ТІФОН
Давньогрецький міф
Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі в річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. А вгорі, над землею і морем, розпросторилася небесна блакить, майже завжди безхмарна, осяяна сонцем.
Море безбережне, безкрає, тільки островів на ньому чимало, менших і більших. А найбільший — острів Трінакрія, що мореплавцям здалеку видний, бо на тому острові височить незвичайна гора — Етна. Серед осяйної тиші й спокою нараз у безхмарну блакить виривається з Етни густий дим і темно-червоний вогонь, летять угору уламки скель, каміння, пісок. Увесь острів тоді стугонить і двигтить, і горе смертним людям, що десь поблизу поставили собі, необачні, оселю. Нажахані, вони тікають чимдуж, бо знають: то знову ремствує і рветься з кам'яного полону вогнедишний велетень Тіфон, покараний невблаганним Зевсом.
А сталося те за сивої давнини, коли боги-олімпійці перемогли титанів, синів Геї-Землі. Могутня богиня не подарувала цієї кривди звитяжному Олімпу. Вона народила ще одного, свого останнього сина — стоголового велетня Тіфона, сподіваючись, що він переможе олімпійських богів. Такого чудовиська ще ніхто зроду-віку не бачив: напівлюдина, напівзвір, Тіфон мав кошлатий, зарослий волоссям і пір'ям тулуб, що здіймався над найвищими горами, а голова торкалася неба. Його довжелезні руки простяглися від сходу сонця аж до місця, де сонце заходить, а з широченних рамен зводилися драконові голови, і було тих голів ціла сотня. З усіх його пащ та очей клубочився чорний дим, палахкотіло полум'я, далеко навсебіч сипались іскри. Замість ніг у чудовиська крутилося й сичало кубло змій, а на спині, наче у велетенського птаха, маяли широченні крила.
Тіфон літав, перекидаючи великі скелі, наче дрібні камінці, пирхав вогнем і здіймав страшенний галас. Кожна його голова нестримно кричала щось по-своєму — то ревла, як голодний віл, то скімлила, як щеня, то свистіла птахом, то сичала змією, то гавкала собакою, то рикала, наче поранений лев, то реготала по-людському. Той галас почули боги-олімпійці, побачили дим і вогонь. А велетенське чудовисько вже наближалося до верхів'я Олімпу. Кинулися настрахані боги тікати до далекого Єгипту, на ходу міняючи собі вигляд: хто ставав птахом, хто звіром, хто рибою. Всі повтікали, тільки одна ясноока Афіна Паллада зосталась.
Гучно залунав з надхмарного Олімпу її голос, глумливий і гнівний:
— Великий Зевсе, батьку всіх безсмертних і смертних! Невже ти ганебно тікаєш, злякавшись тієї потвори? Адже ми — могутні, непереможні боги, тож не сміймо ганьбитись! Згадай про мужність, про честь та хутчій повертайся сюди, на Олімп!
Почув Зевс сзою мудру дочку, схаменувся і за мить прибрав уже свого звичайного вигляду. Ставши на колісницю з крилатими кіньми, він повернувся на осяйний Олімп.
Аж захиталася священна гора під ходою розгніваного Громовержця, як той став кидати в Тіфона свої вогненні блискавиці. Від божественного грому пішла жахлива луна на весь світ, збурилося спокійне море, задудніла земля, а небо наче взялося вогнем. Без упину краяли його сліпучі Зевсові стріли, що непомильно влучали в стоголову потвору.
Вже смертельно поранений велетень сичав і кричав, вивергаючи стовпи полум'я і чорного диму. Розлючений, у дикій нестямі, він відривав цілі скелі й шпурляв їх у Зевса. Та скелі розсипалися від блискавиць Громовержця, і кам'яні брили падали на Тіфона. Спливаючи чорною кров'ю, кинулося чудовисько тікати морем, але Зевс наздогнав його на острові Трінакрія. Гримнув Тіфон на землю, аж вона застугоніла тяжким стогоном і розкололась. У ту безодню, у найглибшу глибінь скинув звитяжний Зевс свого ворога і завалив те місце високою горою Етною.
Тяжко покараний за своє зухвале змагання з Олімпом Тіфон, проте, не змирився, і раз у раз прагне вирватися з кам'яного полону. Тоді знову двигтить уся земля, з Етни летить угору каміння, а полум'я з Тіфонових пащ сягає високого неба.
Страшенний гуркіт докочується далекою луною аж до підземного царства тіней, де завжди панує темрява й тиша. Тоді занепокоєний бог Аїд виїжджає на чорних конях на землю і ретельно обдивляється, чи вона десь не тріснула, чи не проникає світло до його похмурого царства.
Тож і мертвим немає спокою від Тіфона. А на землі зосталися були його страхітливі сини й дочки, що привела йому Єхидна, велетенська напівзмія-напівжінка. Ці страховища — пес Кербер, немейський лев, лернейська гідра, пес Ортос і Химера — вже не зважувалися боротись із безсмертними богами, але для звичайних смертних вони довгий час були справжньою карою, бо нищили і поля, і худобу, і навіть людей. Але згодом могутні герої Геракл і Беллерофонт повбивали всіх Тіфонових нащадків, подарувавши людям спокій і мир.
Над лазуровим морем з його численними островами розпросторилось ясно-блакитне небо, майже завжди безхмарне, осяяне сонцем. Та часом у ту бездонну блакить вривається чорний дим і вогонь, земля стугонить і море здіймає величезні буруни. То й досі ремствує вогнедишний велетень Тіфон, що не хоче коритися всемогутньому Зевсові.
За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 13 - 16.
Усі розділи книги "Крилатий кінь":