"В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце."(Леся Українка)
"Ще й досі за тобою в серці щем,
Ти Україну-неньку залишила,
Та все, що написала, збережем
Як скарб безцінний, у якому – сила.
В твоїх долонях, Лесю, ціле небо,
І ціла вічність – на твоїм крилі,
І промінь твій, якого нам так треба,
Освітлює дорогу у пітьмі."(Юлія Хандожинська)
"Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо."(Леся Українка)
"Ой місяцю-місяченьку, не світи нікому,
тільки ж тому миленькому, як іде додому.
Ой місяцю-місяченьку, світи, не ховайся,
ой як вийдеш, милий, на ніч, хутко повертайся..."(з народної пісні)
"Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким..."(Леся Українка)
"Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна... шкода волі!
Діти нудяться в хатині,
Нудять, нарікають.."(Леся Українка)
В добірці "Вірші про кохання" публікуємо поезію видатних українських і зарубіжних поетів різних епох: Богдана Ступки, Василя Стуса, Роберта Бернса, Лесі Українки, Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Олександра Олеся, Володимира Підпалого, Володимира Сосюри, Івана Коваленка, Ліни Костенко, Івана Франка, Василя Симоненка, Михайла Старицького, Івана Малковича, Андрія Малишка, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Миколи Томенка, Павла Грабовського, Григорія Воробкевича, Сергія Мартоса, Василя Щурата, Пантелеймона Куліша, Ганни Черінь, Ігоря Калинця, Леоніда Талалая, Сергія Губерначука, Тетяни Строкач, Юлії Хандожинської, Надії Кир'ян, Марини Брацило, Марії Дем'янюк, Марії Яновської, Людмили Кибалки, Інни Паламарчук.
У поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і пам'ять української нації... Читайте поезії про Тараса Шевченка від Марії Пригари, Володимира Підпалого, Ліни Костенко, Леоніда Кисельова, Уляни Кравченко, Лесі Храпливої-Щур, Андрія Малишка, Костянтини Малицької, Василя Голобородька, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Юрія Рибчинського, Івана Огієнка, Івана Коваленка, Лесі Українки, Любові Пшеничної, Богдана Столярчука, Миколи Тимчака, Сергія Рачинця, Вікторії Климентовської, Грицька Чубая, Олександра Богачука, Лідії Рибенко, Любові Пшеничної, Лозенка Г., Михайла Чигирина, Максима Рильського, Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Володимира Самійленка, Анатолія Камінчука, Марії Чепурної, Марії Хоросницької, Дмитра Чередниченка, Євгена Маланюка, Петра Мельника, Марії Яновської, Марії Дем'янюк.
"В тридев’ятім славнім царстві,
де колись був цар Горох,
є тепер на господарстві
мудрий пан, вельможний Ох..."(Леся Українка)
Поема-казка Лесі Українки "Давня казка", а також віршовані казки для дітей: "Про Оха-чародія" та "З казочки дядька Лева".
"У вечірній самотній час
Линув вальс.
Вона з саду летіла легка,
Мов на крилах,
Підійшла аж до серця сльоза:
Чом чужа?
І любов їй упала до рук:
Одержима.
Закружляли блакитні квітки:
Я одна,
Осипається сліз прохання:
Живи!..." (Леся Українка)
"У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як палає смужка блакитного світла аж додолу. "Павлусю, куди ти так дивишся?" – спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка. "Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона?" – сказав хлопчик..." (Леся Українка)
Письменницю Лесю Українку (Ларису Петрівну Косач) знає весь світ. Багато творів написала вона для дорослих. Але не забула й за дітей, бо дуже їх любила. Зросла Леся у великій, дружній і працьовитій сім'ї. Мала двох братів і три сестри. Та не лише для рідних писала Леся Українка казки, вірші й поеми. Вона дбала, щоб усі діти мали, що читати...
У цьому розділі пропонуємо читачеві біографію і сторінки творчості славетної письменниці.
"Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа..."(Леся Українка)
"Зеленим лісом мати вела за руку маленьку Лесю. На голівці у Лесі був вінок із синіх волошок. Дівчинка дивувалась: «Як гарно тут, як багато дерев! Жаль, що тільки самі дерева, а нема нікого живого». Мати повчала, що й дерева живі. «Та й у лісі не самі дерева,— таємничим голосом мовила ненька.— Тут можна зустріти і лісовика, і мавку». Про лісовиків Леся вже чула. А хто така мавка? «Мавка,— пояснювала мати,— дівчина-лісовичка незвичайної краси. Очі в неї зелені, чорні коси розпущені, легка зелена сукня. Люблять мавки гойдатися на вітах берези...» У місячні ночі, коли ліс, що підходив до їхнього саду, сповнювався солов'їними співами, Леся не могла заснути. Вона тихо викрадалася з дому, бігла до знайомої берези й дивилась, чи на її довгих вітах не колишеться мавка...."
"Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!"(Леся Українка)
"Часто, лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, – то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина – без плями. Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу; увечері, коли видко було тільки міські вогні, а будинки ховались у темряву, мені спогадувались казки про чарівну гору, повну червоного золота і дорогих самоцвітів, що відкривалась по слову закляття перед відважним мандрівцем..." (Леся Українка)
"А тепер я тут, в сій камінній скрині, в сій загратованій залізом клітці і маю час думати не тільки вночі, але й удень. Одвик я вже думати вдень, і, певне, через те мої денні думки такі важкі, сірі, незграбні, немов шорсткі, як нетесане каміння… Коли б уже швидше стемніло, чи що… Ох, ні, і вечір теж погано, бо знов почнуть мені зазирати в душу ті бліді криваві образи, знов будуть мучити німими докорами і знов я буду виправдуватися перед ними, ховаючись за те нудне безсиле слово «помилка», а вони все будуть стояти передо мною, мов кредитори перед банкротом… Ну що ж, банкрот я, банкрот, нехай навіть злісний, маєте се признання, тільки дайте мені спокій!.. Ба, спокій! чого захотів! Се ж і немало. Хіба дають спокій банкротам?..." (Леся Українка)
"На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує: "І била, і ще битиму! от не сиди-но мені тільки в хаті, от побіжи-но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!" "Та хіба воно од сонця?" – озвалась крізь сльози мала Дарка. "А то ж од чого, дурне верисько?" "Панна казали – з болота та з комарів…"" (Леся Українка)
"Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?"(Леся Українка)
