Євген Дмитренко
КОЛИ РАК НА ГОРІ СВИСНЕ
(казка)
Якось дійшли до рака плітки, що увесь люд земний дуже часто згадує рака й постійно чекає, коли він на горі свисне.
Спочатку той не придав цьому значення. Та коли щоночі йому почала снитися та гора й постійні дорікання зі сторони людей, то вирішив він покінчити з цим.
Тож зібрався рак у далеку путь та й подався в дорогу. Повзе, повзе рак, коли бачить, наздоганяє його лис.
– Куди це ти раче повзеш? – поцікавився лис.
– Та ось, набридло мені слухати, що люди чекають, коли я на горі свисну. От я й вирішив усім тим ледарям втерти носа. – відповів рак клацаючи клешнями.
– Цікаво, цікаво! І коли ж ти на ту гору доповзеш?
Хотів відповісти їй рак людяною фразою, але стерпів. І так набридла вона йому.
Тому просто промовив:
– Скоро!
Звісно ж засумнівався лис в ракових словах, але не став перечити. Посміхнувся та й побіг своїм шляхом.
Повзе собі рак далі. Коли вже й до гори доповз. А гора та висока, кручена. Так просто й не виповзеш. Та не збирався рак здаватися на пів шляху. Тому й поповз на гору.
Коли наздоганяє його віслюк.
– Що ж ти, раче, повзеш задом не дивлячись на гору, – поцікавився він. – І що ж я на тій горі не бачив!? А от все, що під горою добре бачу.
– А на горі чого забув?
– А на горі свистіти буду. Щоб люд земний нарешті заспокоївся та більш не згадував мене.
– А свистіти ти хоч умієш?
Замислився рак. А й дійсно свистіти не вміє.
– Та поки на гору залізу, то й навчуся! – невпевнено відповів рак й поповз собі далі.
Повзе, повзе та й час від часу повітря дме, намагається свистіти, а все ніяк не виходить.
І ось, через певний час, доповз рак до вершини гори. А з відтіля усе було видно. І птахів, і людей, і тварин усіляких. Та й чутно було, як ті люди постійно те й повторювали, що чекають, коли рак на горі свисне.
Поглянув він довкола та й подумав: "Зараз я вам покажу!"
Тільки-но зібрався свистіти, як підлетів до нього орел.
– А що це ти, раче, на горі забув? Не твоє тут середовище, не твої краї.
– Та я от люду земному втерти носа хочу. Бо ж набридло вже їхнє "ніколи".
– Ех, раче, – посміхнувся орел, – не в те річище ти звернув. Можеш хоч рік свистіти, а людям байдуже буде. Вони й без тебе своє "ніколи" славитимуть.
Змахнув орел своїми крилами та й полетів.
Замислився рак над словами орла. Коли чує, а поряд хтось шепотить. А то лис з віслюком перешіптуються.
– Ну що, раче, коли свистітимеш? – питають вони.
А рак не довго думаючи їм у відповідь:
– Коли, коли... коли корови почнуть літати!
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше казок Євгена Дмитренка на нашому сайті:
Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.
Читайте також на нашому сайті:
