Володимир Даник. "І... до іронічної прози!" (добірка гумористичних творів)

 

"Сільські вісті" — "Весела світлиця":
карикатура Анатолія Василенка.

 

 

Володимир Даник

І... ДО ІРОНІЧНОЇ ПРОЗИ!

А вирування творчості хіба ж може мати... чітко окреслені береги?! Творчість — це рух... Від образу до образу, від теми до теми, від натхнення до натхнення. Коли говорити про віршовані гумористичні твори, то їх називають по-різному — гуморески... усмішки... іронічні мініатюри...
Була у мене колись публікація добірки подібних творів у газеті “Сільські вісті”, у розділі “Весела світлиця”. І гумористичні твори були опубліковані редакцією під оригінальною назвою “Іронічні витинанки”. І ця назва мені, як автору, дуже сподобалась. Була навіть думка — трапиться нагода видати свіженьку (усміхнену!) книгу, то ось і... чудова назва для неї!
А вірш, приведений нижче, написаний порівняно недавно. 
Отож іронічна... може, мініатюра, а, може, і... витинанка!

 

 

 

На відео: 16 сюжетів про кіз та молочний бізнес.

 

 

 

 

А від іронічної мініатюри... мініатюри віршованої... можна перейти і до іронічного верлібру. Щоправда, верлібр у цілому далеко не завжди  буває іронічним. Але ж у верлібрі загалом серйозному за стилем і звучанням не раз доводилося зустрічати іронічні... жартівливі... сатиричні нотки! І це вірш лише робило цікавішим і збагачувало його барвами і зображувальними засобами.
Отож іронічний верлібр, переповнений весняними настроями, однак... написаний восени.

 

 

 

Illustration by Mike Twohy. 
Distributed by The Washington Post Writera Group, 2001.

 

 

 

 

Від іронічного верлібру і до... іронічної прози?! А чому б і ні! Бо і сама ця проза як спомин про часи, що минули, і про людей, що працювали поруч. Приведена нижче усмішка створена загалом недавно, а часи, що у ній зображені... ну, це роки — кінець восьмидесятих... початок девяностих. Так, уже минулого сторіччя.

 

 

ОБОВ'ЯЗКОВО ВІДЗНАЧИМО 

Іван Григорович був талановитим інженером. І коли його вітали з ювілеєм, сам начальник відділу Василь Петрович так і прочитав з грамоти вельми промовисті слова про те, що ювіляр є... взірцем блискучого інженера. І ним науково-дослідна установа — заслужено пишається! 
Але ж... інженерна творчість неможлива і без організаційних зусиль. А вони ж забирають і сили, і час. Іван Григорович керував одним з секторів у своєму відділі. А це трохи більше десятка інженерів та технічних працівників. І, бува, не без ноток журби у своєму мелодійному голосі, висловлював колючу, майже декадентську думку про те, що у роботі інженера лише, скажімо так, три проценти творчості, а інші девяносто сім... усе ж організаційна метушня... Мабуть, перебільшував. А, може, у тому була і дещиця істини. Отож людині це і допікало.  
Але ж усе тече, усе змінюється... Василя Петровича як помітного керівника відділу висунули на посаду головного інженера їхнього НДІ. А відділом треба ж комусь керувати. А кому ж як не Івану Григоровичу?! Але ж Івану Григоровичу не хотілося ставати, так би мовити, чиновником від активного інженерного пошуку, винахідливим бюрократом, що метушиться організаційно навкруг технічних проблем. 
Йому і самому хотілося... ну, хоч трохи інженерити. Але ж і керівництво НДІ у своїх намірах не збиралося відступати. Зупинилися на такому варіанті: знайти Івану Григоровичу, як начальнику відділу, енергійного зама, людину з досвідом, яка б узяла на свої потужні плечі велику частину організаційних турбот.
І таку людину знайшли. Денис Архипович і в армії послужив на керівних посадах, і на сусідньому підприємстві поменеджерував. І тут треба згадати про ще одну дійову особу цієї історії. Ганна Іванівна — за освітою бухгалтер. Вона опікувалась веденням економічних питань, пов'язаних з діяльністю відділу і активно співпрацювала з начальником відділу у цьому напрямку.
Ганна Іванівна, як замашна українська жінка, полюбляла точність у цифрах і рішучість у судженнях. Час був такий, що дехто з інженерів, а це усе ж люди мислячі, терзався у сумнівах щодо одного з політиків. Мовляв, учора він — партійний ідеолог, а сьогодні — великий демократ. І як же тоді йому вірити... Ганна Іванівна, почувши колись таке, мовила... ніби відрубала:
— А політик і повинен бути — хитрим! 
І якихось заперечень з цього приводу так і не почула. Бо надто вже переконливо ці виразні слова були сказані.
Але ж коли українська жінка перевантажена точністю у економічних розрахунках, то у приватному і суспільному житті може допустити і... ну, дуже невелику неточність. Ну, трапляється таке... Що ж тут поробиш...
У приміщенні одного з секторів було відгалуження — невелика кімнатка, де і розташовувались начальник відділу, його зам і, звичайно ж, економіст. Денис Архипович, як людина нова, не раз розповідав про себе. І в цих оповідях так чи інакше частенько фігурувала одна і та ж дата. Переобтяжена економічними проблемами свідомість Ганни Іванівни (а проблеми у радянської імперії уже були немалі), отож перевтомдена цифрами свідомість економіста і сприйняла цю дату як день народження.
А час минав... і вищезгадана дата невідворотно наближалася. І треба було щось таки робити. Начальник відділу бігав по нарадах і на інші життеві обставини його просто не вистачало. Але ж є економіст. Людина уважна і небайдужа. Яка про все подбає.
Виявивши немалі органіторські здібності, Ганна Іванівна подбала. Були придбані квіти і подарунок. Зібравши колектив і упіймавши (іншого слова не підбереш!) начальника відділу, що збирався побігти на якусь чергову нараду, відразу ж надала йому слово.
Іван Григорович, миттю відчувши суть ситуації, урочисто і приязно мовив:
— Ось у нас працює Денис Архипович... Працює недавно... Але дуже старається! Отож давайте привітаємо його...
І тут з'ясувалася трохи несподівана річ. Дата, яку так часто повторював Денис Архипович — це усе ж, як виявилося, не день народження. А день, коли у нього трапився інфаркт. 
А Денис Архипович, щоб розрядити ситуацію і щоб колектив не вибивався  з трудового ритму, завзято і упевнено мовив:
— А день народження — ми обов'язково відзначимо!
Дружний колектив з трудового ритму, певна річ, не вибився, але дехто усе ж подейкував, що саме тоді... уперше за час її роботи у відділі... Ганну Іванівну бачили збентеженою.   

 

 

На відео: розповідь про всесвітньовідомого вченого в галузі мостобудування та зварювання академіка НАН України Євгена Патона.

 

 

 

 

Інколи кажемо іронічно — жовта преса... Але ж якою б преса не була — чи надміру офіціозною... чи жовтуватою... а то і зовсім жовтою, а журналісти — це розумні і уважні люди. З ними цікаво спілкуватись. Та і розповісти вони можуть дуже немало. Про це у наступній усмішці. Усмішці, створеній недавно, усмішці, створеній, як спомин про приязну і хорошу людину.

 

  
У РОЛІ АСТРОЛОГА 

Робота у журналістів така — розповідати, а що ж діється у світі. Інформувати люд про те, які ж новини. А тому і в житті вони — досить непогані оповідачі.
Ми стояли з журналістом Іваном Коломийченком на зупинці маршрутки. Чекали. А Іван, помітивши, що я уважненько перечитую гороскоп, усміхнувся і мовив:
— А у мене була колись цікава історія... І до того ж повязана саме... з гороскопом!
Я відразу ж заінтриговано подивився на нього. А він, усміхнувшись, продовжив:
— Ну, ти ж знаєш... Керував нашою редакцією один чолов'яга, ніби непоганий журналіст, але були у нього і деякі вивихи. Траплялися у нього такі собі... диктаторські замашки. А журналісти ж — люди волелюбні... Терпіли усе це — до пори! І потім уже цей дядько редакцією не керував. Але історія, яку тобі розповім, сталася саме при ньому.
Отож заходить наш головред якось до кімнати у редакції, де якраз я напружено і творчо працював. Заходить і каже:
— Ти знаєш, Іване, що астрологи текст гороскопу на наступний тиждень не передали.... А газета ж без гороскопа вийти не може...
Ну, я тримаю паузу. Думаю, що ж буде далі.
А головред, спочатку ніби не зважуючись, а потім таки зважившись, мовить:
— Пиши гороскоп... На наступний тиждень!
Чекав усього... Але від такого у мене і очі на лоба полізли. Відповідаю:
— Та я ж не астролог... Як же я його можу написати!
Думаєте допомогло?! Де там... Бо чую у наступний момент:
— Пиши... ти журналіст... зарплату отримуєш... пиши!  
Приречено мовчу, бо відчуваю — не відстануть від мене. А часу вже залишилося обмаль. Отож мерщій до бібліотеки — а вона неподалік. Швиденько проходжу у читальний зал. День, отож народу мало. Набираю собі десяток підшивок газет — за той же місяць, але ж за минулий рік. І починаю ретельно вивчати.
А дівчата-бібліотекарки журналістів знають. Бачать мою бурхливу активність і цікавляться:
— Ви, мабуть, Іване... журналістське розслідування проводите?!
Ну, що тут казати... загнали на слизьке. Але упевнено, з переможною посмішкою кажу:
— Саме так... Але ви ж — нікому не кажіть!
Твердо пообіцяли нікому нічого не казати.
Зварганивши (а інше слово хіба ж підбереш?!) нав'язаний мені горе-гороскоп, з жахом чекаю виходу газети. Що ж воно буде... А потім відволікся, забігався у пошуках тем і новин, бо журналіста, самі знаєте, як і вовка, ноги годують, і усі переживання  мої з цього приводу ніби і забулися.
А потім їду якось тролейбусом і чую. Один міцненький такий чолов'яга азартно розповідає своїй знайомій:
— Ти знаєш, не вірив я в усі ці гороскопи... Брехня це усе... Вигадка... А оце трапився мені гороскоп і ти уявляєш — як написано, так і у житті сталося! І як вони, зарази, уміють ось так усе передбачити... 
Дивлюсь, а у руках у дядька наша газета. І саме той номер, де гороскоп, що я його творив у бібліотеці у муках і сумнівах. 
Вискочив я з тролейбуса, хоч можна було б іще кілька зупинок проїхати. І аж розхвилювався... Ну, треба ж...
Ось тут у мене думка і виникла. А, може, кинути цю кляту журналістську професію — і піти в астрологи?! І робота ніби спокійніша, і з грошима, може, легше буде. Але як уявив у газетах рідного міста заголовки великими літерами “ЖУРНАЛІСТ... ІДЕ У АСТРОЛОГИ!”... Уявив, то і бажання таке відразу ж пропало. 

 

На відео: Наука Українською мовою. Цікава інформація про Астрологію як псевдонауку.

 

Творчість — це рух... Від теми до теми. А, бува, і від жанру до жанру! І якщо, скажімо, відбувся рух від іронічної віршованої мініатюри до іронічного  верлібру, а потім і до іронічної прози, то можливий рух і у зворотному напрямку. Бо і чого ж не рухатися!

 Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Читайте також на нашому сайті:

"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)

 

 

 

 

"Ну, та що ви... ніхто не кисне
На тривожній такій межі!
Є у нас і народна пісня
Та і посмішка від душі..."

(Володимир Даник)