Валентина Матвіїв. «Віддай себе в надійні руки Бога» — поезії воєнного літа 2022-го…


 

На відео: Валентина Матвіїв. "Матері воїна".

 

 

 

 
 
 

 

Валентина Матвіїв

МАТЕРІ ВОЇНА

Одні казали їй: "Пишайся сином!"
А інші: "Нащо він туди пішов?!.." —
Гірчило їй від слів таких полином,
А часом аж холола в жилах кров...

Ну, як таке ви можете казати
У вічі цим найкращим матерям,
Які зростили мужнього солдата,
Що не віддасть Вкраїни ворогам?!

Чи ж не бажала б мати йому долі,
Далекої від клятої війни?!..
Щоб він у хаті жив, а не у полі,
Щоб на очах росли його сини!..

Та він обрав собі таку дорогу,
Щоб потім міг сказать своїм синам:
"Я все зробив, сини, для перемоги,
Аби здобути долю й волю вам".

Отож коли лунає сміх дитячий
Поміж щасливих мирних ваших днів —
Згадайте матір, що десь тихо плаче
І молиться за воїнів-синів.

(09.05.2020 р.)

 

* * *

 

Господи, важкі Твої хрести!..
Як би Ти навчив їх полюбити?
Як би Ти навчив їх пронести
Так, аби Тебе не розлюбити?..

Борсаюсь під надважким хрестом...
Падаю, встаю і знову ницьма...
Але трохи полежу пластом -
І встаю, мов щойно кута криця.

Хто ж мене кував би, як не Ти?
Знаю це напевне і... заплачу...
Значить, я повинна ще іти,
Значить, я для Тебе щось та й значу!

Значить, не така вже я й слабка —
Коли сталь у венах замість крові!
Як несе мій хрест Твоя рука —
Я міцнію у своїй Любові...

 

* * *

 

Я почекаю, доки засумуєш...
А я чекати вмію вже... повір...
Коли осінній дощ на склі почуєш -
Про мене станеш думати з тих пір.

Коли холодне небо вкриють хмари
І стане сіро вдень і на душі —
Згадаєш ті розсипані стожари
В моїм тобі присвяченім вірші.

Як знову стане ніч нестерпно довга
І пізня осінь вимкне всі зірки —
Насниться наша місячна дорога
На хвилях вод далекої ріки.

Як вчуєш шепіт листя під ногами
В скупі на сонце листопадні дні —
Моє ім'я вторитимеш вустами
В безлюдді вулиць на самотині.

Я дочекаюсь, поки засумуєш...
Озвешся ехом в павутині днів,
Але... хтозна, чи знову заночуєш
У недосяжній тиші моїх снів...

(01.08.2019)

 

* * *


Пронизана вітрами-верховіями,
Просякнута нектаром диких трав,
Загублена поміж стежками-зміями,
Наслухана гірських джерел-октав...

Вертаюсь... Щоб у снах крилом метелика
Злетіти ген туди — у синю даль,
Де шлях у хащах папороттю стелиться
Й трембітами летить у вись печаль.

Де в небесах, підпертими смереками,
Ще чутно крики рідкісних птахів,
Ще видко понад хмарами-химерами
Могутні крила яструбів й орлів.

Де різнотрав'я, сонцем заціловане,
Гуде джмелями і п'янить зелом.
І ти, неначе магом зачарована,
Впиваєшся тим трунком знов і знов.

Вертаюсь... у турботи моїх днів...
Де інше літо... з іншими стежками...
Та ще не раз метеликом у сні
Затріпочу крильми понад горами...

(02.08.2017 р.)

 

* * *


Зникну для цілого світу!..
В тінях смерек розчинюся,
Вкутаюсь в трави і квіти,
З вітром Карпат обіймуся.

Тут не болить, не тривожить...
Серце завмерло в тиші.
Що несуттєве, порожнє —
Пам'ять у сховок спише.

Все ж, що рвалось на волю, —
Хай джерелом нестримним
Мчить через гори-доли,
Ехом правічним лине.

Справді, так мало треба,
Щоб наректись щасливим!..
Й сірий шматок твого неба
Стане сліпучо-синім.

(Карпати, 2017 р.)

 

* * *


Все коротші вірші, все скупіші слова.
Запустіння в душі і пуста голова.
Ні емоцій, ні сил, ні наснаги іти.
Серед тисяч могил замовчали світи.

Тільки дзвін не мовчить у дзвіницях церков.
Тільки серце кричить в тишині молитов.
Тільки гуркіт гармат, свисти куль на нулі.
Тільки знов десь солдат скрикнув ехом землі...

(06.08.2022 р.)

 

* * *

 

Коли йдуть найкращі
Дорогу за ними здіймає буря
Змітаючи все на своєму шляху —
Піски спориші і навіть хащі.
Пропащі... 
Бог знає що робить 
Нехай не займай
Чекай.
Дорога одного найкращого —
В рай —
Вартує мільйонів пропащих.
А потім все вляжеться.
І ми жахнемось —
Мільйонам трісок
Посічених вітром дерев
В очах заріже пісок 
Почується дикий рев
Бездомного звіра.
Але то не все
Чекай 
Тебе не торкне зневіра
Нехай
Хоч як на душі —
Бо є спориші!..
А що ж спориші?!
Вони лежать обабіч дороги
Де йшли колись ноги
Найкращих.
Принишкли
В очах — ні піску, ні тривоги 
Чекання
Світання...
А коли зійде сонце —
І клуби піску підуть вгору 
І звір знайде нові нори
Й тріски для змерзлих стануть вогнем
І час назоветься новим днем —
Тоді вони знов проростуть
В нову путь —
Для тих,
Що прийдуть
Щоб стати найкращими.
І так по колу...
Повір —
Бог знає що робить
Коли йдуть найкращі.
Просто 
Вір.

(29.07.2022 р.)

 

 

 

 

На відео: Валентина Матвіїв. "Того літнього дня розминулися наші планети...".

 

 

 

***
Того літнього дня розминулися наші планети...
Вперше мій телефон чомусь довго й зловіще мовчав.
Я строчила весь день, мов чумна, есемес: "Синку, де ти?!"
А в той час ти, напевне, вже Янголом поруч стояв...

Я не знала, пробач... що мовчання буває з Любові... 
Бо стояла й дивилась, як падає з неба зоря...
Раптом, синку, мені нагадались старі колискові,
Що співала тобі про незнані світи і моря.

Я й забула уже... А тоді чомусь їх пригадала...
П'янив липень в садах, чебрецем заколихував ніч.
І ще довго, мабуть, я отак би мрійливо стояла,
Аж тут зовсім десь близько закричав і злякав мене сич.

Та чого б це? — подумалось тихої тої хвилини. 
Ніч погідна яка! І вернутися ти ж обіцяв!!!..
А до серця уже підповзала тривога зміїна,
Бо ж той сич не змовкав. Й телефон мій уперто мовчав...

Тож не спалося вже... І не падали заспані зорі...
І була мені ніч та найдовша з прожитих ночей.
А в душі — пустота — така ж чорна, як на моніторі,
Лише блискіт безсонь із запалених ними очей.

А коли задрімала, вколихана сивим серпанком, 
Раптом рвучко й настирно задзвонив на всю міць телефон!
І здригнулося серце, і розкраяв мій крик тишу ранку,
Тільки Очі мовчали, що дивились в мої зі стареньких ікон.

Відтоді не люблю й не любитиму ночі липневі!
Краще — осінь і дощ, краще — холод і темінь зими...
Лиш як сивий серпанок вповиває сади чебрецеві,
Сню твою колискову, у якій жили, Янголе, МИ...

(Липень, 2022)

 

* * *

 

Серце, як ти ще б'єшся
Тут, на цій грішній землі?!..
Може, для тебе знайдеться
Неба шматок на крилі
Пташці, прибитої горем
Звістки з луганських степів?!
Сліз уже вилито море...
Море несказаних слів...
Не вберегла... Не зуміла...
Серце, чому ж ти мовчиш?!
Як обманути посміло
В день той?! І зараз мов спиш...
Я ж тобі вірила, серце:
Тихе, спокійне було...
Сина з пекельного герцю
Ти ж врятувати могло?!
Чи не могло?! Озовися!
Лиш не мовчи — говори!
Чуєш: з небесної висі
Вістку доносять вітри?
Б'ються об тебе і просять:
Серце, кричи на весь світ!!!
Смутками тужно голосять:
Дай же матусі одвіт!!!
Ні... Ти мовчиш... Чи й живе ще?!..
Може, твій стукіт — луна...
Відгомін марень провіщих...
ПрОклята будь ця війна!!!

(02.08.2020 р.)


* * *

 

Може, ти ще мене пам'ятаєш,
Стара хато, уся в споришах?
Десь тут бабина пісня витає...
Десь тут дідова бродить душа...

Може, й ви ще мене не забули,
Дикі яблуні й груші старі?!..
Ні роки, ні вітри не зігнули -
Лиш втопили густі чагарі.

Може, й ти пригадаєш, ліщино,
Як малою я тупцяла тут?!..
Як збирала горіхи, ожину,
Як спліталала віночки із рут...

Ну а ти, білокрилий лелеко:
Звідки ж знати тобі, хто я є?!
Бо з цих місць вже давно і далеко
Заблукало дитинство моє...

Та присядь коло мене з дороги,
Адже й ти перелітний, як я...
Розкажи, чом у край цей убогий
Знов і знов несе нас течія.

Розкажи, чом ці луки розлогі
Наймиліші так само тобі —
Аби рідні стежки і пороги
Пам'ятала я в щасті й журбі.

(27.07.2019 р., Волинь)

 

* * *


Зацвіли килими вересові —
Тож до осені ще один крок.
Стали нижчі зірки вечорові,
Чи то я стала ближч до зірок...

Так не хочеться їхати звідси!
Так кортить ще побути хоч день...
Краю снів моїх, отче Полісся...
Земле щирих людей і пісень.

Бо вже завтра покличе дорога,
Осінь листям притрусить її...
І чекатиму знов до знемоги,
Як чекають весни солов'ї.

А як сонце сніги переможе
Й перші ластівки гнізда зів'ють —
Я на крилах, мов пташка, (дай Боже!)
Полечу, де мене все ще ждуть...

(28.07.2019 р., Волинь)

 

* * *


Найголовніше — зночувати ніч...
Все передумати... прийняти... відпустити...
Й дивись — гора впаде на ранок з пліч
І, може, дасть іти, щоб далі жити.

І, може, знов побачиш неба вись,
А, може, навіть усміхнешся сонцю.
Як не змінити долі — то скорись,
І, вдячна, якось зиркне у віконце.

Не все ж судилось литися сльозам,
Так само й щастя не триває вічно.
Не затулити сонечка зіркам,
Бо ж день за днем минає блискавично.

Віддай себе в надійні руки Бога.
Собі ж скажи: здаватись — не моє!
А там... іди із долею у ногу,
Бо лиш життя — це все, що в тебе є.

(06.08.2018 р.)

 

* * *

 

У СИНА В НЕДІЛЮ

Ми, як завше, були на могилі,
Розмовляючи з сином про все...
Хтось пройде попри лавку щохвилі,
Свою душу повз нас пронесе.

Хтось зупиниться, стане молитись,
Ще й присяде і погомонить.
Хтось, не маючи часу спинитись:
"Слава Йссу!" і бігом пробіжить.

А хтось прийде навмисне до сина,
Постоїть, помовчить і піде.
Але спершу, змахнувши сльозину,
Йому квітів букет покладе.

Хтось свічки принесе і запалить,
І помолиться тихо собі.
А хтось навіть лампадку поставить,
Усміхнувшись нам в нашій журбі.

Але хтось та й пройде — не спинившись...
Мабуть, просто не має часУ...
Навіть в бік у наш не подивившись,
Він не скаже нам "Слава Іссу!".

Мабуть, просто не має хвилини,
Щоб на мить зупинитися там,
Де чужа спочиває дитина,
Та така найрідніша батькам.

Мабуть, просто не взяв нині свічки?
Забув квітку на клумбі зірвать?
Мабуть, просто не мав досі звички
Зупинятись, де стяги стоять?

Де з портрета — ще юний хлопчина,
А в броні і шоломі уже,
У якого війна за плечима,
Який з неба тепер стереже... —

І його, і дітей, і онуків,
І роботу, і дім, і авто...
Та немає у нього спонуки,
Не навчив його, мабуть, ніхто...

* * *
Ви пройдете, ховаючи очі
Або ж похапцем ставлячи хрест...
Та, пройшовши повз хрест парубочий,
Ви пройдете на людяність тест...

 

* * *

 

"СЛІПИЙ" ДОЩ

Пишу про дощ. Чи він про мене пише...
Нижу пузаті краплі у слова.
А в тих словах — така вже тиха тиша,
Що аж кругами ходить голова!

Й такий вже він по-літньому лінивий:
То наче йде, то глянь — уже не йде...
Розлігся кіт під хатою сонливо —
На дощ такий і вусом не веде.

Бзичить оса — не встигла заховатись —
То й причаїлась в квітах хризантем.
І не збагне: бо ж як могло так статись,
Що сонце сипле краплі діадем!

Уплівся дощ у яблуні духмяні,
У рясновиння виноградних лоз,
І в такт його колишуться, мов п'яні,
У блискотінні дощанистих рос.

Аж тут зійшло корОмисло веселки —
І примирились небо та земля,
Позазирало в кожні закапелки
Дощем умите сонце іздаля.

Запозіхали сонно й ми з землею:
Мовляв, а дощик був-таки скупим...
Та й піддались на вмовини Морфея —
Бо ж недарма цей дощ зовуть "сліпим".

(Волинь, 02.08.2021 р.)

 

* * *

 

Ранок почну з молитви,
Ну а вже потім — з кави.
Перед початком гонитви —
Це дві найперші справи.

Згодом малі й великі
День приготує старти
Й, мабуть, спокуси столикі
Кинуть на мене карти...

Та цю щоденну битву
Виграти маю право,
Якщо зі мною — молитва
...Й присмак гіркої кави...

(08.08.2019 р.)

 

* * *


Цементую свої почуття,
Вимуровую стіни-гори...
Я будую собі укриття,
Де б сховатись могла від горя.

І такий вже високий дім,
Що не видко кінця і краю!..
Тільки як же мені у нім
Буде житися?! — Я не знаю...

Чи достатньо товста стіна,
Щоб за нею могла рятуватись?
Чи віконниці мого вікна
Будуть нАглухо зачинятись?...

Може, треба навколо рів,
А по ньому — мости підйомні?
Щоб ніхто увійти не зумів
До спасенного мого дому.

Тільки от здається мені,
Що до мене рАзом із горем
Не ввійдуть і зірки вогняні,
І з дощем ми не поговорим...

