Євген Дмитренко
ЛІЛІ
(пізнавальна казка)
01. Хто надкушує хмари?
— Це ж треба бути таким жадібним та голодним! — подумала маленька білочка Лілі — Усі хмаринки понадкушував!
Вона лежала на галявині та спостерігала за небом. Он декілька хмаринок пропливло — й усі ніби надкушені. Вони не мали чіткої форми. Принаймні так здавалося Лілі.
— А ні, он одна схожа на ракету... А он ще одна, трохи більша — на зайчика... А за нею... — вона нахилила голівку — А за нею — ні на що не схожа.
От якби додати їй невеличкий заокруглений клаптик, то це був би бегемот. Але, на жаль, хтось надкусив бегемота — і тепер це просто хмаринка незрозумілої форми.
— І хто б це міг бути? — задумалась Лілі — Хто на небі такий голодний?
Знову пропливла хмаринка дивної форми.
— Якби додати трохи деталей, то це був би великий птах! — захоплено вигукнула вона.
І тут Лілі спало на думку:
"Птахи літають у небі… А що, як це вони поїдають хмари? Такі, як орел чи сокіл! О, ця версія навіть пояснює, чому хмари надкушені, але не повністю з’їдені!"
— От летить-летить хмаринка-бегемот, — почала весело уявляти білочка — а назустріч їй орел. І він такий — цап! — шматочок бегемота! І стала хмаринка неправильної форми!
Лілі замислилася.
— Щось ця версія мені більше не подобається. Адже бегемоти набагато більші за орлів…
Вона підвелася на лапки.
— А що, якщо це… космонавти? — оченята загорілися — З космосу намагаються впіймати хмари, як рибалки — вудками рибу!
Але й ця ідея скоро втратила привабливість.
— Ні, космонавти ж до космосу вудки не беруть…
Лілі засмутилася, лягла назад на землю і знову почала спостерігати за неправильними хмаринками.
Раптом навколо стало темно-темно.
— Ой, а хто поцупив день? — здивувалася білочка — І куди поділися усі хмаринки? Хто їх з’їв?
Та не встигла вона знайти відповідь, як на небі з’явилася одна зірочка. А потім ще одна. І ще…
— Цікаво, а скільки на небі зірочок? — прошепотіла Лілі й почала рахувати.
02. Куди зникають зірки?
Маленька білочка Лілі рахувала зірки, коли раптом помітила, як одна зірочка згасла. А ще одна — просто зникла.
— Так нечесно! — засмутилась вона — Я ж не встигла їх порахувати, як вони почали зникати…
Лілі розгубилася. Ба більше — вона навіть загубила зірочку, на якій зупинилася в рахунку.
— І що тепер робити? — задумалася вона — Рахувати все з початку? Чи, може, рахувати навпаки — зникаючі зірки?
Та небо було таким великим, а зірки — такими швидкими! Лілі не встигала за всім угледіти.
— Хтось занадто швидко збирає зірки… Так швидко, що я не встигаю їх рахувати! — образилася вона.
Лілі сіла й задумалась.
— А хто ж збирає зірки? Напевно… це вікна домівок, що в космосі! І коли там, у своїх космічних хатках, інші білочки лягають спати, вони просто вимикають світло!
Ця думка трохи заспокоїла її, але й не повністю. Бо ж Лілі бачила, як деякі зірки не просто гасли — вони ніби летіли й згасали у русі.
— Вікна й домівки не можуть літати! — твердо запевнила себе вона.
Раптом Лілі уявила собі велетенського жука з багатьма лапками, який повзе по небу й затуляє зірки, мов цяточки на склі. Затулив — і їх більше ніхто не бачить!
Але вона швидко похитала головою:
— Ні, таких жуків не буває…
Лілі ще довго лежала й думала про зірки. Аж раптом — кап! — одна зірочка впала їй на лапку.
То, звісно ж, була не зірочка, а краплина дощу.
Але Лілі подумала:
— Ой! Це що, зорепад?.. А, ні… Це просто дощик. Звичайний літній дощик.
03. Як повернути дощик на небо?
Літній дощик жваво крапав, наспівуючи веселу пісеньку. Лілі замилувалася чарівною мелодією й почала танцювати. Аж раптом, ненароком, вона вступила в невеличку калюжу.
— Ой, у цій калюжі, напевно, зібрався увесь дощик! — вигукнула Лілі.
Білочка обережно відійшла від калюжі. Краплини продовжували торкатися поверхні води, утворюючи маленькі круги, що розходилися по воді.
— Як гарно! — усміхнулася Лілі — Цікаво, а скільки краплин дощу в цій калюжі?
Вона задумалась.
— Може, ця калюжа колись стане озером? А потім морем… І океаном! В океані багато води. Цікаво, а як ця вода потрапить назад до неба?
Лілі поглянула на стрибунця, який плигнув біля неї.
— Думаю, стрибунці беруть по краплині дощу й високо плигають, повертаючи дощ на небо! — вигадала білочка.
Вона замислилась ще глибше.
— З калюжі, може, й зібрати воду легше, а от з океаном стрибунцю буде складно. А якщо в океані воду на небо повертають кити? А кити можуть літати? Чи хоча б плигати?
Лілі засмутилася. Вона ніколи не чула про літаючих китів. Як же тоді вода потрапляє на небо?
Вона сиділа під яблунею й задумалася про всю ту велич природи, що її оточує. Та піднявши погляд догори, раптом довкола стало темно-темно.
— Ой, а що це? — здивувалась білочка.
То був осінній листочок, що впав з яблуні на її обличчя. Лілі усміхнулася.
— Листочок зробив ніч. — промовила вона.
Лілі ще декілька секунд вдивлялася в темряву. Потім злегка подула і листочок полетів деінде.
— Листочки ніби літаки. Цікаво, а як це — літати?
04. Хто фарбує листочки?
Маленька білочка Лілі все ніяк не могла збагнути: як це так — листочки спершу падають додолу, а потім, через певний час, знову з’являються на дереві? І ще одне її дуже бентежило — хто той художник, що фарбує листочки?
— Невже у нього так мало фарб? — замислилась Лілі. — Чому б не зробити листочки блакитними? Або рожевими?
Вона поглянула вгору — на височезну яблуню. Потім на землю. Потім знову на яблуню.
— Так дивно, — подумала вона — Опадають лише жовті та руді листочки. А зелені — ні. Чому саме так?
Лілі на мить затихла… і раптом похолола:
— Я ж теж руда… А раптом і я скоро впаду?
Вона насторожено озирнулася.
— Треба терміново стати зеленою! Хай художник і мене перефарбує!
Білочка уважно вдивлялася у верхівки дерев, шукаючи хоч когось із пензликом чи баночкою фарби. На гілках сиділи жучки й комашки, але жоден не мав при собі ані пензлика, ані палітри.
— А якщо жучки, як дракони з казок? — припустила вона — Тільки замість вогню вони дихають фарбою!
Лілі замислилась ще глибше:
— А потім, якщо листочку не подобається його окрас — він злітає з дерева, як літак. От якби листочки були рожеві — вони б точно залишалися на гілках! Їм би подобався такий образ!
Час минав. Дерева поступово втрачали своє вбрання. Згодом на яблуні не лишилося жодного листочка.
— Ех, жучки-жучки… — зітхнула Лілі.
Та саме в ту мить на її лапку впало щось прохолодне. Маленьке, ніжне і… чарівне. Воно вмить зникло, розтанувши від теплоти.
— Куди поділася ця краса? — здивувалась Лілі.
05. Хто складає сніговий пазл?
Маленька білочка Лілі вкрилася білою ковдрою.
— Ця ковдра якась прохолодна… і зовсім не гріє, — засмутилася вона.
Та коли Лілі поглянула довкола, побачила всю зимову красу — й аж перехопило дух.
— Яка ж краса! Цікаво, а хто виготовляє сніжинки?
Вона задумалась.
— Напевно, це маленькі дітки намагаються зліпити якусь скульптуру. А коли в них нічого не виходить, вони скидають на землю "сміття" — навіть не підозрюючи, що це справжнісінькі сніжинки!
Від холоду Лілі затремтіла, і її пухнаста шубка обсипалась сніжинками. Вона зібрала жменьку снігу й міцно зім’яла її в долоньках.
— Тепер сніжинки поєдналися і стали сніжкою!
Вона вправно кинула її — сніжка з шумом полетіла вперед.
— А скільки сніжинок потрібно, щоб утворити одну сніжку? А якщо зліпити сніговика? Це ж ще більше сніжинок… Як вони тримаються разом?
Лілі замислилась.
— Напевно, сніжинки — як пазли!
Вона озирнулась довкола.
— Ого, який великий пазл! Це ж треба всю родину зібрати, щоб скласти таку снігову картину… Чи, може, нам і вистачить?
І з цією думкою маленька білочка Лілі весело побігла кликати свою рідню — складати сніговий пазл разом.
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше казок Євгена Дмитренка на нашому сайті:
Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.