Більше...

Ігор Калинець, "Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою" (казка)


Ігор Калинець

ХЛОПЧИК-ФІГУРКА, ЯКИЙ ЗАДОВОЛЕНИЙ СОБОЮ

 

Завантажити текст казки Ігоря Калинця "Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою" (txt.zip)

 

Трохи казка

Ганнуся поверталася додому трамваєм. Була пізня осіння пора, вікна запотіли, і на них можна було пальчиком намалювати що завгодно. То й дівчинка не втрималася: намалювала людинку. Потім подумала - і домалювала людинці великі окуляри: вийшов досить пристойний Хлопчик, Хлопчик-Фіґурка.

Крапка, крапка.
дужок пара:
очі це
без окулярів.
Риска вниз -
то є ніс.
а під ним
риска - рот:
риска груба
чи тонка -
приховали
язика.
От.

 

Потім коло
і два вуха —
голова без капелюха.
А від кола
аж додолу
роздвоїлась
довга тичка:
ноги це без черевичків.
Трохи вище
із боків
палки дві —
руки це
без рукавів.
Ось
закінчена картинка:
нарисована людинка.

Українська література, Українські казки для дітей, Ігор Калинець, казка Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собоюВиходячи з трамвая, Ганнуся почула:
-  Дівчинко, подай мені руку, бо сам не зійду: можу загубити окуляри.
Ганнуся оглянулася: Хлопчик-Фіґурка (далі будемо його скорочено називати Ха-еФ, але не Ха-Фе, як часто хочеться літеру «Ф» назвати) стояв поруч вікно було чисте. Йому справді було важко зійти по східцях. Ганнуся взяла його за руку, і вони опинилися на хіднику *1).
-  Як ти, хлопчику, зійшов із вікна? - запитала дівчинка.
-  А просто: узяв і відклеївся. Я не люблю возитися трамваями *2), щоб усі гапилися *3) на мене: можуть і стерти, - пояснив він. - Краще візьми мене із собою.
-  Йти важко, бо мокро під ногами, - сказала Ганнуся. - Ліпше залазь до мого нанлечника4.
Вона відчинила наплечник - і Ха-еФ дуже спритно скочив у альбом.
-  О, тут альбом для малювання! - вигукнув він. - Я поживу в ньому.