Та й до неба вже буде зась,
І до сонця ген не дістатись...
То навіщо мені здалась
Та товста і висока хата?!

Чи сховає від серця могО
Те, що не перестане боліти?!
Чи врятує від горя його,
Заховавши від білого світу?!

Краще вивільню почуття —
Хай волають, кричать від болю,
Бо ж гріхом поховати життя
У надійній, та все ж неволі.

Краще плакатиму навзрид,
Проливатиму сльози-ріки,
Ніж себе заточу від бід
У мурованих стінах довіку.

Краще... горе моє нехай
Замуровується від мене...
Бо ж для серця потрібно вкрай,
Щоб йому залишили спасенне...

(09.08.2021 р.)

 

* * *

 

А вже осінню пахне в повітрі...
Хоч іще оксамитна пора.
Від легеньких похитувань вітру
Ледь спадає серпнева жара.

Духмяніють сади терпким медом,
Уплелось гарбузиння в тини...
Вечір звабно укутає пледом,
Запросивши у стомлені сни.

Добрий ґазда чатує в городі
На достиглий упору врожай -
І пишається в кожному плоді
Вже далекий весняний розмай.

Літо ще не спішить відступати
Перед буйним парадом жоржин,
Але вже починають літати
НевидИмі нитки павутин.

З ледь помітними нотками смутку
Чутно клекіт бузьків у гнізді —
Певно, знають, що зовсім вже хутко
Їм рушати у путь в череді...

Гай-гай, літо!.. Не йди, забарися!..
Ще не все набулося в тобі!
Не спіши... ще побудь... зупинися...
Не віддай нас осінній журбі.

Дай наніжитись ще під промінням,
Дай надихатись твОго тепла...
Щоб з лелечим сумним голосінням
Голосити душа не змогла.

(10.08.2019)

 

* * *

 

Коли усе геть валиться із рук —
Мерщій втікай в свої першоджерела!
Принишкни і вслухАйся в кожен звук,
Які нам щедро ще дарують села.

Вони ще десь живуть своїм життям,
Ще дихають — хай не на повні груди...
Воістину — все справжнє тільки там!..
І звідти не захочеш вже нікуди.

Чуєш: цвіркун почав вечірній спів?
З дальніх кутків загавкали собаки;
Женуть із паші стомлених корів;
Десь галасують діти-розбишаки...

Ще трохи — й стихнуть звуки у селі,
Впадуть на трави роси і тумани,
Проклюнуть з неба зорі — перш малі,
Затим великих розіллються дзбани.

Засне усе навкруг глибоким сном
І запанує скрізь зіркова тиша.
Лиш шепіт листя саду за вікном
Тебе, як у дитинстві, заколише.

(Волинь, 09.08.2021)

 

* * *

 

ЩАСТЯ — В ПРОСТИХ РЕЧАХ...

Від знайомих почула сьогодні,
Як набридло їм бігти щодня...
Як дістали капризи погодні,
ДорогА всюдисуща рідня...

А і справді, життя — то турботи,
Із суцільних дистанцій і меж.
Ти встаєш — і летиш на роботу,
Ну а як пощастить — у Париж...

А що ж робить людина лежача?
Як вона починає свій день?
Або та, що нічого не бачить
Чи не чує пташок і пісень?..

Або та, що не може сказати
Все, що в неї на серці, — як ми?
Що безсила без мами і тата
Й стіни дому їй гірше тюрми?

Як же жити таким — "особливим"?!
Як миритись щодня з тим, що є?!
Певно, світ їм здається зрадливим
І життя проклинають своє?..

Зовсім ні! Я дивилась їм в очі!
В них — надія і віра...Любов!..
В них — бажання щодня і щоночі
Проживати життя знов і знов!

В них — ні натяку навіть на скарги:
Світлий спокій і тиша думок...
І буденна робота трудяги,
Що прийняв свій терновий вінок.

І коли мені ліньки вставати —
ЗАвжди думаю саме про них:
Про людей, що навчились приймати
Все за щастя у митях простих.

(12.07.2019)


* * *


ВІДПОВІДЬ

Мені сказали, синку: "Як невчасно!
Його життя ще тільки розцвіло...
А він його покинув так завчасно,
Наче його ніколи й не було!.."

А я послухала і так сказала: 
"Неправда! Ви не знали сина путь!
Його життя ніколи й не минало,
Такі, як він, в нікуди не ідуть!"

(12.08.2021)

 

 

 

На відео: Валентина Матвіїв. "Сину".

 

 

 

СИНУ...

Що тобі дати в дорогу?!..
Що б ти хотів — попроси...
Неба шматок голубого?
Наших світанків роси?

Може, повітря ковточок
З рідних тобі земель
Чи вишивану сорочку
З білих лляних конопель?

А, може, стяг тобі треба
Там, у далекім краю?!
Кольору лану і неба —
Щоб майорів у раю!

Чи, може, кетяг калини
Дам я тобі в оберіг?
Вірную тугу дівчини,
Що виглядала з доріг?

Краще: візьми моє серце —
Хай зігріває тебе.
Сліз моїх щирих озерце,
Частку самої себе...

Так хочу що-небудь дати,
Сину, в дорогу тобі...
З рідної отчої хати
В далі твої голубі.

Аби душа твоя знала
Завжди, що в тебе є ми
І хоч колись нас торкала
Ангельськими крильми...

(13.08.2020)

 

* * *

 

ЄДИНА ЗУСТРІЧ...

Ти стояла в промінні сонця,
ВплЕлось сяйво в волосся твоє...
В ритмах світу калатало серце,
Споглядаючи твій силует.

В мить оцю пронеслАсь ціла вічність...
Я зустрів саме ту, що хотів.
Ти дивилась сполохано в вічі,
Манячи блискавицями брів.

Ні відвести, ні втупити погляд...
Недосяжна, зваблива Зоря...
Якусь хвилю стояла ще поряд...
...І у далі свої попливла...

(11.08.2017)

 

* * *

 

Я багато писала про сонце і небо,
Про людей сонцесяйних в сонцесяйних віршах.
Але, мабуть, так треба... Напевне, так треба,
Щоб мій вірш зараз гірким полином запах.

Щоб моя гіркота розпалила вам душі,
Роз'ятрила серця, що віками вже сплять.
Й серед тої зрадливо приспАної тиші —
Хай вони заболять... Хай вони заболять!!!

Хай заплачуть вони за недолю лихую,
Що вповила усю Україну мою
І хай пустять сльозу на лозину сухую —
На збідовану землю мою і твою.

Ну а потім хай кров зануртує у вас
Та, що й досі тече від козацького роду.
Уставайте ж бо, браття, найвищий вже час —
За віки врешті стати єдиним народом!

Скільки крові уже, скільки сліз, скільки куль,
Незагоєних ран у високих могилах...
Відлік часу пішов. На годиннику — нуль.
Нехай воля віків розіллється 
                у ваших оновлених жилах.

(14.08.2020)

 

* * *

 

Мені болить. Так, так, мені болить,
Коли навкруг сміються сонце й люди.
І так, напевне, буде, скільки й жить,
Мабуть, уже довіку так і буде...

Та це не значить, що я стала зла,
Що й не всміхнусь ніколи вам навзаєм —
То означає: я таки змогла
Спасти у серці те, що помирає!

Бо, як раніш, любитиму цей світ.
О, так, я дихатиму навіть в повні груди!
Лише не маю всім давати звіт,
Чому я не така вже стала, люди.

Зустрінемось: скажіть тих кілька слів
Чи не кажіть нічого — не ображусь.
Тільки не зиркайте з-під лоба і з-під брів:
Мовляв, заговорити з нею не наважусь...

Бо я така ж: із плоті і кісток,
Лиш серце вже постійно кровоточить.
А ще душа — заплутаний клубок,
Розплутатись не може чи... не хоче...

Але вони все ті ж, хоч їм щемить, 
Все ще живуть у материнських грудях.
Лиш їм болить, ви б знали, як болить! 
Коли вони... всміхаються на людях...

(15.08.2021)

 

* * *

 

Сину, моя Неосяжносте...
Досі тебе не збагну...
Мире, шляхетносте, радосте —
Все ж ти обрав війну...

Скільки ще мрій жило в тобі,
Скільки жаги до звитяг...
Дух перемог у святій боротьбі
Благословляв твій шлях.

Ні, ти не зміг інакше,
Ставши на шлях війни...
Синку, ти був таким завше,
З сивої ще давнини...

І коли нашу землю
Кіньми топтала орда,
І коли  в злу недолю 
З ляхом прийшла біда.

І як москаль-кровопивця 
Вп'явся зубами  в наш край —
Ти ні на мить не скорився,
Бивсь за Дніпро і Дунай.

За чорноземи і гори,
За матерів і дітей.
Ти став мечем непокори
В помсту мільйонів смертей.

Так, ти не  міг інакше:
Воїн обрав війну.
Так було, Сину, завше...
В сиву ще давнину.

Зболені Мами Вкраїни, 
Знайте, що ваші Сини
Завжди ішли до загину
За синьо-жовті лани.

 

* * *

 

То я зцілилась?! Мабуть, не зцілилась...
То, мабуть, просто літо дощове...
Я в небеса святим дощам молилась,
Тому життя в мені все ще живе.

Я вже не плачу... майже... а дощами
Змиваю те, що звалося слізьми.
Нехай же мчать жаданими струмками
В минулі дні, в яких були ще "ми".

І хай хлюпочуть бризкітками щастя —
Немов би дні ті воскресились знов!
Хай рознесуть по світові причастя —
Невиліковну мамину любов...

Та й не сміюсь вже... просто усміхаюсь
Цілющим краплям літнього дощу.
І каяттям вже більше не зціляюсь,
Бо своїх ран ніколи не прощу...

 

* * *

 

В того, хто поруч - крила? Хай летить!
Не обтинай, тому що сам не можеш.
Бо, може, сенс його життя — ця мить!
А, власне, він родивсь для цього, може.

І хай розправить крила ще отут —
На цій землі, що їх, на жаль, не має...
Ти ж можеш помогти звільнитись з пут,
І хай літає... Чуєш? Хай літає!

А можеш навіть трішки підштовхнуть,
Додати швидкість для його розбігу.
Благослови... і хай рушає в путь!
Проси лиш в вітру траєкторій збігу.

А той його підхопить на шляху,
І вже нехай летять собі обоє.
Дивись: в очах - ні тіні від страху —
Тож хай тебе цей погляд заспокоїть!

Не всім дано ходити по землі —
Комусь судилось долею літати,
НестИсь назустріч зорям на крилі.
А, може... й самомУ зорею стати...

(18.08.2018)

Цей вірш я присвятила синові #4_роки тому після 
материнського благословення на офіцерські курси 
і військовий шлях... 
Молила, вірила у щасливий політ...
...Та інколи ті, хто поруч, відлітають назавжди...

 

* * *

 

Що я шукала в західному дні?!.. 
Я просто йшла і йшла вечірнім лісом...
Сідало сонце в крони вогняні
І зачиняло мідянІ завіси.

Стояла я під куполом небес
І милувалась палахким світилом.
Мабуть, цей захід - рідкісна з імпрез,
В якій мені гостити пощастило!
  
Плекало сонце землю перед сном,
Немов дитину, укладало спати.
А я блукала лісом за селом,
Щоб до кінця цей день догостювати...

(18.08.2021, Волинь)

 

* * *

 

Доспіли яблука у бАтьківськім саду,
Налиті сонцем, стали опадати.
Через роки я знов до них іду,
Як у дитинстві, в кошик позбирати.

Навіє спомин їх медовий дух
Про вже таких далеких маму й тата.
А стиглі яблука все падають: бух-бух...
Бо ж всьОму час приходить опадати...

(Волинь, 19.08.2021)

 

* * *

 

Тату, а я в нас вдома!
Жаль, що тебе нема...
Жаль, що не бачу крони
Груші з твого вікна...
Знаєш, її зрубали...
Надто ж бо стала стара.
Стовбур, гілля розпиляли,
Вивезли геть з двора.
Мабуть, та ж доля чекає
Яблунь отих, що садив:
Плоду від них немає,
Вітер набік схилив...
Та не журися, тату:
Інші уже ростуть!
Рясно навколо хати
Бджоли на них гудуть.
Ще злетить рік за роком -
Виросте новий сад:
Будуть збирать вже внуки
Яблук рясний зорепад.
Й хтось з них посадить грушу
Знов під твоїм вікном,
Вітер вночі натрусить
Груш золоте рядно.
Тату, а я в нас вдома...
Жаль... вже тебе нема...
Але живий твій спомин
...В яблунях... і у снах...

(19.08.2017, Волинь)

 

* * *

 

ЗА КРОК ДО ОСЕНІ

Повіяв вітер подихом осіннім.
Похолодніла вранішня роса.
Палахкотять китиці на калині.
Бзичить ліниво в квітнику оса.

Гілля обвисло яблуком налитим.
Медово пахнуть грушею сади.
Виблискують на сонці соковито
Рясними намистинами плоди.

Пожухли трави навіть на осонні.
Синіє стиглим гроном виноград.
У лісу ледве золотіють скроні,
Поволі починає листопад.

А ще за мить дощами замережить,
І справжня осінь вирушить у путь.
Спливають дні за днями... як належить...
І ці колись у споминах спливуть.
(20.08.2019)

 

* * *

 

Не співайте оди Україні -
Їй це не потрібно аж ніяк!..
Посадіте краще по калині
На курганах, де лежить козак.

Не кажіть, яка вона вам люба
І не бийте в груди про любов -
Посадіте ліпш міцного дуба,
Де за неї пролилася кров.

Не кричіть, що та у ваших жилах,
Не божіться, що її сини... -
На безвісних високих могилах
Посадіть високі ясени.

Засадіть від Сяну і до Дону,
Від Карпат до Кримських берегів -
Україні треба, щоб до скону
Пам'ятали про її синів.
(22.08.2020)

 

* * *

 

Вже деінде жовтіє позолота
Поміж серпневих мовчазних беріз.
Зграя бузьків злетілась край болота,
Стоїть серед спакованих валіз.

Старий вожак поважно походжає 
І нетерпляче позирає в вись.
Лелека-мати сина поучає,
Як поучала я свого колись...

"Дивися, сину, не відбийсь від зграї,
Лети в ключі рівненько за всіма.
Хто його зна, що там на нас чекає?!
Але й сюди скоро прийде зима..."

Малий лелека слухає уважно
І позирає в бік свого гнізда.
Аж тут питає вожака відважно:
"А як на нас чекає там біда?

То чи не краще вдома нам зостатись
І збудувати тут свій теплий дім?!
Щоб по світах далеких не тинятись
І не годити по чужинах всім!"

Старий вожак поглянув скоса грізно,
Але на те нічого не сказав,
Тільки здійняв свою важку валізу
Й у височінь крильми залопотав.

За ним знялась уся лелеча зграя.
Курличе мати: "Ой яка біда!.."
Але дитя своє не залишає - 
Й за ним вертає до свого гнізда...

Аж тут іще хтось вибився із зграї,
За ним - іще...іще  зо пару крил...
Та решта висоту все ж набирає
Й летить на захід сонця з усіх сил.

А що ж вони - хто дім свій не покинув?
Отак нараз скінчивши той політ,
Кожен із них до гнізд своїх полинув
Й заклекотав від щастя на весь світ.

І хоч їх залишилось небагато -
Вони й на мить не шкодували в тім,
Що знову тут, у рідній отчій хаті,
В болоті милім, небі голубім.

Правда, не знали ще, що їх чекає,
Як, врешті, зиму цю переживуть...
Та їм не треба вже чужого раю -
Вони собі обрали інший путь!

Кажуть, у рідній хаті й стіни гріють,
А чужина - то мачуха лиха:
Свій рай знайти вони і тут зуміють!
А десь далеко клекіт затихав...
(Волинь, 22.08.2021)

PS. Колись, ще коли Тарас був зовсім малим, 
у мого чоловіка з'явився неймовірний як на той час 
шанс покинути Україну й виїхати за кордон, 
а згодом забрати й сім'ю. Та ми залишилися. 
Бо після довгих вагань зрозуміли, що не можемо 
отак просто виїхати й покинути все рідне заради 
якогось примарного благополуччя. 
Потім, коли Тарас підріс і ми розказали йому цю історію, 
він... подякував нам, що ми не відібрали в нього Батьківщину. 
Мій вірш - про це. Іноді, вибираючи свій шлях, 
ми обираємо шлях і своїм дітям.

 

* * *

 

САМОТНІЙ ЗІРЦІ...

Чом моргаєш ти мені крізь шибу?
Чом бентежиш й так тривожний сон?
Сяяла б собі в нічному небі...
Що тобі до марення вікон?...

Все ти знаєш... І чому не сплю я,
І чому вдивляюсь в сиву ніч...
Чом безжальне серце так карбує
Призабуті марева облич...

Сяй собі... і дай мені заснути...
В нас з тобою різний ритм життя.
Ти мені не зможеш повернути
Згублені у часі почуття...
(22.08.2017)

 

* * *

 

МОЯ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Що таке незалежність? Ви певні, що знаєте?!
Може, це гімн, що з рукою на серці співаєте?
Може, врочисті паради військ, вишиванок
Чи мирних ланів жовто-блакитний ранок?..

Все це добре...Але... я її бачу дещо іншою...

Моя незалежність - родом з давніх часів
Ще коли не було вишиванок, гімнів, 
                 жовто-синіх ланів-прапорів
Бо земля тоді ця була вщент розрита:
Безіменні могили й кінські копита
Зробили її суцільно зораною чорною ріллею
Та й земля та тоді не була ще нашою землею...
Хоч вже час од часу й зроджувала вільних синів
Які люто ненавиділи своїх ворогів і зневажали 
                            серед своїх ницих рабів
Бо ті за тридцять срібняків відчиняли ворогу навстіж ворота
У той час, як вільні сини їх боронили до сьомого поту
Тому так багато земля ця ввібрала святої крові...
Тому в ній і до неї стільки святої любові...

А взагалі на нашій землі було мало причин для свята...
Бо здебільшого предки мусили потом і кров'ю боронити хату -
Від диких монголо-татар, ненажерливих ляхів, 
                       фашистських навал і лихих москалів -
Тож їх дім у віках будувався і знову горів
Зводились оборонні мури й солом'яні хати -
Щоб кохати, народжувати, жити, воювати, вбивати, вмирати...
І знову й знову народжувати вільних синів,
Що за край свій готові були
         воювати
                       вмирати
                                    вбивати 
                         свого народу катів...

І тому до сих пір на моїй землі лунають набати -
Щоб рятувати. І щоб нагадати:
Незалежність - це насамперед Чин,
Який обрали ВІЛЬНІ - такі, як мій син, 
Мільйони мужів, що здатні нещадно вбивати 
                           й геройськи вмирати -

                            ЗА НЕЇ,

               ЗА МОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.
(24.08.2021)

 

* * *

 

УКРАЇНА МАЄ СВЯТКУВАТИ

Україна має святкувати
Незалежність, ковану в борні!!!
Наш святий обов'язок - вітати
Неньку, що палає у війні!

Бо за-віщо голови зложили
Наші славні предки-козаки?!
Височіють у степах могили
Здобувавших волю за віки.

Бо за-віщо ллється кров на Сході
Цвіту української землі?!
Їм завдячмо, що в своїй господі -
Хліб і ще й до хліба на столі.

Що не топче ворог наші землі,
Що спинивсь, де розбрат, супостат,
А тепер їм небо замість стелі -
Та і там є наш по духу брат.

Може, саме в нім тепер надія
Ще теплиться, дивлячись на нас.
Може, він під град не спить і мріє,
Що настане України час.

Може, в нім воскреснув українець,
Вбитий колись підлим москалем.
Бо донині жив тут, як чужинець,
Доки "брат" не обпалив вогнем.

Може, десь дитина сиротою
Плаче за Героєм-татусем.
Ще мале, а рветься вже до бою
І про помсту думає тихцем.

Може, Мати десь у чорній хустці
Молиться за тих, хто ще живий,
Хто не був ні разу у відпустці,
Щоб стояти на передовій.

Може, вояку, що повернувся
З бою в інвалідному візку,
Й досі сниться посмішка безвуса
Хлопця, що грудьми закрив від куль.

Чи юнак з правицею на серці
І з дідівським Гімном на вустах -
Від бабусі чув він, як у герці
Дід-упівець вбитий у лісах.

То хіба нема що святкувати?!
Ради тих, в кому ще віра є,
Тих, кому нема чого втрачати,
Хто з колін нарешті устає!

Ми не маєм права лити сльози,
Плакатись на долю, мов раби.
Навіть у найменшій перемозі
Є велике поле боротьби.

Підіймімо голови в зневірі
І гуртом тримаймося встократ!
Хай воздасться нам по нашій вірі!
Хай казиться від безсилля кат!

З Днем Незалежності тебе, Україно!
Зі Святом нас, українці!
(24.08.2018)

 

 

P. S. Це моя відповідь тим, хто вважає, що зараз святкувати День Незалежності недоречно, жорстоко і цинічно, бо іде війна, яка мало не щодня забирає найкращих синів і дочок України. Так, я теж проти святкування у звичному трактуванні цього слова.Святкувати можна по-різному. Але цей важливий для України День ми маємо прожити гідно, без розбрату, зневіри, рабського скавуління, а з високо піднятою головою. І так — з військовим  парадом на Хрещатику, так - під Гімн України, так — під жовто-блакитними стягами, так — у вишиванках, бо у них - наш генетичний код, наша самоідентифікація, і, звісно, в першу чергу, так - пом'янувши тих, хто поклав за нас життя... Так ми заявивимо  на весь світ, що ми є, що ми - нація, ми - держава! І що на цей раз ми неодмінно переможемо  нашого заклятого ворога!

 

Картина Олега Шупляка.

Картина Олега Шупляка.​

За матеріалами: «Легкокрила» — особистий блог поетеси Валентини Матвіїв у ФБ.

 

 

Більше творів Валентини Матвіїв на "Малій Сторінці":

Валентина Матвіїв — львівська поетеса з волинським корінням.Валентина Матвіїв — львівська поетеса з волинським корінням. Тож, без сумніву, унікальне поєднання ментальностей цих країв вплинуло на своєрідне формування її особистості та становлення творчого потенціалу. Своє професійне життя присвятила педагогічній діяльності, навчаючи школярів рідної мови та літератури. Саме нагода щодня торкатися неймовірно щедрих на любов і добро дитячих душ допомагають поетесі дивитись на світ щирими очима дитини, щоб потім відтворити це особливе світосприйняття у поетичних рядках. Її лірична героїня завжди винятково відверта зі своїм читачем, сповнена вселенської любові до світу, до життя, до всього, що її оточує та надихає. У 2019 році побачила світ дебютна збірка поезій Валентини Матвіїв, яка має назву «Легкокрила».

 

 

 

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Вірші про війну"Коли закінчиться війна,
Я хочу тата обійняти,
Сказати сонячні слова
І повести його до хати,
Ти – наш Герой! Тепер щодня
Я буду дякувати Богу 
За мирне небо, за життя,
Всім, хто здобув нам ПЕРЕМОГУ!"
 
(Ірина Мацкова)​
 

 

Вірші про Україну

УкраїнаДумки українських поетів про рідну країну, їхні відчуття до української землі і нашого народу — все це юні читачі зможуть знайти в представленій добірці віршів про Україну від Ганни Черінь, Юрка Шкрумеляка, Наталки Талиманчук, Іванни Савицької, Уляни Кравченко, Яни Яковенко, Василя Симоненка, Івана Франка, Володимира Сосюри, Катерини Перелісної, Богдана-Ігоря Антонича, Марійки Підгірянки, Миколи Чернявського, Володимира Сіренка, Іванни Блажкевич, Грицька Бойка, Миколи Вінграновського, Платона Воронька, Наталі Забіли,  Анатолія Камінчука, Анатолія Качана,  Володимира Коломійця, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Андрія Малишка, Андрія М’ястківського, Івана Неходи, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Максима Рильського, Вадима Скомаровського, Сосюра Володимир, Павла Тичини, Петра Осадчука, Варвари Гринько та інших відомих українських поетів.


Останні коментарі до сторінки
«Валентина Матвіїв. «Віддай себе в надійні руки Бога» — поезії воєнного літа 2022-го…»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми