Галина Мирослава. «На щастя» (оповідання)

Галина Мирослава

НА ЩАСТЯ

Вимкнули світло, мама спокійно запалила свічку та продовжила розповідати.

— Коли ти була зовсім маленька, — просокотала матуся та пригорнулась до Яринки, — ти ні секунди не могла спокійно постояти, все щось тобі було треба, кудись хотіла зазирнути, щось порухати, випробувати. Одного разу, добре це пам'ятаю, я принесла з крамниці борошно. Не встигла навіть оком змигнути, а ти вже була обсипана з ніг до голови мукою.

— Заму́чилась, —  засміявся братик Ярема.

— І замучи́лась, — додала весело мама.

Яринка усміхнулась. Вона відчувала, як серце в грудях тріпоче метеликом, а по тілу тече тепло.

— І про мене щось розкажи, — попросив схвильовано Ярема. Йому теж кортіло почути щось особливе про себе.

— Пам'ятаю, як ти якось, коли пив чай, попросив не посолодити, а помедити його, — лагідно промовила матуся, підморгнувши синові, та взялась запалювати ще одну свічку. 

— А міг і поваренити. Я варення більше, ніж мед, люблю, — віджартовувався Ярема. Йому теж було так солодко на душі, що згодився б зараз і без свічки сидіти. Аби мама поруч. І сестричка. 

Мамуся пригорнула до себе обох. Всі якийсь час мовчали, охоплені ніжністю. Ярема не витримав тиші перший.

— Я б з'їв зараз пиріжка з варенням, — прогомонів він, ковтаючи слинку.

— І я хочу пиріжка, — вловлюючи духмяний аромат свічки у повітрі, вивела тоненьким голосочком Яринка.

— З вишнями, — додав Ярема.

— І з рожею, — розмріялась дівчинка. І в уяві побачила видиво: дідух, накритий вишитим обрусом стіл, макітра посеред столу, а біля стола казково вбрана ялинка. Яринка всім єством відчула Різдво, але до нього було ще далеко.

—То так свічки на вас подіяли? Чи темрява? — зі здивуванням запитала мама. Та зненацька, намагаючись поправити гнотик свічки, який занадто похилився, невдало повернулась і мимоволі торкнула ліктем старий глечик із сухоцвітами. Той злетів зі столу та з добре чутним дзвоном вдарився об підлогу, — От маєш тобі! — вирвалось у матусі. Вона обдивилась довкола, а тоді з полегшенням проказала: — Добре, що нікого з вас не зачепило.

Від глечика відбився верх. Хоч кімната ледь освітлювалась, на підлозі всі троє відразу зауважили три частини кілька хвилин тому цілого глека. Перше, що зробила відразу мама, — попросила дітей не рухатись. Вона боялась, аби ніхто не поранився. До біди багато не треба. Сама ж підвелась та пішла по віника, аби повимітати можливі друзки під ногами. Крім вершечка, ручки й самого геруна* нічого більше ніхто з них усіх не зауважив. Але всі вони знали, що буває, що якісь скалки не відразу помітиш. 

Обережність не завадить.

Несподівано хтось відчайдушно стукнув у двері. Потім ще раз. Діти зіщулились. Виявилось, то Калина, мама Юрка, товариша Яреми. Поїхав хлопчисько на скутері, світло вимкнули, а його досі нема. І телефон не бере. Хвилювалась. Питала, чи Ярема часом не знає. На жаль, Ярема нічогісінько з того приводу сказати не міг, хіба спробував заспокоїти тітку Калину:

—- Юрко непосидающий. Так. Відчайдух. Може, заїхав задалеко, треба почекати, поки над'їде.

Калина тремтіла. Їм всім було страшенно її шкода й лячно за Юрка. Надворі темно, жоден ліхтар не світить, але що робити?! Того не знав ніхто. І тут Ярема згадав розповідь Юрка, як одного разу той заїхав аж на заправку, що за 10 кілометрів від дому, а там отямився, що йому ще нема 14 років. І грошей з собою не взяв. А скутер треба було заправити. Врятувало, що мав хвилини на телефоні. То за ним тато приїжджав. 

Калина комусь зателефонувала. Ляна, мама Яреми, теж схопилась за телефон. Всіх, кого могла, поставила на ноги. 

Діти з тривогою лише переглядались і слухали, про що мама й Калина говорять. Незабаром зателефонував тато Яреми. Він вкрай голосно говорив:

— Знайшов задрипанця. Уявляєте таку картину — йому заглух двигун біля школи, а він сидить біля скутера й бавиться в телефоні, відключивши звук?! Я ледь втримався, щоб не відлупцювати засранця. За вухо потягнув. Насварив як слід. Везу його до мами. 

Калина видихнула й побігла додому, нашвидкуруч попрощавшись з Ляною та дітлахами. На щастя, на ту хвилину відновили подачу світла. Як двері за Калиною зачинились, обізвалась Яринка:

— А глечики насправді на щастя б'ються! Юрко таки знайшовся!

— Добре, що не в капусті, — здивував дотепом Ярема.

— Ти, мабуть, хотів сказати: в кропиві, — поправила мама, нагадавши дітям, як вони обоє минулого літа забрели в кропиву й верещали на пару звідти на все село. Дітлахи перезирнулись, а мама щось про себе продовжувала говорити, вони тільки й почули:

— Ой, діти-діти. Квіти ви наші.

А  коли мама поплескала по плечі Ярему та погладила по голівці Яринку, припрошуючи на кухню ліпити пиріжки, їх як підмінили — ледь не знесли маму з ніг, намагаючись потрапити до кухні першими.

Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

   Більше творів Галини Мирослави на нашому сайті: