"У парку, біля школи, сиділа дівчинка. То була Осінь. Вона роздивлялася на розлогого клена і його листя поволі жовтіло. Потім дістала гребінець, і почала розчісувати довгі руді кучері. І враз, подув свіжий, наповнений дощем вітер. — А чого це ти не в школі? Недобре прогулювати уроки, -—- почула вона поряд голос бабусі. — Он чуєш? Дзвоник! Біжи, якраз встигнеш. Школа була поруч. Дівчинка підхопилася..." (Ольга Зубер)
"У парку, біля школи, сиділа дівчинка. То була Осінь. Вона роздивлялася на розлогого клена і його листя поволі жовтіло. Потім дістала гребінець, і почала розчісувати довгі руді кучері. І враз, подув свіжий, наповнений дощем вітер. — А чого це ти не в школі? Недобре прогулювати уроки, — почула вона поряд голос бабусі. — Он чуєш? Дзвоник! Біжи, якраз встигнеш. Школа була поруч. Дівчинка підхопилася. — І то правда! У шкільному дворі багато дерев. От діти зрадіють! — думала вона, стрибаючи стежкою..." (Ольга Зубер)
Ольга Зубер. Казка «Квіточка-загадка»
"Ох же ж і любило Лисеня квіти! А ще метеликів, і думало, що то квіти, які навчилися літати. Воно обережно ходило поміж цвітиками, щоб ненароком не наступити і ніколи їх не зривало. Бо, помітило, що від того, вони ставали тихі і сумні. Тому, лише обережно тулилося носиком у пахучі пелюстки. — Ой! – аж раптом підстрибнуло мале. Серед пахучої галявини цвіла квіточка-незнайомка. З білими промінчиками й золотим сонечком всередині..." (Ольга Зубер)
"Якби я була зіркою,
то вогником свічі
зійшла б я понад гіркою
й світила б уночі.
Якби я була дощиком,
то на поля й сади
лила б я роси-крапельки,
змиваючи сліди..."
(Ольга Зубер)
"Ось і настали літні канікули! Ох і чекав же їх Ярик! — Ля-ля-ля! Ля-ля-ля! – наспівував він, збираючи валізку. – Ось, зберуся й гайну в село на все літо! Ніяких тобі уроків, книжок і домашніх завдань! Роби, що хочеш! Спи, їж, гуляй! – радів він. Аж ось і автобус. До побачення, мама й тато! А разом з вами ваші повчання й зауваження! Все, поїхали! Всю дорогу посмішка не сходила з його обличчя. Свобода! Оце втіха! А он уже й село видніється. А там, і ліс, і річка! Краса! Приїхали! Ярик вистрибнув з автобуса..." (Ольга Зубер)
"— Тук-тук, тук-тук! — почулося знадвору. — Що це стукає? — прокинулась Мишка. Зовсім не хотілося їй вилазили з теплого кубельця. Але, цікаво ж. Вона підхопилася й визирнула у віконце. — Ого! — скрикнула мала. Вона наспіх одягнулася й вискочила на вулицю. Надворі вовтузився Борсучок. — А що ти робиш? — Будиночок будую. — А для кого? — Зима на носі. Мишка звела очі докупи й поглянула на свого носа. — У кого? — В усіх. — У мене немає. — Скоро буде. — То це для Зими будиночок? — То звісно. Прийде вона до лісу стомлена. От і буде їй де відпочити..." (Ольга Зубер)
Ольга Зубер. Казка «Лісові вечорниці»
"Настав вечір. Осінній ліс закутався у туман, наче в ковдру. Тиша. — Фирррр! — почулося з нірки, що сховалася за сосною. То було Лисенятко. І звали його Кусь. — Пора, — поворушило мале носиком у тумані. Вечір був прохолодний, і тому Кусь одягнув улюблений рудий светр. В ньому він був ще рудіший, наче вогник. І не аби як цим пишався. Бо бути рудим — це завжди чудово, вважав Кусь. Він взяв кошика з печивом і пострибав на лісову галявину, де його вже мав чекати Їжачок. Авжеж! Вони щовечора влаштовували вечорниці серед сонного лісу. Їжачок жив у чудовому кубельці, що біля струмочка, і залюбки приходив на зустріч із Лисенятком. Светра він не одягав, хоч і було прохолодно. Бо вважав, що його колючки — то найкраща прикраса. Але, полюбляв носити шкарпетки й пухнастий, наче хмаринка шалик. Звали його Коль. Він грав на баяні, а Лисеня бігало навколо й співало пісень..." (Ольга Зубер)
"Янгол провів оченятами зграю лебедів, які сховалися за пухнастою хмаринкою. Він сидів на квітковій галявині й уявляв, як вони летять над горами, лісами, долинами. Піднімаються високо-високо. Аж до зірок! І йому закортіло хоч на мить знову піднятися в небо. Пролетіти крізь снопи сонячних променів, пробігтися Чумацьким шляхом, а вночі погратися зорями, викладаючи з них сузір’я! Він змахнув рученятами, та йому вдалося лише підстрибнути. — Шкода, що в мене були лише одні крила! — засмутився він..." (Ольга Зубер)
"Ви коли небудь чули, як зітхає закоханий пацюк? Ні? Скажу вам чесно, ви багато втратили. А от Макс, почувши дивні звуки, відірвався від роботи й ставши навкарачки, заглянув під ліжко. Бо саме звідти чулося оте зітхання. — Що сталося, Ельф? — спитав Макс у величезного сірого пацюка, що зарився з головою у горі шкарпеток і тяжко схлипував. — Я закохався! — долинуло з-під ліжка. — Ну, й дурень! — з пересердя вигукнув Макс. — Скільки тобі казати, справжнє кохання буває лише в романах!.." (Ольга Зубер)
"— Мурчику! — погукала бабуся ведмежа, що вовтузилося в снігу. Малий кілька разів перекинувся через голову й поспішив додому. — Я зліпив сніговика! — Молодець! Сідай вечеряти! — похвалила бабуся. Пустунчик залюбки вмостився за стіл. Зараз вони жили вдвох. — В нас із татком річниця весілля. І нам треба святкувати! — сказала мама і вони з татком попливли на крижині в романтичну подорож. Бабуся дуже любила онука та тільки те й робила, що його пестила. А що ще треба малому ведмежаті? Вдень він ласував смаколиками. А на ніч Бабуся читала йому казки, які полюбляла не менше за Мурчика. І після другої казки вже солодко спала. А в Мурчика був час помріяти. Він любив фантазувати перед сном..." (Ольга Зубер)
"Не забудем, пом’немо,
Батьку наш, Шевченко!
Пом’янемо та й підемо
Боронити Неньку!
І кацапів-недоумків
Випхнем з України!
Повернемо в нашу хату
Мову солов’їну!.."(Ольга Зубер)
«− Ой-ой-ой! — аж підстрибувала Мишка, так поспішала на лісову галявину. Авжеж! Лісова віщунка тітонька Сова ще місяць тому передбачила, що цієї ночі буде зорепад! А значить, можна буде загадати бажання! Аж ось і галявина. А тут вже зібралися і Їжачок з Білочкою, і Ведмідь з Лисичкою. Сидять, очей з неба не зводять. Мишка притулилася до Їжачка й заплющила очі. − Не спи! Прогавиш, як зірка падатиме! — чмихнув Колючий. − Я не сплю. Я мрію, − посміхнулась Мишка...» (Ольга Зубер)
"На пухнастій кульбабці сидів Джмелик. Крильця він звісив аж до землі. Тож настрій мав кепський. А все тому, що був найменший від усіх. А на галявині змагалися жучки-вусачі Силач і Тягач. — Я можу підняти ось цей величезний камінь! — А я — ще більший! — вихвалялися вони. — Ех… — зітхнув малий. — Дзінь-дзінь! — заспівали дзвоники. — Чого зітхаєш, Смугастику? — спитала Фея Бажань і примостилась на блакитній пелюстці. — Та… — Ось ці вусачі кепкують з мене. Бо я не такий сильний, як вони. Та я ж художник. Нічого важчого за пензлика й відерця з фарбою я не підніму… — То чого ти сидиш? — А що мені робити? — Тренуватися!.." (Ольга Зубер)
Ольга Зубер. «Кіт і Місяць» — добра казка для дітей та дорослих (читати та слухати, відео)
"Місяць сидів на хмаринці й гриз бублика. Та ось, шматочок відламався й поцілив прямісінько у кота, що спав на даху. — Шшшшшш! — вигнувся дугою Кіт. — Ой! — злякався Місяць й сховав бублика в кишеню. — Втік з дому, щоб поспати… а ти…. — Вибач, Мурчику! А чого вдома не спиш? — Манюня не дає… — А хто це? — спитав Місяць й знову дістав бублика. — Дівчинка..., яка живе зі мною он у тій кімнаті, — махнув хвостом Кіт. — З того часу, як вона навчилася читати, то тільки тим і займається, що читає казки. В мене вже голова йде обертом від тих принцес і принців! Та якби ще тільки це…" (Ольга Зубер)
"Прийшов час, і на Краю Світу настала зима. Пан Вітер пригнав з-за лісу стадо Снігових Хмар, а потім ще й запросив пана Мороза. І почали вони хазяйнувати й робити все на свій лад. Снігові Хмари сіяли снігом, аж пихтіли. Пан Мороз все морозив і проявляв неабиякі художні здібності, розмальовуючи вікна. А пан Вітер намітав кучугури й свистав у вікна. Жителі Краю Світу завчасно запаслися теплими речами й грілися біля комину, а ввечері ходили до Марти на посиденьки. Та одного дня Дідусь змайстрував для них справжні санчата. І всі тепер почали більше часу проводити на вулиці, катаючись з гірки. Щоправда, каталися усі, окрім Лори. Сама ж Лора сиділа осторонь і лише спостерігала за розвагами своїх друзів. А ті — то з’їжджали вниз з гірки, то тягнули санчата назад, нагору..." (Ольга Зубер)
"Жила в одному лісі вредна Лисичка. Ні з ким не дружила. З усіх кепкувала, обманювала, дражнила. Та найбільше дошкуляла Зайчику. Підстерігала, піймати грозилася. Та от, сталася халепа. Застудилася Лисичка. Лежить вдома, кашляє. — Хоч відпочинемо від неї, — радіють усі. Усі, окрім Зайчика. Шкода йому Руденьку. Спік він капустяного пирога, поклав до кошика та й пострибав до Мишки. — Дай, будь ласка, лікувальних трав для Лисички, які ти влітку збирала, — попросив він. — Для лисички? — здивувалася Мишка. — Так. Хворіє вона, допомогти треба!.." (Ольга Зубер)
"Ця історія трапилася одного морозного вечора, коли Край Світу був щедро засипаний снігом, і усі сиділи по своїх домівках. Лорі, як вже бувало, не спалося. І вона, сидячи біля світильника, читала книгу, яку взяла у пана Жоржика. Раптом, вона почула, як зашумів ліс, і виглянула у вікно. Це пан Вітер гнав стадо Снігових Хмар у бік Океану. Хмари були зовсім сонні і ледве плентались одна за одною. Та одна з них навпаки була напрочуд весела й непосидюча. Очевидячки, хмара не дотримувалася режиму дня. Вона ніяк не хотіла слухатися пана Вітра і рвалася в напрямку Лориної хатинки. Непомітно відірвавшись від стада, вона почала наближатися до Високої Гори..." (Ольга Зубер)
"Вітрусь щовечора прогулювався у засніженому садку. Він кружляв між деревами і мріяв, що коли виросте, тато Шторм візьме його з собою далеко-далеко, на океан. І вони разом будуть здіймати хвилі вищі кораблів. Та поки Вітрусь був ще зовсім маленький. І його сили вистачало лише на те, щоб здувати з гілок сніжинки. Ось, і зараз, він сидів на улюбленій вишні і хитав гілочку. Сніжинки сипалися на вулика, а Вітрусь уявляв, що то зовсім не вулик, а велетень-корабель. Раптом, почулися голоси. То розмовляли бджоли. Вітрусь прислухався. — Що таке зима? — спитала маленька бджілка Джуня. Та у вулику про зиму майже ніхто нічого не знав. — Взимку дуже холодно і замість бджіл літають сніжинки, — заворушилася бабуся-бджола. — А хто такі сніжинки? — Зимові комахи..." (Ольга Зубер)
"— Скоро стемніє, — чмихнув Їжачок, виглядаючи у віконце. Він докинув у піч кілька ялинових гілочок, одягнув кожушок і дістав зі скриньки свічечку. Ви гадаєте, для чого Їжачкові свічечка? То аякже?! Вони ж з Мишкою домовилися, що хай там що, а щовечора, як стемніє, давати про себе знати вогником свічечки. А все тому, що Їжачок жив у лісі, а Мишка — аж ген за полем, у нірці під грушою, що в старому садку. Поки було тепло щодня вони ходили один до одного в гості. Та прийшла зима, замела стежки снігом. Ніяк не дійти крихітним лапкам засніженим полем. Тож і згодилися: якщо світиться вогник на узліссі, то в Їжачка все добре, знатиме Мишка. А якщо, світиться за полем, то все добре і в Мишки, знатиме Їжачок..." (Ольга Зубер)
"Якось трапилися Їжачкові на дорозі яблучко з грушкою. Зрадів він та й думає, що б з того першим скуштувати. — З’їм зразу яблучко! Ні… грушку! Ні… Таки яблучко! Геть заплутався Їжачок. Та, поміркувавши, надумав, як вирішити той клопіт. — Підкину їх височенько. Що перше впаде, те перше й з’їм! Зробив, як надумав. Першим впало яблучко. І тільки-но Їжачок хотів нахилитися, щоб його підняти, як тут – лусь! Грушка поцілила малого прямо в маківку!..." (Ольга Зубер)
