"Нова радість стала, яка не бувала.
Над вертепом звізда ясна світу засіяла.
Де Христос родився, з Діви воплотився,
Як чоловік пеленами убого оповився."
У книзі представлені колядки та щедрівки: «Ой хто, хто Миколая любить», «Поміж трьома дорогами», «Ой сивая тая зозуленька», «Ой чи є, чи нема пан господар дома?», «Щедрик, щедрик, щедрівочка», «Щедрик-ведрик», «Добрий вечір тобі, пане господарю!», «Темненькая нічка», «Нова радість стала», «В глибокій долині», «Ой учора ізвечора», «Щедрий вечір, добрий вечір», «Коза» (новорічна гра).
"Ось і прийшли довгоочікувані зимові свята. На замовлення маленьких гномиків у їхній кімнати постійно падав сніг, росли ялинки і світилися різнобарвні гирлянди. І хоча сніг був холодний, маленькі гномики не мерзли, бо бабуся подарувала їм теплі рукавички та шалики. Марко та Оленка бавилися у сніжки, ліпили снігових баб і цілі фортеці. З ними часто бавився Жартун з Найвеселішої країни Найсмішніших жартунів (чи як там вона називається) та Сонячний Промінчик. Кузь та Русалоньки зараз спали аж до літа. Не приєднувалося до них і Наймудріше Зайченя, воно якраз змінювало шубку і ніяк не могло вийти з дому, щоб не потрапити до лап лисиці або вовкові. Хоча гномики сумували за старими друзями, та їм пощастило познайомитись зі Снігуром та Синичкою. Ну, ви знаєте, маленькі такі пташечки, їх треба підгодовувати взимку, підсипати весь час зернятка до годувальниці. Але ці Снігур та Синичка були незвичайні (мама і тато гномиків – визначні чарівники, дуже зайняті, тому діток їм допомагають доглядати чарівні істоти)..." (Юля Смаль)
"Ой сивая та і зозуленька,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я
І Усі сади та і облітала
Щедрий вечір..."
"... Оленка згорнулась клубочком. І дивно їй: очі заплющені, а все видно. Бачить Оленка свій двір, і кучугури снігу, і перекинуті саночки. Ох і вредні санчата! Каталась Оленка з гірки, а вони взяли та й повернули у рівчак. Оленка упала. У валянці набилося снігу, і от маєш: болить горло...." (Віктор Близнець)
"Був собі грошик-п'ятачок. Кругленький та блискучий. Несла його в руці Маруся. Ішла Маруся понад річку. Було темно надворі. Сказала Маруся: "Я дуже боюся!" — і побігла швиденько в хату. А коли бігла понад річку, біля млинка загубила п'ятачка. Котився п'ятачок, котився довгу мить — і вже на снігу, над самою річкою лежить..." (Леся Храплива-Щур)
"Стукає — розносить вістку лісом дятел: "Буде завтра Оксанка писанки писати!" Шепнув на вушко зайчик хом'якові: "Уже й краски у горщиках готові!" А жовтий лис переказав куниці: "Купила вчора воску у крамниці!" Сказав ведмідь, гостюючи у вовка: "І писальце вже є: тоненьке, наче голка!" Отак то лісом ці вістки ходили, аж їх почули дві нечисті сили, що людям шкодять, тихо не сидять..." (Леся Храплива-Щур)
"Пісня про матір" - слова Бориса Олійника, музика Ігоря Поклада
"Погостини" — збірка оповідань відомого українського народознавця Василя Скуратівського. У цій книзі читач знайомиться з українською традиційною обрядовістю, фольклорним та етнографічним багатством народного агрокалендаря, які сягають у глибину століть.
"Була собі дівчинка Орися... коли прийшов Великдень, задзвонили дзвони, подарувала Мати Орисі гарну писанку. Квітками, чічками, барвними олениками розмальовану. Подякувала Орися Мамі, завинула писаночку в шовкову хустинку та пішла з Батьками в церкву. А після Служби Божої зібралися біля церкви Орисині подруги. Кожна з них дістала того ранку писанку від Матусі, та ніодна не була така гарна, як Орисина. Стали дівчатка одною писанкою об одну цокати, пробувати, чия сильніша..." (Леся Храплива-Щур)
Неповторна Квітка Цісик: пісня на слова Андрія Малишка "Рідна мати моя".
"... А коли народився Ісусик маленький в колибі, то була морозна ніч над усією Верховиною. Ялиці стояли в білих шатах непорушно, немов зачаровані, а на стежках виблискував сніг холодним кришталем. I лежало Дитятко Боже на сіні, вкрите квітчастою хусткою Марії, і дрижало з холоду. В тузі хилилася над Ним Мати Свята..." (Леся Храплива-Щур)
"Тримай його, тримай! – гукнула мама Максиму. Вона стояла на порозі в капцях, хлопчик якраз закінчував одягати сніговика. Вночі прихопив мороз і зліплений вчора Льодяник мав би простояти всі Різдвяні свята. Максимко обернувся за Бровком, що чимдуж біг, несучи в зубах саморобну різдвяну зірку.– Біжи за ним! – гукнула мама. – Він не втече далеко. Довго не будь. Зайди по дорозі до тітки Орисі, поклич на вечерю.
– Добре, мамо, – Максим дременув за собакою. – Бровко!
Та тільки він ступив за ворота, як світ навколо закружляв. Ой, лихо! Хлопчик озирнувся: «Де це я?»
– Не бійся, я з тобою! – прогавкав Бровко. – Ми в чарівному світі, нам терміново треба знайти Чортеня, воно вкрало різдвяну зорю.
– Ой, а як же Різдво без зірки? І для чого тобі моя?
– Не може бути Свята без зорі!.." (Юля Смаль)
"Коляда іде в Святий вечір,
Коляда іде – всім Дари несе,
Всім Дари несе найкоштовніші:
Усім людям – ладу найладнішого,
Усім людям – долі наймилішої,
Усім звірам – снігу найтеплішого,
А деревам – срібносніжну віхолу.
Коляда іде, всім Дари несе,
Щастя золоте – в серденько дитини.
Коляда іде, всім Дари несе,
Бо Різдво прийшло на Україну."(Тетяна Винник)
"Вчора хоч і запізно ліг спати, прокинувся ще вдосвіта. Настрій — святковий, піднесений. Ще б пак: перший день Нового року! До нього я підготувався заздалегідь — сходив до лісу, одшукав у гущавині кучеряву сосонку. І ось вона, прикрашена паперовими цяцьками, лісовими горішками та цукерками, красується біля покуття. Неподалік і кубельце з пахучого сіна, а на ньому горщик з кутею..." (Василь Скуратівський)
"Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає. Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем..." (Василь Скуратівський)
У XIX столітті в центрі української науки опиняється етнографія. Як наслідок, постає низка чудових етнографічних збірок, праць і монографій про різні сторони народного життя і народної творчості. Тоді виходять у світ “Народные южнорусские песни” Амвросія Метлинського, 1854; “Вжинок рідного поля” Миколи Гатцука, 1857; “Старосветский бандуриста” Миколи Закревського, 1860, та багато інших праць. Яскравою подією тоді став і альбом Ольги Косач “Украинский народный орнамент: вышивки, ткани, писанки”. Він побачив світ 1876 року в Києві. На той час, коли вийшов альбом, не було видано жодної повної збірки української орнаментики.
"Гарна писанка у мене —
Мабуть, кращої й нема!
Мама тільки помагала,
Малювала ж я сама.
Змалювала дрібно квіти,
Вісім хрестиків малих,
І дрібнюсіньку ялинку,
Й поясочок поміж них..."
(Слова Катерини Перелісної
Музика Миколи Ведмедері)
"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"(Юлія Хандожинська)
За церковним календарем день преподобної мучениці Євдокії, у народі — святої Явдохи, припадає на 1 березня. Згідно з народною традицією, це перший день весни. Люди ретельно стежили за поведінкою тварин і птахів. Вважалося, що цього дня повертаються з вирію ластівки. Побачивши їх, діти брали у жменю землю, кидали їм услід і казали: «На тобі, ластівко, на гніздо!» — щоб швидше весна приходила. Діти в ластовинні, побачивши вперше цю пташку, поспішали попрохати: «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!» «Ластівки вилітають — погоду обіцяють!» — каже народне прислів’я. Господарі, що вже думали про посіви, за поведінкою ластівок визначали погоду: «стеляться» ластівки над землею — можна вже сіяти овес; «бояться» ластівки землі — ще буде негода. При цьому мала значення й кількість ластівок, бо вважалося, що «одна ластівка ще весни (погоди) не робить».
