На відео: трансляції матчів на каналі Football Hub.
Володимир Даник
З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА
СТАВИТИ АВТОБУС
Інколи бачимо щось нове. І щоб це охарактеризувати, знаходяться нові і слова, і фрази. А бува, що явище ніби і відоме, а слова для нього — вже інші... Бо і за течією літ уже і трохи інша точка зору.
Свій внесок у розвиток мови приходить і... від українського футболу. У висловлюваннях болільників, у оцінках того, що відбувається на зеленому газоні, від коментаторів, у інтерв'ю відомих фахівців можна почути слова — ставити автобус...
Невже це про футбол?! Так, про футбол. Слова ці вимовляють і вкрай серйозно, і дещо іронічно. А зміст у них такий. Грають дві команди. І одна з них, так би мовити... ставить автобус! Тобто демонструє закритий варіант гри, захищаючись мало не усім складом. І такий футбольний поєдинок у великій мірі перестає бути видовищним.
Звідки узявся подібний вираз?! Ну, можливо з таких міркувань... Якщо дорога вузенька, а поперек дороги... поставити, скажімо, автобус, то рух по дорозі буде практично перекритий.
Раніше такого вислову ніби не було. Але ж і футбол змінився. Нині команда, що демонструє подібний варіант гри, активно використовує пресинг. Тобто гравця команди суперника, що володіє мячем, одночасно (і з різних сторін!) атакують кілька гравців. І тим самим обмежують можливості гравця з м'ячем і рухатися вперед, і зробити точну передачу. Часто удається і відібрати м'яч. І це робить гру в обороні значно ефективнішою.
Отож і бачимо — інші часи, інша гра і відповідно... інші слова.
* * *
МАБУТЬ, УЖЕ...
Інженери – люди інтелігентні, люди мислячі… Вони частенько квітучі і оригінальні не тільки у тих чи інших технічних рішеннях, але і в думках, ними висловлюваних, в умінні чітко виділити яку-небудь не всім помітну, але усе ж вагому деталь у житті, що нас оточує.
Згадується один з колег по работі у НДІ, чоловік веселий, усміхнений, що активно проявив себе не тільки в науці і техніці, але і брав постійну участь у заводському самодіяльному народному хорі (а це був досить відомий у нашій області колектив! І дуже хорошого рівня). Отож у вельми нелегкі для всіх часи горбачовської перебудови він і висловив досить несподівану для мене і людей, що працювали поруч, думку. Думку, мабуть, до певної міри влучну за своїм змістом, якщо вже і нині вона згадується так чітко і виразно.
А думка була така:
— Постійно чуєш по радіо чи телебаченню – не допустити гіперфляції… Не допустити гіперінфляції! А це щось перестали акцентувати увагу на цій темі. Мабуть, у нас уже – гіперінфляція…
* * *
НІБИ ТРИБУНА
А студенти — це усе ж... аудиторія чутлива. І не тільки до жарту і жартівливих інтонацій, а і до несподіваної думки. Викладачі це відчувають. І, розповідаючи про подробиці якоїсь теми, бува, діляться власними думками, пов'язаними чи не пов'язаними з темою, що викладається.
Згадалися студентські літа. І лекція по філософії. Жінка, досвідчений викладач, читає лекцію потоку, а це шість студентських груп. І більше ста студентів у аудиторії.
Це відбувалося якраз наприкінці жовтня. Поруч з учбовим корпусом був розташований інститутський стадіон, грала музика і там відпрацьовувала урочисту ходу немала група студентів-спортсменів, що мали брати участь у святковому параді. І ми, студенти, під час лекції могли слухати і бадьору музику, і викладача, що знайомила нас з глибинами філософських істин у їх марксистському трактуванні.
Отож викладач веде мову на тему — суперечності... протиріччя... І розповівши усе, що мало бути сказано згідно лекційного курсу, раптом вихлюпує щось несподіване, своє. Що, можливо, бентежить і хвилює. Мовляв, при соціалізмі суперечностей і протиріч нібито не повинно бути. А вони ж є... Досить згадати, скажімо, події у Новочеркаську.
