Софія Мельник
Різдвяне диво
Завантажити текст оповідання Софії Мельник "Різдвяне диво" (txt.zip)
– Редберде, до мене!
Щойно пролунала команда, до темноволосого кучерявого хлопчика підбіг золотистий фокстер’єр. В зубах щасливий пес тримав червоний м’ячик.
– Мій ти розумник! Я тебе так люблю!
Стрибнувши на хлопчика, собака повалив його на землю і радісно почав облизувати обличчя свого хазяїна.
– Досить, досить! – сміялося хлопча, відбиваючись від свого улюбленця.
– Чарлі, додому! – покликала сина мама.
– Ходімо обідати, Редберде? Давай хто перший!
Хлопчик і його пес побігли навперегони через сад до будинку. Мама і тато з посмішкою спостерігали за своїм сином з кухонного вікна.
– Я надзвичайно щасливий бачити нашого хлопчика таким безтурботним, таким відкритим і щирим.
– Я так само, любий…
… – Редберде, проведи мене до школи!
Песик вибіг із спальні і заметеляв хвостом, приготувавшись проводжати свого хазяїна куди він йому скаже.
– Ходімо, друже! – і Чарлі відчинив двері.
Кожного дня, повертаючись зі школи, Чарлі спочатку годував Редберда, а потім вигулював його.
… – Редберде, ходи їсти! Редберде, де ти? – Чарлі кинувся шукати собаку, який зазвичай мчав до свого хазяїна з найвіддаленіших закутків будинку після першого ж поклику. У ванній кімнаті його не було. У спальні та вітальні також.
– Редберде!
Чарлі почув легеньке скавуління. Він відкрив дверцята, що вели до невеликої комірчини, у якій стояла мітла, швабра, відро та різні садові інструменти. Пес лежав на підлозі біля купи старого мотлоху і тихо скавулів – було видно, що йому зовсім погано.
– Мій хороший! Що з тобою? – голос Чарлі тремтів, хлопчина був наляканий.
На щастя, вже за мить до комірчини зайшов тато. Чарлі тихо плакав, дивлячись на Редберда, і погладжував його по голові.
– Заспокойся синку! – промовив тато. Він уважно подивився на собаку і вирішив негайно дзвонити до ветеринара.
Лікарі приїхали за десять хвилин, і, швидко оглянувши тварину, сказали, що потрібно негайно забирати його до лікарні.
– Ні, ні! – плакав Чарлі, – Я не хочу, щоб ви його забирали від мене!
– Зрозумій, скоріш за все, пес зїв на вулиці якусь отруту, можливо залишену догхантерами. Ти хочеш, щоб він сконав!? – суворо запитав один із ветеринарів.
– Нііі! – крикнув хлопчик.
– Ми обіцяємо, що зробимо усе можливе для того, аби врятувати твого собаку.
Ветеринарна машина рушила. А Чарлі здалося, що разом із Редбертом до лікарні поїхало і його серце.
Наступного ранку, коли все сімейство снідало на кухні, татові зателефонував ветеринар і сказав йому щось, від чого татове обличчя спохмурніло. Тато відповів, що все зрозумів, подякував і поклав слухавку.
– Що сталося? – спитала мама. Тато мовчав, опустивши голову.
– Він помер!? Він помер, так!? – закричав Чарлі, – Чому, чому ти мовчиш!?
– Так, – насилу видушив із себе тато. Ці слова ніби зависли у повітрі. Все стихло.
Час зупинився.
– Нііііі! Цього не може бути! – закричав Чарлі, – Нііі! Він обіцяв, що врятує Редберта! Він ОБІЦЯВ!
Тарілка з гречкою та салатом полетіла на підлогу і розбилася на друзки. Стілець перекинувся, коли хлопчик підхопився з нього та хутко вибіг з кухні. І у лункій тиші, яка запанувала у будинку, почулися голосні ридання.
… Усе це знов постало перед очима Чарлі, коли вони запалювали свічки на каміні за два дні до Різдва. Уже минув рік з того часу, як помер Редберд, а він і досі не призвичаївся до життя без свого песика. Редберд для нього був більше ніж собакою, більше ніж просто домашнім улюбленцем. Він був справжнім, вірним другом, який ніколи не зраджував його, ніколи не кидав у біді і ніколи не переставав любити свого хазяїна. Його собаче серце було цілковито віддано Чарлі. Так, це серденько було невеличке, і воно було лише СОБАЧИМ, але це серце було найчистішим і найвірнішим.
Коли Чарлі йшов до школи, біля його литки завжди метляв хвостом собака. А після закінчення уроків, Редберд терпляче чекав на свого хазяїна, щоб супроводжувати його додому. Якщо хлопчику було сумно, песик відволікав Чарлі від усіх негараздів, запрошуючи його на вулицю.
Тепер, навіть через рік після того, як Редберда не стало, не проходило і години, аби хлопчик не згадував про свого друга. Коли Чарлі вирушав на прогулянку, за звичкою біля дверей він зупинявся, брав Редбердів м’яч і гукав його. У відповідь йому лунала тиша, і хлопчик мовчки виходив із дому.
… Чарлі похапцем витер сльози, які з’явилися на очах після того, як він згадав про свого собаку, і взявся допомагати мамі розвішувати гірлянди по всьому будинку.
– Синку, який подарунок ти хотів би до Різдва? – спитала мама.
– Ти сама чудово знаєш, що я хочу. Нового собаку.
Мама зітхнула.
– Чарлі, ти ж знаєш, що це наразі неможливо.
– Минулого року ви говорили те саме! Ви ж бачите, що мені ніяк не вдається забути Редберда!
Мама встала і мовчки вийшла з кімнати, а Чарлі подивився на ялинку і знайшов очима ту кульку, на якій була зображена собача лапа. Цю іграшку йому подарували батьки, щойно Редберду виповнилось три роки, і цю кульку собака в перший же день подряпав.
Тим часом мама рішуче зайшла до кабінету чоловіка.
– Любий, нам необхідно поговорити. Зараз же.
Тато підняв голову від статті, яку саме друкував на комп’ютері. Після смерті Редберда він дуже змінився – став замкненим, суворим і більше не читав Чарлі казки на ніч.
– Так, Луїзо, я слухаю.
– Джоне, Чарлі знов просить собаку. Чому ж ми не можемо зробити йому такий подарунок?
– Я тобі вже пояснював багато разів! Якщо ми дозволимо Чарлі завести собаку, а з нею потім щось станеться, то для Чарлі це буде новою важкою травмою! Та й для нас теж!
– Ти маєш рацію. Але без песика нашому синові дійсно погано! Хіба ти не бачиш, як він страждає і просить собаку!?
Але тато вже повернувся назад до свого комп’ютера.
– Нам немає про що говорити. Більше собаку ми не заведемо.
Мама мовчки вийшла з кімнати, де сидів її чоловік. Він був суворий і незговірливий, неначе Кай, в око котрого потрапив уламок чарівного дзеркала Снігової Королеви. Мама саме проходила повз відчинені двері вітальні, як побачила на килимку біля каміна Чарлі. Син сидів непорушно та дивився на ялинку, очі його були мокрі, а по щоці котилась сльозинка.
Луїза відчула, що її очі також стали вологими. Вона швидко втерла сльози і пішла на кухню. Мама зрозуміла про що думає Чарлі. І від цього на душі у неї стало ще важче.
…Хлопчик встав і вийшов із вітальні, де на стінах, ялинці й над каміном переливались і мерехтіли вогні гірлянд, а перед очима стояв Редберд, у той момент, коли він бігав навколо цієї ж ялинки на Різдво, весело гавкаючи.
Куди б Чарлі не пішов, в його уяві повставав образ друга. Зайшовши до своєї кімнати він побачив Редберда, який сидів на підлозі метеляючи хвостом. Хлопчик кинувся до вікна, щоб не бачити песика, вигляд якого боляче вражав його в саме серце, але й на вулиці, біля великого дуба бігав із м’ячем його домашній улюбленець. Чарлі ліг на ліжко, закрив очі і заплакав.
… Наступного ранку Чарлі спустився на кухню. Він поснідав, після чого одягнувся потепліше.
– Мам, я піду пройдуся, добре? – запитав він.
– Добре, любий, але довго не ходи!
Хлопчик вийшов із будинку і пішов по вулиці, ховаючи обличчя у шарф від снігу, який летів просто в лице. Вийшовши на центральну вулицю, він підняв голову, щоб подивитись, як прикрасили місто до Різдвяних Свят. Між вуличними ліхтарями були протягнуті гірлянди, які засвічували щовечора. На вітринах магазинів святково мерехтіли вогники, крізь скло було видно прикрашені ялинки, з кав’ярень линули запахи кави з корицею, імбирного печива, мандаринок і хвої.
Чарлі подобалася уся ця святкова метушлива атмосфера, але зараз, самотньо бредучи вулицею, він як ніколи хотів, щоб поруч був друг. Проте, в нього був лише один друг – Редберд. Тепер його немає… І не буде.
Крижаний вітер раптом різко задув йому в обличчя, пройняв хлопчика холодом, і він зрозумів, що пора повертатися додому.
Чарлі саме прямував у бік свого будинку, кутаючись в пальто, як раптом почув за спиною різкий скрегіт гальм. Він обернувся і побачив, на перехресті машину, з якої вибіг чоловік та почав сваритися і лаятися:
– Я тут їду, на зелене світло, між іншим! І тут ця тварюка біжить! Якби не моя швидка реакція, я б збив її, точно вам кажу!
Чарлі підійшов ближче, аби роздивитися, що там відбулось і побачив біля машини маленького цуцика. Його серце одразу ж наповнилося співчуттям і любов’ю до бідолашної тваринки, яка тремтіла і винувато скавуліла.
– Та цю собацюру побити мало! Я ледь не потрапив в аварію через неї! – Досить! – несподівано навіть для себе крикнув на нього Чарлі.
У тиші, яка настала, хлопчик підійшов і взяв песика на руки. Тваринка притислась до нього і тихо повискувала.
– Як вам не соромно так кричати на тварину!? Хіба він, маленький і заляканий, розуміє коли можна переходити дорогу, а коли ні?
– Собак потрібно тримати на повідках! – не здавався вредний дядько.
– А якщо в нього немає хазяїв?
– Добре, на цей раз я йому пробачаю, але наступного разу, якщо таке станеться – вб’ю! – пригрозив водій, сів у свою машину і поїхав.
Натовп роззяв розійшовся, а Чарлі глянув на песика. Той уже зігрівся у руках хлопчика і тихенько сопів. Цуцик був світло-коричневий, з білими плямками на боках. Перед очима у Чарлі постав Редберт, який, щойно його вперше принесли додому, так само сопів у нього на руках. Тепер він просто не міг залишити це створіння тут, на вулиці, де так холодно й небезпечно. І Чарлі рушив додому, несучи на руках маленьке тепле тільце.
Дорогою він розмовляв із собакою:
– Звісно, тато не дозволить тебе залишити у нас, але мама точно буде не проти!
Напевно, зараз сховаю тебе у моїй кімнаті, треба буде дочекатися слушного моменту, аби представити тебе татові. Ну, а ось і мій будинок.
Чарлі зупинився біля вхідних дверей і обережно сховав песика під пальто, а потім зайшов у дім.
– Я дома! – гукнув він.
– Ти вчасно, Чарлі. Ми саме збиралися обідати.
– Зараз я перевдягнуся і прийду.
Хлопчик обережно, притримуючи тваринку, піднявся на другий поверх, де знаходилася його кімната. Там він випустив цуценятко з-під пальта, і воно з цікавістю почало обнюхувати ніжки ліжка, стола, стільця і шафи.
Чарлі взяв старий кошик, у який мама зазвичай збирала яблука, і встелив дно кошика старою пуховою подушкою. Це нехитре ложе він поставив собі під ліжко так, щоб при вході до спальні його не було видно.
Щеня стрибнуло до кошика і заметляло хвостом. Чарлі погладив його по голові, малюк згорнувся клубочком, позіхнув і через деякий час заснув.
– От і добре, – стиха промовив хлопчик. І спустився на кухню.
… Опинившись у ліжку, він довго не міг заснути, уважно слухав тихе посопування песика під ліжком. Чарлі дивився на місяць і згадував той день, коли йому подарували Редберда. Він тоді ще не знав, що той день стане найщасливішим днем у його житті.
Але як тепер це все пояснити батькам? Мама точно дозволить його залишити, а от тато… Чарлі раптом яскраво уявив, як батько, побачивши тварину у домі викидає його на вулицю. Ні, він почекає до завтра. Завтра Різдво, може він буде в доброму гуморі? І з цими думками хлопчина заснув.
… Наступного ранку він прокинувся від того, що хтось смикав його за ковдру. Це було цуценя, яке жалібно скавуліло.
– –Тихо, тихо! – злякався Чарлі, – Ти напевне, їсти хочеш? Як би тобі принести сюди їжі?
Поки він розмірковував як це зробити, двері до кімнати відчинились і зайшла мама, з тацею у руках:
– З Різдвом, синку!
Вона завмерла на порозі. Руки у неї затремтіли, рот відкрився, дихала вона частіше.
– Де ти взяв це цуценя? – спитала вона майже пошепки.
Чарлі коротко розповів учорашню історію і з запалом додав:
– Я ж не міг лишити його на вулиці!
– Звісно, звісно не міг, – схвильовано промовила мама, – Я, звичайно, добре розумію і підтримую твій вчинок. Але як нам пояснити це батькові?
Чарлі опустив голову. Справді, він не знав як про це сказати татові аби він не розсердився. Мама обійняла сина і тихо сказала:
– Вір у диво. На Різдвяні Свята воно обов’язково станеться.
…Весь день Чарлі непомітно носив їжу цуценяті і намагався поводити себе як завжди. Ввечері мама, тато й син зібралися у вітальні за святковою вечерею.
Хлопчик розмовляв і жартував з мамою, а тато сидів трохи осторонь і майже весь вечір мовчав.
Коли сімейство взялось за десерти, Чарлі здалося, що він почув тихе дзявкання з другого поверху. Він напружено прислухався, намагаючись почути щось окрім дзвону виделок об тарілки і сміху мами, але нічого більше не почув.
– «Напевне, здалося, – заспокоював він себе, – Я ж-бо закрив двері, щеня не може вийти з кімнати».
Після вечері за традицією уся сім’я сіла дивитись фільм. Чарлі повністю відволікся від тривожних думок й із задоволенням стежив за поворотами сюжету.
Десь ближче до середини фільму хлопчик чітко почув неголосне чапання лап по сходах і побачив силует песика, який безтурботно спускався вниз. Чарлі перестав дихати.
– "Будь ласка, не йди сюди, йди назад, до спальні!"– з відчаєм думав він.
– А це що таке? Цуценя!?
Тато помітив собаченя, яке забігло до вітальні, і ввімкнув світло. Мама перелякано зиркнула на сина.
– Тату, я усе поясню!
– Мені нічого не треба пояснювати! Я ж заборонив тобі приводити додому собак! Я негайно відвезу його до притулку.
– Тату, ніі! Будь ласка, вислухай! – Чарлі підхопив на руки і пригорнув до себе тваринку, – Його мало не збила машина, і я не міг лишити його на вулиці!
– Джоне, він не буде робити нічого поганого. Чарлі має право на те, щоб мати собаку, він у нас відповідальний, ти ж знаєш!
– Справа не у відповідальності! Справа у тому, що коли це цуценя захворіє та помре, це розіб’є усім нам серце! Ти ж пам’ятаєш, Чарлі, як тобі було важко після того, як помер Редберд!
– Тату, смерть – неминуче явище для кожного з нас. Я хочу бути щасливим зараз, не думаючи про майбутнє! Я не можу жити так далі, без вірного друга. Будь ласка, дозволь мені залишити цього песика! Я буду любити його і піклуватися про нього, я обіцяю!
Тато мовчав, відвернувши обличчя у бік. Цуценя раптом вивернулось у хлопчика з рук і побігло до дверей.
– Куди ти? – крикнув Чарлі і хотів було бігти за ним, як раптом песик повернувся.
У зубах він тримав червоний м’ячик Редберда, який лежав на підлозі біля вхідних дверей.
Тваринка підбігла до тата і поклала йому на коліна м’ячик, а після цього сіла біля його ніг і заметляла хвостом.
Мама схопила зі столу серветку і притулила до очей. Чарлі швидко протер очі рукавом, не відриваючи погляду від тата.
Кілька секунд тато мовчки дивився на цуценя. Очі його також стали вологі, і він тремтячою рукою погладив песика по голові.
– Як… Як ти хочеш його назвати? – хрипко спитав він.
Чарлі схлипнув і кинувся татові на шию, голосно ридаючи. Мама усміхалась, схлипуючи і собі в серветку. Тато мовчки трусився від ледве стримуваних сліз, погладжуючи сина по голові.
– Я буду кликати його Р…Редбердом. Ммможна? – крізь сльози спитав Чарлі.
Тато не витримав, і по його щоках також потекли сльози.
– Звісно можна, синку.
Мама кинулася в обійми чоловіка і сина. І ось так, троє людей сиділи на дивані, обіймаючи один одного із сльозами на очах, але це були сльози радості. А Редберд сидів на підлозі і голосно дзявкав.
… – Редберде, до мене!
Собака зривається з місця і з щасливим гавкотом біжить до Чарлі.
– Редберде, лови! – Тато кидає червоний м’ячик у бік дуба на подвір’ї, а потім сміється, спостерігючи за тим, як швидко песик виконує наказ.
Мама також сміється, спостерігаючи за цим дійством з веранди.
– Хлопці, ходіть пити чай! – гукає вона, і тато з сином кричать Редберду:
– Давай хто швидше!
Вуха собаки розвиваються на вітрі. Висолопивши язика, він мчить до веранди, а Чарлі із гордістю спостерігає за своїм другом. Він – найщасливіший хлопчик у світі.
– Я люблю тебе, Редберде! – вигукує Чарлі.
За матеріалами: Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа - 2019. Софія Мельник. "Різдвяне диво"
Про автора:
Мельник Софія – учениця 10-А класу СЗШ №26 м. Києва. З дитинства почала вигадувати власні історії та казки, а згодом почала займатися літературною творчістю. Є постійною учасницею освітніх програм від МАНу та центру Litosvita. В 2017-му році отримала диплом «За кращу композицію твору» на конкурсі «ФантФест» за оповідання «Свято першого листочка». В 2018-му отримала «Приз глядацьких симпатій» та посіла третє місце на конкурсі «ФантФест» з оповіданням «Радість польоту». На міському конкурсі «Київ – місто моє» отримала друге місце за оповідання «Гість з майбутнього на екскурсії в Києві».
5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Оповідання Софії Мельник "Різдвяне диво" отримало диплом 2 ступеня.
За матеріалами: https://life.informator.news/
Читайте також на "Малій Сторінці":
