Микола Корсюк
СОРОЧИНЕ ЩАСТЯ
Професор саме вийшов прогуляти свою собачку Іжку, як несподівано його вразив дивний м'який скрип. Глянув на високу яблуню, звідки долинав той незнайомий поголос, аж угледів двох сорок. Та, власне кажучи, то були сорока і сорок. Провесінь, провесна, небо за блакитніло, аж милує зip, а вони, приязні, вже й узялись плести гніздо. А в сороки гніздо не будь-яке. Воно хитро вимережене тонкими гілочками. Покрівлю має, туди руку не засунуть бешкетники, і не доберуться ворони, коли з’являться сороченята.
Задивився Професор на сім'ю сорок, а вони, самець і самка, перестрибують iз гілки на гілку, то присідають, тріпочучи хвостами, то збивають дрібно крилами і якось ніжно озиваються одне до другого плинним скрипом. Не стрекотом, як в інших випадках, а саме лагідним, притишеним скрипом, якого розуміють лиш вони. Провесінь пробудила в них рідинну приязнь. Скоро яєчок сорока нанесе, висидить, а вже потім сороченята доведеться доглядати і годувати, щоб рід сорочичий не перевівся.
Професор стоїть перед яблунею і милується заповзятістю сорока і сороки, їхньою такою незрозумлою нам дружбою. А вирісши, сороченята ще довго ночуватимуть у рідному гнізді, а то й коло нього, бо отча домівка не забувається ніколи. Так і своїх дітей навчать.
«Отак і нам би робити», - подумав Професор і пішов за своєю собачкою у розвеснілий сад.
За матеріалами: "Дзвоник" №36. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії. 3 рік видання, березень, 2010 рік, стор. 9.