"Сутеніло… Потріскував мороз, сніг виблискував сріблом, переганяючи одна одну літали синички, щоб зігрітися. Перехожі поспішали додому зі святковим настроєм. Авжеж! Завтра – Новий рік! Всі були зайняті своїми справами та клопотами і ніхто не звертав уваги на малесеньке кошеня, що сиділо біля будинку. Сиділо воно вже давно. Щоб трохи зігрітися, скрутилося маленьким клубочком і з цікавістю позирало на перехожих. Темніло. Кошеня дивилося на вікна, що запалювалися жовтавими вогниками. Йому видно було людей, які щось робили, бігали, розмовляли, сміялися… Звідти пахло теплом і чимось смачненьким. То був зовсім інший світ. Не той, в якому жило кошеня. Воно не знало, що таке тепло і ласка, бо ніколи не відчувало цього. І ніколи не пило теплого смачного молочка..." (Ольга Зубер)
"Стояв літній погожий день. Сонечко ласкаво виблискувало промінчиками, небом плавали кучеряві хмаринки, співали пташки. Неподалік від озера, по якому плавали білі лебеді, стояв великий красивий палац. У палаці жила маленька дівчинка. Вона була не звичайною дівчинкою, а Принцесою. Маленька Принцеса спала у своєму ліжечку, прикрашеному великою кількістю рожевого мережива. І щойно, перший промінчик сонечка залоскотав личко дівчинки, вона одразу прокинулась. Але прокинулась сердитою. Надувши щічки, Принцеса встала й попрямувала до вікна. "Знову цей ранок!" — буркнула Принцеса й одягла мережане платтячко..." (Ольга Зубер)
Ольга Зубер. Казка-легенда для дітей та дорослих "Подарунок янголів" (читати та слухати, відео)
"Одного разу, на осяяну ранковим промінням Землю, спустився маленький Янгол. Він зістрибнув із золотавої хмаринки і потупцяв босими ніжками по росяній траві. Він роздивлявся все довкола: квіти, що прокидалися від сну, озера, гори, річки, заглядав у гнізда пташок, милувався метеликами, та маленькими крапельками роси, що перлинками переливалися на траві. Він ішов усе далі й далі. І вийшов до невеликого, але дуже красивого озера. Вода в озері була наче прозоре блакитне скло, і лиш тендітні хвильки дріботіли на поверхні. Янголятко нахилилося до води і посміхнулося до свого відображення, а потім, обережно, щоб не замочити крилець, помило у водичці свої крихітні ніжки..." (Ольга Зубер)
"Прокинулася вранці Лисичка. Виглянула у віконечко, а там – все біле-біле від снігу! Зраділа вона, одягла свою тепленьку шубку, шапочку, чобітки, рукавички на лапки. Вийшла надвір, стоїть, милується. Гарно в лісі! Зелені ялинки стали білосніжними, стежки-доріжки сніжком присипані, сніжинки блищать-переливаються. І вирішила Лисичка сплести собі зі сніжинок зимову прикрасу. Взяла вона ниточку, нанизала на неї сніжинки й одягла на себе. Ходить по всьому лісу, хвалиться..." (Ольга Зубер)
"Сніжинки тихо падали з неба, вкриваючи білим полотном все довкола: дерева, доріжки,дахи будинків, підвіконня, гнізда пташок, притрушували чиїсь крихітні, ледве помітні сліди. Сніжинкам було весело: вони падали, кружляли, виблискуючи в холодному світлі зірок. Серед усього цього величезного снігопаду була одна дуже незвичайна Сніжинка. Падаючи з неба, вона не безтурботно сміялася, а уважно придивлялася, де б зручненько примоститися. Вона ретельно обдивилася все довкола і опустилася на вишневу гілочку, поближче до стовбура. Тут було дуже зручно і затишно: поруч світив великий ліхтар, а будинок захищав від вітру. Спочатку Сніжинка сиділа тихо – незвично їй було тут, на Землі. Та згодом, набравшись сміливості, підхопивши легкий подих вітру, перелетіла на підвіконня, й з цікавістю подивилася у вікно..." (Ольга Зубер)
"Зима в лісі була холодна та люта. Щедро сипала вона снігами й мела хуртовинами. Замела й мишачу нірку під сосною. Сидить Мишка, боїться й носа висунути. Ось, зголодніла вона, залізла в свою комірчину й знайшла там зернятко. Одне-однісіньке. Сидить Мишка й плаче. Тримає в лапках те зернятко й не знає, що з ним робити. Чи то з’їсти, чи то назад покласти. Думала вона, думала, а тоді й каже: "З’їм, а тоді піду до Ведмедя, попрошу в нього ще зерняток." Так вона й зробила. Підкріпилася перед дорогою, одягла теплу хустинку, чобітки, кожушок, взяла сани, та й подалася..." (Ольга Зубер)
Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер
Ольга Зубер — молода поетка та казкарка з міста Переяслав, що на Київщині. Має педагогічну освіту. Писати вірші почала ще в дитинстві, а от казочки — коли стала підростати маленька донечка. Дівчинка у мами — дуже цікава, тому казок для неї було все замало. От і почала пані Ольга вигадувати свої чудові казкові історії, які з 2015 року почали друкувати дитячі періодичні видання: "Малятко", "Колобочок", "Мамине сонечко", "Котя", "Жирафа Рафа", "Ангелятко".
"У великому лісі жила маленька Мишка. Одного сонячного ранку, вона висунула з нірки свого носика, і почала принюхуватися, чи немає, часом, десь поблизу Лисички, якої Мишка дуже боялася. Поблизу нікого не було, і Мишка, полегшено зітхнувши, вилізла з нірки. Вона потягнулася лапками до сонечка, роблячи зарядку. Потім п’ять разів присіла, десять підстрибнула, поплескала в долоньки і полоскотала себе хвостиком за вушка. Та тільки-но вона хотіла вмитися крапелькою роси, як позаду щось тріснуло: "Трісь!" "Ой! – підстрибнула Мишка, — Лисиця! Це вона чатує на мене!" – запищала вона і кинулась навтьоки..." (Ольга Зубер)
"Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.
Зашелестів у листячку Їжачок.
− Чого не спиш, Зайчику? – питає.
− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, - відповідає Зайчик.
− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі..." (Ольга Зубер)
"Колись давно у гарненькій розмальованій хатинці жила старенька бабуся. Навколо хатинки був чудовий садочок. Там росло багато дерев: яблуньки, вишеньки, сливки, а також кущики смородинки та малинки. Але той садочок був не просто так, і не сам по собі – там жив маленький і дуже допитливий їжачок. Він був дуже хитрий і любив пустувати. Інколи робив бабусі шкоду: то яблучко поцупить, то корзинку з малинкою перекине, то у відро з водою накидає сміття. Нашкодить – і мерщій в кущі. Виглядає. Інколи лякає бабусю: постукає лапкою в двері й чкурне в кущі. А бабуся відчинить – нікого немає. А їжачку смішно! Регочеться, аж перекидається..." (Ольга Зубер)
"Настала ніч. Де-не-де поблискували зірочки, золотий місяць виблискував на синьому небі, то ховаючись, то виглядаючи із-за темних хмар. У своєму крихітному ліжечку крутилася й ніяк не могла заснути мишка Поля. Вона, взагалі, була дуже вертлява й невгамовна і мама Миша ніяк не могла загнати її в ліжко. Поля лежала з відкритими оченятами й мріяла. Вона дуже любила мріяти. Про що саме Поля мріяла – це був секрет. Звичайно, про щось дуже приємне. Бо вона лежала і посміхалася. Зненацька скрипнули двері і мама Миша заглянула в кімнату. Поля закрила очі і вдала, що спить. Вона лежала тихо і не ворушилася..." (Ольга Зубер)
