Поезії Романа Завадовича до свята Великодня: "Великдень", "Над зорями весна ще буде спати", "Великодній привіт", "Великдень - мій гість", "Подарунок".
Роман Завадович — передусім християнський письменник і поет. Його творчість звернена постійно на вічні вартості, на духовність та глибокі моральні засади життя. Чи то буде фантазія в дитячій казці, дотепний гумор у сміховинці, моральна наука й життєва мудрість у байці чи анімізованій розповіді про тварин і рослини або ж в історичному чи побутовому оповіданні. Ви скрізь відчуєте істотні вартості добра, любові, правди, людської солідарности, справедливости. Його герої — не обов’язково персоніфіковані святці чи янголоподібні істоти, але живі люди (малі і дорослі) зі своїми добрими і поганими властивостями, проте всі вони діють у постійній свідомості розрізнення між добром і злом, між високими й низькими життєвими ідеалами. Й у виборі своєму вони завжди прагнуть чогось вищого, шляхетного, гарного. Ідеалізм автора виразно передається його героям і їх долям. У своїх творах Роман Завадович не намагається розважити молодого читача, а виховує його, впливає на його духовий світ у благородному спрямуванні, щоб „різьбити" молоді душі й думку. Завадович свідомо вибрав цей шлях. І його перо, наче різбарське долото, намагається різьбити з неотесаного каменю людину на подобу Божу з виразним християнським обличчям.
"Ішла Марія, Божа Мати, зі святим Іосифом у гостину до своєї тітки Єлисавети. Вони втомилися, бо день був дуже гарячий. Дорога вела степом, де росла тільки усохла травичка — ніде ні деревця, ні джерельця. Аж ось серед рівнини вони побачили одним одне невеличке дерево. Під деревом сидів вівчарик. Кругом нього паслися вівці; скубали суху траву, але вона їм не смакувала, бо хотіли пити..." (Роман Завадович)
"Скінчився день, вже сонце спить,
На небі зірка мерехтить,
Під снігом гнуться віти -
У кожнім домі попри шлях
Стоять ялинки у свічках
І колядують діти..."(Роман Завадович)
"То не чорні хмари над Богуславом стояли, то турки-яничари на місто напали, людям руки путами в’язали і гнали їх у далеку землю турецьку, в тяжку неволю. Спіймали й дівчину-білявку, попівну Марусю Богуславку. Вродлива, справжня красуня була Маруся. Тож, коли її в Стамбулі на базарі продавали, вподобав її багатий паша турецький. "Не годиться таку пишну квітку важкою каторгою в’ялити, візьму її до свого дому, скажу її виховати в мусульманській вірі та в звичаях турецьких, туркенею стане, за дитину мені буде." Купив паша Марусю, у свою палату привів, у турецьку одежу зодягнув і найняв учителів, щоб дівчинку по-своєму вчили, щоб її потурчили-побусурменили. І пильнували вчителі, щоб вона українського слова не чула, хреста не бачила, щоб не до Христа, а до Аллаха молилася. Але дівчинка глибоко в серці, мов чарівний образок, носила спогад про рідний край — про чудовий краєвид із сріблистою рікою, крутими скелястими берегами й білими хатками у вишневих садках..." (Роман Завадович)