«Яка дивна пригода трапилася зі мною, - думала дівчинка, - ніколи б не сказала, що намальована людинка може ожити».
Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом - хлопчик якраз умістився на аркуші, ніби його там намалювали. (...)
Та наступного дня Ганнуся не мала й маленької хвилинки, аби згадати про гостя в альбомі. Вона геть забула про нього, ніби то був сон.
І  коли вчитель малювання переглядав домашні завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засміявся:
-  Ганнусю, що тебе потягло на дитячий малюнок? Чи, може, тобі меншенький братик намалював цю людинку? (...)
І на сторінці, де спокійно прилип Ха-еФ, що не подавав жодних ознак життя, учитель виписав великий червоний знак питання.
«От, я тепер із червоним знаком питання. Це надає м«ні таємничості, - запишався Ха-еФ. - Нехай думають про мене бозна-що, нікому не розкрию таємниці. Я задоволений собою».
Ха-еФ продовжував міркувати: «Але ж яка у мене таємниця? Намалювала мене дівчинка на запітнілій шибці - і все тут! Треба щось вигадати, щоб червоний знак питання даремно не стовбичив на аркуші. Конче треба придумати собі загадкову історію».
Ха-еФ надовго задумався: він мав час, поки Ганнуся добереться зі школи додому. Увечері вона вийняла альбом і стала розмовляти із Ха-еФом.
-  По-перше, - сказала вона, - ти не виконав мого прохання: не покинув альбом на уроці малювання. Ти сам чув, що говорив учитель! Мені було неприємно вислуховувати його кпини *5). По-другі, я подумала, що ти не є насправді і що тебе в альбомі давно нема. Та, на жаль...
-  Чому «на жаль? - запитав Ха-еФ. - Я думаю, що на щастя! Адже не кожна фігурка, намальована не кожною дівчинкою не на кожному трамвайному вікні, оживає. Хіба не так?
-  О, так, так! - згодилася дівчинка. - Оте «на жаль» у мене просто вихопилося. Перепрошую. Я пригадала клятий знак питання в альбомі.
-  Ніякий не клятий, - заперечив Ха-еФ. - Навпаки, він надав мені таємничості. Бо навіть сам учитель малювання, що закінчив Академію мистецтв, нічого не знає про мене. Інакше він не ставив би знак питання, а виписав би знак оклику!
-  Оклику? здивувалася Ганнуся. - Чому оклику? Той знак означав би, що малюнок саме враз.
-  А я саме такий, - запевнив Ха еФ. - Я задоволений собою! Я мав би бути в оточенні цих обох знаків: з одного боку, я не всім зрозумілий - тут і знак питання. А з другого, я найдостойніший з-поміж хлопчиків-фіґурок - тому і знак оклику. І тільки червоний.
-  Можливо, що й так. Але я мусила б про тебе щось довідатися. Придумай собі біографію, - мовила дівчинка.
-  Нема проблеми, - відказав Ха-еФ. - Залиши мене до ранку в наплечнику. Чи можу я скористатися твоєю ручкою і зошитом? А також твоїм почерком?
-  Користуйся на здоров’я, - байдуже згодилася Ганнуся. Вона не сприйняла всерйоз говоріння Ха-еФа. Вона вважала, що він ні писати, ні читати не вміє. Адже його цьому ніхто не вчив. Навіть вона. Адже до цього він ніколи ніде не існував. Та й до школи не ходив. Хіба оце сьогодні. Але там азбуки не вчили, бо то уже не перший клас.
Ганнуся не подумала, що ось він не вчився ходити, а ходив, не вчився говорити, а розмовляв як дорослий. Словом, злегковажила собі дівчинка. А зранку, на уроці української мови, вона розгорнула зошит - і     вжахнулася: кілька сторінок було списано зовсім її почерком, що й не розрізниш. «Але ж я не писала», - мало не заплакала вона.
Ось що було написано в Ганнусиному зошиті.

Автобіографія

Відразу пояснюю, що складне слово «автобіографія» складається із трьох неукраїнських частин, що означають: авто - сам, біо - життя, графія - опис, тобто сам описую життя.
Або по нашому: Мій життєпис

Я походжу з далекої планети Хвіґурія, де всі мешканці такі, як я - хвіґурки. Наша планета вигідна для життя хвіґурок, бо вся забудована довгими скляними стінами. Вона нагадує скляний лабіринт *6). До стін легко причіплятися. Отож на одній такій стіні мешкав я з цілою родиною. Але щоразу більше нас ставало на планеті - не було вже де розміщуватися. Тоді наш володар Хвіґурій Десятий зібрав Велику Раду Хвіґурії, щоб вирішити, як далі маємо жити. Він промовив:
-    Мої дорогі хвіґуряни! Наша Хвіґурія стає затісною - нас щораз густіше. (...) Також нема місця на нові скляні стіни. Настає чистий тобі Вавилон *7). Який же вихід із на шої сутужної ситуації? Або стерти частину хвіґурок зі стін, або висла ти частину нашого населення на інші планети, наприклад, на Землю. (...)
Отож кілька тисяч добровольців-хвіґурян, у тому числі і я, подалися в космічні мандри. Дорога була доволі довгою. Ми лежали спресовані у скляних штабелях. Коли наш космічний корабель увійшов в атмосферу Землі (атмосфера - це повітря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повітря, а від тертя стало нагріватися, аж плавитися. Ми вчасно повідтулялися - і порозсіювалися по усій Землі. Я причаївся, невидимий, на трамвайній шибці, аж поки дівчинка Ганнуся не відновила моє існування, накресливши пальчиком мою подобизну - саме там, де я був. Тепер я замешкав у її альбомі.
Хлопчик Хвіґурка.

