На відео: у Львові презентували книгу Артема Шевченка «Слов’янськ. Початок війни».
Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
(цикл оповідок)
З-ПІД ПЕРА МІНІСТРА...
Події нашої недавньої історії (та і теперішні дні теж!) ще вимагають свого осмислення. Багато що знають переважно дійові особи, а широкому читацькому колу це ще не відомо. Але з'являються грунтовні статті, виходять у світ книги, і щось ще недостатньо відоме чи і незрозуміле усе ж стає таки і з'ясованішим, і яснішим.
Отож, заходжу до черкаської міської бібліотеки, що носить горде ім'я Лесі Українки. І, вибираючи книги для прочитання, звертаю увагу на таку: Артем Шевченко “Слов'янськ. Початок війни” (Харків, Фоліо, 2020). Тема актуальна. Книга непогано видана. І в ній... передмова. Від тогочасного (на момент написання книги...) міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.
З одного боку, сам факт цієї передмови і не є чимось дивним, бо Арсен Аваков був активним учасником багатьох важливих подій. З іншого боку несподівано, бо не так і часто у нас міністри передмови до книг пишуть.
Передмова порівняно невелика, але ж у ній цікаві думки знайшлися. Зокрема, і така, що її варто було б і процитувати:
«Найскладніше тоді було переходити зі стану мирного часу у ситуацію, коли правила змінилися. Змінилася вся мораль. Треба було ухвалювати відповідальні та жорсткі рішення, бо інакше втрати були б дуже великими».
Висловлювання суттєве і стисле. І змушує дещо інакше поглянути на те, що знав і читав раніше.
РОМАНС – ПІД БАНДУРУ…
Кобзарі… Ну, це в українській історії і культурі – фігури легендарні! І, мабуть, кожен міг бачити їх у кінофільмах і на живописних полотнах або читати про них у книгах.
А ось сучасних українских кобзарів ви чули?! Але ж це достатньо потужний і цікавий творчий рух! Я мав нагоду слухати виступи нинішніх представників кобзарського «цеху» і по радіо, і «живцем».
А відомий у Шевченковому краї і в Україні кобзар Михайло Коваль (до речі, уже… заслужений працівник культури України!) навіть написав до двадцати пісень на мої вірші. На жаль, і я, автор слів цих пісень, ще не всі з них міг почути (але вірю – усе це ще попереду!). Пише Михайло пісні і на вірші інших поетів, і на вірші власні.
Правда, дехто із соратників Михайла по кобзарскому цеху ставиться дещо скептично до його активних творчих зусиль, знаходячи цьому навіть… якесь теоретичне обгрунтування. Мовляв, сучасні кобзарі мають виконувати роками і віками перевірений репертуар, а різні там пошуки та експерименти – і зовсім ні до чого!
Так ось деякі з колег Михайла по-дружньому (але не без певної дози… в’їдливої іронії!) висловлювались приблизно так:
– Ти – не композитор… А компоститор!
Мабуть, пам’ятаєте таку невелику, але дуже серйозну штуку – компостер… Пересуваєшся одним з видів громадського транспорту, а кондуктора – там нема! Вставляєш у цей компостер тролейбусний чи автобусний (чи навіть – трамвайний!) талон і тягнеш ручку компостера униз. А на талончику з’являється вибитий компостером характерний набір дірочок. А пересядеш на інший засіб громадського транспорту, і там уже потрібно компостувати новий талончик, оскольки задіяний у цьому транспортному засобі компостер уже вибиває візерунок з дірочок… зовсім інший!
Ось так дехто з колег Михайлу прозоро натякав – мовляв, компостуєш, дорогий друже, своїми творіннями… мізки слухачам!
Але якщо митець заряджений всерйоз на творчість, його подібні «натяки» не зупинять, і він буде і надалі радувати своїми творами широке коло любителів музики, не обмежуючи себе звичними для когось рамками, а навпаки все більше розширюючи власні песенні горизонти.
А мені згадується одна з культурних акцій у Черкаському міському художньому музеї, де Михайло Коваль заспівав написаний ним самим романс на мої слова. І романс цей вразив мене тим, що, виконаний під бандуру, значно розширив моє уявлення про те, яким же може бути романс. Неймовірно красиве звучання бандури і манера виконання, характерна саме для кобзарів, додали чимало нових, яскравих і непередбачуваних барв до цього уявлення.
На відео: виступ бандуриста Михайла Коваля у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва 29.10.2011 р.
СХОЖИЙ... НЕ СХОЖИЙ...
Люблю читати детектив. Коли написаний він і цікаво, і майстерно. Коли автор книги у достатній мірі володіє темою, що розвивається у сюжеті. Інколи, прочитавши, робиш і виписки. Якісь невідомі тобі факти. Цікаві думки. Якась інформація ніби тобі і знайома, а все ж висловлена стисло, конкретно і по-своєму оригінально.
Не менш цікавий і шпигунський детектив. І справа не тільки у якихось невідомих тобі фактах. Один з авторів детективів, описуючи якогось з ще радянських розвідників, майора за званням, людину досить досвідчену, вказує, що він був більше схожий на шкільного вчителя чи бухгалтера, аніж на розвідника. А інший автор, ведучи мову про контррозвідника з чималим стажем, зазначив, що, глянувши на цього чоловіка, ніхто б і не подумав, що це контррозвідник. Подумали б, скоріше всього, що це... університетський професор.
Отож, побачивши, бува, когось з університетських професорів, у автора цих рядків інколи і виникала думка — ось такий вигляд має бути у контррозвідника... з неабияким досвідом!
Згадується публікація у газеті “Ізвєстія” часів перебудови, де було приведене інтерв'ю з одним із журналістів, що пропрацював немало літ кореспондентом газети в Італії та інших країнах. Журналіст водночас працював і на розвідку, і був полковником КДБ.
Запам'ятався такий епізод, приведений у цій публікації. Журналіст зустрічався з жіночкою, що була секретарем у когось з натівських керівників. Одного разу жіночку почали долати сумніви, і вона все ж запитала:
— Послухай... а, може, ти — шпигун?!
Відповідь на це була недвозначною і вкрай заспокійливою:
— Я — шпигун? Та хіба я схожий... на шпигуна?!
І відразу ж виникала думка — які ж вони довірливі, ці європейські жінки... при усій їхній європейськості! Навіть жіночки, наближені до натівських секретів…
У публікації була приведена фотографія журналіста. Але фотографія строго офіційного типу. Ну, як для документів. І по ній важко було щось сказати.
Минуло років двадцять, і в газеті “Совершенно секретно” — стаття цього журналіста. На тему історії, на тему розвідки. І інша його фотографія у більш розкутому форматі — такий собі веселун... душа компанії... Людина, що може і сама пожартувати, і сповна оцінити чийсь вдалий жарт. І по цій фотографії теж важко зробити якийсь висновок.
Отож питання, хто на кого більше схожий — контррозвідник на університетського професора, чи університетський професор на контррозвідника — не таке вже й просте.
ХОЧ ЗА ЩОСЬ...
Коли моя пісенна і літературна творчість тільки починалася, мої друзі-інженери, колеги по роботі, які любили поспівати під гітару, оцінювали написане мною так:
– Ну, мелодії у тебе – звичайні… Як у всіх! А ось вірші… Які яскраві вірші! Які глибокі думки і почуття…
Друзі по літературній творчості, такі ж, як і я, початкуючі поети, оцінювали написане мною дещо інакше:
– Ну… вірші у тебе звичайні… як у всіх… А от мелодії – які приємні мелодії! Як вони легко запам’ятовуються…
А я, слухаючи усе це, думав:
– Який чудовий жанр – авторська пісня… Ну, хоч за щось – але ж похвалять!
І ТАМ ГОРА, І ТУТ ГОРА
Перегортаємо сторінки свіжо виданих книг і дізнаємося для себе щось нове. Ось, скажімо, досить непогано видана книга німецького автора Себастіана Гаффнера “Черчілль. Біографія” (Київ, видавництво Жупанського, 2019 рік). Український переклад цієї книги вийшов порівняно недавно, а книга в оригіналі побачила світ ще аж у 1967 році. І перевидавалася у 2001 та 2002 роках. Коли книга за непростим плином літ перевидається, це вже про щось говорить.
Фактор часу — для книги... це важливо! І якщо книга написана талановито, роки і десятиріччя не здатні послабити її вплив на читача. В усякому разі, висловлю думку таку: якби вийшла книга подібного рівня про когось з українських політиків, її б читали. І в Україні, і за її межами. І тепер, і коли вже минуть літа.
Те, що Уінстон Черчілль був і талановитим журналістом, і автором книг, я знав і раніше. А що він був лауреатом Нобелівської премії за свою творчість, дізнався саме з цієї книги. Свого часу я читав про Черчілля книгу радянського автора. Автора вдумливого і серйозного. Автора, що намагався бути об'єктивним. Невже читав неуважно?! І пропустив таку подробицю... Чи, може, були речі, що їх радянським читачам... просто не поспішали повідомляти.
І ще. Чи не з перших сторінок книги Себастіана Гаффнера дізнаємося, що англійською “Church” – то церква, а “hill” – пагорб. І прізвище Черчілль звучить англійською так, як німецькою Кірхберг (що дослівно — церковна гора).
Ну що тут додати?! Та хіба те, що таке прізвище — майже українське... не за звучанням, а за змістом! Є у мене, скажімо, такий знайомий — черкащанин Володимир Вернигора. Цікавий співрозмовник. Чудово виконує під гітару авторську пісню. Та і сам подібні твори непогано пише. Щоправда, політикою нібито не займається. Може, прочитає книгу про видатного англійського політика та й подумає. Над подальшими життєвими планами. Бо таку... порівняно невелику, але ж змістовну книгу... варто читати.
На відео: інтерв'ю з поетом, бардом Володимиром Вернигорою.
Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
Дуже цікаво
Хто хоче знати, що краще читати - рекомендую!!!!
Слухав я якось пана Михайла. То є враження на УСЕ ЖИТТЯ.
Вдячний шановному Володимиру Олексійовичу за кожне добре слово про цього неймовірного бандуриста!