.jpg "Володимир Даник. Гортаючи сторінки книги. Українонько, доле моя.")
Володимир Даник
ПІСЕННОЮ ХВИЛЕЮ…
Кожен поет хотів би, аби вірші, ним створені, знайшли своє пісенне втілення, щоб поетичні рядки, написані ним, приходили до людей у суцвітті співучих голосів. Особливо, коли тема не може не хвилювати. Коли поет хоч трохи причетний до жанру пісні, то, прочитавши щойно створений вірш, уже помічає – тут може бути пісня. А ось чи вона буде – це вже питання… Треба, щоб знайшовся талановитий музикант, якого б вірш зумів схвилювати і який би написав мелодію до нього, який би зміг додати віршу, так би мовити, пісенні крила.
Автору цих рядків у цьому розумінні трохи легше, оскільки його літературна творчість починалася з авторської пісні. Що, власне кажучи, я і продовжую робити. Отож, побачивши, що вірш пісенний і знайшовши до нього мелодію, можеш узяти до рук гітару і виходити з піснею до читача. Але не все так просто. Інколи, прочитавши вірш, чітко розумієш – так, вірш і справді ж пісенний… Але не можеш не помічати – для музичного втілення цього вірша тільки голосу і гітари буде замало! Потрібні значно більші музичні можливості.
Вірші, приведені нижче, узято з книги «Українонько, доле моя...» (Черкаси, «Інтроліга ТОР», 2018 рік). Це вірші так чи інакше тісно пов’язані з піснею. Або вірші пісенні, на основі яких пісня може народитися. Або вірші-роздуми про шляхи і долі творців української пісні.
Батьки у мене вчителі, отож і перший з наведених віршів, і вірш пісенний, присвячений високому і непростому учительському покликанню.
НА БЕРЕГАХ УЧИТЕЛЬСЬКОЇ ДОЛІ
|
|
А дні – потоком! Нібито незмінним, Ідуть літа і зовсім не поволі – А в зошиті – рядочок за рядочком! Ідуть літа і зовсім не поволі – Вдивляється у очі юнь крилата! Ідуть літа і зовсім не поволі – |
|
Нещодавно, 20 вересня 2018 року, у Черкасах, у обласній юнацькій бібліотеці імені В.Симоненка, пройшов мистецький вечір, присвячений пам’яті Сергія Руднєва. Поета. Барда. Спортсмена. Людини неординарної, людини залюбленої в українську пісню. Людину, для якої поезія – це доля. Для якої пісня – це спалах з глибин душі.
Отож наступний вірш – це присвята поету, якого вже нема поруч з нами. Але його віршовані рядки, його схвильовані пісні, які він так натхненно виконував у супроводі свого співучого баяна, залишилися з нами.
ВИСОТА
Сергію Миколайовичу Руднєву
|
|
Життя важке... Отож і в серці ран, І знов слова, що спрагло на уста, |
|
Історія України тісно пов’язана з українською піснею. І українські співці у минулому, і нині сущі піснетворці завжди намагалися зігріти вогнем своєї душі таке близьке і рідне їм слово – Україна... І якщо замислитися, то у кожному справжньому українському вірші, у кожній натхненній і талановитій українській пісні є щось неймовірно щире, є щось кобзарське. Бо у добре знайомому слові кобзарство – і глибина традицій, і нев’янучий цвіт пісень, які народжуються і звучать у наші дні.
Про це і вірш, приведений нижче.
|
|
* * * Це, може, і милість... Та тільки – не царська! Вчитайся в рядки, що – і дзвінко й крилато! А це все ж і спрага, і давня потреба! Минають літа, але ж серцю буть – юним! |
|
Творчість моя починалася ще у радянські часи з авторської пісні, пісні під гітару. Пісні російською мовою. Потім з’явилися і вірші. Теж російською. І цей факт легко зрозуміти. Працював я тоді інженером у науково-дослідному інституті. І хоч у моєму секторі більшість працівників була українцями, але розмови велися переважно російською мовою, Бо і документація, що нею користувалися і яку створювали, була російською.
Злам у творчості відбувся пізніше, коли я почав брати участь у народнопісенному колективі «Червона калина», де в основному учасниками були працівники Черкаського заводу телеграфної апаратури і НДІ «Акорд», де я і працював. Після цього у мене з’явилися і вірші, і пісні рідною мовою.
А керував «Червоною калиною» у той час Іван Миколайович Супрун. Людина, залюблена в українську пісню. Людина з дуже немалим досвідом роботи у мистецтві. Потім він став заслуженим працівником культури України. Іван Миколайович частенько на репетиціях чи на святкових зібраннях колективу брав до рук баян. Але треба сказати, що немало років у складі Черкаського народного хору він виступав, як бандурист. Отож такий інструмент, як бандура, йому особливо дорогий.
І СУМУЮ, І РАДІЮ
Івану Миколайовичу Супруну
|
|
А буває і тиша зловісною, Хоч і далеч буває похмурою, Я біду свою піснею вигою, Тільки серце в любові не кається, Хоч і далеч буває похмурою, |
|
Україна – це слово святе для кожного з нас. Але Україну, яка вона була, яка вона є і якою буде, нам ще – відкривати і відкривати! Відкривати для себе українську пісню. Відкривати українську поезію. І відкривати власну душу – і українській поезії, і українській пісні!
Стаття надіслана автором особисто спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на нашому сайті:
