Більше...

"Сонечко" - казка Оксани Іваненко зі збірки "Лісові казки"


Оксана Іваненко 

СОНЕЧКО

Казка

Оксана Іваненко. Сонечко. Казка зі збірки Лісові казки. Художник Василь ЄвдокименкоІ все це почалося з самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:

Сонечко, сонечко,
Визирни в віконечко!

Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечку, що на небі. Та однаково вже був ранок і треба було прокидатись. От сонечко і вилізло із своєї квартири, з-під осики, розплющило свої очі  і побачило зразу дуже багато.
Одразу подивилося на свого далекого родича, а воно світило та сміялося, і не з віконечка, а просто з неба.
Потім подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лепетали не вгаваючи з вітром. Потім оглянуло рідну осику. Це ж йому було найзручніше — і сонечко затремтіло. І осика тремтіла, і сонечко тремтіло. Осика — тому, що вона завжди тремтить, сонечко — від здивування. Воно не пізнало рідної гілки, під пахвою якої спало.
—    Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? Ти думаєш — це красиво? —спитало воно.
—    Ах-х,— затремтіла осика,— хіба це я вирішила, хіба я хотіла цієї краси? Я тепер загину, зовсім загину...
—    Чому загинеш? — перелякалося сонечко.
—    Зі мною буде те саме, що і з моєю старшою сестричкою,— зітхала осика.— Спочатку в неї листя було покручене, потім пожовкло, і їй вже нічим було дихати! Зовсім нічим дихати!
—    Та ти скажи до ладу,— просило сонечко,— і не тремти так, а то я можу впасти.
—    Це все за мою гостинність,— продовжувала осика. — Восени я всім дала притулок — і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Ти ж знаєш, сонечко, я нікого не гнала. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. Вони їдять моє листя, і я нічого не можу зробити, нічого не можу зробити!
Тут вона так затремтіла, що сльози-росинки, як з двадцяти похилених чайничків, полилися з гілок вниз.
Сонечко дуже розчулилося і справді побачило, що дрібні-дрібні зелені комашки лазять по листі доброї осики і безсоромно їдять його.
Про сонечко завжди говорив увесь ліс, що воно найдобріше,— недарма його сонечком звуть. Але воно розсердилось і накинулося враз на зелених комашок.
—    Ах, ви, безсовісні!—закричало воно. Та чим же йому було воювати?
Воно розкрило рота і, не довго думаючи, ковтнуло зелену комашку.
Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.
—    Ох, їх багато, їх так багато! — тремтіла осика.— Хіба ти подужаєш їх усіх! У тебе живіт заболить.
—    Пташки, пташки! — закричало сонечко.— Поможіть мені з’їсти цих злодюжок, а то загине зелена осика.
Але пташки на мить зупинилися і похитали дзьобиками.
—    Що ти, що ти! Вони ж такі дрібні, що їх і клюнути не можна.
Повз осику стрибала руденька білочка.
—    Білочко, білочко! — закричало сонечко.— Поможи мені з’їсти цих поганок.
—    Що ти, що ти! Я їм горішки й шишки, хіба я можу їсти таку гидоту? — покрутила білочка хвостиком і пострибала далі.
—    Ніхто не хоче мені допомогти,— в розпачі зітхнуло сонечко.— Он повзе страшна жужелиця, вона полює на комашню, може, її попросити?
Страшна металева жужелиця вилазила з-під коріння осики.
—    Жужелице! — закричало сонечко. — Будь ласка, пробачте, у мене до вас прохання. Чи не можете ви на закуску поласувати оцими зеленими розбишаками?
Але жужелиця, яку саму в лісі звали розбійником, подумала, що це натяк на неї, розсердилася і сказала, єхидно засичавши:
—    Вони ласують листям, а я — корінням. У них смак непоганий, але мені нема ніякої рації снідати ними, краще я поснідаю чимсь більшим, наприклад... тобою,— і кинулася до сонечка.
—    Тікай! — затремтіла осика всіма гілками й листочками.
—    Я лечу на той берег покликати своїх родичів,— гукнуло сонечко.— Не бійся, ми врятуємо тебе!
Пташки хоч і відмовили сонечку, проте чули його розмову з жужелицею й обурилися на неї.
—    Ах ти, жужелице вредна! — крикнула найсміливіша з них і, підлетівши до неї, дзьобнула в спину.
Жужелиця враз обдала їх гидким повітрям, а сама вмить врилася в землю і, наче кріт, швидко полізла по своїх темних ходах.
— Ах! Ах! — могла тільки зітхати осика. Стільки неприємностей через неї!
Та вона ще не знала, що трапилося по дорозі з сонечком.
Перед сонечком був чималий шлях. Ціла піщана пустиня простяглася до річки. Правда, та дівчинка, що розбуркала сонечко, вранці пробігла її за дві хвилинки і звала її пляжем, а не пустинею, але сонечку вона здавалася безмежною, з цілими кучугурами піску, йти по ній не можна було, бо піщинки оддавили б сонечку тоненькі лапки. А сонечко було молоде, і крильця у нього швидко заморилися літати. Краще б йому було бігти лапками. Та по піщинках було йому так важко йти, як нам по камінню. Піщинки були для нього немов кругле велике, кольористе каміння: блідо-рожеве, блідо-жовте, блідо-зелене — різне-різне.
«Але я однаково мушу дістатися того берега,— думало вперто сонечко,— там на ялині живе багато моїх братиків, я їх усіх покличу рятувати любу осику».
Маленький вітрець здавався ураганом, бо піднімав пісок вище від сонечка. Сонечко вже ледве рухало крильцями і ніжками.
Ох! Нарешті зелена галявина! Тут вогка земля, трава і сонячні кульбабки. Тут сонечко перепочине. Воно сіло спокійно на кульбабку, яка дуже нагадувала далекого родича на небі.
Сонечко дивилося на галявинку. А це була жаб’яча галявинка, бо по ній туди й сюди стрибали жабенята, такі завбільшки, як пальчик дівчинки. Та, звичайно, сонечку вони здалися велетнями.
Обережно, щоб не потурбувати цих велетнів, сонечко рушило далі. Але тільки воно злетіло з кульбабки, якийсь велетень викинув довгий, роздвоєний на кінці язичок, і один кінець його схопив сонечко.
Сонечко опинилося в роті у жабенятка, щелепи притисли йому ніжку. Сонечко так злякалося, що аж піт виступив. А жабеня враз як сказилося. Воно розкрило рота і скакало, немов опечене. Здавалося, його чотири лапки повідскакують на чотири боки. Але сонечко вирішило краще само вискочити і десь заховатися від цих скакунів. Воно ж не знало, що його піт і кров справді опекли жабенятко, що жабенятко вже ніколи в світі не хапатиме сонечок.
Та сонечко було таке перелякане, що вже не оглядалося назад, а дивилося вперед, шукаючи порятунку.
Якась блискуча хатинка лежала на березі. Ніби напівкруглу коробочку хтось трошечки відкрив. Сонечко, не довго думаючи, кинулось туди, та раптом кришечка закрилася — і сонечко опинилося в чомусь темному, мокрому і слизькому.
—    Ай! Ай! Ай! — задзвеніло сонечко, притулилося до щілинки і з жахом помітило, що у коробочки і знизу, і згори дрібні-дрібні зубчики. І раптом коробочка заворушилася, і сонечко відчуло, що воно пливе, пливе разом з коробочкою, і навколо синя-синя вода, а більше нічого не видно. Течія занесла його в незрозумілому кораблику на зелене широке латаття. Сонечко притулилося до щілинки між зубчиками і побачило зелене широке, м’ясисте листя, а поряд — велика біла чудова квітка з жовтими вусиками, і якісь-то комарики бігають просто по воді.
—    Що буде? Що буде? — з жахом подумало сонечко.— І осика загине, і я загину!
Якийсь плескіт хвиль, щось велике наближається до них .. Щось тягне за стовбур рослинку, на якій сонечко в своєму кораблику. То підплив човник з дівчинкою та її татом.
—    Тату, дай мені білу лілею! — сказала дівчинка.— Диви, диви, ракушка. Давай одкриємо її!
Тато відкрив ракушку, і дівчинка побачила: мокре маленьке сонечко сидить у кутку.
Соня! Соня! Бідна моя соня! її защемила ракушка.
Дівчинка взяла сонечко в теплі руки, виставила на сонце, і сонечко відразу побачило синє-синє небо, потім синю-синю річку, ніби туди неба налилося, потім — ліс, куди треба поспішати, а найкраще — любу дівчинку, яка збудила сонечко вранці.
— Сонечко, сонечко. Полети на небо!— заспівала дівчинка.
І сонечко полетіло, тільки не на небо, бо до свого далекого родича надто далеко летіти, а в ліс, по той бік річки, де на ялині живе багато таких сонечок, як і воно.
Воно швидко побачило ту ялину.
Найстарше сонечко, яке жило вже два роки в цьому лісі, показало дорогу навпростець, і вони всі швидко долетіли до осики.
Противна зелена тля не чекала такого війська, яке враз накинулося на неї. А наше сонечко так зголодніло, що з’їло більше за всіх.
— Ми тут житимемо,— сказало найстарше сонечко,— поки не поїмо всіх.
І осика так розчулилася, що аж затремтіла. 
Та вона, правда, завжди тремтіла.

 

Оксана Іваненко. Сонечко. Казка зі збірки Лісові казки. Художник Василь Євдокименко
 

За матеріалами: Оксана Іваненко. "Казки". Художник Василь Євдокименко. Київ, державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1964, стор. 47 - 52.

 

* * *

 

Оксана Іваненко 

СОНЕЧКО

(скорочено)

Усе почалося із самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:
-    Сонечко, сонечко!
Визирни в віконечко!
Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечко, що на небі. Та однаково вже був ранок, і треба було прокидатись. От сонечко й вилізло із своєї квартири, з – під гілки осики. Розплющило свої очі й почало оглядатись. 
Відразу воно подивилось на те сонечко, яке сміялося й світило з неба. Потім воно подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лопотіли з вітром. А коли сонечко глянуло на рідну осику, воно затремтіло. Гілку, під якою спало сонечко, було не впізнати. 
-    Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? – спитало сонечко в осики. 
-     Хіба це я вирішила? – затремтіла осика. – Я тепер загину, зовсім загину.
-    Чому загинеш? – перелякалося сонечко.
-    За мою гостинність, - продовжувала осика. – Восени я всім давала притулок: і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. І я нічого не можу зробити.
Сонечко й справді побачило, що дрібна-дрібна зелена тля лазить по листі доброї осики й безсоромно їсть його.
Сонечко розсердилось і накинулось враз на зелену тлю. Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились. 
-    Ох, їх багато! -  тремтіла осика. – Хіба ти подужаєш їх усіх?
-    Я лечу покликати своїх родичів! – гукнуло сонечко. – Не бійся ми врятуємо тебе!
Скоро до осики прилетіли всі родичі сонечка і накинулись на зелену тлю.
-    Ми тут житимемо, поки не поїмо всіх комах, - сказало найстарше сонечко.
І осика так зраділа, що аж затремтіла. Та вона, правда, завжди тремтіла.

Джерело: http://loippo.lviv.ua/

 

Більше творів Оксани Іваненко на "Малій Сторінці":

Лісові казки Оксани Іваненко"Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років...Псувала на своє безліч паперу...і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався "Гриб". Мій журнал, правда, після кількох номерів "прогорів"... Але я продовжувала писати нескінченні повісті."(Оксана Іваненко)
 
Оксана Іваненко. Тарасові шляхи. Повість
Уся величезна спадщина Тараса Григоровича Шевченка — поезія, проза, щоденник, — все насичене великою любов'ю до знедолених. Це був великий народний поет і мислитель. Природа, жива людина, жива реальність були основою творчості Шевченка. Невичерпним джерелом його сюжетів було життя українського народу. Уся творчість Шевченка показує, що він стояв на вершині тодішньої передової культури. Він є основоположником нової української літератури. Читайте про життя Кобзаря у повісті Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». 
 
Оксана Іваненко, оповідання для дітей
Оповідання Оксани Іваненко: "Біла ніч. Зустріч", "Маленьким про великого Тараса".

 


Останні коментарі до сторінки
«"Сонечко" - казка Оксани Іваненко зі збірки "Лісові казки"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті