Василь Скуратівський
ЩЕ ПРИЙДЕ ДО ДІВОК ПОЛИВАЛЬНИЙ ПОНЕДІЛОК
( з книги "Дідух. Свята українського народу")
Серед великодневих свят дуже цікаво відзначали другий день. У різних регіонах він мав свої іменні назви: Волочильний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок. На Слобожанщині це був день Богородиці. Понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: так звані христосувальні обходи («нести калача»), що й дало назву Волочильного понеділка, та обливання водою — Поливальний понеділок.
Якщо перший обряд якоюсь мірою позначений церковним впливом, то другий — лише дохристиянськими віруваннями. Не випадково Іван Вишенський поливання водою називав «бісівськими ігрищами» і суворо осуджував «поганські звичаї». Не стояли осторонь й церковні служителі. У наказі «Правительственного сената» (1721 р.) суворо заборонялося обливатися водою.
За традицією другого дня свят люди провідували одне одного, христосувались, обмінювалися писанками або крашанками. З цього приводу Михайло Грушевський писав: «Найбільш яскравий момент святочного обходу — се «волоченнє», ходження з хати до хати зі «свяченим», з привітами й поздоровленнями, що відбуваються особливо у великодній понеділок — через те званий Волочильним, або Волочебним. Як можемо судити з суворих інвектив Івана Вишенського, цей звичай своїми подробицями поганської радості й поезії викликав часті нагінки церкви і вона майже знищила або звела нанівець останки цього обряду, — хоч це властиво було майже найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу — це обопільне обдаровування «дорою» (цей грецький термін досі живе місцями), зв'язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до «сього миру». Що саме накликало завзяття церкви — чи залицяння молоді, що при тім мало місце, чи елементи скоморошної забави, що прив’язалися до сього волочення, - не знати».
Найчастіше це робили діти 8 - 12 років, переважно хлопчики. Невеликими гуртами вранці вони обходили дідусів та бабусь, хрещених, бабусь-повитух, учителів. Мати клала в миску три великодні калачі, писанки чи крашанки, іноді, якщо це найближчі родичі, то й кільце ковбаси. Такі навідини називалися «нести калача», або «волочене», а ватаги – волочебники чи христосувальники.
Заходячи в оселю, діти вітали присутніх:
- Христос воскрес! Будьте здорові! З празником! Тато й мама просили взяти калач… - і почергово цілували руки присутнім.
- Воістину воскрес, - відповідали їм. – Спасибі татові й мамі, і вам, діточки! Поздоровляємо вас, ростіть великі та здорові! Погладивши по голівці, приймали «волочене», а натомість клали свої віддарунки - писанки чи крашанки, печиво, інші свячені ласощі.
За звичаєм дітей запрошували до столу, частували їством і давали «на дорогу» кілька копійочок. Зібрані поштунки мати складала в сито, а після останнього обходу порівну розподіляла іх між усіма учасниками. Якщо ж онуки приносили «волочильне» в понеділок, то їхні батьки мусили робити це у вівторок.
Принаймні до XVI століття, як це стверджував Іван з Вишні, себто Вишенський, - подібні обходи вчиняла й молодь. Під супровід музичних інструментів хлопці ходили ввечері біля хат і співали (на зразок колядок) величальні пісні. Але суворі заборони з боку церкви майже повністю знівелювали цей звичай в Східній Україні. Лише окремі залишки обрядовості збереглися до минулого сторіччя в глухих селах на українському та білоруському Поліссі.
На Галичині (Явірщина), як засвідчує Володимир Гнатюк, ще 1870 року користувалися великодними «риндзівками». Другого чи третього дня хлопчача ватага обходила пізно вночі з музикою оселі дівчат та молодиць, які вийшли заміж на зимове пущення, і співали:
Гречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою,
Тобі, Ганунейко, риндзівка,
А нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко, виградзане,
А нам писанок ціле дзбане.
Тобі, Ганунейко, красная піснь.
А нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
Висять писанки в ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати.
По закінченні віншування дівчина чи молодиця виносила кільканадцять писанок та дрібні гроші. Подякувавши за віддарунок, ватага йшла до іншої оселі.
І все ж найцікавішим, особливо для молоді, був звичай обливатися водою. Подібні дії вважалися здавен очисними. Так само робили на Водохреща, Чистий четвер, на Купала.
Рано вранці, ще до сходу сонця дівчата йшли вмиватися до криниць. Хлопці тим часом уже підстерігали юнок. Як тільки відерце а водою з’являлося на цямрині, парубок, що уподобав дівчину або хотів одружитися з нею, тут же зненацька обливав її джерелицею. Деінде вчиняли на вулиці або ж у хаті, і це вважалося природною витівкою.
На Гуцульщині, як і на Поділлі, юнок обливали біля потічків та річок, нерідко навіть кидали у воду. Цей звичай колись був поширений на значній території України, про що свідчать «Чтения Киевские» (XVI – ХУІІ ст.).
Звичай обливатися (очищатися) водою йде з глибини століть. Він відомий і Стародавньому Риму, і багатьом європейським країнам. Наші ж пращури в такий спосіб «викликали весняний дощ». До речі, на Полтавщині ще в минулому столітті існував звичай: під час першого весняного дощу селяни виходили на подвір я, «щоб покропив і оживив». В одній експедиції «Чумацькими шляхами», я записав цікавий переказ. Звичай обливатися водою йде, начебто, від того, що частина іудеїв не повірила у Христове воскресіння. Тому вони на Великдень їдять півнів з кістками – «обливають брудом і помиями християн». З цього приводу побутує поговірка: «Маренець воскресає, як когут заспіває». Щоб очиститися від бруду, власне, й обливаються водою.
З цим обрядом, особливо в західних областях України, пов’язана ще одна дія: дівчина, яку хлопець скропив джерелицею, мала подарувати йому писанку. На Бойківщині й дотепер зберігся звичай розігрувати біля церкви побутові сценки. Хлопці, озброївшись бризкавками з бузини, підходять до дівчат і запитують:
— Писанка є? Тоді ходи у воду?
Обливали водою доти, доки дівчина не зголошувалась:
— На, та йди вже...
Ці дійства відбуваються лише в понеділок або вівторок, хоч обливатися можна було й до Проводів.
Колись мені пощастило спостерігати традиційний обряд Поливального понеділка в Нью-Йорку. Біля церкви святого Юрія молодь українського походження повністю відтворювала це дійство. Натомість останнім часом у деяких місцях, як-от у Львові, цей обряд набрав іншого, я б сказав деформованого характеру. Молодь, озброївшись сучасними технічними пристроями, поспіль обливає водою всіх на вулицях міста, у громадському транспорті, біля вокзалів, що звичайно не в’яжеться з давньою традицією.
* * *
Третій великодній день — вівторок вважається днем господарів — взаємних відвідувань родичів, сусідів, знайомих. У цей же день селяни родинами перевідували озимі посіви. Привітавши ниву традиційним «Христос воскрес!», сідали на обочині, їли свячене й закопували у землю крашанку, «щоб добре земля вродила». Потім літні жінки збирались окремо на вигоні з «круглою пляшкою», а чоловіки йшли до корчми, де вирішували всілякі громадські справи.
Як другого, так і третього великодневого дня дівчата водили хороводи — танцювали, співали, влаштовували гойдалки та інші забави. Якщо а понеділок обливали водою переважно хлопці, то у вівторок це робили юнки (згодом ця послідовність втратила своє первісне значення).
Надвечір у Поливальний понеділок молодь збиралася «на складчину» , «щоб замочити свята» й вибрати нових отаманів та отаманш і їхніх помічників. З цього часу дозвілля переносилося «на колоди», луки, тобто проходило серед живої природи. Та в людській пам’яті залишалося відоме прислів’я: «Ще прийде до дівок Поливальний понеділок».
За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 107 - 109.
На малюнку: вітальна листівка, взято з вікі-ресурсу(https://commons.wikimedia)
Олекса Воропай
ВЕЛИКОДНІЙ ПОНЕДІЛОК
(з книги "Звичаї нашого народу")
«Волочільне»
У Великодній понеділок селяни ходять один до одного, христосуються і обмінюються писанками. Цей день називається Волочільним. Ходять з поздоровленнями (переважно діти) до рідних, повитух, знайомих, священиків, приносячи в подарунок «волочільне», що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок.
«... се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу — се обопільне обдарування «дорою» (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливости і всяких добрих почувань до „всього миру”.»
«Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрещеного, до матері, до баби на другий день Великодня. Хрещений батько дарує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле гостинців у хустку, дасть крашанок зо дві. Мати хрещена грошей не дає, а дає гостинці. Як дитина приходить до хрещеного батька з пирогами на Великдень, то каже: „Христос Воскрес, будьте здорові з празником!” Хто є в хаті, каже: „Спасибі, также і вас поздоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш!” — і погладить по голівці.
Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на стіл. Хрещена мати садовить дитину за стіл, почастує її. Насипле гостинця в хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і скаже: „Іди, дитинко, з Богом”.
Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж висипає їх у решето (так зсипає гостинці всіх дітей), а після обіду ділить їх дітям».
Такі діти називаються «христосувальники», а подекуди збереглася старіша назва — «волочебники». Подарунок, що його волочебники одержують, називається «волочільне» або «волочебне». Така назва існує чи колись існувала не тільки у нас, українців, а і в білорусів, росіян, поляків та литовців.
Найстаріша згадка про волочебників стосується до XVI-гo століття: Іван з Вишні у своїй проповіді гостро нападає на цей звичай, як на поганський.
Ймовірно, що внаслідок нападів з боку церкви, цей такий цікавий звичай у нас здрібнів і став дитячим христосуванням. У повнішій і старішій формі цей звичай зберігся в білорусів. Там хор парубків зупиняється під вікном хати, стає півколом і співає волочебні пісні. При чому співає один, акомпануючи собі на скрипці, а хор підхоплює приспів:
«Христос Воскрес, син Божий!»
Як свідчать дослідники, білоруські селяни надають великого значення обходові волочільників. Вони пильно слідкують за тим, яка погода під час волочільного обходу: якщо дощ і негода, то селяни вірять, що під час літніх робіт у полі буде теж негода.
Що ж до самих волочільних пісень у Білорусі, то вони мають характер ідеалізації селянського життя:
Почомъ жа значень яго дворъ?
Воколо згороду усе жалезны тынъ,
А шулочки мурованные,
Вереюшки усе точенные,
Вороцики позлачоные,
Подворотница — бела рыббя косьць,
А клямочки позлачонные,
А замочки серэбранные.
Або ще:
Да чи дома, дома слаутый пане?
Коли дома, устань рано,
Устань рано, умыйся бело,
Умыйся бЬло, утрися сухо,
Надзень боты козловые,
Подпиражи поясь шелковинькій,
Завяжи хусточку щиро злотную,
Надзень шубу атласовую,
Одчини окно, поглядзи у гумно,
Одчини другое, поглядзи у поле...
Як бачимо, це вітання волочільниками господаря аналогічне до вітання колядниками. В Україні цей звичай держався ще в першій половині минулого століття, а тепер відомий лише в деяких околицях Галичини, особливо на Яворівщині, де такі величальні пісні на Великдень називаються «риндзівками». На українсько-білоруському сумежжі, в Гроденському повіті вони відомі під назвою «рогульки».
У 1870 році Володимир Гнатюк видав яворівські риндзівки з поясненням, що ці пісні співають хлопці і парубки на другий і третій день великодніх свят дівчатам і молодицям, які повіддавалися в останній сезон, в «зимне пущеннє». Вони приходять уночі громадою з 20 - 30 осіб, з одним музикою, звичайно скрипалем (часом беруть і басиста), стають під вікном і співають усі в один голос. Коли скінчать, дівчина чи молодиця виносить їм за поріг кільканадцять писанок і звичайно додає ще дві чи три дрібні монети на почастування; після цього парубки відходять і під вікном іншої дівчини співають ту саму або іншу пісню.
Ось одна з яворівських риндзівок:
Ой, рано, рано куройки піли,
Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!
Єще ми раньше Ганунейка встала.
Ранейко встала, сад замітала,
Сад замітала, грідки копала,
Грідки копала, вино садила,
Вино садила, стиха говорила:
«Рости ж ми, вино, тонко, високо,
Тонко, високо, коріне глибоко,
Корінє глибоко, листе широко,
Листе широко, гиле високо».
Тоє ми вино сино заквило,
Сино заквило, мало зродило.
Не зродило ж ми, но три ягодойці:
Єдна ягодойка — єї батейко,
Друга ягодойка — єї матінойка,
Третя ягодойка — сама молодейка,
Сама молодейка зарученая,
Зарученая аж до Любима,
Аж до Любима, за попова сина.
За поповим сином легко робити,
Легко робити, мід-вино пити,
Мід-вино пити, ключі носити.
Бувай здорова, ґречная панна,
Ґречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.
Тобі, Ганунейко, риндзівка,
а нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко, виґрадзанє,
а нам писанок ціле дзбане.
Тобі, Ганунейко, красная піснь,
а нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
висять писанки в ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати.
На Гуцульщині волочільний понеділок — «се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановам домашнім та наобзорити дівки на сватаннє (обзорини). Ґаздині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кождий парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, звідки цей день і називається волочільним понеділком. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як зустрічаються на дорозі, при чому один промовляє до другого: „Поможи нам, Господи, абих сі виділи так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно пригощають їх, а коли їх та дівчат набирається більше, гуляють при скрипці».
На Слобожанщині другий день Великодня називається днем Богородиці; існує звичай роздавати в цей день милостиню «нижчій братії».
Великодні вірші
Крім «волочебних» поздоровних пісень, на другий день свят виголошувалися ще спеціяльні великодні вірші. Вірші виголошували здебільшого діти, переважно хлопчаки, перед хрищеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою ріднею. Ось приклад такого вірша з Херсонщини:
Христос воскрес, не сам я знес,
А сам з собою душу покою.
Прийняв Христос великі муки,
Взяли Його під Божі руки,
Його мати стояла, такі слова звіщала:
«Ой, синочку мій ясний,
Перед тобою світ красний,
Як будеш ти воскресати,
Будуть перед тобою янголи літати,
З святим Воскресінням поздоровляти».
За таке поздоровлення діти діставали від господині крашанку, а від господаря гроші.
На Слобожанщині діти «віршували» так:
Христос воскрес із мертвих,
Сонце святиться,
Ісус Христос на світ родиться.
Божа мати на камені стояла,
Криваві сльози проливала:
Пилате, Пилате!
Як нам Христове тіло зняти,
На престол положити,
Плащаницею укрити?
Там пташки літали,
Весело співали,
Ісуса Христа звеселяли.
І ми будем співати,
Ісуса Христа звеселяти.
Там громи гриміли,
Додолу упали.
Підіть, діти, підніміте,
Красним яєчком обдаріте.
Поки новий світ настане,
Земля потрясеться,
Камінь розпадеться.
До гроба не мався, —
Камінь розпався,
Христос воскрес із мертвих!
Але вірші виголошували не тільки діти — займалися цим і дорослі люди. Так, Олександр Терещенко писав, що в його час (1848 р.) в Україні зберігався звичай, що не тільки діти, а й дорослі парубки ходили по домах на перший і другий день Великодніх Свят і виголошували вірші. Більше того, навіть козаки- запорожці виголошували вірші на Великдень, поздоровляючи свою старшину.
Ось текст вірша, що його склав Антін Головатий*, писар війська запорізького за кошового Кальнишевського, вихованець Київської Академії, на Великдень 1781 року:
(* По зруйнуванні Січі 1775 року Антін Головатий разом з військом пішов не еміграцію — «під турка», але 1787 року, під час російсько-турецької війни повернувся на Україну і був одним з організаторів кубанського козацького війська. Помер 1797 року. Поет, йому приписують «Пісню Чорноморського війська» — перший друкований твір українською народною мовою. Дивись УЗЕ, том І, стор. 808.)
Христос воскрес, |
|
|
(** Цим віршем, як пише Терещенко, козаки поздоровляли фаворита цариці Катерини II, Григорія Потьомкіна, того самого, про якого пізніше говорили: «Щоб ти, Грицько, і на тім світі щастя не мав за те, що нам Січ зруйнував!». В словах «Вони тое вкупі двоє, знюхавшись, танцюють» — натяк на Катерину II і Потьомкіна.)
На малюнку: вітальна листівка, взято з вікі-ресурсу(https://commons.wikimedia.org/).
Обливання водою
Великодній понеділок називається ще «обливаним понеділком», бо в цей день, за стародавнім звичаєм, хлопці обливають дівчат водою або — це вже нова мода — парфумами.
«На другий день свят обливають один одного холодною водою».
«В Галичині, в перший понеділок Великодніх свят хлопці ходять до дівчат і обливають їх пахучою водою — в містах або чистою джерельною — в селах ...»
«У цей же день парубки, зустрівшися з дівчатами, обливають їх водою; за це дівчата дарують їм крашанки».
На Поділлі звичай обливати дівчат водою або парфумами у Великодній понеділок зберігся й досі. В кожному разі до останньої війни цей звичай можна було спостерігати майже в усіх селах Вінничини, Кам’янеччини та в Галичині.
На Гуцульщині «дівки того дня дають леґіням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу».
Обливати когось або самого себе водою на Великодньому тижні — це стародавній звичай, що стоїть у зв’язку з весняним очищенням водою. Цей звичай існує або донедавна існував і в інших європейських народів. Так, серби у Великодню суботу обливають водою будинки, в яких живуть, вірячи, що цим вони виганяють «нечисту силу». А в першу п’ятницю після Великодніх свят вони обмиваються «омахом» — водою з-під млинового колеса; при цьому вони ще кладуть у воду великоднє яйце і зілля-«милодух» або взагалі квіти. У Боснії в цей день купаються в джерельній воді.
Чеські дівчата на Великодньому тижні мають звичай «chodit nа kираnі» і співати спеціальних пісень, в яких уособлена «Velkonoc» обмиває водою свої руки і ноги. Чешки співають:
Smrtonocko, Velkonocko,
Kdе’s tak dlouho bуlа?
— U studanky, u studanky,
ruce, nohy myla.
У Польщі — так само, як і в Україні — в понеділок на Великдень хлопці обливають дівчат водою або парфумами.
У німців існує повір’я, що коли у Великодню неділю мовчки зачерпнути води з струмка (за течією), то така вода набирає цілющої сили. І взагалі німці вважають, що для здоров’я добре облити себе чи когось іншого водою, набраною о 12-тій годині ночі проти Великодня. Так само цілющі властивості німці приписували в XV і XVI століттях «майським» купанням.
Був подібний звичай і в стародавніх римлян. На камені Неаполітанського музею, під «майським календарем» зазначено: «Lustratio ad flumen» (очищення текучою водою).
Цілком ймовірно, що звичай обливатися водою, та ще й біля річки, як у гуцулів, з метою «очищення» прийшов до нас із стародавнього Риму через західноєвропейські країни. Очевидно, цей звичай трактувався — і у нас, і на Заході — як поганський. Доказом цього, як і в багатьох інших випадках, є протести з боку християнської церкви. Так, один з пунктів Познанського собору 1420 року забороняє на Великодньому тижні обливати водою чи обливатися. У наказі «Правительственного сената» від 17 квітня 1721 року забороняється обливати водою в день Великодня тих людей, які не були присутні на заутрені.
Серед українських народних звичаїв, як і серед звичаїв інших європейських народів, відоме ще одне обливання або кидання у воду людей в одежі чи то символічних речей — з метою накликати дощ під час літньої спеки. Докладно ми пишемо про цей звичай в іншій частині цієї праці у розділі «Літо».
За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 1. "Українське видавництво", 1958, стор. 292 - 304.
Більше про українські народні традиції на нашому сайті: