До добірки творів Василя Сухомлинського "Шматок хліба" увійшли такі казки та оповідання (надається за алфавітом):
|
|
Чому всім стало радісно Чому голуби до Олега прилетіли Чому ж посміхався Дмитро Чому здивувався Петрик Чому не спиться Пилипкові Чорний горобець Чорногуз і дівчинка Шматок хліба Що Ніна має зробити Юркова квітка Я ж на роботу йду Якби я мав килим-літак Якби я стала невидима Як горобець став білий Як Дмитро обідав Як здивувався Мурко Які на смак зірки Як кіт умивається Як котові соромно стало Як Марійка поливала дерева Як міняється колір снігу Як павуки хотіли закрити сонце Як сліпому окуляри Як Юрко себе виховував |
|
Завантажити текст добірки оповідань та казок Василя Сухомлинського "Шматок хліба" (txt.zip)
Василь Сухомлинський
ЧОМУ ВСІМ СТАЛО РАДІСНО
Ми всім класом пішли до лісу. Був теплий весняний день, яскраво світило сонце, співали пташки.
Нам було весело. Ми грали в партизанів, милувалися квітами й метеликами.
Перед вечором прийшли на зелену галявину, сіли відпочити. Трохи відпочили й зібралися йти додому.
Коли це чуємо:
— Галя хустки не знайшла.
Галя стояла під дубком стурбована, розгублена.
Вчитель її питає:
— Може, ти в лісі загубила?
— Ні. Щойно вона була. Я скинула її й поклала на траву.
Ми всі ходили по галявині, шукали Галину хустку.
Хустки не було. Нам стало ніяково. Всі мовчали. Соромно було дивитися в очі один одному.
Ми рушили додому. Ішли мовчки. Коли це хтось гукає:
— Дивіться, хустка на дубі висить!
Всі оглянулись і побачили — на дубі Галина хустка біліє.
— Це я повісила й забула, — тихо мовила Галя. Всім стало радісно. Тепер уже ніхто не мовчав. Говорили про те, як весело було в лісі.
* * *
ЧОМУ ГОЛУБИ ДО ОЛЕГА ПРИЛЕТІЛИ
Серед подвір’я маленької сільської школи на високому стовпі стоїть гарненька дерев’яна хатка. З віконцями й дверима, наче справжня. Живуть у ній голуби.
Щодня діти приносять їм їсти: хто пшеницю, хто хліб, а хто й гречку. Годують їх по черзі.
Чия черга наспіла годувати, той і гукає голубів до себе: гуль-гуль... Вони їдять, а наближатися до дітей бояться.
— Чого вони до рук не йдуть? — дивуються діти.
В останній день навчання вчителька сказала, щоб улітку теж по черзі приходили діти до школи й годували голубів.
Минуло літо. Настало перше вересня. Кожен, ідучи до школи, подумав про голубів: як вони там живуть? То кожен і набрав у кишеню якоїсь пашниці.
Ось і шкільне подвір’я.
Учитель каже:
— Розсиптеся, діти, на подвір’ї поодинці. Хочу побачити, хто годував голубів улітку.
Діти розсипалися на подвір’ї поодинці. Кожен став кликати: гуль-гуль... і пашницю посипати.
Знялись голуби зі своєї хатки й полетіли всі до Олега. Клюють зерно близько-близько від нього, один навіть на плече йому сів, другий на руку.
А інших дітей голуби немовби й не бачили.
* * *
ЧОМУ Ж ПОСМІХАВСЯ ДМИТРО
Восьмеро хлопців однієї школи-інтернату в неділю пішли за місто.
Там була висока гора, зараз же за горою — круча, а внизу — Дніпро. Хлопці посідали на горі. Познімали картузи й поклали їх під високою сосною, що стояла над кручею. Посідали на траві та й читають цікаву книжку.
Аж тут знявся вітер, пронісся вихором над горою. Хлопці здивувалися: вітер був такий дужий, що на сосні й гілляку зломило. Вихором підхопило одного картуза й понесло над кручею, понад Дніпром.
Зник картуз у сірому вихорі, що покотився вже десь аж тим берегом.
Картузи були нові, вчора їх тільки видали. Ніхто ще не встиг зробити позначку на своєму картузі, а тут таке лихо: один із них занесло бурею, а решту змішало, згорнуло в купу під сосною.
Як тільки вщух вітер, хлопці кинулись до картузів. Семеро бігло до сосни, кожному хотілося добратися швидше, бо знали, що одному не вистачить.
Кожен схопив картуза, який трапив до рук. А повертались на місце — здивувались: Дмитро Соколенко сидить собі, як і сидів. Він навіть не вставав, як усі схопилися й побігли.
Семеро хлопців, надіваючи картузи, ішли до Дмитра. Кожному з них хотілося в нього щось запитати. Але бачили, як Дмитро посміхається. Та й опустили долу очі.
І то добре.
* * *
ЧОМУ ЗДИВУВАВСЯ ПЕТРИК
Мама залишила Петрика дома, а сама пішла до крамниці по хліб.
Петрик сидів біля відчиненого вікна. На вікні стояла кришталева ваза. Надворі було тепло. Сяяло сонце, співали пташки.
Великий барвистий метелик сів на кришталеву вазу. Петрикові захотілося впіймати метелика. Він зіп’явся на вікно, простяг руку, штовхнув вазу. Кришталева ваза впала на подвір’я й розбилася.
— Що ж тепер буде? Що скаже мама? — засумував хлопчик.
Він позбирав скалки, відніс на город, закопав маленькою лопаткою в землю.
Сів біля вікна Петрик і чекає маму.
Ледве мама відчинила двері, Петрик підбіг до неї й каже:
— Мамо, то не я розбив кришталеву вазу. Не я скалки відніс на город і закопав маленькою лопаткою.
В очах матері Петрик відчув тривогу.
— Хто ж розбив вазу? — запитала мама.
— Метелик, — тихо відповів Петрик.
Мама усміхнулась.
— Як метелик розбив вазу — це зрозуміло... — сказала вона. — Але як він відніс ті скалки на город і як закопав їх — дивно.
Петрик теж здивувався. Настільки здивувався, що аж заплакав.
* * *
ЧОМУ НЕ СПИТЬСЯ ПИЛИПКОВІ
Пилипко дорогою в школу знайшов ручку. Писала вош двома кольорами — синім і червоним. Треба тільки по чер зі натискати.
Прийшов до школи та й став писати знайденою ручкою
На перерві до нього підходить Петрик. Подивився пиль но на ручку та й каже:
— У мене така була... Загубив...
Пилипко відчув, як усе тіло його немов жаром обсиш ло. Він боявся підвести очі. Ледве дочекався, доки Петри відійшов.
Після уроків Пилипко рушив додому не тією дорогок що завжди ходив. Ішов берегами, через греблю. На мо< ту зупинився. Вийняв з кишені ручку. Довго дивився н бурхливий водопад, за яким чорнів вир. Кинув ручку в то вир і побіг додому.
Наступного дня на перерві до нього знову підходить П трик.
— А де ж твоя ручка? — питає.
— Я теж її загубив, — каже Пилипко.
— Як це дивно... — прошепотів Петрик.
Тієї ночі Пилипко майже не спав.
* * *
ЧОРНИЙ ГОРОБЕЦЬ
Сірий Горобець заліз у димар, вимазався в сажу й став чорний. Прилітає він на тік зерна поклювати.
Як побачили його горобці — аж дзьоби пороззявляли від здивування:
— Хто ти такий? Ми ніколи не бачили такої пташки — маленької і чорної.
Мовчить Горобець. Набундючився, надувся, спідлоба на всіх поглядає, неначе їх уперше бачить.
— Це заморська пташка, — мовить старий мудрий Горобець.
— Так, це якесь диво, — попискують горобенята, — дивіться, яке в нього чорне блискуче пір’ячко.
— Це Степовий Соловей, — каже одна Горобличка.
Чорний Горобець слухав, слухав та як зацвірінькає на радощах:
— Та це ж Горобець! Вимазався в сажу, от і все.
* * *
ЧОРНОГУЗ І ДІВЧИНКА
Наталочка питається в мами й тата:
— А звідки я взялась?
— Ти народилась, — каже мама.
— Як це народилась? — дивується дівчинка.
— Тебе якось рано-вранці чорногуз приніс, — каже мама. — Приніс, постукав у вікно, ми з татом вийшли й узяли тебе в чорногуза.
— А де ж узяв мене чорногуз? — ще більше здивувалась Наталочка.
— Піди поспитай у нього.
Пішла Наталочка на луки. Стоїть чорногуз у червоних чоботях, ногу підняв.
Дивиться Наталочка на червоні чобітки — в неї точнісінько такі. «Виходить, справді чорногуз приніс мене мамі й татові», — думає дівчинка. Та й забула спитати, де ж він її узяв. Прибігла мерщій додому й знову питає маму:
— Чорногуз мене приніс у червоних чобітках?
— Ні, без чобітків.
— Як це так? У нього ж такі самі червоні чобітки, як і в мене.
— Це ми йому дали червоні чобітки такі, як у тебе. За те, що нам приніс такий цінний подарунок.
* * *
ШМАТОК ХЛІБА
Це було в одній школі. Після уроків до їдальні зайшла група подовженого дня — ці діти залишаються в школі до вечора, бо їхні батьки на роботі.
Посідали за стіл. Перед кожним уже стояла миска борщу, тарілка з котлетою і склянка компоту. Лежав і шматок хліба.
П’ятикласник Семен Кравченко з’їв борщ, котлету, випив компот, йому не вистачило свого хліба, і він узяв шматок, що лежав біля сусідової тарілки.
А сусід, його товариш, у цей час чергував на кухні, він мав пообідати трохи згодом.
Семен з’їв мало не весь товаришів хліб, а шматочок, що залишився, непомітно кинув під стіл.
Ось усі діти вже пообідали. Вони ждали, що вихователь, який сидів навпроти Семена, скаже: «Вставайте», і всі підуть на майдан грати в м’яча.
Та вихователь мовив:
— Посидьте хвилинку. Розповім одну давню пригоду. Це було в роки війни. Воювали ми з ворогом у далекій південній пустелі. На сотні кілометрів мертві піски, води ні краплини, спека страшенна. Послав командир двох солдатів у розвідку. Треба було йти три ночі. Удень ніяк було йти. Взяли солдати по великій флязі води, сумки з сухарями. Цілу ніч ішли. Вранці зупинились, нагорнули великий пагорб піску й лягли на цілий день. Один солдат, Микола, заснув. Другий, Андрій, тихо зняв його флягу й став пити. Раз напився, вдруге, втретє. До вечора видудлив усю воду. Увечері рушили в дорогу. Хотів Микола відпити ковток, а води немає. Попробував Андрієву флягу — теж порожня. А навколо ж мертва безводна пустеля. Загинули обидва солдати. Пустеля не жартує. Подумайте, діти, над цією бувальщиною.
А Семенові Кравченку хоч крізь землю провались. І очі звести несила.
* * *
ЩО НІНА МАЄ ЗРОБИТИ
Рано-раненько мама йшла в поле на роботу. Ніна ще спала. Мама хотіла сказати доні, що вона має зробити за день. А будити малу жаль. І вона їй показала.
Прокинулась Ніна і все зрозуміла.
Побачила вона перед ліжком миску з водою й ганчірку. Це означало: помий підлогу.
Побачила насипане на табуретці пшоно й лозинку. Це означало: погодуй курчат і ввечері зажени квочку в повітку.
Побачила билинку помідора та бур’янину, вирвану з корінцем. Це означало: прополи помідори.
Так і взнала Ніна, що їй робити. А до роботи дівчина справна. То й дуже зраділа мама увечері, як побачила: все пороблено.
* * *
ЮРКОВА КВІТКА
На уроці праці вчителька сказала:
— Сьогодні кожен з вас зробить із паперу квітку. Усі діти взялися до роботи. Вирізали з кольорового паперу вузенькі смужечки, клеїли, плели. Кожному хотілося зробити красиву квітку.
Одному тільки Юркові не хотілось працювати. Він аби-як склеїв кілька папірців. Вийшло щось химерне: не квітка, а картоплина.
Учителька сказала:
— Поставте свої квітки на вікно.
Усі поставили в рядок свої квітки. І Юрко поставив. Кожен показував свою квітку:
— У моєї рожеві пелюстки...
— А в моєї білі...
— У моєї троянди тоненькі-тоненькі тичинки...
Діти одне за одним підходили до вікна, кожен милувався своєю квіткою.
А Юрко сидів за партою, похнюпивши голову.
* * *
Я Ж НА РОБОТУ ЙДУ
Ідучи на роботу, мама бере маленький кошик з їжею. А потім дістає ще й голку з ниткою.
Оля й питає:
— Мамо, навіщо ви берете голку з ниткою?
Мама їй відповідає:
— Я ж на роботу йду. Щось десь порветься — треба зашити...
Настав час іти Олі до школи. Першого вересня Оля встала раненько, сама вклала книги й зошити в ранець.
Мама наказує Олі:
— Учись, Олю, добре. Навчання — нелегка робота.
Оля взяла ранець із книгами, зібралася йти. Потім щось пригадала й каже:
— Дай мені, мамо, голку й нитку.
— Навіщо? — здивовано питає мама.
— Я ж на роботу йду...
* * *
ЯКБИ Я МАВ КИЛИМ-ЛІТАК
Далеко – далеко за морем, серед високих гір, росте дивовижна квітка. Розцвітає вона ранньої весни і цвіте усе літо до пізньої осені. Має ця квітка предивну властивість: вона очищує повітря. Хто дихає повітрям біля цієї квітки, той ніколи не хворіє.
Якби я мав килим – літак, полетів би за море, опустився б у горах, знайшов би дивовижну квітку. Я б зібрав її насіння і привіз би додому. Роздав би усім людям по насінинці, щоб у всіх виросла чудова квітка, щоб не було жодної хворої людини, щоб люди жили довго – довго і не хворіли. Моя бабуся часто хворіє. Я повів би її до чудодійної квітки.
Вона б подихала цілющим повітрям і вилікувалася б назавжди.
* * *
ЯКБИ Я СТАЛА НЕВИДИМА
Ой, якби я стала невидима — стільки б цікавого побачила! Пішла б лугами, берегами, підійшла б до соловейка-співуна та й слухала б його пісню. Сиділа б поруч із ним і слухала, як він співає. Ще й дивилася б йому в очі — які вони? Що він бачить тоді, коли співає свою дивну пісню?
І ще одне диво хотілося б мені побачити. Десь у нашому саду ввечері починає свою пісню цвіркун. Це не пісня, а гра на скрипочці. Є в нього маленька скрипочка, перед заходом сонця він бере її, веде смичком по струнах — дзвенить чарівна мелодія. Якби я стала невидима, побачила б і скрипочку, й смичок. А то як тільки хочу побачити, підкрадаюся до цвіркуна, а він помітить мене й замовкає.
Увечері червона троянда стуляє докупи пелюстки, а вранці, дивлюся, красується — розкрита, пишна. Мама каже, що троянда прокидається на сході сонця. Але ніколи не розтуляє пелюсток, як хтось на неї дивиться. Бо вона дуже соромлива. Якби я стала невидима, то підгледіла б, як троянда вмивається росою й розтуляє свої пелюстки. Але ні, не наважилася б я підглядати. То непорядно.
Соромливість — це велика краса, а красу треба берегти.
* * *
ЯК ГОРОБЕЦЬ СТАВ БІЛИЙ
Це було влітку. Один чоловік виніс із млина мішок борошна та й поставив під стіною. А біля млина було багато горобців. Вони клювали собі зерно, що люди порозсипали.
Один горобець побачив мішок та й до нього. Мішок не був зав’язаний. «Ось, — думає, — поласую пшеницею».
А там не пшениця, а борошно. Пірнув горобець — йому й очі засипало борошном, і пір’я стало біле.
Вилетів горобець із мішка білий, мов велетенський метелик.
Сів під стріхою повітки, кліпає очима. Побачив своє гніздо, підлетів, сів та й защебетав.
Горобенята виглянули з гнізда, бачать диво дивне: що воно за птах такий білий? Злякалися та як заплачуть!
Прилетіла горобличка. Ледве впізнала горобця. Та й заспокоює горобенят:
— Це наш татко, діти... Ось він полетить і черв’ячка вам принесе.
Полетів білий горобець і приніс горобенятам черв’яка.
Тоді повірили діти, що це їхній тато.
* * *
ЯК ДМИТРО ОБІДАВ
У неділю п’ятий клас ходив до лісу. На цілий день пішли, щоб і гербарій зібрати, й осінні краєвиди помалювати, й відпочити. Кожен узяв із собою поїсти й попити.
Мати поклала Дмитрові в сумку шматок ковбаси, півдесятка варених яєць, хліб із маслом і баночку меду. Виряджала сина до лісу й приказувала:
— Їж, наїдайся добре, щоб не голодний був. Не треба ні з ким ділитися. Кожен хай їсть своє.
Ледве доніс Дмитро свою сумку з харчами.
І от клас розташувався на галявині обідати. Постелили скатертину, кожен виклав свої запаси — хліб, сало, картоплю, масло, м’ясо...
А Дмитро, пам’ятаючи материні слова, пішов собі за кущ. Швиденько з’їв ковбасу, хліб із маслом... Чимало ще й лишилося, а їсти не хочеться.
Хлопці прийшли до Дмитра та питають:
— Чого ж ти не йдеш обідати?
Дмитро мовчить. Соромно признатися, що він уже наївся.
Всі діти несли додому повні ранці й сумки різних рослин, малюнків. А Дмитро — харчі.
Дорогою Дмитро думав: «Чого це так мама мене навчила?»
* * *
ЯК ЗДИВУВАВСЯ МУРКО
Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється.
Заплющив очі, спить, поклавши голову на лапки. Тільки хвостом махає, мух відганяє.
На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочі й жалібно пищало.
Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі заплющило.
Тепло йому біля котового кожушка.
Мурко почув, що хтось до нього притулився. Розплющив очі — курча. І здивувався: ну й сміливе ж яке!
Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити.
Чи злякати його, щоб утекло, чи хай собі гріється?
* * *
ЯКІ НА СМАК ЗІРКИ
Собака розповідав Свині, що на небі є зірки.
Свиню те зацікавило. Вона й стала допитуватись:
— А які ті зірки? Великі чи дрібненькі? Тверді чи м’які? А найголовніше — які вони на смак?
Собака дивувався, яка Свиня нетямковита. Він пробував їй розтлумачити, що таке зірки, але Свиня ніяк не могла збагнути його мудрі пояснення.
Особливо приголомшило Свиню те, що Людина — великий друг Собаки — підводить голову й дивиться на зірки. Довго роздивляється, милується ними.
— Значить, вони солодкі, як жолуді, — зраділа Свиня. Тепер мені ясно, чого Людина милується ними.
— Вони ніякі на смак, — заперечив Собака.
Свиня роззявила рот від здивування.
— Але ж для чого вони тоді існують, коли ніякі на смак?
* * *
ЯК КІТ УМИВАЄТЬСЯ
Рано-вранці прокинувся наш сірий кіт. Устав зі свого ліжка біля печі, вигнув спину високо-високо й погнувся. Аж простягся.
Потім сів, зажмурився й став умиватися. Ось як він це робить. Висуне язика, піднесе лапку, змочить її слиною. Потім розчісує мокрою лапкою вуса, гладить мордочку, чистить брови.
Знову змочує лапку й знову гладить.
Отак умивається кіт і виходить надвір. Горобці тікають із подвір’я, сідають на гілля дерев і голосно щебечуть. Це вони розповідають своїм:
— Тікайте, ось вийшов страшний звірюга.
А кіт ніби й не бачить горобців. Повільно проходить подвір’ям, іде кудись між кущі. А горобці все цвірінчать, цвірінчать, цвірінчать...
* * *
ЯК КОТОВІ СОРОМНО СТАЛО
Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка. Аж чує — горобці зацвірінькали. Принишк, насторожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять.
Підкрався аж до тину та як плигне! Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин — та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому.
А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються з кота.
* * *
ЯК МАРІЙКА ПОЛИВАЛА ДЕРЕВА
П’ятикласники посадили чимало горобини. Колись цілий гай виросте. А поки що треба поливати, доглядати. Поділили між учнями. Кожному дісталось по чотири деревця.
Марійка й Оля сидять за однією партою. І горобини їхні поруч. То вони домовляються й разом приходять поливати.
Перше дерево Марійці поливати дуже легко, друге — трохи важче, третє — важко, а на четверте — й сил не стає.
Та ось Оля занедужала й вожата каже Марійці:
— Поливай і Олині деревця. Вона ж подруга твоя.
Марійка важко зітхнула, взяла відро й пішла до горобинового гаю. У неї з думки не йшло: тепер їй поливати вісім деревець. Вісім поливайок води треба принести від колодязя.
Марійка полила одне деревце, друге, третє. Аж самій стало дивно: робота здалася їй легкою. Аж на шостому деревці стало важче. На сьомому було важко, а на восьме ледве й вистачило сил.
«Он воно що, — подумала Марійка. — Тепер я знаю, як полегшити роботу. Треба міркувати так: мені поливати двадцять дерев. Тоді вісім із них буде зовсім легко полити».
Так вона й зробила наступного дня. Ідучи на роботу, все думала: «Мені треба полити двадцять дерев. Витягти з колодязя й віднести в горобиновий гай двадцять відер води...»
Полила вісім деревець — і не відчула втоми.
* * *
ЯК МІНЯЄТЬСЯ КОЛІР СНІГУ
Коли сходить сонце, снігові замети рожеві. Це сонце забарвлює їх своїм промінням.
Сонце підіймається вище й вище, небо стає синіше, а сніг — сліпучо-білий. Глянеш на степ — і бачиш на білому килимі маленьку пташку. А он зайчик побіг полем.
Сонечко схилилось до заходу. Сніг стає синюватий, мов небо відбивається в блискучому дзеркалі. А в затінку він аж фіолетовий.
Ось і зайшло сонце. Запалало небо на заході — завтра буде вітер. Відблиск вечірньої заграви ліг на снігові замети. Ніби їх сонце облило багряними барвами.
Гасне заграва — і багряний відблиск на снігу згасає. Мерехтять зорі. Сніг сіріє. Пташка ховається в гнізді. Зайчик сидить під кущем.
* * *
ЯК ПАВУКИ ХОТІЛИ ЗАКРИТИ СОНЦЕ
Зібралися павуки й вирішили: занадто світло на світі стало, треба закрити сонце. Як же це зробити? Думали-гадали й надумали: підкрадемося з усіх боків до сонця й закриємо його павутинням.
— Сплетімо сітку, — порадив найстаріший павук, — і буде в ній сонце, як у мішку.
Так і зробили. Сплели навколо сонця мішок. Стало темно на цілому світі. Пораділи павуки. Потягли мішок у нору. Розгнівалося сонце й спалило мішок. Обпекло павукам лапки й випливло на синє небо.
З того часу павуки бояться сонця й не ходять лапками по землі, а тільки по павутинні лазять. Бо лапки у них попечені.
* * *
ЯК СЛІПОМУ ОКУЛЯРИ
Біля школи живе старенька бабуся. Діти надумали зробити їй подарунок. Нарвали в шкільному саду яблук і понесли старенькій. А яблука ті тверді й кислі, бо ще не доспіли. Та хоч би й доспіли — як би бабуся їх їла, коли в неї зубів немає?
От як нетактовно вийшло! Діти мовби й з добрих спонукань хотіли порадувати, а для старенької то була не радість, а прикрість. Не подумали, кому й що дарують. Це все одно, що сліпому подарувати окуляри або глухому — радіоприймач.
Бути доброю, сердечною людиною — то велике вміння. Треба бачити в людині, яка живе поруч із вами, її радощі й горе. Розуміти, про що вона думає з болем і про що з гордістю.
* * *
ЯК ЮРКО СЕБЕ ВИХОВУВАВ
Навчається в третьому класі однієї школи хлопець Юрко. Він жвавий, непосидющий, кмітливий, але трохи ледаченький. Не хочеться інколи йому виконувати домашні завдання.
Зате дуже любить грати в м’яча. Раз якось так ганяв, що впав і зламав ногу. Прийшов лікар, наклав на ногу йому гіпсову пов’язку й сказав, що доведеться лежати цілий місяць.
Лежить Юрко, сумно йому. Вставати не можна, про м’яч і думати не доводиться.
Тяжко лежати Юркові. «Буду думати про щось цікаве, щоб час швидше минав».
І пригадав, як розповідала вчителька про Миколу Островського. Про письменника, сліпого, прикутого до ліжка, що не впав духом і написав таку чудову книжку.
«Буду і я працювати, — поклявся Юрко. — У мене ж тільки нога хвора. Буду читати книжки, вчитиму уроки».
Так і зробив. Мати поклала на стіл біля нього підручники, зошити й олівець.
Прокинеться Юрко й мерщій до уроків. Задачі розв’язує, вправи виконує, оповідання читає.
«У школі в моїх товаришів по чотири уроки щодня, а я працюватиму по п’ять».
Інколи, буває, не хочеться йому братися до книжки. Та подумає: «Хіба так може чинити справжня людина? У мене ж тільки нога хвора. Працювати ж треба головою».
Так подумає і простягає руку по книжку. І читає.
За матеріалами:
– "Стежинка людяності": В.О.Сухомлинський. Оповідання та казки. Творча група вихователів ДНЗ м.Полтава, 2009 р., 61 с.
– Посібник "Твори Василя Сухомлинського". Укладачі: Белінська В.О., Карпенко М.С., Парамонова І.К., Левадовська Р.Г. Донецька обласна бібліотека для дітей ім. С.М. Кірова, 2012 р., 148 с.
Більше творів для дітей від Василя Сухомлинського на нашому сайті:
