"Пригоди писаночки". Великодня казочка Лесі Храпливої-Щур

Леся Храплива-Щур

ПРИГОДИ ПИСАНОЧКИ

Казка

Була собі дівчинка Орися. В школі добре вчилася, дома, як могла, помагала Матусі. Тому всі Орисю дуже любили: і вчителька в школі і Мама і Батенько.
А коли прийшов Великдень, задзвонили дзвони, подарувала Мати Орисі гарну писанку. Квітками, чічками, барвними олениками розмальовану. Подякувала Орися Мамі, завинула писаночку в шовкову хустинку та пішла з Батьками в церкву.
А після Служби Божої зібралися біля церкви Орисині подруги. Кожна з них дістала того ранку писанку від Матусі, та ніодна не була така гарна, як Орисина. Стали дівчатка одною писанкою об одну цокати, пробувати, чия сильніша.

Вдарила Маруся своєю писанкою в Орисину. Марусина на шматочки розбилася, трохи чистого, святочного одягу їй не поплямила, а Орисина ціла осталася.
Вдарила Ганнуся об неї своєю — і Ганнусина луснула. Спробувала Христя — і її писанка розпалася. А Орисина ціла, ще й рада, що всі інші писанки побила.
Поклала Орися свою писанку в траву, а сама пішла з подругами — гагілки виводити.
Як тільки писаночка почула, що ніхто на неї не дивиться, тай покотилася по м'якій,
зеленій травичці. Покотилася через стежку, та церковним подвір'ям та через ворота та дорогою, аж ген далеко, в ліс...
А в лісі пташки так щебечуть, так співають. І квітки білі та сині та жовті свої голівки розкривають. І виглядають з трави цікаво. А на вершках дерев вітер — пустунчик грається з молодим, зеленим листям.
Котилася писанка все далі й далі в ліс. Аж напроти неї — дивись! — скаче сіренький зайчик—Побігайчик.
— Ти хто така будеш, красна панянко? — спитав чемненько та звичайненько.
— А ти хто такий, сірий та ще вухатий?
— Я зайчик—Побігайчик. Лісом стрибаю, в город по капусту забігаю, від лиса та від вовка — Неситого що сил в ногах втікаю.
— А я писанка, та ще й великодня! Мене Орисина Матуся довго-довго блискучим воском писала, в різних-прерізних красках купала, поки я вся квітками та чічками та барвними олениками розцяцькована стала!
— Дуже ти мені подобалася, писанко. Давай, будемо разом лісом мандрувати!
— Ото! А хіба ж ти мені рівня? Я всі писанки Орисиних подруг побила! Куди тобі до мене?!
— А таки ходи зі мною, лугом та бором та зеленою травою! — став зайчик просити. А писаночка розлютилася:
— Не хочу й не піду!
Зажурився зайчик, розвісив свої довгі вушка та пішов, куди ноги несли, куди очі бачили. А писанка покотилася далі.

Котиться вона лісом, а напроти їй — курчатко. Маленьке та жовтеньке та немов пушинка м'якеньке.
— Ти хто така будеш, красна панянко? — питає.
— А ти хто таке, мале та пухнате та неповоротне?
— Я курчатко маленьке. Загубилося від квочки, від своєї неньки... Лісом блукаю, друзів собі шукаю. Будь ти мені подругою!
— А я писанка, та ще й великодня! Мене Орисина Матуся довго-довго блискучим воском писала, в різних красках купала, поки я вся квітками та чічками та олениками розцяцькована стала...
Поглянуло на неї курчатко тай каже:
— Дуже ти мені, писаночко, до серця припала! Ти мені мабуть і ріднею приходишся! Давай, будемо разом мандрувати, дороги шукати!
— Ото! А хіба ти мені рівня? Я всі писанки Орисиних подруг побила. Куди тобі до мене!
Стало курчатко просити та благати: — А таки ходи зі мною, лугом та бором та зеленою травою...
Та писаночка розлютилася: — Не хочу й не піду!
Зажурилося курчатко жовтеньке, аж слізки з очей крильцятами втирати стало. Та пішло, куди ноги несли, куди очі бачили. А писанка покотилася далі.
Аж закотилася на лісову галяву. На галяві паслося ягнятко маленьке та біленьке та кучеряве.
— Ти хто така, красна панянко? — спитало — заблеяло воно.
— А ти хто таке, мале та вухате та кострубате?
— Я ягничка-невеличка. Вийшла поскубати свіженької травички. Свіжу травку, запашні квіточки випасаю, друзів собі шукаю.
— А я писанка, та ще й великодня! Мене Орисина Матуся довго-довго блискучим воском писала, то в жовтій, то в червоній, то
в вишневій красці купала, поки я вся барвиста, мов веселка стала.
Поглянуло на неї ягнятко:
— Ти мені з першого таки погляду подобалася! Давай, підемо разом!
— А хіба ти мені рівня? Я всі, всі писанки Орисиних подруг побила, а коли в ліс зайшла, сама, без нікого дорогу знайшла! Бачиш, яка я!
— Бачу, бачу, що ти не абияка краля, та таки вдвійку нам веселіше буде. Будемо разом квіток шукати: ти зі мною, а я з тобою, лугом та бором та зеленою травою.
А писанка розлютилася, аж ніжкою тупнула:
— Не хочу й не проси!
Похнюпилося ягнятко, а слізоньки з очей кап-кап-кап... Вже й травичка свіжа — весняна не смакує. Та само пішло, куди ноги несли, куди очі бачили.
А писанка покотилася далі. Аж квітки весняні дивом дивувалися, пташки на деревах співати забували: — що це за панянка, барвиста, мов веселка, лісом та лугом мандрує?
А писаночка щораз то більше на гордощах надувається, кругом розглядається, та собі думає, що другої такої красної на всьому світі немає.
Аж ось наступила на камінчик, зачепилась об корінчик та впала прямо в ямку, що її колись лисиця для своїх лисенят викопала. Впала писаночка, та не розбилася, бо з усіх писанок найміцніша була. Не розбилася — та вилізти з ямки — ніяк! Що лиш спробує, то вмить знов на само дно скотиться. Бачить писаночка, що їй мабуть тут прийдеться пропадати, в ямці загибати, бо ніяк їй на гору дістатись. Стала вона тоді гірко плакати — ридати:
— Ой, бідна я, бідненька! Ніхто мене не чує, ніхто не порятує! Ой, якби був зі мною зайчик—Побігайчик, чи курчатко маленьке, чи ягнятко біленьке! Вони добре знали б, мене з біди порятували б!
Довго довго плакала-ридала писаночка, аж почув її здалека зайчик-Побігайчик. Прибіг над ямку, побачив писаночку. Покликав курчатко. Курчатко покликало ягничку. Стали разом гукати, може хто прийде писаночку визволяти: — Гееей-гууу-гуу!
Гукали, гукали, аж почули їх здалека Орисині подруги. Бо коли вони побачили, що нема на траві Орисиної писанки, всі гуртом побігли за Орисею її шукати.
Пішли вони за голосом звірят та зайшли аж над ямку, що то лисиця колись своїм дітям на кубло копала, і що в неї тепер писаночка впала.
Побачила Орися свою писаночку. Подала їй руку, витягнула з ямки. Та стала на радощах свою писаночку цілувати.
А тоді всі разом побралися за руки й завели веснянку: Орися і Маруся і Ганнуся і Христя і зайчик і курчатко і ягнятко і писанка.

За матеріалами: Леся Храплива. "Писанка українським дітям". Видавництво "Глобус", Київ,1993. Ілюстрації Петра Андрусева.

Читайте віршики про Свято Великодня:

Вірші про Великдень

Вірш "На Великдень, на соломі" Тараса Шевченка (видання "Малий Кобзар")

Леонід Глібов, "Христос Воскрес!"

 Великодні вірші Лесі Храпливої-Щур :"Одарочка малює", "Писанка", "Великдень", "Великодні дзвони", "O вітай, Воскреслий Христе","Що за гамір, що за гук", "На Великдень найясніше сходить сонце ", "Зайчик писаночку ніс", "Що роблять звірята?", "Дзвіночки і метелик", "Воскресний дзвін".

Казочки про Великдень:

Писанки Оксанки. Казка Лесі Храпливої зі збірки "Писанка українським дітям"

Великодня пригода. Казка Лесі Храпливої-Щур

Загублена писанка. Великодня казка від Ірини Мацко

Також дивіться:

Великдень. Святкування та народні звичаї

Великодні ігри з крашанками

Читайте також на нашому сайті інші твори Лесі Храпливої-Щур:

Леся Євгенівна Храплива - українська письменниця, пластова діячка і педагог на еміграції. Лесі Храпливій судилося стати українською письменницею. Вона – тонкий лірик, майстер художнього слова. Грунт, на якому зростали її таланти, - це народ і вірна любов до нього.

 

 

 

 

Казки для дітей від Лесі Храпливої-Щур

Леся Храплива-Щур написала велику кількість віршів, казок і оповідань для дітей, передусім, для тих маленьких українців, хто волею долі опинився далеко від України, в імміграції, або вже там народився.