду. Ще й досі, коли добре помацати, відчуваю ґулю на голові.
Правда, я так і не розгледів був її до пуття. Надто вже турботливою виявилася та квочка, гніздо своє залишала рідко. Знаю лише, що вона біла і з чубчиком на голові.
Зіграли ми ще дві партії. І знову я виграв.
— З тобою нецікаво грати, — сказала Ганнуся і зібрала фігури в коробку. — Нумо краще заженімо в гніздо квочку.
А квочка — ось вона, поруч з нами ходить. Щось вишукує у траві, чубчиком стріпує…
Відчинили ми двері до кухні. Проте навіть не дивиться квочка в той бік. Навпаки — то погребеться в спориші, то щось склюне. І поволеньки в кукурудзу прямує.
— Що це з нею? — запитала Ганнуся. — Вчора, так сама прибігла. Не встигла бабуся й двері відчинити, як вона одразу в гніздо вскочила.
— Еге, ще й як вскочила, — підтримала її Наталочка. — Трохи мене з ніг не збила — я на порозі стояла.
— Так то вчора було, — заступився я за квочку. — А сьогодні бачиш, який чудовий день! Тож і не хочеться їй у темряву лізти. Правильно, Горобчику?
— Все може бути, — ухильно сказав Коля.
Почали ми заганяти квочку до кухні, але з того нічого не вийшло. Рознервувалася квочка, розкудкудакалася на весь куток і таки дременула в кукурудзу.
А на цей гамір звідкілясь прибіг півень і почав страшенно обурюватися.
— Куд-куди! — репетує, мов навіжений, — куд-куди! — Чого це ви, мовляв, за нею ганяєтеся, що вона вам поганого зробила?
— Так у нас нічого не вийде, — зауважила Ганнуся. — Доведеться, мабуть, цю квочку ловити.
— Ага, — підтримав її Коля, — доведеться ловити, іншого виходу немає. Інколи квочки покидають гніздо.
— Але це так довго, — поморщився я. — Ні, треба придумати щось інше.
— А що саме? — запитала Ганнуся.
Я замислився.
— Ну, насипати, наприклад, зерна. А на ньому розкласти сильце.
— Так-так! — палко підтримала мене Ганнуся. — Розкладемо вели-и-ке сильце, а самі заховаємося в кущах. Прийде квочка зерно клювати, а ми — смик за мотузку!
— І квочка в наших руках, — підтримав її Миколка, але тут же розсудливо додав: — Та ще невідомо, чи спіймається вона в сильце. Може, й зовсім не прийде.
— Прийде, нікуди вона не дінеться, — запевнив я його і, не гаючи часу, скомандував: — Нумо, Ганнусю, збігай в комірчину по зерно! А ти, Колю, принеси моток шпагату. Я його в тебе на стіні бачив.
Зробили ми все, як і задумали. Потім заховалися за кущами порічок і почали чатувати на квочку.
Тільки першою прибігла не квочка, а той же півень. Розгрібає він зерно лапами, скликає курей:
— Ко-ко-ко!
Мерщій, мовляв, біжіть сюди, а то буде пізно!
На цей заклик збіглися всі кури. А було їх аж восьмеро. І миттю розклювали квоччині зерна.
Довелося Ганнусі ще раз збігати до комірчини.
І знову першим був півень.
— Так я до вечора бігатиму по зерно, — незадоволено зауважила Ганнуся і змахнула рукою. — Ану, киш звідсіля!
Від несподіванки півень підстрибнув, зачепив лапою сильце і сам себе спіймав.
Помиляється, ой, як помиляється той, хто гадає, ніби переляканого півня легко звільнити з сильця! Поки ми з Горобчиком розплутували мотузку, він показав нам усе, на що тільки здатні його крила, кігті і дзьоб. Дісталося навіть Ганнусі, що хоробро кинулася нам на допомогу. Неушкодженою залишилася лише Наталочка. Вона завбачливо сховалася за шаплик і звідтіля стежила за нашими героїчними зусиллями.
— Нічого не вдієш, — зауважив я, коли ми визволили півня з сильця і він знову опинився на волі. — Треба її ловити.
Так, іншого виходу в нас не було.
І почалися великі лови!
Ганнуся з Колею бігли уподовж ліси і голосно кишкали. Вони робили це для того, аби квочка не перелетіла через вулицю і не подалася в чужий город. А в чужому городі за нею не дуже поганяєшся.
Я орлом злітав над капустяними грядками, хвацько, немов олімпійський чемпіон, стрибав через кущі та огудиння. Наталочка тупцяла слідом, наче нитка за голкою. За нею залишалася стежка потолоченої городини. Ох, і попаде нам за таке від мами!
А попереду з відчайдушним кудкудаканням бігла, ледь торкаючись землі, біла квочка з чорним чубчиком на своїй пришелепуватій голові.
На наше щастя, бігала вона недовго. Невдовзі ми загнали її у неширокий проміжок між повіткою та очеретяним парканом. З одного боку відсапувався я, з іншого — Коля з Ганнусею.
А Наталочка все ще воювала з огудинням.

 

ВОРОТАРСЬКИЙ СТРИБОК

Якусь хвилину я відсапувався. Тоді скомандував:
— Ану, женіть цю кляту квочку на мене!
— А вона від тебе не втече? — запитала Ганнуся. Я навіть обурився.
— Таке скажеш! Та мені колись доводилося знаєш, які м’ячі ловити? Я три роки був воротарем шкільної збірної з футболу! А тут якась недощипана квочка…
Але я геть забув, що квочка — не м’яч і летить не по прямій, а як їй заманеться.
Спочатку вона намірилася проскочити між мною та повіткою. Я негайно змістився в той бік. Проте в останню мить квочка різко змінила напрямок і кинулася поміж мною та очеретяним парканом. Я виконав відчайдушний воротарський стрибок, але трохи не розрахував, і бідна моя голова, мов торпеда, по самісінькі плечі врізалася в очеретяний паркан.
А квочка спокійнісінько перелетіла наді мною.
Перше, що я побачив, коли протер очі, - на вулиці стояв Миколчин батько і з ошелешеним виглядом розглядав мою окрему голову, що жила собі незалежно від рук і ніг.
— Що це з тобою? — поцікавився він, коли трохи прийшов до тями.
— Так, нічого особливого, — якомога байдужіше відказав я, відпльовуючись від очеретяної потерті. — Це в нас гра така.
Микола Іванович недовірливо похитав головою:
— Нічого собі гра! Де та голова, а де ноги… Чи не Микола мій її вигадав?
— Ні-ні, — поспішив я заспокоїти його.
Коли я нарешті вивільнив голову з ліси, то побачив, що Миколка з квочкою в руках стоїть поруч. Я звівся на ноги і вражено втупився в неї.
— Як тобі вдалося її піймати? — запитав я.
— Дуже просто, — відповів Миколка. — Вона в повітку забігла.
Та на цьому мої неприємності не закінчилися. Квочка ніяк не хотіла всідатися на яйця. Вона виривалася на волю не гірше, ніж півень, і пронизливим кудкудаканням скликала на допомогу курей усього села.
— Не інакше як голову втратила з переляку, — висловила здогад Ганнуся.
— Якби за мною так ганялися, — додала Наталочка, — я б теж так кричала. А може, й голосніше.
— Нічого, зараз вона замовкне, — сказав я. — Ми влаштуємо їй темну ніч. Накриємо тазком — і сидітиме вона як миша.
Миколка зітхнув. Схоже, щось йому не подобалося в цій історії.
Мені вона теж не подобалася. Але нічого ліпшого придумати я не міг.
А тут і мама повернулася.
— Посадили квочку? — запитала вона.
— Та посадили, хай їй грець, — відповів я.
— А тазок навіщо?
— Бо вона не хоче сидіти на гнізді, — пояснила Наталочка замість мене. — І ми їй влаштували темну ніч.
— Дивно, — сказала мама. Вона підійшла до гнізда і підняла тазок. Тієї ж миті квочка кулею рвонула у двір.
А мама лише вдарила руками об поли.
— Та хіба ж це квочка?! Це ж не квочка!
— Як не квочка? — отетерів я.
Виявляється, це була звичайнісінька собі курка. Така ж біла, з таким же чубчиком. Але не квочка.
Справжню квочку мама розшукала в курнику на гнізді з єдиним покладом. Над нею стовбичили дві курки, які хотіли знестися. Мама мерщій перенесла квочку на її старе місце під столом. Добре, що яйця там ще не встигли охолонути. Інакше залишилася б мама цього літа без курчат.
Потому, коли квочка зручніше усілася в гнізді і завмерла, Коля з Ганнусею поглянули одне на одного і почали реготати. Вони аж падали від сміху.
А я сам себе покарав — у куток поставив. І от стою на кухні і сумовито роздумую над тим, як воно все негаразд вийшло…

 

ЛИСТОНОША

Аби я даремно не гаяв часу, мама принесла мені зламану праску. Ремонтую її і водночас прислухаюся, що робиться за вікном. А там звісно що робиться — обговорюється полювання на курку, бодай тій добра не було.
Трохи згодом у сінях почувся таємничий шепіт. Ще за мить у двері тихо постукали.
Мабуть, прийшли гості.
— Заходьте, двері не зачинені! — вигукнув я.
Двері трохи прочинилися, і в отворі з’явилася Ганнусина голівка.
— Скажіть, будь ласка, тут проживає славетний пан Квокченко? — ввічливо поцікавилась вона.
— Чи Квоктуненко? — пролунав у неї за спиною голос Миколки.
Я нічого не зрозумів.
— Який ще Квокченко? Який Квоктуненко?
— А ти у дзеркало поглянь, — порадила Ганнуся. — Це ж ти і є Квокченко!
— Квоктуненко, — гигикнув Миколка.
— Ну, знаєте! — обурився я і зробив швидкий крок до дверей. — Зараз я вам покажу Квоктуненка з Квокченком!
Ганнусина голівка миттю щезла. Почувся дружній тупіт ніг і голосний сміх.
Я зітхнув і знову заходився біля праски.
Коли ремонт наближався до кінця, у двері знову постукали.
Я посміхнувся. От же ж наївний народ ці діти! Невже вони гадають, що мене, дорослу людину, і цього разу вдасться ошукати? Ні-і, любі голуб’ятка, не дочекаєтеся! Зараз я вам влаштую такого Квоктуненка, що ой-ой-ой!
Навшпиньках підбігаю до дверей і стаю на чотирьох. Роблю вигляд, що я злющий-презлющий пес.
Стукіт пролунав знову. Гучний, вимогливий. Але я мовчу, лише тихо собі всміхаюся і уявляю, що ж воно буде, коли Ганнуся відчинить двері, а я я-ак гавкну біля її ніг, я-ак заклацаю зубами біля її сандаликів! Ех, як ті сандалики підстрибнуть! Як підлетять вгору!
Врешті, терпець у Ганнусі урвався. Двері почали повільно відчинятися.
— Гав! Гав! — гавкнув я щосили.
— Ой! — скрикнув хтось чоловічим голосом і на підлогу перед самісіньким моїм носом упала сумка з газетами та журналами. Піднімаю голову — на порозі стоїть наш старенький листоноша.
Стоїть наш листоноша і з острахом дивиться на мене. Можна лише уявити, що він думає в цю хвилину.
Ет, ну що за день такий нещасливий!
— Вибачте… — пробелькотів я, паленіючи від сорому. — Я, е-е… я гадав, що то діти дражняться і вирішив їх трохи того…
— Нічого, я вас розумію, — заходився заспокоювати мене листоноша, хоча у самого голос ще трохи тремтів. — До мене теж нещодавно приїхали онуки. То вони ще й не таке витворяють… А у вас гарно виходить, — полестив він мені. — Хоча дещо не завадило б трохи удосконалити…
— Удосконалити? — перепитав я.
— Еге ж. Треба робити ось так…
Листоноша відсунув сумку вбік, прийняв собачу стійку і загавкав точнісінько так, як я хвилину тому. При цьому його права нога витворяла щось незрозуміле. Я заглянув через плече листоноші і побачив, що вона енергійно шкрябає підлогу.
— Виявляється, і ви теж… — співчутливо почав я.
— Ага, теж, — сказав листоноша і піднявся з підлоги. — Зовсім заганяли мене онуки. Під кожним кущем змушують ховатися і гавкати на них. Я вже весь город перекопав задньою ногою, незабаром, здається, і до корисних копалин дістануся.
— Нелегко вам доводиться, — щиро поспівчував я. — То ви, може, вип’єте чогось холодненького? А то надворі така спека…
— З радістю вип’ю, — відказує він.
Вибрав я найбільшого кухля, налив холодного взвару по вінця. Надпив листоноша трішечки, поплямкав губами.
— Чудовий взвар, давненько такого не куштував, — похвалив він, коли в кухлі нічого не залишилося. — Смачний, ох і смачний взвар готує ваша мати!
— Це не мама, це Ганнуся приготувала, — відказав я. — А мама лише поради давала.
— Дивися ж ти! — здивувався листоноша. — То ви подякуйте Ганнусі від мого імені, настрахайте отак, як я показував. Жах, як дітям це подобається!
— Обов’язково настрахаю, — твердо пообіцяв я. — Дякую вам за науку!
А листоноша вже згадав, у якій справі зайшов до нас і почав щось шукати у своїй сумці.
— Вам лист надійшов, — сказав він нарешті. — І не просто звідкілясь, а з самісінького Далекого Сходу!
І простягнув мені товстого листа.

 

Читаймо продовження повісті Володимира Рутківського "Ганнуся"

 

--------

Примітки

*1 – Ліса — плетена загорожа.

За матеріалами: Володимир Рутківський. "Ганнуся". Повість. Ілюстрації: Ключковська Іветта та Базилевич Зоряна. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2012 р., 256 с.