На відео: Андрій Куликов. "Історія появи та розвитку “Громадського радіо””.
Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
ЗОВСІМ
Нині радіопередача — це частенько... живе спілкування. Інколи безпосередньо у студії, а, бува, і завдяки сучасним засобам зв'язку — усе ж і на певній віддалі. Бо хоч засоби зв'язку інколи підводять, але це трапляється рідко.
І таке спілкування є і цікавим, і привабливим для слухачів. І в цій ситуації має суттєве значення, щоб і журналіст, що веде передачу, і гість студії почувалися невимушено. Для журналіста важливо уміти уважно вислухати співрозмовника, а інколи і кількома словами надати розмові, що йде у ефірі, і нового напрямку, і нового змісту, і нових акцентів у сприйнятті обговорюваних тем. І робити це... ну, ніби між іншим.
Відомий радіожурналіст Андрій Куликов є неабияким майстром саме такого виду передач. Ось у одній з них гість студії, щиро і схвильовано розповідаючи про свого друга, мовить:
— Ми познайомилися з ним, коли ще були молоді...
І у паузі, що виникла, Андрій Куликов... ні, не перебиває, а уточнює і доповнює:
— Коли були... ще зовсім молоді. Бо ви — і тепер молоді!
І розмова у студії відразу ж стає і стрімкішою, і повнокровнішою, і барвистішою.
ВІРШІ – ПО КОЛУ…
Літературне становлення — це яскраві, щасливі роки! В літературному клубі «Дніпро», чиї засідання проходили увечері в редакції однієї з черкаських газет у ті, уже далекі часи, збиралась симпатична компанія людей захоплених, залюблених у літературу. Читали написане, обговорювали, обмінювались думками…
А завершувалися заседання традиційно: кожен з присутніх читав по віршу, власному чи такому, що просто сподобався.
Згадуєш і думаєш: як це чудово! Вірші – по колу…
А МОЖЕ... УДОСКОНАЛИТИ
Слово «фотограф» — і давно, і добре відоме. Але ж наша солов'їна мова нині — активно удосконалюється! Бо і життя змушує, бо і фігурує українська мова тепер у значно ширшому спектрі суспільних подій, аніж раніше. Отож, і виникають питання, на які, бува, треба знаходити відповідь миттєво.
Отже, учасниця однієї з радіопередач говорила про одну зі своїх знайомих, що любить фотографувати. Але ж як називати особу жіночої статі, що має таке захоплення?! Ось тут і почалися лінгвістичні терзання:
— Фотографка... Ні, таки — фотографиня!
І хоч жіночка ніби визначилася з тим, який варіант слова обрати, але, можливо, цей вибір у неї ще не остаточний. Бо і нелегка це справа — мову розвивати.
А, може, і чоловікам не слід у цій важливій справі відставати! Може, скажімо, чоловіка, який робить фото, слід називати не фотограф, а... фотографин! Питання, певна річ, дискусійне. Але ж, погодьтесь, «фотографин» звучить — значно енергійніше і дзвінкіше. Ну хоча б так... переповнений творчими задумами фотографин!
ЗМІНИЛИСЬ... ШЛЯХИ
Працюючи інженером у черкаському науково-дослідному інституті «Акорд», я одного разу потрапив на курси підвишення кваліфікації до багатого своєю історією і пам’ятниками давнини славного міста Новгорода. Про Новгород говорили ще з часів Київскої Русі. Новгород тоді гримів, конкуруючи з Києвом, і, взагалі, був досить потужним і незалежним містом.
Інженерам, що навчалися на курсах, можна було користуватися послугами місцевої міської бібліотеки. І там же у бібліотеці я і вичитав думку, яка мені добре запам’яталась: упадок Новгорода, який був дуже впливовим у далекі часи, почався тоді і відбувся тому, що змінились… важливі торгові шляхи. Ось так!
ТАКІ І ЖАРТИ
Жарти?! Ну, вони дуже залежать і від епохи, коли люди жартують. Актори — і це всім відомо! — натури творчі та енергійні. І як же їм не жартувати?!
Отож епоха, що вже минула... і один із добре відомих акторів радянських часів — одружується! І після весілля разом зі своєю обраницею (теж актрисою...) збираються поїхати кудись, щоб... ну, трохи помандрувати.
Тому друзі актора (і теж актори!) відразу ж замислилися — як же пожартувати?! Чим би повеселити друга і його дружину... І користуючись тим, що молодята метушаться, збираючись у дорогу, їхні друзі підкладають у одну із валіз невеличкий, так би мовити, “сюрпризик”. Який саме?! Нізащо не здогадаєтесь... Дві червонуваті за кольором цеглини і портрет Леніна.
Щоправда, у публікації, де про це йшла мова, не уточнювалося, а хто ж потім більше радів такому “сюрпризу” — сам актор чи його дружина. І що саме викликало більше радості — цеглини чи... портрет вождя світового пролетаріату?..
Нині, замислюючись над цим, приходиш усе ж до висновку — не був цей жарт... якоюсь там імпровізацією! Бо і цеглу, і портрет ще треба було принести. І принести непомітно...
І ще одна думка: теперішні актори, якими б талановитими і украй політизованими не були, так би не жартували. Ну що ж... які часи — такі і жарти!
Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Ілюстрації взято з ресурсу https://www.wikihow.com/
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
просто круто!!!))))))
Оце Ви мені нагадали, шановний пане Володимире....
Мені на день народження у 1 класі подарували портрет Леніна, що поставили на моєму письмовому столі, і книгу "Ульянови", щоб читала... А я, читаючи, ніяк не могла зрозуміти, як зі звичайного хлоп'яти виріс..."ГЕНІЙ" (як ми його тоді називали)... В ТАКІ часи ми зростали... "комуністичні"... совкові...
А я теж люблю слухати радіопередачі з Куликовим)
А взагалі - усе-преусе -- цікаво-прецікаво!)
ДЯКУЮ!!!!!!!!!!!!!
сподіваюся що далі буде.......
Ох, і поносило ж ВАС світом, шановний Володимире Олексійовичу...
"З письменницького зошита" ТРЕБА ВИДАВАТИ КНИГОЮ!!!
Щоб залишилося на віка... у бібліотеках...
Спасибі Вам, що пишете для нащадків свої історії...
Вони змальовують життя усієї країни...
Це варто знати і пам'ятати...