|
Чорний біль…,гострий страх
Посідає душу мою.
Очі бачили пекло, жах.
Молодь гинула в бою.
Красень – лейтенант став на ґанку,
Прикриваючи собою нас.
Він розумів: не побачить світанку,
Прийшов його останній час.
Але воїн вирішив: він захищає рідню.
Одягнув скафандр, взяв в руки помпу –
І пішов на вогонь, як на броню.
Серце жадало спочинку,
Палахкотіло в грудях,
Але відчував: він – Бог,-
І доля мільйонів – в його руках.
Спопеліли серця героїв.
Кров запеклася вмить.
Що ж ти, синку, накоїв?-
Старенька мати тремтить.
Світ їй в очах потемнів,
Гіркий полин отруїв душу.
«Мамо, прости,- відповів. -
Але я – воїн! Я мушу!»
Мушу іти до кінця безоглядно, сміло.
Мушу віддати життя за првеє діло.
Бо позаду – Вітчизна, її охороняю.
Буде сонце сіять, горіти - любов.
Так буде! Я знаю…
* * *
ЖИТИ ТРЕБА
Радіація не зникає вмить.-
На це піде не одне століття.
Вона й досі нам душу гнітить.
Для всіх живих вона – страхіття.
Як луна, прокотилась біда
І відгукнулась по всіх усюдах.
Але біда не ходить одна,
Хоча надія й жевріла в людях.
Надія на те, що не допустить Бог,
(якщо цього не зробили люди)
Щоб реактор знову занеміг,
Щоб біль розтинав йому груди.
Бо квилить, стогне земля,
Напоєна гірким трунком:
Чи вкриється зелом вона,
Чи зарясніє барвінком?
Ти прости нас, зранене поле,
Що кукіль і волошки ти родиш.
Ти прости, усамітнене море,
Що дітей до себе не водиш.
Але ж сили треба зібрати,
Міцно ноги на землі тримать .
Бо Земля – наша спільна мати
І вона навчилась пробачать.
Жити треба, бо життя – прекрасне,
І подібне воно до зірок:
Пломеніє – а потім згасне,
Та не зупиняйся – зроби ще крок…
|
|
"
"Україно, рідний краю,