Про ті події десь прочитати тоді було неможливо, але ж хоча б краєм вуха майже кожен про це чув.
Треба сказати, що тоді вже (а це друга половина семидесятих...) починало відчуватися — у радянської імперії проблеми. Це виявляло себе і в тому, що кількість учбових занять з марксистсько-ленінських дисциплін суттєво зросла. Студенти замість того, щоб глибше засвоювати технічні курси, що відповідали їх майбутньому фаху, ще активніше і активніше ідеологічно підковувались. Що суттєвого впливу не мало та і не могло мати.
Ще одну думку можна було тоді почути від викладача-філософині. Вона порівнювала і співставляла творчість Сергія Єсєніна (ну, це зрозуміло... бо навчався я тоді... так трапилось... у Рязанському радіотехнічному інституті!) і Уолта Уітмена. Говорила про те, що у віршах Єсєніна більше ніжності і трепетності, а в Уітмена — більше пристрасності.
Я тоді і не думав, що буду причетним до літературної творчості. Але висловлена думка запам'яталась. Отож проведення занять було для викладачів і до певної міри трибуною для висловлювання власних думок. Вони цією можливістю користувалися не часто, але це усе ж мало вплив.
На відео: розстріл демонстрації робітників у Новочеркаську у 1962 році.
* * *
ЗА ДВОХ
Це було на ювілейному вечорі черкаського поета Григорія Білоуса. Поет повідомив аудиторії, що внаслідок поганої погоди гостей з Києва мало. Приїхав тілько поет і журналіст Владислав Бойко, який свої літературні твори підписує як Василь Шукайло. А оскільки київских гостей мало, то…
Що ж сказав далі поет Григорий Білоус?!
Поет Григорій Білоус висловив думку таку: оскільки гостей з Києва мало, то і… виступати Владислав Бойко (він же Василь Шукайло) буде за двох.
* * *
ПРО ГІТАРУ – …ПІД БАЯН!
Пісень про гітару – написано усе ж немало. А пісень про гітару… які співають під баян?! Ну, є пісні і такі… В усякому разі одну таку пісню мені вдалося послухати. І враження було – дуже хороше! Тим більше, що пісня була написана на мої слова.
Вже багато пісень написано на мої слова композиторами Черкащини. Серед цих авторів і Володимир Постолака, сільський учитель, талановитий музикант, прекрасний організатор, автор кількох збірок пісень. Пам’ятаю, як на один з концертів композиторів Черкащини він привіз вокальний квартет, яким керував і який на концерті виконував його пісні.
І ось одного разу влітку – телефонний дзвінок… Дзвонив Володимир Постолака. Виявляється, він привіз до санаторію «Мошногір’я» для відпочинку групу учнів і хотів би організувати для них творчу зустріч зі мною. Я, звичайно ж, погодився і зустріч відбулася. Слухачі сприйняли з інтересом ті пісні, що прозвучали, вірші, гумор. А під кінець заспівали і самі. Заспівали пісню, написану на мій вірш Володимиром Постолакою. А автор музики акомпанував своїм учням на баяні.
А специфіка пісні до певної міри виявляла себе у тому, що вірш, який послужив основою для неї, за своїм настроєм був більше адресований дорослим, аніж дітям. І все ж учні четвертих-п’ятих класів, які виконували пісню, співали з неабияким азартом і натхненням і пісня їм відверто подобалась. І природно, що пісня не могла не сподобатись і автору вірша. У такі хвилини особливо гостро розумієш, що незважаючи на всі неприємності, якими переповнений світ, плоди творчих зусиль ще здатні приносити радість і тобі, і іншим.
Пісня про гітару? Під баян?! Ні, це… не забувається!
На відео: українська народна пісня "Плакуча гітара".
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
Дізнався багато нового та цікавого!
Дуже ВАМ дякую!
ГОООООООООЛЛЛЛЛ!!!!!!!!
ПРОСТО В ДУШУ!!!!!!!!!!
Оце ж.....
так і було...
Спасибі Вам велике! Дуже змістовно і з гумором написано.
МАБУТЬ, УЖЕ...
неймовірно...