Українська література, Українські казки для дітей, Ігор Калинець, казка Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собоюГаннуся ледве встигла прочитати - коло неї стояла вчителька української мови, що саме збирала для перевірки зошити з домашніми вправами. Ганнуся тільки зітхнула: знову буде клопіт, треба буде пояснювати, як з’явився у зошиті життєпис Ха-еФа. Що сказати? Хто повірить у правду?
-  О, як багато ти, Ганнусю, написала, - сказала вчителька тут же. - Що це за такий «життєпис»? Цікаво, цікаво...
Поки вчителька читала життєпис, у класі було тихо як у вусі. Тоді вона запитала зовсім похнюплену дівчинку, на очах якої блиснули слізки:
-  Це ти сама, Ганнусю, написала оповідання?
Дівчинка ще дужче почервоніла і щось невиразне промугикала. Відповісти, що хтось написав у її зошиті... її ж таки почерком, не годилося.
-  Це я... переписала... з дитячого журналу, - раптом спало на гадку Ганнусі.
-  Отож воно тобі сподобалося, якщо переписала. А з якого журналу? - не облишила бідну дівчинку вчителька.
Ганнуся хотіла відповісти, що із «Соняшника», але згадала, що вчителька отримує цей часопис і часто читає з нього на уроках. Краще хай буде, що сама придумала. А там якось буде. Так і зробила.
То я тебе вітаю, Ганнусю! Ти написала гарний твір. І без помилок. Правда, тепер в українській мові пишемо літеру «ф», а не «хв», як колись давніше вимовляли подекуди в народі. Молодець, що ти у слові «фіґурка» пишеш «ґ», а не «г». Можливо, будеш письменницею, - похвалила вчителька.
«От і вскочила в халепу, - думала дівчинка. - Тепер даватимуть мені завдання складати казки чи оповідання. І що буде? Тільки навіки осоромлюся. А може, й навчуся писати? Варто лише почати».
Учителька повернула зошит. Після «Мого життєпису» червоним олівцем було написано «гарно». І стояв велично-червоний знак оклику. «Ха-еФ буде задоволений з такої оцінки», - подумала Ганнуся. (...)
Учителька запитала, чи дітям сподобалося оповідання, і всі хором підтвердили, що так.
-  Отож, діти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповідання?
-  Мабуть, фантастичне оповідання, - сказала Соломійка, - бо там є про далеку планету Фіґурію, про зовсім інший світ, аніж на Землі.
-  Добре, - згодилася вчителька, — може, ще хтось спробує за вихідні скласти оповідання на вільну тему.
-  Позич мені свого Ха-еФа, - попросила Ганнусю Соломійка. - Я буду дивитися на нього - і спробую щось вигадати.
-  Бери, - радо погодилася Ганнуся. Вона вирвала аркуш з альбому - і Ха-еФ помандрував у наплечник приятельки.
Соломійка сиділа над малюнком цілий суботній вечір замість дивитися фільм про інопланетянина Альфа, але нічого цікавого не могла придумати. Правда, їй пригадалася печера в Дуднищі, яку вона відвідала з пластунами *8) на літніх канікулах. Звичайно, Соломійці не спало на гадку порадитися з Ха-еФом, бо Ганнуся не призналася навіть їй, що той уміє розмовляти і писати. І коли почула голос, то аж стрепенулася від несподіванки - говорив-бо Ха-еФ:
-  Не журися, Соломійко, іди спати. Я щось придумаю. (...) Це я, Хлопчик-Фіґурка. Я вмію розмовляти і писати життєписи. Хіба ти не чула мого життєпису з Ганнусиного зошита? Я даремно не отримую знаків окликів! До речі, червоним олівцем. Я задоволений собою!
-  То це ти склав Ганнусине фантастичне оповідання? - зачудувалася Соломійка. - А Ганнуся не призналася...
-  А хто б ще?! - вигукнув хвалькувато Ха-еФ. - Я це роблю чудово - на п’ятірки зі знаком оклику. Тому не журися, іди до ліжка, бо вже пізня година. Чи дозволяєш мені скористатися твоїм зошитом і ручкою? І почерком?
-  Дозволяю, - відповіла Соломійка, дедалі зачудованіша. (...)
А назавтра у зошиті було:

Мій другий життєпис

Татарська орда розтеклася, як повінь, по нашій країні: диміли села та міста, людей хапали в полон, або ясир (це по татарськи ). Жителі втікали в ліси І дебри, ховалися по ярах і вертепах *9), шукали схову в печерах. Тільки ті, що вміли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб об’єднатися в загони для захисту.
До однієї печери набилося багато челяді: жінок, стареньких, дітей. Малий Івасик з іншими дітьми забився у темний куток. Від ватри, що палала посередині, відблиски миготіли по стінах. Івасик роздивлявся дивні малюнки, хоч, може, нічого дивного в них не було: хвігурки людей і тварин. Вони були різані в камені дуже просто, ніби по дитячому.
«Тут, певно, колись мешкали люди, і діти вирізаючи малюнки на стінах, - думав Івасик. - А можливо, вони, як і ми, ховалися від ворогів».
Івасик пальцем водив по заглибленнях малюнків. Саме там і я. Хлопчик Хвіґурка, був намальований у печері. Мені було приємно від теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити і згадувати минуле. Ні. Івасик помилявся: то не діти намалювали, а сивобороді жерці-волхви різали хвіґурки, промовляючи якісь молитви-заклинання. Це було дуже і дуже давно, і я вже не міг пригадати, що то були за чудодійні заклинання. Та нам передавалася їхня чарівна сила. Тому Івась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Він виріс розумною і богобоязливою людиною. Івась жив довго в монастирі й писав мудрі книги, навіть сам вирізав малюнки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, відтискалися ілюстрації у книгах. І підписувався він під ними як Іоан Печерський.
А ось зовсім недавно діти з товариства «Спадщина», що у Львові, відвідали нашу печеру. Один із них, освітлюючи собі дорогу ліхтариком, ковзнув променем по стіні - він вихопив мене з пітьми. І коли він обмацав мене пальцем, мені здалося, що я перейшов у нього.
По мандрах у горах спадщанці повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваем додому, пальцем повторив мою хвіґурку на вікні. Потім він вийшов, залишивши мене самого мандрувати містом. Та не надовго. Бо коли до мене усміхнулася школярка, я подав ся за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на її аркуші з альбому, і ці мандри мені до вподоби. Я задоволений собою. Хлопчик-Хвіґурка.

-  І це оповідання гарне, - похвалила вчителька на уроці літератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику після слова «гарно». - Тільки ти, Соломійко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи «ф» через «хв». Хто скаже, яке це оповідання?
-  Географічне! - вигукнув поперед усіх Богданко. - Бо там розповідається про печеру в Дуднищі.
-  Дещо географічне, - згодилася вчителька. - А ще яке?
-  Історичне, - мовила Ганнуся. - Там є про нашу історію, як у книжці Лотоцького «Княжа слава».
- Та й пригодницьке, - додала Соломійка, бо там ідеться про пригоди Хлопчика-Фіґурки колись і тепер.
-  Дуже добре, - сказала вчителька. - От бачите, такий невеличкий твір, але він одночасно історичний, пригодницький, географічний, навіть, якщо ви згодні зі мною, і фантастичний.
На великій перерві Ганнуся і Соломійка замість тішитися, що їх усі, разом з учителькою, вважають авторами чудових оповідань, засумували. (...)
-  У мене з’явилася ідея, - зраділа Ганнуся. - Запхаймо малюнок із Ха-еФом Богданкові в наплечник. Може, в нього в зошиті також з’явиться якийсь життєпис. А тоді буде нагода признатися. Бо вчителька напевно вже не повірить, що Богданко може щось написати.
Дівчатка втішилися такій гадці.
Вкласти непомітно аркуш з альбому було неважко - наплечник хлопця лежав відчинений: із нього неохайно стирчали зошити і книжки. Ледь защіпнувши його, Богданко помчав додому. До уроків і не думав братися: побіг до хлопців на подвір’я, потім читав свого улюбленого «Тома Сойєра», врешті позабавлявся на татковому комп’ютері. (...)
Коли він вкладався спати, то виразно почув голос:
-  Я Хлопчик-Фіґурка. Ти чого мене не вийняв із наплечника?
-  А хіба я тебе замикав? У моєму наплечнику тебе ніколи не було.
-  Я вже півдня сиджу закритий у твоєму наплечнику. Ти повинен був» роблячи уроки, наткнутися на мене і порозмовляти.
-  Порозмовляти? - здивувався Богданко. - Ти ж намальований, хіба ти можеш говорити?
-  А що я роблю зараз? Сподіваюся, ти не оглух? - ображено відповів Ха-еФ. - До того ж я вмію краще від тебе писати: без помилок і каліграфічно. Пишу я на п’ятірки зі знаком оклику! От!
-  А що це таке - калікофічно писати? - запитав хлопець. Він таки підвівся і витяг рисунок із наплечника. «І як він туди потрапив?» - дивувався Богданко.
-  Каліграфічно, - поправив Ха-еФ. - Каліграфія - це дуже гарне, акуратне писання. (...) От ти своїми пальцями шкрябаєш, дряпаєш, як курка лапою, таки калідрапічно.
-  Не зовсім як курка - прочитати можна. Тепер каліграфії нікому не треба: є друкарські машинки, ксерокси, комп’ютери, - знайшовся на відповідь Богданко. - До речі, на комп’ютері вмію класно бавитися. І завжди виграю.
-  Овва! Є чим хвалитися, - відповів Ха-еФ. - Я сам хлопчик із комп’ютера. І зі мною ледве чи виграєш. Я тут задоволений собою!
-  Заклад, що виграю? - запитав хлопець.
-  Згода! - відповів Ха-еФ. Якщо ти програєш, то носитимеш мене на плечах своєї майки ціле літо.
-  А як виграю? - не погодився Богданко. Він соромився носити на майці такий дитячий рисунок.
-  Тоді допомагатиму тобі писати домашні вправи. Хоч до цього не дійде, бо я не програю.
-  Ти вмієш писати твори? - здивувався хлопець. Хоч, правда, чого я дивуюся? Ти вмієш говорити і грати.
-  Хіба ти, Богданку, не слухав моїх життєписів із зошитів дівчаток?
-  Оце так! То ти утнув ці оповідання? А я думав... - не докінчив Богданко. Він був розчарований, що не дівчатка написали твори про Хлопчика-Фіґурку. А він їх вважав письменницями. (...)
Богданко і Хлопчик-Фіґурка починають грати на комп’ютері.
-  Я виграв! Я виграв! - зрадів хлопець. - Я ж тобі казав, що класно граю. Тепер будеш мені служити!
-  Заклад є заклад, - промовив розважливо Ха-еФ з аркуша альбому: він знову там появився. Сам. Зі знаком питання і знаком оклику.
-  Отож пиши оповідання. Але не каліграфічно, а так, як я пишу. Я також хочу бути письменником. Моє оповідання має бути найкращим, - розкомандувався Богданко.
-  Гаразд, - каже Ха-еФ. - Спочатку обведи мене кольоровими олівцями, бо хочу веселіше виглядати: я мушу бути задоволений собою. Тоді поклади мене до наплечника на ніч: оповідання буде. Тільки дозволь мені скористатися твоєю ручкою і зошитом. І хоч я програв, все одно я задоволений собою.
І ось воно, оповідання.

Мій третій життєпис

Я жив у коморі-пам'яті комп’ютера. Там, можливо, тісно, а можливо, не тісно. Бо я був і в той же час не був. Там я не виглядав хвіґуркою. Але в кожну мить я міг стати цілим собою. Чи там був час?
Може, був, а може, не був - я не відчував нічого і не знав, чи минають дні й ночі. Я не бачив і не чув, що робиться поза мною. Навіть коли вмикали комп’ютер та вибирали різні інші програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в мені нічого не діялося. Але лише викликали програму зі мною, тобто коли посилали виклик по мене, я тоді отримував тіло, прокидався зі сну, в якому нічого ніколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож коли я став собою, намагався у хвилини появи на екрані не животіти, а жити повноцінно, не змарнувати ні секунди. І ще я думав, як не дати себе стерти з лиця землі (чи то з тротуару, як у грі, де мене вималювала дівчинка). Я так напружено думав, що моя думка, мої відчуття передавалися хлопчикові Богданкові, який сидів біля комп’ютера з мишкою у руці. Він, здається, вловлював їх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвіґуркою і після забави, не зникати в невідомості, а якось визволитися з комп’ютера на волю, опинитися у Богданковому світі. Я не хотів повертатися в ніщо. Мені хотілося самому водити мишкою.
Одного разу я почув, як Богданків татко розповідав йому про шкідливий комп’ютерний вірус, що поїдає всі програми і може стерти навіть мене. Тобто ні з мене нічого не залишилось би, ні з моєї гри також. І я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок із вірусом і побиває його списом на смерть. Може, тоді мені як переможцю дозволять не зникати, а жити вільно і вийти на волю - поза екран. Але то були марні сподівання.
Якось мені здалося, що Богданко вловив мої думки бажання, бо у нього прохопилося:
— Як жаль мені Хлопчика Хвіґурку: його вічно стирають з лиця землі. Я визволю його з цієї гри.
Він попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на папері. Це робиться на диво просто. Відбивається на принтері (так називається друкарка, що пов’язана з комп’ютером) буквально за якісь секунди те, що є на екрані. Мій відбиток був збільшений у розмірі, наскільки він міг уміститися на аркуші паперу. Богданків татко сказав, що коли мою програму вкласти в інші, ліпшої марки комп’ютер і принтер, то малюнок може вийти кольоровим. Але ж я радий навіть із чорно-білого друку. Краще бути вільним чорно-білим, аніж кольоровим у неволі.
Богданко втішився Ха-еФом на папері, він обвів рисунок кольоровими олівцями. Ось таким я тепер мандрую по білому світі, завжди задоволений собою. Хлопчик Хвіґурка.

Українська література, Українські казки для дітей, Ігор Калинець, казка Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собоюУчителька посміхнулася, прочитавши оповідання в Богданковім зошиті, заледве даючи собі раду з нерозбірливим почерком.
-  Признайся, Богданку, хто тобі допоміг скласти цей життєпис Хлопчика-Фіґурки? І що це за змова цілого класу писати тільки «хв» замість «ф»? запитала вона. - Начебто рука твоя: більше ніхто у світі не має такого жахливого почерку.
-  Я сам придумав оповідання, - невпевнено пробелькотів хлопець.
А тоді сталося щось дивне - у Богданка вирвалося якось несподівано навіть для нього самого:
-  То написав Хлопчик-Фіґурка!
Учителька та й цілий клас недовірливо глянули на хлопця - ще мить і всі стали б сміятися з такого жарту. Богданко на підтвердження витяг аркуш, той, з Ганнусиного альбому, на якому Ха-еФ був поміж червоними знаками питання й оклику. Та несподіванка на цьому не скінчилася: з-за парт одночасно схопилися Ганнуся і Соломійка і так само разом проказали на цілий клас:
-  І нам оповідання писав Хлопчик-Фіґурка, але ми боялися признатися: бо хто ж у таке повірить?
Довелося всім повірити в існування Ха-еФа, що пише свої життєписи. До того ж через «хв». Хіба це не доказ? Врешті, сам Ха еФ подав голос, запевнюючи всіх, що він напише кожному учневі свою біографію. Тільки істота, що задоволена собою, може це зробити, запевнив він цілий клас.
Мені здається, що оця пригода трапилася тільки тому, що Ганнуся мала необережність домалювати Ха-еФові на трамвайній шибці окуляри. Тому він такий розумний. Буває ж таке! Хіба ні?

Примітки:
*1) Хідник - сходи.
*2) Возитися трамваями - їздити на трамваях.
*3) Ганитися - те саме, що й дивитися.
*4) Наплечник - ранець.
*5) Кпини - те саме, що кепкувати (насміхатися).
*6) Лабіринт - палац із великою кількістю приміщень і заплутаних ходів.
*7) Вавилон - назва великого стародавнього міста. У переносному значенні вживається на позначення хаосу, безладу.
*8) Пластуни - члени дитячої патріотичної організації.
*9) Вертеп - тут: сховище.

За матеріалами: Мовчан Р.В., "Українська література для 6 класу". Навчальний посібник. Київ, Видавництво "Генеза", 2006, стор. 131 - 140. Малюнки - Т. Чуприніної.

 

Більше творів Ігоря Калинця на нашому сайті:

Ігор Калинець: казки для дітей

... українські казки для дітей, Ігор Калинець, казки для дітейБуло це,  на жаль,  не в тридев'ятому царстві,  а в нашій багатостраждальній Україні. І не так давно. «Застійними» називаємо ми тепер ті часи. Тоді за любов до свого краю легко було потрапити в «націоналісти», а щире зацікавлення  історією, культурою рідного народу вважалося нерідко злочином. Саме в цьому був звинувачений поет зі Львова Ігор Калинець. Він устиг видати лише  однісіньку  маленьку   книжечку  «Вогонь  Купала»  у 1966 році. І потім довго-довго, понад двадцять років, не чули на батьківщині його чистого голосу. Майже   все,   що   він   писав,   уперше   виходило   за   кордоном.   Тепер, нарешті, починають друкувати Калинцеві вірші і наші видавництва. Приходить запізніле визнання... Читайте казки Ігоря Калинця: "Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою", "Повітряна кулька", "Дурні казки". 

 

Ігор Калинець. Вірші для дітей

Українська література, Поезії Ігоря Калинця для дітейІгор Калинець, вірші для дітей

У цьму розділі знайдете твори Ігоря Калинця для дітей:

поезії з циклу "Пісні калинової сопілки": "Ярило", "Рось", "Калина", "Либідь", "Галич", "Хрещатик", "Королівна", "Золота орда", "Бояри", "Подолянка", "Китайка", "Гетьманівна", "Змій", "Мамай", "Кармалюк", "Сопілка"; вірші з циклу "Дивосвіт" (поезії зі збірки "Книжечка для Дзвінки"): "Стежечка", "Вітер", "Хмара", "Блискавка", "Грім", "Дощик", "Веселка", "Криничка", "Камінь", "Туман", "Роса", "Павутинка", "Дим", "Ліс", "Місяць", "Сонце", "Зірка"; ілюстровану книжечку "Небилиці про Котика і Кицю"; вірш "Писанки".

 
 
 
дитячий фольклор, Загадки для дітей від Ігоря КалинцяКольорові та географічні загадки від Ігоря Калинця з "Книжечки для Дзвінки" (зі збірки "Веселка").

Останні коментарі до сторінки
«Ігор Калинець, "Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою" (казка)»:
влада , 2018-01-20 17:55:06, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
На сайті