БРАТИ-МІСЯЦІ
Казка
Завантажити текст твору (txt.zip)
Сердиться Березень, вітром бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться.
Землю замерзлу вдень дощиком мочить,
А на ніч морозом дужим стискає.
Хмари збирає з усіх закутків неба,
Що нікуди сонцю й глянуть на землю...
Ринуть веснянії води рікою,
Дороги та греблі всюди руйнують,
Мокра ж хуртеча на полі і в лісі
Билину зелену снігом вкриває...
Сердиться Березень: серце віщує,
Що скоро вже, скоро йому доведеться
Квітню квітчастому, меншому брату,
Своє королівство — землю віддати,
І він замишляє ось що зробити:
Квітня квітчастого, меншого брата,
Ніби покликать до себе у гості...
От зараз хмари роздмухав по небі,
А сам поклонився сонцю ясному:
Просить він в сонечка помочі з неба
(Буйнесенькі стануть теж у пригоді):
Землю сушити, травицею вкрити,
Первоцвітом, рястом гай уквітчати.
Тільки що глянуло сонечко з неба —
Вже й стежка біленька в’ється болотом,
Пташка щебече в повітрі прозорім,
Травиця зелена з снігу вилазить.
Бачить, що сонечко щиро працює,—
Пташок посилає Березень хитрий,
Тих, що то з вирію просто летіли,—
В гостину до себе брата прохати.
Квітень, почувши запросини тії:
— Поїду,— зрадівши, каже,— до брата!
Й очі веселі від щастя засяли.
Зараз почав він ладнатись в дорогу:
Лаштує чумацького воза; на пашу
Рясту, фіалок готує для коней,
А сам надягає шати зелені.
— Гов! А куди це ти, братику, їдеш?—
Хтось крикнув йому голосочком дитячим.
Квітень оглянувсь та, скинувши оком,
Молодшого брата — Травня побачив.
Травень був хлопчик на диво вродливий:
Як небо, очиці сині-блакитні.
Шати на ньому із квітів веселих,
Аж пахощі гарні віють від нього;
В пишній короні росинки перлисті
Так грають на сонці, немов самоцвіти.
Скаже він слово, то так і здається,
Що то соловейко в лузі співає.
Квітень вітається з Травнем та й каже:
— До Березня в гості, братику, їду!—
Травень відразу чогось засмутився.
— Знаєш що,— каже,— друже мій милий?
Скажу тобі нишком дивнії речі:
Матінка наша, Весна запашная,
Бувало, малого мене пригортає
Та часом зітхне і промовить тихенько:
«Трьох вас, синів, я у світоньку маю,—
Березень, старший,— дитина лукава...»
Як візьмеш на воза ще човен та сани,
Тоді рушай сміло до Березня в гості! —
Слухає Квітень розумної ради
Й на воза складає човен та сани...
От обнялися брати на прощання,
Рушили коні — і Квітень поїхав.
Хутко біжать коненята ситенькі.
Дорога суха, аж курява в’ється,
Збоку зелені лани простяглися,
Немов оксамит той, сяють на сонці,
Небо безхмарне високо синіє,
А долі первоцвіт лісом послався.
Пташка щебече в повітрі веснянім.
Радісно в Квітня тріпоче серденько,
З грудей його пісня
сама так і ллється,
Полем лунає, лісами, лугами,
До неба злітають звуки чудові...
Довго вже їде так місяць щасливий.
Як от хтозна-звідки хмари взялися,
Небо вдягнули у чорнії шати,
На землю спустились дощиком, снігом,
Холод повіяв, вітри забурхали.
Пристали в болоті коні ступати.
Що це? Шумить щось в долині
так грізно...
Ось ближче... ще ближче... клекіт
вже чути...
Видно, як котяться хвилі шалені,—
То річка у повідь враз розлилася.
Бачить сполоханий Квітень, що лихо,—
Спускає він хутко човен на воду,
Сани на човна бере й коненята,—
В руках його дужих вгинаються весла.
Хвилями річка на човен аж скаче —
Відскакують з плюскотом хвилі
од човна;
Криги здорові пливуть звідусюди,
А вітер із снігом в очі шмагає...
Бореться Квітень веслом з бистриною,
Сили останні свої добуває —
Й з розгону наскочив човном на берег.
Гляне — аж степ весь снігом біліє!
Вдарився Квітень руками об поли.
Та нічого діять — гірш вже не буде,—
Коні впрягає у сани і їде.
В глибоких заметах брьохають коні,
Хуга снігами вкриває дорогу.
Глянеш навколо — світа не видно!
На ніч мороз як потисне страшенний —
Понівечив, лютий, ряст та фіалки
Ті, що то Квітень взяв коням на пашу,
Й самого крізь шати Квітня доймає.
Змерз подорожній, аж труситься, бідний...
На ранок немов потеплішало трохи,
Минається сніг вже, всюди болото.
От як зайнявся край неба на сході
Й червоними стали хмари скраєчку,
Березень встав і пішов оглядати
Своє королівство — землю побиту.
Став край дороги, на палицю сперся,
Сердиті у простір втупивши очі,
Сам весь червоний од вітру та злості.
Гляне й аж крикнув:
Он Квітень вже їде! —
Вітер бурхливий раптом ущухнув,
Хмари одразу розбіглися з неба,
І сонце братів двох зустріч осяло.
Слухає Березень Квітня пригоди,
Як Травень порадив їхать в гостину,
Слухає пильно, а далі як скрикне:
— Я ж тобі, братику Травню, віддячу!—
Скрикнув так грізно і, парою знявшись,
Полинув в оселю чорної хмари,
Квітню квітчастому, меншому брату,
Своє королівство — землю залишив...
Й досі ще Березень гнівний на брата.
Залізе уранці нишком в садочок,
Квіти та зілля морозом потопче,
Аж довго Травень плаче росою...
За матеріалами: Михайло Коцюбинський. Брати-місяці. Художник Юлій Крига. Київ, видавництво дитячої літератури "Веселка", 1989, 28 с.
Більше творів Михайла Коцюбинського на нашому сайті:
Читайте віршики про літо від Андрія М'ястківського, Варвари Гринько, Наталі Ткаченко, Михайла Стельмаха, Анатолія Камінчука, Марії Пригари, Лесі Храпливої-Щур, Наталки Поклад, Оксани Кротюк, Анатолія Качана, Галини Кирпи.
Вірші Марійки Підгірянки, Ліни Костенко, Юрія Клена, Якова Щоголіва, Катерини Перелісної, Тамари Коломієць, Андрія М'ястківського, Анатолія Камінчука, Ганни Черінь, Марії Хоросницької, Наталки Поклад, Оксани Кротюк, Віктора Терена, Анатолія Качана, Валентини Каменчук, Тетяни Винник та інших українських авторів - у добірці поезій про осінь.