"Ти не лукавила зо мною;
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала; ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела .."(Тарас Шевченко)
Вірш "Думка" написано Тарасом Шевченком у 1838 році і вперше видано в альманасі «Ластівка» (с. 312 — 313), пізніше - в "Кобзарі" (1860). Потім він регулярно друкується у різних виданнях, зокрема збірках віршів для дітей ("Мені тринадцятий минало" 1994 року та ін.). Тему вірша — шукання долі молодим козаком — запозичено з народної пісні, його мотиви й образи мають численні паралелі в народних піснях.
Любов'ю і турботою про дітей, які є майбутнім народу, наповнена остання книжка Шевченка - його "Буквар". Та навіть у „дорослому” Шевченковому „Кобзарі” є твори, які цікаві дітям - про чарівну українську природу, про лицарів-козаків, про видатне минуле України. Є також і жартівливі вірші. Славний український дух, завдяки Кобзаревому слову, прищепиться і наступним поколінням.
Тарас Шевченко: автоілюстрація "Сліпа з дочкою".
За мотивом поеми «Слепая».
Полотно Тараса Григоровича Шевченка "Катерина", присвячене героїні з однойменної поеми.
"Над Дніпровою сагóю
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною..."(Тарас Шевченко)
"В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає."(Тарас Шевченко)
«Гайдамаки» — вершина ранньої творчості Тараса Григоровича Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по-новому осмислює дійсність. У поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: перша — священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга — неконтрольована сліпа руйнівна сила повсталого народу. З одного боку, автор позитивно ставиться до Коліївщини як каральної сили за злодійства конфедератів, з другого боку засуджує криваву розправу гайдамаків, порівнюючи її з пеклом (Залізняк і Гонта «люльки закурили», але від них запалали «і хатина, і будинок»). Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.
"...Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене... боюся.
Боюсь згадать, моя сиза..."(Тарас Шевченко)
"У гаю, гаю
Вітру немає;
Місяць високо,
Зіроньки сяють.
Вийди, серденько,
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!.."
(Тарас Шевченко)
"Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
«Гине шляхта, гине!.."
(Тарас Шевченко)
"... Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними." (Тарас Шевченко)
"Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині..."(Тарас Шевченко)
"Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями ,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине..."(Тарас Шевченко)
"Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає..."(Тарас Шевченко)
"Думи мої молодії -
Понурії діти,
І ви мене покинули!..
Пустку натопити
Нема кому... "(Тарас Шевченко)
Тарас Шевченко: "Бандурист" - малюнок до поеми "Сліпий".
"У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину..."
(Тарас Шевченко)
Перебуваючи в Орській фортеці (1847), Тарас Шевченко створив 13 віршів, які потім об'єднав у цикл «В казематі». Це: "Згадайте, братія моя...", "Ой одна я, одна", "За байраком байрак", "Мені однаково, чи буду", "«Не кидай матері», — казали...", "Чого ти ходиш на могилу?", "Ой три шляхи широкії", "Н. Костомарову", "Садок вишневий коло хати", "Рано-вранці новобранці","В неволі тяжко, хоча й волі", "Косар" ("Понад полем іде"), "Чи ми ще зійдемося знову?".
Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...
Богдан Теодор Нестор Лепкий - одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це - видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько-культурний діяч, художник, публіцист.
