"Ні! Мовчати не буду! Хай знають народи —
В тридцять третьому голодом вбили на сході
Українців, нащадків козацького роду.
Світ знущання такого не бачив ще зроду.
Чорноземи хлібами пишались одвічно,
Чому з голоду люди вмирали трагічно,
Українські степи вкрили братські могили,
Лютим голодом смерть цілі села косила..."(Марія Яновська)
"Голод прийшов до села непомітно. Він ретельно нишпорив домівками, влізаючи до комор, клунь, льохів. Його м'які лапи не залишали слідів, тільки іноді людина оглядалася з подивом – чи то дійсно почула, чи то здалося? – ніби за спиною хтось розсипав на підлогу сухі вишневі кісточки... Марічка перша побачила Його. Сталося це того дня, коли мати повернулася з роботи як завжди втомлена і сердита. – От дияволи! – незрозуміло вилаялась Олена. – І все їм замало! Як не працюй, а трудодень виробити неможливо... Марічка подала матері чистого рушника і з очікуванням уп'ялася очима на "чарівну" кишеню, з якої мати майже кожного дня діставала або шматочок моркви, або морхле яблучко, або жменьку кислуватих ягід. Цього вечора на Марічку очікувало розчарування..." (Еліна Заржицька)
"Мій батько, Колесник Микола Юхимович, народився у селі Положаї Переяслав-Хмельницького району Київської області. За фахом – вчитель історії. Вже у досить шанованому віці став писати свої спомини. Хоча до цього письменництвом не займався. Ще юним хлопцем пережив усі жахи голодомору, колективізації. Із п’ятьох дітей в родині залишився тільки він і маленька сестричка, моя тітонька. І це вважалося, що сім’ї пощастило! Батька вже давно немає, але я зберігаю ті його мемуари. І зараз, у День пам’яті жертв голодомору хочу ознайомити читачів із однією батьковою розповіддю."
(Катерина Колесник)
"...Засніжені, знедолені, сумні...
Мов неживі, у горі і обмані...
Голодні... Наче привиди нічні,
В густому безпросвітному тумані..."(Марія Яновська)
"«Написано від душі, але цього не надрукують. А от тобі «придрукують» — 10 років без права переписки. З німецького табору ти втік, з нашого тікати безнадійно... Отже, знищи все, коли хочеш жити»,— порадив мені Олексій Євдокимович, прочитавши мій рукопис ще за радянсьикх часів. Олексій Євдокимович Пономаренко був для мене не тільки вчителем, але й другом. Я звертався до нього з болючими проблемами, висловлював найпотаємніші думки. Ми часто розмовляли на «заборонені» теми: про Мазепу, Петра І., Грушевського. Іноді обговорювали й «політику партії» — колективізацію, голодомор. І захотілось написати, щоб спомини мої не канули в Лету, щоб нащадки знали, яка то насправді була політика... До болі шкода було нищити свій рукопис, але зауваження Олексія Євдокимовича виявилися цілком слушними, я й сам розумів. І знищив. Тепер важко все відновити по пам'яті, адже пройшли десітиліття. І все ж таки спробую..." (Микола Колесник)
"Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни..."(Ніна Виноградська)
"Не забуваймо тих, кого уже нема,
Вшануймо їх хвилиною мовчання…
Голодомор – сторінка із минулого життя,
Розкрита рана, що несе повчання.
Не забуваймо тих, хто воскрешав
Своєю смертю дух до перемоги.
Тих, хто на карті світу витерти не дав,
Твою країну. Пам’ятай, народе!!!"
(Оксана Лободяк)
"Я був малий, як і всі діти,
і все не міг я зрозуміти
кого кляла перед порогом,
тихо звертаючись до Бога,
моя бабуся. Тихо там
Вона комусь бажала смерті.
Казала: — Прийде час і мертві
його самі під руки візьмуть
та разом з ним до Пекла підуть
і віддадуть його чортам..."(Олександр Кулінський)
Марія Яновська народилася і проживає в селищі Ланчин, що на Івано-Франківщині. Вірші пише з дитинства. Авторка 7 поетичних збірок: «Квіти любові», «Не забувай», «Голос голубки», «Стежина до щастя», «Мереживо долі», «Намисто мрій», «Подаруй мені щастя», збірок віршів для дітей «Подарунок від зайчика» та «Український віночок». Результатом співпраці з композитором Миколою Ведмедерею є співаник «Я чую музику води». Співавторка більш, ніж 30 колективних збірок та літературно-художніх альманахів. Її поезії друкувалися в районних газетах «Народна воля» та «Яремчанський вісник», у всеукраїнській літературно-художній газеті «Гарний настрій». Учасниця ГО «Літературна студія «Бистрінь» ім. Н. Чира».
"Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. [...] Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті..." (Сергій Осока)
"Запалала у вікні свіча
І питає матінку дівча:
— Ти свічу навіщо запалила?
— Зараз поясню все, доню мила:
То не свічка у вікні горить,
А народу пам'ять пломенить
Про жахливі голоду роки…
Ось тому й запалюєм свічки."(Юлія Забіяка)
"У той далекий тридцять третій... ой було,
Здавалось, й небо голодом кричало,
Смерть опустила занавісою чоло,
Скільки людей невинних повмирало..."(Юлія Хандожинська)