На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. Війна та плюшевий ведмедик (оповідання).
Юлія Дмитренко-Деспоташвілі
ВІЙНА ТА ПЛЮШЕВИЙ ВЕДМЕДИК
(оповідання)
Плюшевий ведмедик не знає страху, але і той здригнувся від вибуху. Ще вчора сидів на вітрині у куточку гарно задекорованої полички магазину, а зараз — у купі розтрощеної цегли, уламках гострого скла. Коли затих гуркіт, та розвіялася завіса з пилу та диму, він ще довго лежав, дивлячись вкритими пилом чорними очима замість звичної стелі магазину, — у небо. Довкола стогони та крики. Повз нього час від часу хтось пробігає: босоніж, у чоботях, домашніх капцях. Поряд зупинилося авто швидкої допомоги. На ведмедика посипалися дрібні камінці, та хтось висмикнув його з них, підняв угору, струснув, витяг з боку уламок скла, добре зім'яв, знову струснув, і поніс. В протертих від пилу очах відображалося полум'я, що де інде пробивалося з руїн, а за секунду він знайшов прихисток уже в інших руках: маленьких, тремтячих, які схопилися за м'яку іграшку міцніше, ніж хапаються за рятівний круг. Ведмедик опинився на грудях хлопчика, років п'яти, якого несли на ношах.
— Чарівний, — прошепотіла дитині людина, що знайшла іграшку.
Ось так і рухалися вперед, до швидкої: хлопчик з ведмедиком, тулячись один до одного. Потім підвал лікарні, і ведмедик посередині міцних обіймів сина та матері, зрошений, немов похрещений, сльозами тих, що вижили наперекір. Стали звичними напівтемрява, відсутність повної тиші та крихітні долоньки, що дарували йому життя під час їх коротких ігор. Коли вушко ведмедика опинялося біля сердця маленького українця, він засинав під його стукіт, як під кращу колискову, своїм іграшковим ведмедиковим сном. Пройшло багато часу, перш ніж ведмедик знову побачив небо. Дивився у вікно мікроавтобусу вщент забитого людьми. А потім знову гуркіт, крики, метушня. Вперше дитячі рученята випустили його. Десь на шляху порятунку від цього жахіття. Ведмедик опинився посеред дороги, разом з розтрощеним кулями мікроавтобусом. Його хлопчик зник у лісосмузі, а без хлопчика він знову ставав звичайною іграшкою, що не вміє ні спати, ні говорити,ні ходити.
День і ніч змінювали один одного, час зупинився, коли у нього чимось ткнули, перевертаючи, раз другий. А потім у ведмеже плюшеве пузико тицьнувся мокрий ніс, і він опинився у пащі собаки. Знову перед очима-гудзиками закружляв світ. Собака, тримаючи іграшку за лапу, принесла її до людей. Люди були втомлені, але осяяні. Один з них сказав, розправляючи ведмедику вушка та лапки:
— Що, Розрадо, ще одного бійця принесла? "Виготовлений в Україні". Наш! Молодець, Радочко, молодець. То хай буде твій. Оберігай.
Так почалася фронтова смуга життя плюшевого. Собака, на ім'я Розрада, поводилася з іграшкою на диво обережно. Немовби розуміла — іншої може не бути. Вони разом спали, разом перечікували шквали ворожих атак, разом слухали щемливі спогади про домівку та гнівні слова про кляту війну. Ці диволюди, у час між воєнними діями, якими б виснаженими не були, намагалися підтримати один одного, Ведмедик та Розрада ніколи не були обділені увагою. І все під ласкавою сильною рукою того єдиного для собаки Друга, під його голос. Він як сонце осяював їх життя. Тільки випадала нагода прав ведмедика, при потребі штопав, нікому більше свою іграшку Розрада не довіряла. Саме він у найхолоднішому місці завжди влаштовував для них затишний куточок, зігрівав своїм теплом. А одного разу... не повернувся. Тоді ведмедик дізнався, що собаки теж вміють плакати. Розрада клала на нього велику кудлату голову, а він ловив її сльози, всотуючи безмежне горе насталої для них порожнечі. Хоча інші бійці намагалися якось відволікти чотирилапу, собака просто згасала,довіряючи ведмедику найглибші свої зітхання. І раптом знову нові люди, знову дорога на колесах. Цього разу обійшлося. Розрада відчайдушно оберігала іграшку. Ведмедик збився з ліку нових місць ночівлі, але один дім зупинив цю карусель. І викликав особливу увагу у Розради. Та вбігла у розчинені навстіж двері, поклала ведмедика поряд з собою, ткнулася носом у кросівки, що стояли біля порогу.
— Це його взуття... Це ж треба... Здається пізнала запах.
Шепотілася молода жіночка у чорній хустині до людей, які їх з Розрадою привезли. Собака пролежала так декілька годин, а потім повільно пішла по будинку. Повернувшись, взяла плюшевого за лапу й піднесла жінці. Так самісінько, як піднесла його колись своєму Господарю.
Жінка обійняла їх обох й розплакалася. А потім... Потім настали найщасливіші дні Розради та плюшевого ведмедика. У них була родина. У них був дім. Був... Коли Розрада вчула, що лихо знову наближається до них вона скімлила та гарчала, і таки врятувала дітей та дружину свого фронтового Друга. Вони встигли сховатися. От тільки всім було не до ведмедика, навіть Розраді. І знову він один, але вцілілий, цього разу під грудою каміння. Скільки часу минуло? Ведмедику було все рівно. Він знову був просто ганчірною іграшкою, без господаря.
Та що це? Хтось тягне його!
— Сматрі, мішка.
— Какова он тєбє, брось.
— Пачті целий. Нет. Давай прівет укропам оставім.
Лезо ножа розрізали ведмедику спину, й всередині замаскували міну. Плюшевого всадовили на видне місце у сусідньому будинку, частина якого збереглася.
Регочучи рашиські військові пішли геть. А через добу надійшли інші, такі ж. Вони, на відміну від перших не поспішали. Зайняли те, що залишилося від дому.
— Ну што, связь єсть?
— Нікак нєт, товарищ командир.
— Чьорт знаєте что. Бросілі нас здєсь, на убоц, что лі? Нєт уже сіл. Пошло всьо к чорту, Будєм ночєвать здесь.
Набилася повна хата. Вже через годину більша частина з них були п'янющі від знайденого у льоху самогону.
Один з хмільних, вгледівши іграшку, простягнув до неї руку.
Схиливши голову на плюшеві груди, ведмедик встиг відбити гудзиковим оком промінчик сонця, немов підморгуючи.
Плюшевий ведмедик не знає страху. Будівля здригнулася від вибуху.
***
Дерев'яний контейнер вивантажили посеред двору волонтерського центру. Коли його відкрили, на підлогу висипалася з сотня однакових плюшевих ведмедиків.
— Подарунок від магазину "Дитячий світ". Магазину вже немає, а вони вціліли. Швидесенько розбираємо, й додаємо по одному до дитячих пакунків! Швиденько, швиденько, дівчатка, через дві години маємо виїжджати.
Керівниця й собі заходилася пакувати на рівні з іншими.
А вже в кінці дня п'ятирічний хлопчик з неприхованим подивом та захватом притискав до грудей для когось звичайнісіньку плюшеву іграшку. Притискав так міцно, як тоді, коли його несли на ношах.
— Справді чарівний... — шепотів сам до себе.
Розрада, дворічна собака, що лежала під крапельницею у пересувному ветпункті, вдячно лизнула долоньку дівчинки, яка клала поряд з її головою плюшевого ведмедика.
— Пізнаєш? Бачиш — чудеса бувають. Тепер все буде добре. Це тобі привіт, від нього. Захисницяти наша. Якби не ти... Ти обов'язково, чуєш, обов'язково видужаєш!
Минав ще один день. Він наближав до перемоги країну, у якій навіть маленькі плюшеві ведмедики мали безсмертну душу та неймовірну жагу до життя.
(15.03.2023)
На відео: Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. Оповідання «Війна та плюшевий ведмедик».
Читає Валентина Виноградова.
Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
