Євген Дудар
ЛІТАЮЧИЙ КИЛИМ
Жили собі чоловік та жінка. І була в них дочка Люля. І красива, і на слово дотепна, а щастя не мала. Заміж ніхто не бере, та й годі.
Батько з матір’ю у розпачі. Для Люлі усе купляють. В усе наймодніше її зодягають. А парубки вернуть носа од неї.
Якось проходив селом мандрівний чоловік. Завітав до батьків Люлі. Поділилися вони із ним своїм горем. А він і каже:
— Треба вам роздобути літаючий килим. Кожному, у кого є дочка, щастя у хату приносить... За тридев’ять земель є місто. У тому місті стоїть палац. У тому палаці безліч усякої всячини продається...
— І там килими можна купити? — зрадів батько.
— Ні. Килимів там немає. У тому палаці треба пройти у треті двері зліва. У правому кутку стоїть дівчина. Чорнява. З двома золотими зубами. Один зверху, другий — знизу. Треба цій дівчині обережно у ліву руку покласти червінець і сказати чарівні слова: «Я від Ферапонта». І вона поведе далі.
Зібрався батько Люлі за тридев’ять земель. Узяв з собою грошей чимало, ласощів усяких: і домашньої ковбаси, і шинки, і кров’янки, і запіканки, кілька сулій вишнівки, слив’янки. Повантажив усе у швидкохідну «Ладу». Поїхав.
Приїхав у місто. Віднайшов палац. Знайшов дівчину. Дав червінця, сказав чарівні слова. А вона й каже:
— Підніметесь на третій поверх. Тільки, коли будете йти, не оглядайтеся. Будуть двері прямо, то ви не заходьте. Будуть двері праворуч — також не заходьте. Будуть двері ліворуч. В оті двері заходьте. Там сидить дядько. Зовсім лисий. І дуже сердитий. Скажете чарівні слова: «Я від Фені» і покладете в його ліву руку новенького четвертака. Він відразу подобрішає. І спитає:
«Що вам нада?» Ви скажете: «Мені до Палпалича...»
Зробив батько Люлі усе, що йому сказала дівчина. Сердитий дядько подобрішав і сказав:
— Пройдете отим довгим-довгим коридором. Там буде безліч дверей. Зупинитесь перед тринадцятими зліва. Натиснете мізинцем лівої руки па червону ягідку коло дверей. Двері перед вами відчиняться. Зайдете у кімнату, що має три дзеркала. Біля лівого дзеркала — ще три ягідки. Натиснете мізинцем правої руки на зелену. Кімнатка загуркоче, заскрегоче і опустить вас у підземелля, в підземне царство. Там сидітиме сивий чоловік у чорних окулярах. Скажете йому чарівні слова: «Я від Федотича» і покладете йому у ліву руку півсотенну.
Зробив так батько Люлі. Палпалич кинув недбало банкнот в кишеню, як кидають папірець в урну. Невдоволено спитав:
— Жертвоприношення якесь?..
— Так, так! — поспішив батько Люлі. — Кабанця задушив...
— Що треба?
— Літаючий килим, — сказав несміливо батько Люлі.
— Важко, — скривився Палпалич, — важко, але для вас... Почекайте тут.
Палпалич зник за таємними дверима. Довго його не було. Тоді вийшов. Таємно повідомив:
— На тринадцятому кілометрі Житомирського шосе є дуб. Тринадцятого дня, о дванадцятій годині ночі під’їдете до цього дуба. Покладете скатерть-самобранку. Розкладете на ній жертвоприношення і чекайте.
Так і вчинив батько Люлі.
Розклав на скатерть жертвоприношення: і ковбасу, і кров’янку, поставив і вишнівку, і слив’янку. Чекає.
Раптом загуділо, загарчало, засвітило, підкотило.
Скільки їх було, батько Люлі не рахував. Усілися навколо скатертини, випили й ум’яли все за якісь хвилини. Тоді кажуть:
— Давай гроші і бери он килим.
Батько Люлі очам своїм не повірив. Дав гроші. Взяв килим, а серце на радощах ледь з грудей не вискочить.
А тут знову як зареве, як заскрегоче, як заблимає, як замиготить. І наче громом з неба:
— Сидіти усім на місцях!..
Сиділи. Спочатку з годину тут. Тоді з місяць у якомусь підземному царстві. А потім посадили усіх врочисто на літаючий килим. Поніс їх килим за моря широкі, за гори високі, де люди тепла не знають і звірі страшні блукають...
А Люля і досі заміж не вийшла.
1977
За матеріалами: Євген Дудар. Вибрані твори: Гумор. Сатира. Вступна стаття В. Баранова; післямова С. Гальченка; укладач Ю. Попсуєнко (Бібліотека Української Літературної Енциклопедії: вершини письменства). Київ, видавництво «Українська енциклопедія» ім. М. П Бажана, 2010.
Більше творів Євгена Дударя на нашому сайті:
Творчість знаного письменника, популярного гумориста і сатирика Євгена Михайловича Дударя — явище в сучасній українській літературі. Соковита, барвиста мова його «дударесок», лаконічні, влучні вислови, дотепні діалоги персонажів, уїдлива іронія, сарказм, а водночас і засоби гротеску, фарсу, щире вболівання за духовне і громадянське здоров’я людини, за долю суспільства і держави — все це окреслює своєрідний художній світ творів митця, їхню естетику й оригінальність. І жодного твору «прохідного», поверхового, бо в той чи той спосіб у них порушено гострі проблеми: чи то національно-політичні, соціальні, моральні, етичні, мовні чи інші.