2 серпня - День пророка Іллі (народні традиції та прикмети)


СВЯТО ПРОРОКА ІЛЛІ

(з книги "Українські народні свята")

 

Згідно із народними віруваннями, Святий Ілля є наступником громовика Перуна, повелителя блискавки та грози. Святий Ілля їздить небом у вогняній колісниці і б'є чортів блискавками. Громові стріли - кам'яні, після удару вони на сім сажень уганяються в землю, а через сім років виходять на поверхню. Хто знайде таку стрілу — щасливий, бо вона лікує від усіх хвороб.

 

українські народні звичаї, українські народні традиції, українські народні прикмети. 2 серпня - День Пророка Іллі. Олекса Воропай, Василь Скуратівський. На Іллі новий хліб на столі

 

 

З синього неба сипле Ілля 
Краплини небесного зілля.
Щоб у полі жито родило 
Та родині влітку годило.

Під грозою схиляються трави,
Насувають розбурхані хмари.
Це пророк у вогненному возі 
Вируша по небесній дорозі.

Іде, посохом стука яскравим,
Рясний дощ посилає на трави.
А колись він стояв на горі,
І жертовні палали вогні.

В давнину святий Ілля 
Зовсім інше мав ім'я.
Перуном могутнім звався,
Йому кожен поклонявся.

Був могутній бог Перун 
Князів найперший опікун.
Височів він на горі 
Землі вартував свої.

Диво - ідол зі срібла і дуба,
Очі сяють вогнями з-під чуба. 
Грому і блискавки повелитель, 
Вояків та князів покровитель.

 

     

За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 65 - 66. https://toloka.to/ 

 

 

* * *

 

 

українські народні звичаї, українські народні традиції, українські народні прикмети. 2 серпня - День Пророка Іллі. Олекса Воропай, Василь Скуратівський. На Іллі новий хліб на столі

 

Олекса Воропай

ДЕНЬ ПРОРОКА ІЛЛІ

(з книги "Звичаї нашого народу")

 

Другого серпня святкується день Пророка Іллі (за старим стилем - 20-го липня). 

За народною міфологією, Ілля є наступником громовика Перуна, і з цим в’яжеться багато вірувань та леґенд, як от:

«Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде».

«До Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром».

«До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти вітру».

На південній Україні в цей час бувають «горобині ночі» — нічні грози з блискавкою і громом: буревії такі сильні, що й птицям заснути не дають.

Існує народня леґенда, що коли біси повстали проти Бога, то Бог наказав Іллі прогнати нечисту силу з неба. З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них огненні стріли: громи і блискавку.

Під час грози забобонні люди відганяють від себе котів і собак, вірячи, що в цих тваринах ховається нечиста сила.

Якщо в цей час грім запалить хату, то селяни колись вірили, що таку пожежу нічим погасити не можна, бож: «Як Бог запалив, то чоловік не погасить!»

Під час грози селяни запалювали перед образами «страсну свічку», щоб грім хати не спалив.

В одній із народніх колядок співається про Іллю, як він проходить полями з житяною пугою в руці:

Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную:
Куди махне — жито росте,
Жито, пшениця і всяка пашниця. 

Інший варіант:

Ішов Ілля на Василя,
В його пужка житяночка,
Куди махне — жито росте. 

Отже, тут Пророк Ілля виступає як сівач озимого посіву. Після Іллі, звичайно, починається озимий посів жита й пшениці.
«На Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час уже випікають хліб з нового врожаю.

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 2. "Українське видавництво", 1958, стор. 152 - 153.

 

 

* * *

 

 

українські народні звичаї, українські народні традиції, українські народні прикмети. 2 серпня - День Пророка Іллі. Олекса Воропай, Василь Скуратівський. На Іллі новий хліб на столі

 

 

Василь Скуратівський

НА ІЛЛІ НОВИЙ ХЛІБ НА СТОЛІ

(з книги "Дідух")

 

У нашому селі, як і в багатьох інших, побутувало прислів'я: «Після Ілля купається тільки свиня».
 
Мене дивувало: на вулиці ще тепло — свято пророка Іллі припадає на 2 серпня,— а мама з татом загадують, аби не смів купатися в річці, бо, якщо не потягне на дно утопленик, то неодмінно на спині вербові гілки виростуть...

Правду кажучи, ми, сільські дітлахи, не вельми вірили в такі застороги. В обідню днину, коли біля ставків майже не було дорослих, похапцем знімали одіж і шубовськали у воду. Купалися звичайно не довго — все ж підсвідомо тяжіла думка про мерців-утоплеників та вербові пагони, які, дивись, і виростуть на спині. Та й вода вже віддавала прохолодою: як-не-як, а таки повернуло на останній місяць літа і, отже, покоротшали дні, похолоднішали ночі.

Власне, саме цими повір'ями і пам'яталося з дитинства свято пророка Іллі. Згодом в одній з експедицій мені пощастило записати легенду, чому під цю пору заборонялося дітям купатись. Начебто, в цей день Ілля бере під свою опіку воду і дозволяє раювати в ній лише праведним душам, себто таким, що вже одійшли з цього світу, а також «обмити грішникам свої гріхи».

За іншими віруваннями, після Іллі всі духи-душі оселяються у горах, скелях, водах і лісах, але після жнив Ілля проганяє їх з полів, оскільки він є опікуном житніх кіп та їх захисником, одним словом — покровителем збіжжя. Ця роль Іллі наштовхувала багатьох дослідників на думку, що християнство замінило язичеського Перуна — бога блискавок та грому — на Іллю Громовержця.

Щоб повніше уявити дайбозькі вірування, мусимо пригадати наше давне божество і його функціональну роль. 

У дохристиянській міфології Перун вважався одним з найпочесніших богів. Ще Прокопій Кесарійський у VI столітті писав, що анти і слов'яни «признають владикою всіх єдиного бога, який насилає блискавку, і жертвоприносять йому корови та всяку іншу жертву». 

І Костянтин Багрянородний у книзі «Про правління імперією» (946— 953 рр.), описуючи про Хортицю, відзначав, що русини, йдучи походом до Царгороду, зупинялися на острові, щоб поклонитися Перунові: «Там стоїть великий дуб. Під ним приносять у жертви живих птиць, також втикають навкруги стріли, а інші кладуть шматочки хліба та м'яса, що у кого є, за своїм звичаєм».

Перунові капища здебільшого стояли на пагорбах. Це були переважно кремезні дуби. У багатьох літописах (907, 945, 971 рр.) мовиться, що наші пращури, укладаючи угоди з греками, присягалися «на Перуна». Зокрема, подано таку сценку: Ігор, запросивши послів, сам вийшов на Київську гору, де стояв Перун, а за ним і воїни, що перед цим склали зброю, щити та золото. Київська знать щиросердно обіцяла грекам: «Да будет клят от Бога и от Перуна, яко преступи свою клятву».
 
Відтак Перун вважався найвищим і найшановнішим божеством у дайбожичів. Коли київський престол обійняв Володимир Великий, він розпочав будувати пишний пантеон. Про це говорить і «Повість врем'яних літ»: «И нача княжити Володимер в Киеве един и постави комиры на холму вид двора теремного: Перуна древяна, а главу его сребену, а ус злат...».

Проте невдовзі — парадокс історії — той же Володимир Святославович, котрий так ревно сповідував Перунові, з прийняттям християнства жорстоко наглумився над своїм кумиром: Перуна за його наказом прив'язали коневі до хвоста і тягли до Дніпра, а дванадцять людей сікли буковими різками, викрикуючи всілякі прокльони, в яких ганьбили «істукана, що обдурював їх».
 
Натомість, скинувши ідола в Дніпро, князь писав: «Коли задержиться де (ідол), відтручуйте його від берега, доки не перепливе порогів, а потім полишіть його!». Кияни ж, усупереч наказам, все ж бігли берегом, волаючи: «Видибай, видибай, наш міцний Боже». Як стверджує переказ, місце, де Перун начебто і справді сплив останній раз, названо Видубичі, на честь «видибання» Перуна. Так воно зветься й дотепер.

Ось такі короткі історичні свідчення про найосновнішого бога язичеських вірувань. Йому в давніх джерелах відведено найбільше уваги. З прийняттям християнства Перунові "обов'язки" перебрали інші святі. З цього приводу В. Гнатюк відзначав: «Прикмети Перуна перейшли головним чином на Громовика, Бурівника й Паликопу, з одного боку, та на святих Іллю, Пантелеймона і Гавриїла, з другого боку. Головне місце зайняв після Перуна св. Ілля. Він управляє громами і убиває чортів, управляє духами, градом і урожаями».

Таким чином, християнізований пророк Ілля виступає в кількох іпостасях. 

Він, по-перше, відає дощами та зливами: «Як прийде Ілля — наробить гнилля» — під цю пору припадає найбільше заливних дощів та горобиних ночей. Дехто вважав: коли зернові зібрано, то Ілля вже не навідує ниви, а полює за дідьками в небі. Вони ховаються від нього у воду, та святий студить її, а тому «Пішов Ілля водою і тепло повів за собою», «Урожай зібрано і тепло відібрано» чи «У серпні сонце серпи гріє, а Ілля воду холодить».
 
По-друге, він розпоряджався громами та блискавками, тому його в народі ще називали Громовержцем. В одному з переказів мовиться, що коли чорти постали проти бога, то він наказав Іллі ганятися за ними на небі.

По-третє, Ілля є опікуном кіп та збіжжя: «Куди махне — жито росте, жито-пшениця, всяка пашниця». Тому світські богомази здебільшого зображували пророка на іконах як старця з довгою сивою бородою, довжелезною пугою і в кожусі; він, як правило, сидить на громіздкій, яскраво розмальованій колісниці, упряженій чотирма білими кіньми з розкішними гривами та хвостами, з ніздрів яких палахкотять вогненні снопи. 

В одному з переказів розповідається, що пророк їздить також колісницею по небу, збирає пшеницю, перемелює її на борошно і пече з неї калачі. А щоб діти не боялися грому, то їх заспокоювали: «То Бозя чемним діткам калачі везе».

В одній дитячій оповідці стверджується, що святий Ілля засіває з неба ниви золотими зернами. Якщо господарі працьовиті і шанують свого пророка, то він таких ощедрює гарним і чистим збіжжям; коли ж нехтують ним — засіває ниви кукілем і стоколосом...

Нарешті, Ілля вважався найосновнішим оберігачем усіх трьох етапів жнив — зажинок, власне жнив та обжинків. На переважній більшості України це свято співпадає з обжинками. З цього приводу казали: «На Іллі новий хліб на столі» чи «То не ґазда, що на столі нема свіжого хліба на Іллі», а в одній обрядовій пісні є слова: «Святий Петро жито зажинає, святий Ілля в копи складає». У деяких селах, завершуючи косовицю, залишали на обочині поля жмут колосся, яке називали «бородою Іллі». 

Цьому була присвячена пісня:

Ходе Ілля по межі,
Дивується бороді...
— Диво мені з сеї бороди...
Ой, чия ж то борода
Да золотом улита,
Чорним шовком обвита?

Згадка про бороду не випадкова. Традиційно в Україні зажинки завершували поетичним дійством — в'язанням «бороди». Насамкінці ниви женчики залишали на межі клапоть незжатих стебел. У різних регіонах і в різний час це мало свої назви: «борода», «Прокіп'я», «людська доля», «дідова борода», «цапова борода», «Іллі на бороду», «перепілка», «коза» тощо. Згодом на основному терені утвердився найпохідніший термін — «Спасова борода», оскільки жниварський сезон співпадав також зі святом Спаса — покровителя врожаю.
 
В одних випадках господар, а в інших — найстаріша жниця підв'язували пучечок житостою червоною стрічкою, оздоблювали квітами, а вершок надламували, щоб колосся схилялося долі, як подяка щедрій ниві. Воно й справді нагадувало старечу бороду, яка первісно символізувала главу роду — діда-ладо як родовідного опікуна й пошанувача культу покійників, а згодом поєднувала риси поважних старійшин. 

Михайло Грушевський з цього приводу писав: «Сей звичай зав'язування недожатої купини збіжжя стоїть в очевиднім зв'язку з широко розповсюдженими поза східнослов'янськими краями назвами останньої недожатої купини або останнього снопа «цапом», або «козою»: це доволі правдоподібно пояснюється як останній притулок польного духа, представленого в виді цапа (сатира)».

Що б там не було,, але цей своєрідний вінець жнивам дуже символічний і поетичний, він сягає своїм корінням у далекі дохристиянські часи. Зробивши «бороду», в її підніжжі клали окраєць хліба й дрібок солі, а поряд засівали вим'ятим з кількох колосочків зерном подзьобаний кінцем серпа клаптик землі або ж розкидали зерно по ниві, приказуючи:
— Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, краща, ніж торік!

Присутні зверталися зі словам подяки до сонця, неба, поля, до добрих птахів, що не клювали зерна та до духів-покійників, що допомогли вчасно зібрати врожай. Подяку завершували гуртівною піснею:

Ой, задзвеніли стодоли, стодоли, 
Що неповні сторони, сторони,
— Ой, не дзвеніте, стодоли,
Будуть повні сторони. 
Скільки на небі зірочок, 
Стільки у полі копичок, 
Зіроньки небо освітили, 
Копоньки поле укрили...

 

У північно-західних районах Полісся, крім «бороди», робили ще й «бабу» — останній вижатий сніп зодягали в жіночу сорочку, зверху пов'язували хустину. Вертаючись з поля, «бабу» несли попереду женчиків і віддавали господареві, який відносив її до стодоли.

Упоравшись з «бородою», молодь, молодші жінки й чоловіки влаштовували невеличку забаву: дівчата намагалися побороти хлопців, щоб вони «вклякли біля «бороди» — силоміць ставили їх на коліна. Все це супроводжувалося жартами, дотепами, штовханням та пісенними перепалками:

— Наше жито вже в кінця, 
Нумо, дівчата, до вінця!
— А вже пшениченці на ниві кінець, 
Будемо плести нашій княгині вінець!

 

Після цього жінки-женчики йшли до полукіпок, витягували з кожної по колосочку і робили з них Квітку-китицю, Сніп-рай або ж плели Колосяний хрест і несли в село Ці атрибути ставили, як правило, на покуть — місце, де мають перебувати душі покійників та добрі польні духи. Сніп-рай виконував нерідко роль Дідуха на різдвяних святах.
 
Крім Снопа-раю, женчики плели й вінок, який навершувал полукіпок. Потім, ставши колом, співали:

Котився віночок по полю, 
Просився в господаря в стодолу: 
— Пускай, господарю, в стодолу, 
Вже я набувся на полі: 
Вже я на полі набувся, 
Буйного вітру начувся, 
Ранньої роси напився! 
Я недовго полежу — 
Знову в поле побіжу...

 

Наприкінці влаштовували ще одну цікаву сценку, пов'язану з наступними жнивами. Женчики вішали серпи на ліве плече, відходили від полукіпки на кілька кроків і, стоячи до неї спинами, наодмаш кидали їх: якщо серп вцілив у полукіпок і застромився, то він і наступного року «буде гуляти по полю». На Поліссі серпи кидали в землю, приказуючи:
— Іди, серпе, в поле і загонь долю в стодолу!

Потім дівчата вибирали з-поміж себе найкращу дівчину — «княгиню»; вона ставала в коло, клала на ліве плече серпа, брала у праву руку цурку і опускала голову. Тим часом найповажніший жнець обв'язував її перевеслом з житніми колосками, одягав на голову вінок, а дівчата приспівували:

Ой, добраніч, широкеє поле, 
Широкее поле, жито ядренеє, 
Добраніч, на здоров'є!

 

Всі учасники обжинок — у кожного на плечі обв'язаний колоссям серп і цурка при боці — повільно залишали лан. Далеко лунала пісня:

Сидить ворон на копі, 
Дивується «бороді»: 
Ой, чия ж то «борода» 
Сріблом-золотом обвита?
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй! 

Сріблом-золотом обвита, 
Красним шовком обшита —
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй! 

Нашої пані «борода»
Сріблом-золотом обвита —
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй! 

Сріблом-золотом обвита, 
Красним шовком обшита —
Ой, чуй, пані, чуй:
Вечеряти нам готуй! 

А чужої пані «борода» 
Мочалкою обвита!
Ой, чуй, пані, чуй:

Вечеряти нам готуй!

 

Господарі, які раніше повернулися з поля, щоб приготувати ситну вечерю, вже чекали женчиків біля свого обійстя, винісши до воріт застелений скатертиною стіл з хлібом-сіллю і могоричем.

Біля воріт гурт заспівував:

Ой обжинки, наш господарю, обжинки, 
Дай нам меду й горілки!
Несем вам полон
Ізо всіх сторон,
І з гір, і з підгір'я
На господарське подвір'я,
З подвір'я до стодоли,
Зі стодоли до комори,
З комори на нивоньку,
В щасливу годиноньку!

 

Господарі низько вклонялись добрим помічникам, дякували їм за працю. Після символічного торгу між женчиками й господарями всі заходили до святково прибраної оселі. Допізна частувалися, веселилися, співали пісень, серед яких була й така:

Ой, вип'ємо, родино, 
Щоб нам жито родило, 
І житечко, і овес, 
Щоб зібрався рід увесь, 
І пшениця, і ячмінь, 
Щоб нам жити смачній!

Так закінчувалось свято врожаю, але турботи селян на цьому не закінчувалися — потрібно було готуватися до осінньої сівби.

На Іллю жінки до схід сонця йшли на городи в одній сорочці й стискали голівки капусти, приказуючи:
— Святий Ілля, складай головки тугі та білі так, як я!

У день Іллі дехто не випускав у поле тварин, «бо гади всюди ходять», не вживав картоплі, бо «то великий гріх». Кажуть, у цей день «нечиста всіх комарів з'їла». Воно й справді так: під цю пору вже зникають ці надокучливі комахи.

На початку серпня спостерігається найактивніший зорепад. Якщо на Іллю зірка падає і згорає, то одні вважають, що то «відьма підхопила її і сховала у глечик», а інші стверджують, що то «Україна втрачає дівчину».

З Іллею, який на основній Україні завершував жнива, пов'язано чимало

прислів'їв та приказок:

 

Жнива кінчаються — осінь починається.

В цей день до обіду літо, а по обіді осінь.

Як запрядеш кукурудзи до Іллі, то будеш у млині.

Тільки до Іллі добрі рої, а по Іллі — повісь роя на гіллі.

До Іллі мужик купається, а після Іллі й на кущі не сохне.

Ілля на полі копи лічить.

Хто на Іллі парить, той з торбою шарить.

 

А народний календар у цей день збагачується новими завбаченнями на майбутнє та прикметами:

Якщо цього дня хмари з'являються зрання, то наступного року вродить хліб на ранніх посівах, в обід — середніх, а ввечері — пізніх.

Цілий день сонячно — на недорід.

До Іллі хмари ходять за вітром, а по Іллі — проти вітру.

До Іллі дощ ходить за і проти вітру — як накаже пророк, а після Іллі тільки за вітром.

 

Як бачимо, свято це тісно пов'язане з врожаєм, з достатками селян, адже «На Іллі новий хліб на столі».

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 181 - 186.

 

 

 

Більше про українські народні традиції на нашому сайті:

традиції
Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Останні коментарі до сторінки
«2 серпня - День пророка Іллі (народні традиції та прикмети)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми