Юлія Хандожинська. "Забути хочу все..." – поезії про війну: ветеранам війни в Афганістані присвячено

Юлія Хандожинська

Художник

Сумно за пагорби сонце котилось,
Вітер терпляче заснув, не кричав,
Переступивши кордон там, де спокій,
Вірю й не вірю, що постріл мовчав.

Пам'ять навмисне ворушить години,
Думку гортає в пекельнім вогні,
Взявши кусок, де не знаю, тканини,
Все малював, як було на війні.

І через плечі в сумку сховавши,
Все – час, події в картину зібрав,
Першу зустрічну машину спинивши,
В місто подався, а там заблукав.

Всі перехожі чогось обминали,
Не до картини, чи куплять її,
Взявся десь чемний і при костюмі:
"Що за мазня, покажи-но мені!"

"Рамка красива, і більше – нічого,
Як малювати, то краще б спитав,
Рекомендую відправить до того
На констультацію, хто воював."

Кров закипіла, в очах знову – кулі,
Тісно чужинця руками трясе,
Прямуйте, будь ласка, куди прямували,
Вітер подалі таких хай несе.

Прищуливши очі, картину знов в сумку,
Чужинець відчув щось не так, погукав,
Ціну не спитавши, на свою думку,
В руку сто доларів просто поклав.

Не розтискаючи рук, кудись біг,
Люди, трамваї проходили вбік,
А в орденах, на візочку, без ніг
Погляд зривав молодий чоловік.

Поволі рука розтиснулась в кишені,
Віддав до копійки усе, що було:
"Я теж воював за правду в країні"...
І краплі солоні вкривали чоло...

Афганістан 

Пекуче сонце, сірі скелі,
Пісок розпечений в пустелі
Скрізь постріл, стогін, чути гаром
Під Кандагаром, під Кандагаром.

Хто був і бачив ці вогні –
Не раз згадає уві сні,
Як воював, і що зробила
З людьми ось та страшенна сила.

Чужа війна ламала долі
Посеред гір, посеред поля.
Ті чорні дні, ті чорні ночі
Болем, слізьми шораз клекочуть.

Забути хочу все

У квартирі захлинаюся від болі
І не можу більше промовчать.
Та чому, чому нас проти волі
Посилали на війну людей вбивать?

За вікном, як і колись, цвітуть каштани,
Протягають ніжний цвіт свій із руки,
Це  колись я воював, а нині граю,
Щоб розвіять трохи хоч думки.

Перехожі, всі хто мене слухав,
Гроші всі кидали, копійки,
А один швирнув під ноги прямо
Десять доларів із лівої руки.

Я впізнав його, він вкрав моє кохання,
Мою дівчину, яку  я  покохав,
Поки я там, на війні, стояв за волю,
Він до ніг її троянди засипав.

І крізь пам'ять сльози пролилися,
А в думках – не бачити б тебе...
Він до мене: "Не хвилюйся так, бідняче,
Бо з роками рана заживе."

Більш ніхто не бачив, як я граю
І не чув, як плакала струна.
Вдома горе змієм запиваю,
Щоб забуть, як покалічила війна.

Навесні каштани відцвітають,
Кожен рік скидають білий цвіт,
Я забути хочу все, але тривоги,
В пам’ять спогади несуть із давніх літ.

Із розповіді «Афганістан»

Давно було це, але хочу написати
Все те, що я у собі пережила,
Не знавши зовсім, взагалі, мене,
Чужа людина душу відчинила.

Хлопчина ще до школи не ходив,
Мати сама виховувала сина.
Та час настав, коли підріс Андрій –
То радість у житті була єдина.

Удвох із матір’ю побігли на базар
Шукати одяг, готуватися до свята,
Адже у перший клас Андрій піде,
Шкода, що поведе його лиш мати.

Весь підібравши одяг до смаку,
І мати зазирнула сину в вічі:
«Ти виріс», – впали сльози на чоло, –
Дитинство не буває, сину, двічі.

«Не плач, матусю, мамо, не журись,
Тривога поміж нас хай не існує», –
І рученята простягає він до рук
І ніжно руки матері цілує.

Та час летів, і школа промайнула,
І  десять  років збігли як один,
Афганістан покликав, не спитавши,
Заплівся хмелем біля хати тин.

І сниться йому мати на світанку,
А в косах срібна нитка повилась.
І молиться за сина аж до ранку,
Слізьми гіркими в хаті залилась.

«Не плач, матусю, мамо, не журись,
Дай руки, я їх ніжно поцілую,
Згадаю я дитинство, як колись...»
А на обличчі шрам війна малює.

Закінчилась війна, пройшли роки,
Читає мати кожен день лист сина:
«Матусю, як ти? Як здоров’я? Зачекай,
Я не забув, що я твоя дитина.»

Не втримався, вірвався в серце біль,
Приїхав: «Я чекала так давно!»
А із очей його струмком спускались сльози
На мамине, стежками вкрите вже чоло.