ВЕЧОРНИЦІ ТА ДОСВІТКИ НА КАТЕРИНИ ТА АНДРІЯ
(народні звичаї)
(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 7 грудня)
30 листопада — День Андрія Первозваного
(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 13 грудня)
Людина народжується, росте, розвивається. І в житті її надходить пора, коли природна потреба в спілкуванні, у самовиявленні і самоутвердженні набуває особливої загостреності. Настає час інтенсивного формування особистості — соціальної, емоційної та інтелектуальної зрілості. Це пора отроча, юнацька. Упродовж своєї історії український народ створив цілу систему соціалізації молоді, виховання в неї високих духовних і громадянських якостей. Народна педагогіка виробила, зокрема, чимало форм гуртування молоді в товариства, братства, громади та інше. Подібно до того, як по великих містах влаштовувалися молодіжні клуби, звані бали тощо, в українському селі і містечку усталилися свої цікаві традиційні зібрання молоді під назвами - вулиці, музики, вечорниці, вечірки, досвітки, грища, попряхи, оденки та інші. Одним з найулюбленіших зібрань молоді були вечорниці. Починалися вони пізньої осені, найчастіше на Покрову (1 жовтня).
То був час, коли сонце повертало на зиму і природа поступово засинала, коли зібрані були хліб і городина, коли наставали довгі вечори.
Бувало, що дівчата починали «засиджувати» вечорниці уже з початку вересня.
Для проведення вечорниць дівочий гурт підшуковував простору, зручну хату самотньої бабусі, вдови або рекрутки. А відтак ішли дівчата до господині і просили дозволу «справляти в їх господі вечорниці». Після взаємної згоди господиню обраної хати молоді люди називали вже «вечернична чи досвітчана мати».
У великих селах, де було багато молоді, кожен куток мав свої вечорниці. Часто наймали і по дві (та більше) хати на кутку. В одній збиралася доросла молодь — «старші» (з 17—18 років), а в другій — «менші» (підлітки до 16 років). Залежно від розмірів помешкання в одну хату приходило від 5 до 15 дівчат, а парубків і більше. Бо якщо дівчата здебільшого трималися тільки свого гурту, то хлопці могли відвідувати усі вечорниці в своєму селі і навіть мандрували на «чужі» села, «роздивлялися, де є гарні та моторні дівчата».
Освітлювали, опалювали та чепурили (мазали, білили) вечорничну хату переважно дівчата. Йдучи на зібрання, кожна несла кілька полін дров, скіпочок чи лою до каганця. Якщо хату освітлювали гасом, то купували його почережно як хлопці, так і дівчата.
Дівчата намагалися якось віддячувати вечорничній матері за дозвіл збиратися в її господі. Вони зносили продукти: борошно, крупу, зерно, квасолю, а перед великими святами і ковбасу, м'ясо, сало, курей, масло. Крім цього, дівчата гуртом пряли або шили у певні дні для досвітчаної матері, або ж котрогось дня ішли працювати у полі.
Подекуди (Волинь, Лемківщина) вечірні зібрання молоді влаштовувалися не в одній, а в різних хатах (по черзі) — там, де були дорослі дівчата.
Маючи приміщення (а домовлялися переважно на період від Покрови до великого посту), парубки та дівчата готували перші вечорниці.
Слід зазначити, що вечорниці в Україні мали багато варіантів. Найбільше вирізнялися своїм змістом буденні і святкові. Основою буденних (їх часто називали ще досвітками) була робота (прядіння, шиття), хоч і тут не бракувало розваг. Як не бракувало ніколи в Україні пісень, дотепів, жартів при будь-якій гуртовій роботі (на толоках тощо).
На святкових вечорницях молодь відпочивала, розважалася, зав'язувала стосунки. Музика, співи, танці, ігри, маскарад, ошатний одяг, спільна вечеря — все говорило про небуденність.
Святкові вечорниці, в свою чергу, теж не були однотипними, оскільки пов'язувалися з певною подією чи святом.
Лише умовно можна розділити святкові вечорниці на: недільні (по неділях), весільні (у сезон весіль), прощальні (проводи товариша-рекрута) і празникові (складчини, складки, грища на великі свята).
Буденні вечорниці влаштовувалися по всіх регіонах України переважно так. Як тільки вечоріло, сходилися дівчата до хат вечорничних матерів. Несли різні «примусії» до роботи: веретена, прядки, днища, гребені; по кілька мичок пряжі для прядіння, полотно та нитки для вишивання та шиття; дротики, ключечки та вовну для плетіння тощо.
Зносили дівчата і харч для скромної спільної вечері (якщо таку готували): пшоно, муку, олію, хліб, сало, яйця і т. п. Не забували й про освітлення та опалення.
Ото посходяться усі дівчата, порозсідаються одна побіля одної кругом столу або посеред хати навколо каганця чи то лампи, прилаштованих на діжі (чи стільці), і шиють, вишивають, плетуть. А прясти сідали на лавах та ослонах.
Дівчата прядуть пряжу (коноплі, льон), вишивають (сорочки, рушники, хусточки) чи плетуть (панчохи, мереживо) дуже старанно, бо вранці треба буде показати матері свою роботу.
Та й самі дівчата знали, що їхнє придане цілком залежить від їхньої працьовитості. Запопадлива до роботи дівчина, поки піде заміж, надбає, бувало, лише сорочок тридцять. А за одну зиму вона могла напрясти, ниток на три сувої полотна по 30 аршин кожен.
За роботою дівчата співають пісень, жартують, а далі заводять мову про свої душевні таємниці, про свою дівочу долю. За співами, розмовами час збігає враз, гуртом робота «охотніше» спориться.
Одна дівчина сиділа (по черзі) біля каганця та оббивала попілець або ж коло коминка та клала по одній скіпці (якщо хату освітлювали скіпками).
У п'ятницю, а часто і в суботу чи проти якого свята не пряли, а тільки шили, бо не годилося тоді (за народним повір'ям) виконувати важку роботу.
Десь годині о дев'ятій-десятій вечора приходили парубки з очеретяними сопілками, іншими саморобними інструментами (якщо в гурті були музики) та ласощами (горіхами, насінням, пряниками, цукерками).
На Слобожанщині хлопці стукали у вікно і просили дозволу увійти до хати. Перш ніж відчинити двері, дівчата дивилися, чи то ті хлопці, яких вони очікували. Чужим відмовляли. Не одержавши запрошення увійти в хату, хлопці йшли собі. їм можна було заходити тільки у супроводі тутешніх хлопців, заздалегідь про це домовившись.
Увійшовши до хати, парубки проказували «добрий вечір» чи «Боже поможи», вітаючись при цьому за руку з кожною дівчиною. А тоді розміщувалися, де хто хотів (на ослінчиках, коло дівчат, долі на соломі).
Подекуди і самі парубки бралися за роботу: плели шлеї або рукавиці (дерев'яними саморобними ключечками); лагодили упряж; витесували «шпички» для галушок, заготовляли скалки.
Та найчастіше хлопці нічого не робили, тільки залицялися до дівчат, розважали їх: пригощали ласощами, розповідали дотепно про сільські новини, жартували, грали на сопілках (скрипці, мандоліні, балалайці, гармонії, якщо умів хтось із них), загадували загадки, читали вголос книжки, розповідали легенди, казки, різні страхи про відьом і упирів, а то й просто різні небилиці та побрехеньки типу «було це тоді, як мого батька на світі не було, а ми з дідом удвох на печі жили... на комині хліб сіяли...»
А то сідали хлопці грати в карти: «у дурня», «козиря», «свиню», «відьму», «мельника», «хвильку», «короля», «городка» — знали більше 20 ігор. І ніколи не грали на гроші. Коли здіймався галас, паніматка вгамовувала хлопців, щоб не заважали дівчатам працювати. Дівчата демонстрували перед парубками своє вміння прясти чи вишивати та працьовитість.
Звісно, парубкам після важкої домашньої праці— цілоденного молотіння хліба, рубання дров або ремісникування (гончарі, теслі, чинбарі, ковалі, стельмахи, ткачі та ін.) уже було не до роботи. Хотілося відпочити, повеселитися, погомоніти з любою дівчиною.
Була на вечорницях і гуртова робота. Особливо тоді, коли засватають когось із дівчат, а в неї не вистачає рушників на весілля. Отоді подруги «пособляють» нареченій, вишивають для неї рушники.
Часом спільно хлопці і дівчата лущили кукурудзу, теребили квасолю або вимикали мички коноплі чи льону.
Декілька дівчат по черзі, поки інші працювали, готували скромну вечерю: галушки, вареники, млинці чи пиріжки, узвар. Не скрізь на буденних вечорницях влаштовували спільну вечерю. В роки, коли з харчами було сутужно, молодь вечеряла вдома. Після вечері дівчата працювали недовго. Днища, гребені, прядки ховали під лави і починалися ігри, співи, танці. Опівночі розходилися по домівках. Кожну дівчину проводив хлопець і ніс прядку. Частина молоді залишалася ночувати в досвітчаній хаті, переважно ті, що мали пару. Вносили соломи, розстеляли на долівці, накривали ряднами і вкладалися покотом відпочивати.
Ненадовго, бо «удосвіта, не на світанку, а перед світом» дівчата знову бралися за роботу, а хлопці йшли додому.
Своєрідними були буденні вечорниці («вечурки») на Лемківщині. Сюди сходилася не лише молодь (парубки, дівчата, дівчуки, хлопці), а й молодиці та люди похилого віку. Пряли, співали пісень, оповідали байки і казки, організовували різні забави. Дідусі та бабусі розповідали про давні часи, а відставні солдати — про походи в чужі краї. Вечорниці тривали приблизно з 7 до 11 години, на них молодь багато чого навчалася.
У науковій літературі минулого є багато міркувань щодо цнотливості молодих людей на вечорницях (М. Сумцов, П. Чубинський, Д. Бантиш-Каменський, О. Афанасьєв-Чужбинський, І. Кулжинський та ін.). Усі дослідники сходилися на тому, що вечірні і нічні зібрання молоді ґрунтувалися на строгій моральності. Молодь не дозволяла собі ніякої нескромності, яка б виходила за рамки моральних засад і звичаїв.
Такі чисті взаємини парубків та дівчат забезпечували як самі традиції суспільного життя села (виховання, громадська думка, весільні обряди), так і сама парубоцька та дівоцька громади (про що мова йтиме згодом).
Слід зауважити, що поряд з терміном вечорниці на значній території України (Полтавщина, Слобожанщина, Наддніпрянщина, Південь України та на Кубані) побутувала назва «досвітки». Досвітками називали тому, що молодь проводила на вечорницях цілу ніч «до світа».
Здебільшого досвітками іменували буденні вечорниці. А власне вечорницями (Уманщина, Полтавщина та інші) називали тільки святкові, розважальні сходини молоді («вечорниці — це гулянка»).
На Західній Україні, Поділлі поширений був термін «вечерниці», а на Херсонщині, Лемківщині, Київському та Волинському Поліссі — «вечірки» і «вечурки».
Отже, самі терміни для означення молодіжних зібрань, а також і їх зміст не є однаковими в усіх регіонах України. їх треба спеціально досліджувати.
Святкові вечорниці, на відміну від буденних, відзначалися великою розмаїтістю. Спільною ознакою майже всіх святкових вечорниць (за винятком хіба що деяких недільних) було те, що для їх проведення молодь влаштовувала складку. Подекуди це слово вживалося і у значенні вечорниць на великі свята (празники). Дівчата здебільшого складалися продуктами, які приносили з дому, а парубки грішми (обирали скарбника з-поміж себе або віддавали гроші отаману). На зібрані гроші наймали музикантів, купували різні ласощі та напої.
Справжню школу майбутньої господині проходили дівчата під керівництвом вечорничної матері. Всім знаходилася робота: хто тісто місив, хто вареники ліпив, хто розтирав сир, мак, а хто нарізав м'ясо, хліб, овочі тощо...
Як було уже все наварено і напечено, приходили парубки у супроводі музик.
Починалися співи, ігри, танці. Добре повеселившись і зголоднівши, сідали вечеряти за спільний стіл. Після вечері ще довго співали.
Опівночі розходилися, парубки відводили дівчат додому. Такою є узагальнена і спрощена схема святкових вечорниць. Однак майже кожні з
них — чи то прощальні, чи то весільні, а чи Андріївські—мали свій характерний і неповторний обрядовий колорит.
Цікаво відзначала молодь відкриття вечорничного сезону — входини («охізчини»). Так, на волинському Поліссі ще в І чверті XX ст. для перших вечорниць (вечурок) готували спеціальні обрядові страви та печива: кашу, «горгуна» (бабку) і півня (спеченого цілим з начинкою).
І кашу, і півня прибирали квітами. Після вечері горщик з кашею, зав'язаний у хусточку, розбивали. Розбивав той парубок, який давав за кашу найбільший викуп.
Цей обряд має давнє, дохристиянське походження. Кашу приносили в жертву богам землеробства і скотарства. Посуд розбивали в знак закінчення жертвоприношення (посуд, що послужив богам, не міг служити людям). Колись в Україні учні в перший день занять їли кашу разом з учителем, а в кінці трапези розбивали горщика.
У день перших вечорниць на півдні Волині парубки ілівчата «коминка женили» — обряд на честь запалювання нового, осіннього вогню в лучнику (світочі): складалися на спільну вечерю, наймали музик і забавлялися цілу.
Виряджання хлопців у рекрути відбувалося на прощальних вечорницях. Ця подорож товариша вважалася особливо небезпечною (за традицією виряджання в похід). На вечорницях до рекрута виявляли особливу шану, його дівчина дарувала коханому хустку або хрестик.
На весільних же вечорницях молода громада прощалася з тими, що одружувалися, заводили сім'ї.
На Слобожанщині (Старобільщина) наречена, прибрана в найкращий свій одяг (з квітами і стрічками на голові) зранку йшла до найближчої своєї подруги. Удвох вони ішли ще до однієї подруги, а відтак утрьох до четвертої, п'ятої і т. д. У яскравому червоному одязі, з пучком стрічок у косах, дівчата, співаючи, переходили від хати до хати цілий день. Така процесія називалася «водити дружок». Жених у цей же час збирав своїх товаришів — бояр.
Зібравши всіх подруг, наречена вела їх у заздалегідь приготовлену хату, куди надвечір приходили і бояри з женихом. Бояри приносили м'ясо (курку, гуску, баранину), а дружки — борошно, сир, масло. Готували вечерю: вареники, галушки, яєшню, смажену птицю.
Після вечері співали, танцювали, слухали казки, дотепи, переодягалися (парубки в жіночий одяг чи кожух навиворіт).
Весільні вечорниці — «змовини» — на Чорнобильщині справляли у вечорничній хаті. Парубок, який засватав дівчину, мав пригостити своїх товаришів, а засватана дівчина — дати гостинця господині хати (хустку, сорочку).
У великі зимові свята (пущання, другий день Різдва, хрещення) молодь влаштовувала багаті празничні вечорниці — грища. На стародавні грища сходилися молоді люди з різних кутків села в одну простору хату. Це був справжній народний бал (на 50—60 гостей), на якому танцювали, співали, переодягалися в дідів, солдат. На Лохвиччині грища тривали майже два тижні (з 8 по 20 січня). Готувалися тут до грищ дуже старанно. Парубки вибирали собі отамана, якому здавали гроші на грище. Наймали приміщення, а також музикантів на увесь період.
Дбали також про те, щоб вчасно погодувати музикантів. Музиці на грищах надавалося першорядного значення. Ще заздалегідь (на Миколи, 19 грудня) дівчата і хлопці збиралися, щоб послухати музикантів, чи до ладу грають.
Прощаючись з грищем («цілуючи у заслінку»), дівчата вибирали старшу кухарку і чого тільки не наварювали та не напікали для спільної вечері: пиріжки і горішки, пшоняники і вареники (з різною начинкою), узвар і кисіль, смажене і варене м'ясо свинини, баранини, курятини, гусятини.
По закінченню грищ знову продовжувалися буденні вечорниці-досвітки аж до великого посту. В цей час дівчата уже не пряли, а тільки шили і вишивали, приспівуючи своїм засватаним подругам. Засватану дівчину можна було розпізнати на вечорницях серед інших по прибраній у квітки та стяжки голові.
З усіх празникових вечорниць (на запусти, на Кузьму, на масниці і т. п.) особливо важливими для молоді були вечорниці на Катерини і Андрія (24 та 30 листопада). Вони супроводжувалися різноманітними обрядами і ворожіннями про майбутню долю, переважно про одруження.
Вважалося, що на день Катерини здебільшого ворожили парубки, а на день Андрія — дівчата. Напередодні Катерини постили парубки, щоб мати добрих жінок, а напередодні Андрія — дівчата, щоб мати хороших чоловіків. Постилися цілий день, аж поки не засвітить вечірня зірка.
Оскільки мета ворожінь на Катерини і Андрія одна і та ж, то й форми і способи їх були майже ідентичні, за винятком хіба що ворожіння з вишневою гілкою, яке здебільшого практикувалося на Катерини. Однак те ворожіння не пов'язане з вечорницями, бо виконувалося, як правило, індивідуально. З огляду на це розкажемо докладно тільки про вечорниці на Андрія, оскільки вони були зафіксовані дослідниками на величезній території України не тільки в минулому, а ще й у І половині XX століття. До того ж, Андріївські вечорниці зберегли не лише магічну сутність дохристиянських обрядів, а й ритуальні страви. Недарма подекуди їх називали ще «великими вечорницями».
Справляли вечорниці на Андрія (або напередодні Андрія) здебільшого у вечорничній хаті. Із принесених з собою продуктів (крім скоромних, бо піст): маку, олії, муки, меду, грибів, сухих фруктів, риби тощо дівчата готували вареники з маком і сливами, пироги, узвар, книші, пшоняну чи гречану кашу, рибу, капусту, голубці, кисіль тощо.
На Львівщині дівчата для приготування вечері зносили зерна жита, пшениці, гречки, гороху, і уже гуртом розмелювали те зерно, а відтак пекли та варили.
Найбільш поширеними стравами та печивами на Андріївських вечорницях були традиційні — каша, вареники, узвар, калита і балабушки.
З них ритуальні — каша, балабушки і калита — вживалися при ворожіннях. Балабушки (називали ще «пампушками», «кукілками», «палюшками») — маленькі булочки з житнього борошна. їх готування супроводжувалося магічними діями.
Увечері, як заходило сонце (подекуди і вночі), ішли дівчата три рази до річки, набирали ротом води і замішували нею тісто. Якщо водоймище було вкрите льодом, то рубали ополонку. Коли по дорозі в засідках ховалися хлопці і смішили дівчат, тоді доводилося ходити не три рази, а більше. Виливали воду з рота і тоді, коли дівчат перестрівав на дорозі чоловік з батогом у руці, бо батіг руйнував усі чари. Принесеною таким чином водою замішувала тісто, додаючи солі. Міряли наперстком: наперсток води, наперсток солі, наперсток борошна. Замісивши балабушку, кожна дівчина її позначала і власноруч засовувала в піч.
Багато старань докладали дівчата, щоб спекти якнайкраще калиту. Калита — пшеничний прісний корж, мав іще декілька назв, зокрема: «каланта» (Холмщина), «бакала» (Канівщина), «бала» (східна Волинь).
Корж пекли великий (подекуди як сито), переважно округлий, з діркою посередині. На південному Побужжі калита випікалася із зубчиками по краю і дірочками поміж ними (витискали наперстком), прикрашалася родзинками, цукерками, горіхами.
На Волинському Поліссі калиту пекли усі дівчата гуртом з борошна і ягід, змащували медом, щоб корж «був гарненький, біленький, заводний щоб був».
На Київщині з тіста розкачували тоненького коржа, посипали його цукром (або змащували медом), обтикали цукерками та калиною, потім на нього накладали знову такого ж коржа і зверху обтикали тим самим, що й першого. Тоді пекли.
На Житомирщині пекли так: прісне тісто тонко розкачували, на нього клали товчений мак, перемішаний з медом і вареними вишнями. Все це скочувалося у трубку, кінці якої з'єднувалися.
Потім пекли в гарячій печі.
На Вінниччині калиту приправляли запашними травами і цукерками.
Як тільки вечеря була готова, спечені балабушки та калита, дівчата кликали парубків:
Слід зазначити, що коли на всіх згаданих вище вечорницях молодь працювала або розважалася, то головною метою. Андріївських сходин було ворожіння (про свою долю, про одруження, про судженого). Ворожіння були з водою, вогнем, зерном, деревиною, соломою, воском, домашніми тваринами і птицею, окремими речами і т. п.
Ворожили гуртом (і хлопці, і дівчата), групою (дівчата ворожили, а хлопці тільки спостерігали, часом різними жартами намагаючись їм перешкодити) та на самоті (коли не повинно бути свідків).
Типів ворожінь і їх варіантів було безліч. Розглянемо лише найбільш характерні та розповсюджені і перш за все гуртові та групові, оскільки вони відбувалися на вечорницях. При цьому спробуємо описати їх у тій послідовності, в якій вони здійснювались.
Перші колективні ворожіння здійснювалися часто напередодні Андрієвого дня, коли дівчата вночі, після других півнів, кликали Долю (судженого). Ходили берегом і гукали: «Доле, Доле, гу-у!». Доля начебто, озивалася.
На Білоцерківщині, гукаючи Долю, дівчата прислухалися: де відізветься луна — туди й заміж іти.
Долю (судженого) дівчата запрошували (перед Катериною та Андрієм) також до каші (пшоняної з маком), виносячи її опівночі в горщику (мисці чи ложці) до воріт та вигукуючи: «Доле! Доле! А йди кашу їсти» або ж: «Суджене, не згуджене, ходи зо мною кашу їсти». Як обізветься на поклик хто молодий або собака загавкає тоненько, то та дівчина вийде заміж за парубка, а як старий або ж собака загавкає грубо — то за вдівця. Коли ж ніхто не відгукнеться, то дівчина сумує, бо це знак, що ніхто її не засватає.
З'ївши кашу, дівчата кидали порожній горщик через голову і, коли він не розбивався, його топтали ногами.
На Харківщині дівчата разом з парубками виходили за ворота, там їли кашу з примовками, дослухаючись, з якого боку чути гавкіт собак. А ще кликали судженого, виходячи на перехрестя з дзеркалом і наводячи його на Місяць: «Суджений мій, ряжений, вийди до мене і поговори зо мною». Жених повинен був з'явитися у дзеркалі.
Гуртові ворожіння на Андрія у вечорничній хаті починалися здебільшого з балабушок. Це був час, коли на небі з'являлася зірка та вже була готова вечеря.
Посеред хати ставили низенького ослона (стільця, решето, віко з діжі, заслінку тощо) і застеляли рушником. Подекуди рушника стелили на долівку. Тоді розкладали на ньому балабушки (пампушки, палянички, буханці, калачики, хлібчики, опіканці тощо) в ряд по одній або парами. Кожна дівчина знала свою. Випікали балабушки різні: маленькі і великі (завбільшки з волоський горіх або яблуко).
Дівчата або парубки вводили знадвору на житньому перевеслі собаку. Іноді прив'язували йому червону стрічку. Голодний собака (часто йому не давали цілий день їсти) біг до балабушок. Чию з'їсть найскоріше, та дівчина найперша має вийти заміж (і так по порядку). А чию не торкне, та залишиться ще рік дівувати. Спостерігали і в який бік собака понесе балабушку — звідти надійдуть свати. Якщо ж ніс її у покутній куток або ж пробував загрібати у землю, то це віщувало смерть. Подекуди (Сумщина, Київщина) собаку спочатку добре годували, а вже тоді розкладали перед ним балабушки.
Дівчата, яким собака «призначив» весілля, обв'язували його перевеслами навхрест (як дружку на весіллі) і шанобливо виводили з хати (Херсонщина) або ж обводили тричі навколо хати, тримаючи за шию рушником (Поділля).
На Полтавщині найбільш надійним способом ворожіння вважався такий: балабушки, змащені маслом, клали попарно на ослоні. Кожну пару називали відповідно іменами дівчини і судженого. Голодний собака з'їдав одну балабушку з одної пари, другу — з другої, тобто складав пари по-своєму. Одруження мало відбутися так, як він наворожив.
Ворожіння на балабушках було відоме по всій Україні, йому часом сліпо вірили. На Гуцульщині дівчата (кожна на самоті) ліпили по дев'ять маленьких пирогів з бринзою і маслом, клали на праник і впускали нагодованого кота. Якщо кіт торкався лише одного пирога, то дівчина ще мала дівувати, а якщо кількох, то незабаром — весілля.
Ворожили також з вогнем, водою і воском. Відбувалося це так: хлопці і дівчата прикріплювали маленькі воскові свічечки (позначені іменами) до половинок шкаралуп горіхів або зроблених з воску мисочок чи просто дощечок. Принесену з найближчого джерела чи річки воду наливали у миску, опускали туди запалені свічечки і спостерігали за їх рухом. Якщо свічечки парубка і дівчини зіштовхувалися і разом пливли, це означало, що вони скоро поберуться. Чия свічка потоне, той чи та буде без пари. Воду з миски разом з восковими свічечками по закінченню ворожіння виливали туди ж, звідкіль набирали.
Для того щоб з'ясувати, чи повінчаються закохані, у миску з водою кидали два листочки барвінку. Якщо листочки сходилися, то мало бути весілля.
На Прикарпатті дівчата виймали з печі розжарені вуглики і клали їх між зубцями маглівниці (рубель— знаряддя для прасування). Чий вуглик найшвидше згасав, та дівчина першою виходила заміж.
На Чернігівщині, Полтавщині популярним був такий спосіб ворожіння: все товариство (дівчата і хлопці) знімали свої пояси, скочували їх і кидали у решето (сито або ночви). Тоді той, хто держав решето, підкидав ним: як випаде парубоцький пояс — ожениться цього ж року, як дівоцький — вийде заміж.
Ворожіння часто супроводжувались сміхом, жартами, вигуками, а то й сльозами (коли дівчині не випадало заміжжя).
Особливе пожвавлення наставало, коли в хату приносили живого півня (Полтавщина, Слобожанщина), курку (Волинь), гуску (Ровенщина) або качура (Галичина) і розпочиналися ворожіння на тому, як поведеться птиця. Якщо півень, наприклад, кидався спочатку до зерна, жених мав бути добрим господарем, а коли до води — п'яницею.
Зловивши гарного качура (чи гуску), дівчата зав'язували йому голову хусткою і пускали на долівку. А самі, взявшись за руки, крутилися навколо, накликуючи: «До мене, тасечко, до мене». На яку дівчину натрапить найперше очманіла птиця, та найскоріше вийде заміж.
Крім ворожінь про одруження, яких було найбільше, дівчата намагалися розгадати таємницю: а яка ж на них доля чекає. Для того на столі під три (або п'ять) перевернутих догори дном миски (покришки чи горщики) клали перстень, бинду, барвінковий віночок, ляльку, очіпок, хустку, нитки, квітку, коралі, свічку, цілушку хліба, вуглик, землю в хусточці, хрест, цибулю тощо, ставили воду. Дівчата, що мали ворожити, по черзі виходили з хати (у сіни, надвір), а в той час вечорнична мати підкладала які-небудь із зазначених предметів під миски. Набір з трьох — п'яти предметів у різних місцевостях України був різний, однак віночок і очіпок входили до нього повсюдно.
Дівчата поверталися по одній до хати і, не знаючи, під якою посудиною що лежить, піднімали одну з них. Якщо натрапляли на віночок, квітку, бинду, то мали ще довго дівувати; на перстень, очіпок, перемітку чи хустку — вийти незабаром заміж; коралі — залишитися дівчиною; хліб — бути багатою; вуглик — чоловік буде ковалем; нитки — ткачем тощо. Лялька, цибуля віщували, що дівчина стане покриткою, а свічка, хрест, земля в хусточці вістили смерть.
Після гуртових ворожінь у хаті перш ніж приступити до головного ритуального дійства — кусання калити, дівчата виходили надвір, де продовжували свої ворожіння уже без парубків (подекуди ворожили надворі після спільної вечері). Парубки залишалися у вечорничній хаті, а інколи виходили й собі, підглядали за дівчатами, намагалися перешкодити їм у ворожіннях, кепкували з них, зрідка ворожили і собі.
Ото порозбігаються дівчата по двору, кожна вибере собі місце біля тину і починає лічити кілля (паколи, частоколи) до першого повороту, чи од межі до межі, чи ще якось. Найчастіше лічили кілки парами, примовляючи: «Молодець — удівець» або «дівчина — молодиця». Якщо на останньому кілку випадало слово «молодець», дівчині судилося вийти заміж за парубка, якщо «вдівець» — за вдівця, «молодиця» — вийти заміж протягом року, а «дівчина» — ще рік дівувати. Часом дівчата називали кілки іменами знайомих парубків. На кого випадав останній кілок, той буде її чоловіком.
На Полтавщині лічили кілки тричі по дев'ять і останній (тридев'ятий) перев'язували стрічкою. Зранку ходили оглядати перев'язаний кілочок. Якщо він у корі, рівний і дістає землі, то чоловік буде високий, багатий і мудрий; якщо короткий і без кори, то низький і бідний; а як сучкуватий, то дурний. Натичка (яка доточується до нижнього кілка) свідчила, що посватає вдівець.
На Чернігівщині, Поділлі дівчата виламували свій останній кілок і, лягаючи спати, клали його під подушку. Хто з парубків їй приснився, той мав стати чоловіком.
На Слобідській Україні рахувати кілля виходили з рушниками в руках разом дівчата і хлопці. Кожен рахував ту частину тину, на яку сягала довжина його рушника. Дівчата при цьому приказували: «вдівець — молодець», а хлопці «бідна — багата».
Після того дівчата бігли до найближчого потоку, ставка, річки. Там засукували рукава, опускали руку в ополонку і витягали, що попадеться «на щастя». Коли витягне тріску, то вийде заміж за теслю, бондаря, колісника чи столяра; якщо ремінець (шкураток) — за чоботаря; гвіздок (уламок заліза) —за коваля; черепок — за гончара; ганчірку або нитку — за ткача чи кравця; камінь — за муляра; шматок паперу — за писаря, канцеляриста або вчителя; соломину або землю — за хлібороба чи бідного ціпов'яза. Як зловить рибку — за рибалку; кістку — за костоправа.
Повертаючись від ставка (річки), дівчата смикали солому із стріхи, виминали її і лічили: скільки зерен, стільки старостів прийде, коли ж зерен немає — зостанеться дівкою довіку.
Одним з найпоширеніших ворожінь на Андрія по всій Україні було засівання. Дівчата сіяли конопляне сім'я, часом жито, льон і мак, переважно навколо хати, і приспівували: «Андрію, Андрію, Я коноплі сію. Дай ми, Божейку, знати, з ким я їх буду брати!..»
Як бачимо, гуртове засівання здійснювалося надворі здебільшого увечері перед або після спільної вечері. Однак на Одещині таке ворожіння зафіксовано удосвіта: дівчата йшли на город, там сіяли мак, заволочуючи опущеними до землі спідницями (щоб по добрі ходити і в розкоші жити).
На самоті вдома сіяли переважно опівночі. Обсівали в хаті, коло себе насіння льону чи коноплі (Чернігівщина), заволочували чоловічими штанами, взявши очкур в зуби (Гуцульщина, Прикарпаття), або ж з порога (Київщина) чи надворі. Головною метою засівання було побачити судженого уві сні (в переважній більшості варіантів) або й наяву.
Непомітно збігав час, пора вже дівчатам повертатися до вечорничної хати, подавати вечерю. І ось наставала година, коли молодь здійснювала головний ритуал Андрієвих вечорниць — кусання калити.
Великий корж — калиту (калату, кібалу, «короля» тощо) змащували медом (робили це часто парубки), підвішували на червоному поясі чи гарній бинді, мотузці, нитці (теж червоних) за дірку, що була посеред коржа чи збоку. Тоді цей пояс зачеплювали на сволок чи гачок у стелі дуже високо або на відстані людського зросту так, щоб можна було схопити зубами. Подекуди калиту вішали на тичці або клали край столу (це вже пізніший варіант). А відтак обирали вартового до калити (Калитинського), якого ще називали писар, дід, піп, Коржовський тощо. Цей чоловік мав бути вельми дотепним, балакучим, щоб умів усіх розсмішити. Вибраному писарю чіпляли бороду і вуса з клоччя, давали в руки миску (глечик, черепок) з «чорнилом» — сажею, розколоченою у воді (місцями замість сажі використовували руду глину, мед, помиї, меляс, ряжанку) та квача (із клоччя, курячого пір'я, віхтя тощо).
На Волині, крім «діда», біля калити стояла ще й «баба» з прилаштованим на спині горбом. А на Харківщині калиту вартувала вечорнична мати та розгойдувала її так, щоб важко було вкусити. Бо ж за правилами цієї гри-ворожіння, треба було відкусити коржа (або й зірвати його), не допомагаючи собі руками і при цьому не засміятися. Котра дівчина або парубок засміються, перш ніж відкусити коржа, тих писар мазав по губах сажею (глиною, медом, ряжанкою...).
Коли калиту підвішували високо, то щоб вкусити її, треба було підскочити на коцюбі, ще й не розсміятися. Це зробити непросто, корж гойдався, а іноді його ще й на мотузці писар то опускав, то піднімав, коли прибулий на кочерзі ротом хапав ту калиту.
Завданням писаря було будь-що розсмішити вершника-Кочержинського, Коцюбовського. Допомагали смішити всі присутні: кидали дотепи, самі сміялися. Під час кусання калити у хаті все колотилося, мов у пеклі: шум, сміх, регіт, гуки. Важко було не розсміятися.
Отож кожен з учасників Андрієвих вечорниць почережно сідав на коцюбу (кочергу, рогача, лопату тощо) як на коня і «їхав» від порога до калити, виробляючи при цьому різні скоки ногами, сам себе поганяючи чи імітуючи то іржання коня, то вигуки погонича. Першими їхали парубки, потім дівчата. Подекуди, коли їхали парубки, писарем була дівчина, а коли дівчата — парубок.
Під'їхавши до коржа «за щастям», вершник кланявся писареві, і тут розпочинався діалог-змагання. Наводимо кілька прикладів:
— Добрий вечір, Калитинський!
— Добрий вечір, Кочержинська!
— Приїхала калити кусати!
— А я буду по губах писати!
— А я вкушу!
— А я впишу! і т. д.
* * *
— Діду, діду (або ж Андрію, Андрію)!
— Я до тебе їду калиту кусати!
— А я буду по лобі писати!..
* * *
— Куди їдеш?
— В млин!
— Що везеш?
— Міх!
— А що в міху?
— Сміх.
— Іду, їду до білої хати, калити кусати!
* * *
А ще так:
— Панове громадо, позвольте мені калиту кусати!
— Кусайте, пане, та не засмійтеся!
Цікавий варіант цієї гри був зафіксований на Чернігівщині. Поклавши коржа край столу, «головніші» хлопці йшли у сіни. Тоді один з них одчиняв навстіж двері і, як це робиться на весіллі, казав: «Староста, пані по-староста, благословіть (дозвольте) це добре діло почати».
З хати йому: «Можна». Тоді торохкав рогачем по одвірках. І так робив тричі. Після того виїжджав на кочерзі в хату, а за ним і інші хлопці. В цей час грають музики і розсмішують.
На Київщині, Черкащині, Одещині коржа обвішували цукерками і кожен, хто підскакував, відривав цукерку губами (не кусаючи калиту). А тому, хто засміється, обличчя вимащували сажею, і він не діставав нічого.
Гра в калиту тривала доти, доки всі, що зібралися, не під'їдуть до коржа. На Побужжі калиту надкушували по три рази. Хто останній доїдав, тому діставалася стрічка (а також і тому, хто зуміє зірвати зубами всю калиту). Бувало, вішали і по два-три коржі.
Якщо після гри залишалося трохи калити, то дівчата розламували її і підносили хлопцям, а також усім присутнім у хаті, примовляючи: «Калита, калита, солодка була, тепер ми її з'їли, за женихом полетіли». Бувало, що дівчата не з'їдали свій шматок, а ховали за пазуху, потім клали під подушку, вірячи, що присниться наречений.
Гра в калиту, хоч і містила в собі значний елемент розважальності, була своєрідним іспитом на зрілість. Право відкусити коржа давалося тільки тим парубкам і дівчатам, хто добре володів собою, умів стримуватися, не піддаватися загальному настроєві. Вважалося, що оженяться чи вийдуть заміж, просто будуть щасливі протягом наступного року тільки ті, хто відкусить шматок, не засміявшись. А пустосміх залишався ще на рік парубкувати чи дівувати і до того ж його вимащували сажею.
Після гри в калиту дівчата запрошували хлопців до столу (подекуди калиту відкушували після вечері). На Чернігівщині дівчата сідали по один бік, а хлопці — по другий. Вечорнична мати висловлювала побажання: «Щоб ви, дітки, усі за м'ясниці подружились». Вечеряли, Серед різноманітних страв (пампушки з часником, пиріжки з квасолею, млинці з медом, риба і т. ін.) обов'язковими скрізь були вареники (з маком, ягодами, капустою тощо). На столі лежав широкий, плаский пшеничний хліб з маком. Іноді дівчата (Поділля) клали гроші у вареники, позначаючи їх, щоб, бува, самим не взяти. Хлопець, що візьме вареника з грошиною, має стати чоловіком тої дівчини, яка зліпила вареника.
Після вечері молодь багато співала. Цього вечора хлопці і дівчата розпочинали колядувати. Танцювали «гопака», «козачка» та інші танці.
Там, де постили, не танцювали і скоромного не їли. Веселощі часом тривали цілу ніч. По вечорницях розходилися (подекуди залишалися ночувати). Вдома дівчата продовжували ворожіння. Писали на клаптиках паперу («номерки», «квитки») імена хлопців, клали під подушку. З чиїм ім'ям витягне папірця вранці, за того парубка піде заміж. Щоб приснився суджений, клали ще під голову гребінь, бинду і каптур, або шматочок хліба з сіллю, або жита, приказуючи: «Хто зо мною буде жито жати, з тим я буду вік вікувати». Клали під ліжко «греблю», «місток» з паличок, соломинок на тарілці (горнятку чи склянці) з водою. Який парубок уві сні переведе через місток, той і посватає. А котрій з дівчат нетерпеливилося і хотілося зараз же побачити судженого, та, вбравшись як на весіллі наречена, запалювала дві свічки, ставила двоє дзеркал, сідала між ними. Опівночі у дзеркалі повинен був з'явитися жених.
А ще йшла дівчина в сад, виламувала гілочку з вишні або черешні і встромляла її в глечик (пляшку) з водою чи садила у риночку з землею і поливала (так ворожили часто і на Катерини). Якщо те гільце до Різдва (чи Нового року за старим стилем) зацвіте, то буде вона щаслива, тобто її «долейка зацвіте» (чи вийде заміж), а як всохне, то її чекає «гірка долейка» або ж смерть.
На Волині садили вишню в горщик так, щоб ніхто не бачив і особливо ховали, щоб, бува, не побачив піп (бо всохне).
На вишні виворожували і врожай. Позначали нитками гілочки на пшеницю, просо, гречку і всяку пашницю. На який злак гілочка зацвіте, на той буде врожай.
Подекуди після вечері дівчата запрошували до своєї хати тих хлопців, які зачепилися за їхні мотузки (вони ще до того, як парубки мали прийти на вечорниці, на вулиці, стежці перечеплювали мотузки, а самі ховалися, спостерігаючи: хто за чию зачепиться, ту дівчину і свататиме). Вдома дівчина пригощала парубка різними наїдками і напитками, яких він тільки забажає. Гостина та тривала «аж до дня».
Свято Андрія молодь, особливо дівчата, вважали найважливішим, його чекали з радістю. Тривало свято два-три дні, до нього навіть справляли новий одяг. Парубки та дівчата заздалегідь збиралися і радилися, як найкраще провести його. Зносили продукти, наймали музик. Для того, щоб роздобути продукти на Андрієві вечорниці, дівчата ходили «циганувати» (Київщина). Одна з них, вимащена сажею, мов циганка, ворожила, а інші примовляли, танцювали, виграючи на заслонці од печі, гребінці тощо. Ходили до тих односельців, що любили потішитися. Ті їм за ворожіння та веселощі дарували: хто борошна, хто маку, хто меду і т. д.
Наступного дня після Андрія хлопці і дівчата справляли «підандрійчика» або «поандрійчика». Цього дня вже не ворожили, а тільки веселилися. (Ворожіння відбувалися, як уже було сказано, напередодні свята і на Андрія, 29-30 листопада).
На Одещині, прощаючись з Андрієм, молодь влаштовувала йому «похорони». Увечері парубки та дівчата робили опудало Андрія. Тоді клали його на покуті, під образами і починали за ним сумувати, а то й голосити (плакати). Це тривало годину-дві. Потім брали те чучело і несли на город або до урвища і там залишали (тобто хоронили). Після цього продовжували веселощі, танці, чим і закінчувалося Андрієве свято.
Андрієві вечорниці іноді (Вінниччина) були останніми, після яких молодь уже більше їх не справляла аж до наступної осені.
На Лемківщині вечорниці закінчувалися перед Різдвом (24 грудня) і цей вечір звався «ламаником» (тоді парубки дамали дівчатам кужелі з веретенами на знак того, що вечорниці закінчилися).
Тоді ж під час спільної вечері молоді люди складали подяку господарям за те, що приймали у себе вечорниці.
А взагалі вечорниці буденні і святкові закінчувалися на «сирній неділі» (з настанням великого посту) так само урочистою трапезою, як і починалися. Найголовнішою стравою цього вечора були вареники з сиром і сметаною.
У вечорницях виразно вловлюються елементи язичницько-пантеїстичних уявлень наших предків. Зокрема кусання калити та інші ворожіння, обрядові страви та печива тісно пов'язані з давнім астральним культом. Очевидно, не випадково Венеру всі слов'янські народи називали вечорницею.
Про язичницький дух вечорниць свідчать і церковні документи, в яких, починаючи з XVII ст., церква разом з офіційними властями всіляко засуджувала цей звичай.
Драматургія вечорниць була напрочуд багатою, що й привертало увагу відомих письменників, зокрема Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Кропивницького та інших.
Між піснею і дійством на вечорницях був глибинний внутрішній зв'язок. Пісня була душею молодіжних зібрань. Працюючи, дівчата співали спеціальних пісень — «трендичок» з жартівливо-любовним змістом і жвавим ритмом. Такі пісні допомагали при монотонній роботі — прядінні.
До гри «у весілля» парубки та дівчата приспівували весільних пісень, а до гри «у смерть» — похоронних. Під Різдво співали колядки і щедрівки. Співали також спеціальних вечорницьких пісень, в яких згадувалася кожна пара закоханих поіменно.
Не менш органічними були на вечорницях маскарад та ігри (у каплуна, журавля, бузька, опанаса, козака та інші).
Упродовж багатьох віків та ще й у нашому столітті українські вечорниці залишалися найбільш вдалою і вивершеною формою гуртування сільської та містечкової молоді. Вечорниці для молоді були справжньою народною школою життя. Як і в сім'ї, тут призвичаювали молодь до праці, різних ремесел. У парубків та дівчат формувалися естетичні уподобання, основи гуртової та особистої поведінки, емоційний та інтелектуальний досвід. Молодь освоювала багатий фольклор (пісні, казки, оповідання, перекази, легенди, жарти, загадки, прислів'я, прикмети тощо), історію села, краю, народу.
Вечорнична хата з ЇЇ гуртовими заняттями, іграми, обрядами, піснями, спільною вечерею тощо була немов прелюдією майбутнього сімейного життя. Парубок, дівчина бачили своїх суджених у різних життєвих ситуаціях (у праці, побуті, під час забав і т. п.), вивчали характери, звички, уподобання одне одного. Тому й добиралися найбільш підходящі пари. Розлучення, як свідчать дослідники, були винятком.
Варто зазначити, що батьки всіляко заохочували своїх дорослих дітей до участі у вечорницях, бо цілком резонно вважали, що слід дати вихід молодечій енергії, Що їхні сини і доньки повинні мати надійних товаришів і подруг з юності. Мати не відмовляла доньці в продуктах для гуртової вечері, а батько виділяв синові певну суму грошей. При цьому наставляли: «Ходи та розум при собі носи»; «Оце йдете на досвітки, хлопці, щоб мене там не поганили».
Сходячись на вечорниці, молодь цим самим засвідчувала не тільки спадкоємність у ставленні до старовинного традиційного звичаю, а й утверджувала його, розвивала.
Вечорниці не могли б залишатися високоморальною звичаєвою інституцією протягом століть, якби вони не мали міцного гуртового ядра, яким були парубоцькі та дівоцькі громади, любовно і з повагою наречені народом «чесним дівоцтвом» і «славним парубоцтвом».
До парубоцького стану міг вступити кожен хлопець за згодою батьків після 17—18 років, якщо тільки в нього не було старшого брата парубка.
Обряд прийняття юнака в парубоцький гурт (громаду, товариство), що звався «коронуванням», давав йому право на сільських сходах заступати свого батька; відвідувати вечорниці (досвітки, грища); гуляти з дівчатами; брати участь в обрядах (колядки, храмові свята, похорони, весілля тощо) і женитися. Претендуючи на право бути членом громади, парубки намагалися демонструвати свою гідність, відважність і сміливість, вміння спілкуватися з дівчатами, вправність у співах, танцях.
Парубоцька та дівоцька громади виступали організаторами зібрань молоді, зокрема вечорниць. У громаді всі мали рівні права, з-поміж себе вибирали старшого (отамана, старшину, старосту, «березу») і старшу («березу»).
До обов'язків парубоцького отамана входило: слідкувати за порядком, в тому числі на вечорницях, організовувати складки, домовлятися за музик, наймати приміщення для грища, вирішувати всі суперечки між молоддю тощо. Ватажок мав помічників (підстаросту і скарбника, яких сам призначав), сидів він коло столу на почесному місці і тримав знак влади (ціпок, палицю, гарапник). Отаману корилися всі — і парубки, і дівчата. За непослух, брехню отаман карав, строго стежив за тим, щоб на вечорниці не ходили парубчаки та дівчатка.
З наказу парубоцького отамана розходилися всі додому. Не мали права парубки на вечорницях лихословити, битися чи напиватися або насміхатися з дівчини.
Парубоцтво було хранителем дівочої честі і строго карало блудливих дівчат: виганяли з товариства, вішали у дворі люльку, знімали хвіртку, мазали дьогтем хату тощо. Парубки до своїх дівчат ставилися з особливою повагою як до майбутніх дружин: «любить козак дівчиноньку, зайняти не сміє, ой він її не займає, бо сватати має». Парубоцька етика також вимагала: з дівчиною з іншого села можна було познайомитися тільки через тамтешнього парубка, заручившись її згодою.
Дівоцька громада забезпечувала приміщення для вечорниць і його освітлення, опалення, їжу для спільної вечері. Дівчата тієї чи тієї громади не мали права без відома і згоди старшої, а то і всіх подруг приходити на вечорниці іншого гурту (парубкам вхід був вільний).
Старша також не дозволяла залишатися на ніч у вечорничній хаті дівчині, якій ще не виповнилося 18 років, йдучи перший раз на вечорниці, дівчата приносили курку або грудку масла. Поводилися з парубками гарно, не можна було сказати хлопцеві «брешеш».
У наш час, коли історичні, соціально-економічні умови докорінно змінилися, вечорниці втратили своє первісне призначення. Однак їх естетичний, етичний потенціал, народознавчу пізнавальність варто активно використовувати в арсеналі засобів виховання молоді.
У багатьох школах, клубах вже котрий рік проводяться вечори відпочинку під назвою «Вечорниці».
Проте, вони нерідко зводяться до своєрідного шоу-концерту. При цьому більшість присутніх залишаються бездіяльними, пасивними, що суперечить самому духу та ідеї звичаю, який передбачає активну участь у вечорі кожного юнака чи дівчини. Тому доцільно було б розробляти з участю спеціалістів-народознавців, носіїв фольклору сценарії вечорниць на місцевому етнографічному матеріалі (зібраному самими вчителями і учнями) з урахуванням специфіки нашого часу.
Н. С. Зяблюк
Джерело: http://storinka-m.kiev.ua/
Дивіться також:
В Україні з 1 вересня 2023 почав діяти новоюліанський церковний календар, в якому дати багатьох свят змінилися. Різдво офіційно перенесено на 25 грудня. Водохреща, Святого Миколая, Покрова Богородиці також відзначатимемо по-новому. Дивіться дати "неперехідних" свят за новим календарем у представленій статті.
Більше про українські народні традиції на нашому сайті:
