Юлія Хандожинська. «Тінь війни» — збірка віршів про широкомасштабне російське вторгнення в Україну 2022 року

 Юлія Хандожинська

 ТІНЬ ВІЙНИ

 Я дякую Богу за ніч і за день,
 За кожну прожиту хвилину,
 За наших героїв, за мужніх людей,
 Які бережуть Україну!

 * * *

 Задзвонили дзвони в церкві на Поділлі
 Слізьми й кров’ю гірко вмились в Україні.

 Працьовиті й щирі так хотіли жити
 Не в одну хвилину життя загубити.

 Всім світило сонце в день той однаково,
 Хтось гуляв, хтось їхав кудись випадково.

 Зажмурились очі, ноги підкосились
 Білий світе, Боже, до чого дожились.

 Почорніло небо, люди почорніли,
 І на білі хмари Ангели злетіли.

 Світяться їх душі чисті, безневинні,
 А у мами руки стали лебедині.

 — Я не хочу жити, відчинися небо,
 Ангеле маленький, полечу до тебе.

 Дай хоч доторкнуся, тільки б не даремно…
 Небо зачинилось стало пусто й темно.

 Задзвонили дзвони, душі відлітали,
 Люди, що стояли, всі на землю впали.

 Зболені до крові, люта  смерть дитини,
 Як іще знущатись можна з України?

 Скільки ще вмирати, скільки ще просити,
 Дайте людям спокій, дайте людям жити.

 * * *

 Скільки можна стріляти,
 Розривати цю тишу,
 Щоб ночами не спати,
 Ми це так не залишим.

 За всі дні темні й ночі,
 За свою Україну,
 Розписалися кров’ю
 На холодних руїнах.

 Ми  тебе піднімемо,
 Відбудуємо, рідну,
 Після себе залишим
 Молоду зміну гідну.

 І ще так заживемо,
 Як нікому й не снилось,
 Бо за нас навіть сонце 
 В дні похмурі молилось.

 Бо у кожному серці
 Є  надія, і завтра,
 Україно, не бійся,
 Ми — твій дух й дужа правда.

 * * *

 Дочекавсь весняного розмаю
 Тут радіти б… та прийшла війна.
 Не сказав останнього «кохаю»,
 Думав жити… та життя нема.

 Стежка — ніби нитка, обірвалась…
 Сум припав на цей жахливий час.
 Ще думок... думок було чимало,
 Та усе хтось вирішив за нас.

 Не приїду більше я у гості
 Щось зробить хотів… та бачу — ні.
 Подивлюсь тепер із високості —
 Хай буде всім щастя на землі.

 На душі багато болю маю,
 І не все сказав «пробач» мені.
 Все життя… мов маятник... блукаю
 В чужім серці… в чужій хаті… вдалині. 

 * * *

 Я вірю, що настане час,
 Я вірю,ьщо прийде година,
 І поведе за руку нас
 До Перемоги Україна.

 І море усмішок і сліз
 Зійдуться в радості й бажанні
 Бо кожен прагнув, кожен ніс
 Себе частинку у єднанні.

 Старанно йде до майбуття,
 Непереможна і могуча,
 Її ціна – людське життя…
 Гостомель, Маріуполь, Буча.

 А кожна крихта і сльоза,
 Яка упала безневинно,
 Заляже, як гірка сльота,
 Болем в наджилках павутиння.

 Та прийде день, той світлий день,
 Який звеличить Перемогу,
 Де у віночку  із пісень
 Всі будем дякувати Богу!

 * * *

 Будем всі пам’ятати,
 Бо не можна забути,
 Це не кадри із фільму
 Про страшний зимній лютий.

 Де вривалися гради,
 Де ракети летіли,
 Де жахалися люди
 Й помирать не хотіли.

 Не зустріли світанок,
 Не відкрилися очі,
 Бронетехніка, танки,
 Як сороки скрегочуть.

 І невтішна година,
 І невтішна хвилина,
 Це не кадри із фільму,
 Це горить Україна.

 * * *

 Разом з вітром бігла полем,
 Стала, зупинилась.
 Там черешня мені чорна
 В очі подивилась.

 Зародила рясно-рясно,
 Нікому зібрати,
 Бо за полем до яруги
 Всіх везли до страти.

 Молодих, старих  і кволих
 Звозили до яру,
 Не питали чи востаннє
 Ходили до  храму.

 А вони, без куска хліба,
 Як примари-тіні
 Віддавали душу й серце
 Рідні Україні.

 Йшли із голими руками,
 Йшли без автомата,
 Проти лютого, страшного
 Звірницького ката.

 До останнього стояли,
 Ніби перед Богом,
 І понад усе хотіли
 Лише  Перемоги.

 Ось чому черешня плаче,
 Ягоди скидає
 Бо життя ніхто й ніколи
 Їм не повертає.

 * * *

 Дозріває смородина чорна,
 А у небі ревуть літаки
 І заклякли слова невимовно,
 Щоб не гнути дурні  матюки.

 Що ж не так і кому що бракує,
 Подивіться на розкіш землі —
 Все, як в казці, буяє, квітує,
 Ніби свята чекають усі.

 Ой, не свята, не світла година —
 Де взялася ця лютая рать,
 Як смородина, наша країна
 Почорніла, і рани ятрять.

 Зупиніться, благаю, не треба,
 Не пускайте ракети-джмелі!
 Не витримує розпачу небо,
 Яке бачить, як важко землі.

 Чорні вікна будинків порожні,
 В чорних стінах  захований страх.
 І все більше на дощ сльози схожі,
 Обмивають могили в дворах.

 Дозріває смородина чорна,
 Увібрала смак сонця й дощу,
 І доходить до самого горла — 
 За Вкраїну я вам, не прощу!

 * * *

 Повій, вітре, з поля, та й на Україну,
 Не цурайся, вітре, нашої родини.
 Перебили руки, перебили ноги
 Та не зупинити нас на пів дороги.

 Не вода у жилах — кров у жилах наша,
 Сміливіші втричі, ніж російська раша.
 Мордували скільки, зуби виривали
 Та в душі присяги ми не забували.

 Присягали кров’ю, Богу помолились,
 І в землі холодній вірні залишились.
 Повій, вітре, з поля, невже ти, не бачиш,
 Скільки сліз та горя — усі люди плачуть.

 Повій, вітре, тихо, щоб не сумувати,
 Щоб довічне сонце вранці зустрічати,
 Тішитись, що в кожній хаті є хлібина,
 За світанки чисті в нашій Україні.  

 * * *

 Ой летіла птаха та й попід горою,
 Стріла козаченька вона з бородою.
 А той козаченько не їсть, не гуляє.
 Серцем відчуваю — горе запиває.

 — Розкажи, козаче, що не так з тобою,
 — Чорний ворон кряче та й над головою.
 Розпинає груди нашій Україні
 А вона, як мальва, на чорній руїні.

 Як лелечка сіра, що летить до хати,
 Там де її діти, її пташенята.
 Крильми огортає, кличе допомоги,
 Оббиває нігті об чужі пороги.

 Небо затуляє, покидають сили,
 Виростають свіжі молоді могили.
 Болить мене, пташко, рана ой глибока
 Бо Вкраїна  наша — як зінниця ока.

 Помолився тричі, пихнув з люльки диму,
 Торбу через плечі почепив на спину,
 Хитнув головою  та й пішов у мандри —
 Не собі, Вкраїні, в світах шукать правди.

 * * *

 Востаннє небо було чистим,
 Шпаки над хатою літали,
 З-під снігу проліски з цибульки
 Самі собі життя клювали.

 І не було страшного диму,
 Не руйнувалися будинки
 І кожен ранок, ніби сонце,
 Всміхалась мама до дитинки.

 Бузок тулився до криниці,
 Зернами тішилась земля
 Та прибули  страшні убивці —
 І не на сповідь, не з-під вівтаря.

 Палили все, все розкидали,
 Бездушно, зі всієї дурі,
 Дітей маленьких ґвалтували,
 Як  людожери в людській шкурі.

 Вам не пройде це все без ліку
 Хоч, кажуть, що господар — час,
 Криваве поле скрізь, каліки
 Усі підете під наказ.

 Чому з торбиною по світу
 Ми маєм бігти хто-куди?
 А Україна  стогне  — діти…
 Спаси  вас, Боже, й прихисти.

 Все залишали, крім одного,
 Бо це неможна залишить,
 Життя, дароване від Бога,
 Воно  дароване, щоб жить.
 
 Це ви, це ви, усе зробили
 І вам, не буде каяття,
 І буде царство вам не миле.
 І смерть дорожча за життя.

 І поведуть вас до розплати
 За кожен двір, за кожну хату,
 За сльози ті, що не підняти,
 За тих, хто не хотів вмирати.

 За все ви маєте признатись,
 Горіти в пеклі, як лавина,
 І з нашої землі забратись
 Бо вона наша,  Україна!

 Щоб знов побачить небо чисте,
 Шпаків малих почути крик
 І молодят, що урочисто
 Стають на вишитий рушник.

 * * *

 Мені з вами спокійно,
 Мені затишно з вами,
 Але чесно зізнатись,
 Я так хочу до мами.

 Я так хочу додому,
 Я  так хочу до тата,
 У свою Україну,
 Де садок біля хати.

 Де лелека ночує
 У гнізді, як на варті,
 Де ковток недопитий
 Молока в чисті кварті.

 Я так хочу додому,
 У свою Україну,
 Я не можу без неї,
 Я її не покину.

 Щоб не плакати більше,
 Бо розлука  — найважче,
 Де б не був,  присягаюсь,
 Але вдома  — найкраще.

 * * *

 Боже, Україну захисти
 З вірою в надії просинатись,
 Боже, Україну захисти,
 Щоб нічого в світі не боятись.

 Сіяти поля, садить сади,
 Вести діточок у дитсадочки,
 Через ріки зводити мости,
 Сісти під вербою в холодочку.

 «Боже, Україну захисти!» —
 Моляться щоранку прості  грішні.—
 «Відведи біду  і прихисти!
 Дай надію на прогнози втішні!»
 
 І коли це все, усе буде,
 Сонце веселіше усміхнеться,
 Дощ , як Божа милість, упаде
 А життя із стрічки нової почнеться.

 * * *

 Я не хочу чути про війну,
 Про страшне болюче до сліз слово,
 Я не хочу чути про війну,
 Ні від кого, чуєте,  ніколи.

 Я не хочу  бачити той біль
 І дітей, що босі туляться до мами,
 Де за цукор — найсолодша сіль
 З сірими черствими сухарями.

 Я не хочу бачити в вогні,
 Те усе, що люди будували,
 Ті за ніч чорніші білі дні,
 Що останніми для декого ставали.

 Я не хочу чути про війну
 Я забути хочу  грім  гармати
 Я забути хочу цю весну,
 Де просили  люди  не стріляти.