Сергій Ґуберначук. «Соняшник» (ілюстрована збірка віршів для школярів)

 

 

 

Сергій Ґуберначук

СОНЯШНИК

(збірка віршів для школярів)

До збірки Сергія Губерначука для школярів увійшли цікаві та своєрідні вірші, що вирізняються багатими поетичними образами. Поєднуючись з яскравими ілюстраціями, вірші розвивають уяву і креативність дітей, захоплюють їх, дарують радість. Усі вірші щирі, просякнуті душевним теплом і любов’ю, а деякі з них – і тонким, дружнім гумором. Вони вчать важливим речам, які супроводжують людину в житті, – любові до України, рідного краю, навколишнього світу, всього живого і прекрасного. Вірші надихають до навчання і пізнання історії своєї Батьківщини і всього нового.
Збірка запрошує у подорож до цікавого світу поезії разом зі справжнім майстром слова. Добірка віршів приваблює оригінальністю думок, загальним оптимістичним настроєм, буде не тільки до смаку, але й на користь дітям, навчаючи їх важливим життєвим цінностям – мудрості і доброті, прищеплюючи любов до поезії, розвиваючи мовлення і літературні смаки.

 

 

 

 

 

«І муза знов сторінки гортає,
кодує все, що збагнув до сьогодні.
І, як в дитинстві, я знов літаю
і бачу все, що мені завгодно…»

 

 

Сергій Ґуберначук

ДО УКРАЇНИ

До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах дитинства!
До казки, де гуляє Колобок,
де б ти не був, а буде тільки крок!
Дорогою до рідної оселі,
долаючи минулого пустелі!
По пам’яті йдучи, йдучи, йдучи!
Тікаючи від себе – не втечи!
Попри всі відстані і виміри годин –
до України тільки крок один.

 

 

 

* * *

Відчинивши місячне віконце
і тумани випивши до дна,
відкусила ніч окраєць сонця.
Народилась зірочка одна,
а за нею інші покотились –
запалили весь Чумацький Шлях,
а поодинокі засвітились,
як волошки в росяних полях.
Відлетіла пісня солов’їна,
розлилась між небом і селом.
Спи, моя пташина Україно,
я до тебе пригорнусь чолом…

 

*  *  *
Там, де стигне врожай
в українській бабусиній казці,
там, де з русла Дніпро
забігає у жилку мою,
під камінням недугів чи
в до́вготривалому щасті
Україну свою
я безмежно люблю.

 

 

 

ГЕРОЯМ КРУТ

На кривавому полі,
на горбочку край Крут,
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіються й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри́, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

 

*  *  *

Ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих,
і в нашій пам’яті воістину воскрес.

 

 

 

 

*  *  *

Мені сниться – не насниться
           журавлиная криниця
у бабусинім селі,
           там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
           і тепер моїми стали,
де стоптали всю травицю,
           забруднилися в землицю,
обходили всі стежини
           і подряпались в ожині –
та й побігли без нужди
           десь за обрій, назавжди́.

Мені сниться, не насниться
           розмальована світлиця
сонцем, барвами світанку,
           на столі – легкий сніданок,
молока духмяний глечик,
           а бабуся – коло печі.
(В мисці щось на ослінці)..,
           то вона пече млинці.
Зараз тихо підійду
           і одненького вкраду,
та й чкурну мерщій із хати –
           хто ж бо стане доганяти?

Десь сховаюсь без нужди
           за туманом, назавжди́,
де криниця журавлина,
           де бабусина хатина,
де на місці не сидиться…
           Мені сон той не насниться.
           
           
           
*  *  *

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

          Полісся, що з тобою стало?!
          Стара чорнобильська земля…
          Яка війна тобі здаля
          цей смертний вирок надіслала?
          Яка війна?.. Яка війна
          мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

          Полісся, що з тобою стало?!
          Стара чорнобильська земля…
          Яка війна тобі здаля
          цей смертний вирок надіслала?
          Яка війна?..
                   Яка війна
          мене від тебе одірвала?..

          
          
          

 

 

* * *

Їду в Київ,
звідки влітку
вітер солодкий мій дме.

Їду в Київ,
бачу чітко
Лавру за сотні ке-ме.

Їду в Київ
спати в сквері
і малювати церкви́.

Їду в Київ,
де в печері
ви, мої пращури, ви.

 

 

* * *

 

РІЗДВО

У хлів увійшов – і осліп:
яскриться пшениці сніп!

Коло корівки телятко сповито!
Золота молотого в ясла налито!

З морозу – в таке тепло!
Любов – це тривке джерело!

 

 

 

 

             Дітям Чорнобиля

СИНЯ КАЗКА

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах –
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком
і, мов бджоли – мед, несли
день за днем та й рік за роком.

Ми так звикли до птахів,
мов самі були пташками!
По гілках, поміж дахів
ми літали зі смішками!

Нам гойдались небеса,
і земля з-під ніг тікала!
Всюди дихала краса –
та, яку вже відьма вкрала!

Невідомо де й жила
та чи краля, чи почвара…
Чорним горем звідти йшла
вся сповна́ чорнюща хмара!

Затулила небосхил,
всі хати́ переховала,
тільки входи до могил
настіж нам повідкривала!

Загубився білий світ
під дощем з грязюки й сажі!
Забруднився кожен плід,
позлягали люди наші.

Так приклигала й сюди
з полино́м у кігтях відьма
і насіяла біди –
і постала довга пі́тьма.

Жах, і розпач, і прокльон,
і зневірена молитва
погасили синій льон,
сині очі й шлях на битву.

Тільки в мріях і піснях
та дитячих снах останніх
майорів ще синій птах,
ніби стяг небес безкрайніх!..

Діти йшли в усохлий гай
під похилені каштани,
з сумом згадуючи рай
та шукаючи омани.

Та й знайшло котресь із нас
між пожухлого барвінку
не помітну довгий час
голубесеньку пір’їнку.

Скільки ж радості було!
Спала вмить з очей полуда!
Кожне з нас тоді змогло
доторкнутися до чуда!

Став щасливим гай для всіх
так миттєво, так одразу!
Люди йшли на дивний сміх,
мов у сонячну оазу!

Десь насіяно хвороб,
чорнодушшя й білокрів’я,
гультяїв, пияк, нероб,
а в гаю – мов Божа крівля!

Видно небо і зірки́,
розцвіли каштани махом!..
А довкіл – полин гіркий,
тужить світ за синім птахом.

Скочиш з гаю – грім гуде,
і земля сама тупцює!
То далеко смерть іде,
з відьмою гопак танцює!..

Ми всі чули, що колись
щось подібне вже бувало,
що пришестя синіх птиць
ціле людство врятувало.

Кажуть, то ж легенда, міф –
з нашим днем не співвідносні!
Ні, неправда! Гине сміх!
Мрії – куці! Мислі – тоскні!..

І надумалися ми
натулити гнізд повсюдно,
щоб усе, що є з крильми́,
оселялося прилюдно.

Щоб хоч де – хоч тут, хоч там, –
а з’являлася причина
огніздитися птахам –
хоч би з синіми очима!

Назбивали шпаківниць,
навистругували дупел,
начіпляли годівниць,
назгортали гнізд і кубел.

Лаштували доладу,
готувались, мов до свята,
всі, забувши про біду,
стали пташку виглядати.

Першим, чистий, мов побіл,
прилетів старий лелека
і обрав гніздо собі
на стовпі, ген-ген далеко.

Далі сокіл з висоти
поманив крилом тривожно
й осідлав курган святий,
там йому селитись можна.

Жайвір-пташечко, озвись!
Розбуди наш сон зимовий!
Над полями десь, колись
ти співав аж до Покро́ви!..

Хтось постукався в наш гай.
Завітайте-залітайте!
Ви – великий помагай,
наш шановний друже, дятле!

А за ним і одуди́
гребінці порозкривали
і сховалися туди,
де ми ду́пла збудували.

Зграя витівок чудних
крізь веселий гай промчала!
Ластівки, то ви? Без них
вся природа ще мовчала!..

Ось воркують голуби́
ми їм сиплемо насіння.
Так до нас дійшов з глибин
світлий покій воскресіння.

Як затьохкав соловей,
щастя сонцем покотилось!
Гей! Стрибає серце, гей!
Трохи-трохи не розбилось!

Пурхають чижі й стрижі,
горобці і пташенята!
Навіть півень на межі
кукурікає завзято.

І куди не подивись –
море птаства голосного
славить співом світ ускрізь
проти злого й навісного!

Серед барв і кольорів
до само́го надвечір’я
так ніхто і не зустрів
пташки з дійсно синім пір’ям.

А коли влягла́сь трава
й сонце між м’яких укутань –
на міцних плеча́х сова
принесла принишклу сутінь.

Ось тоді, коли все спить
у гаю і на долині,
нам, натомленим, – на мить
кожен птах здавався синім!..

Більше ми не знали зла
і про відьму вже не чули.
Як прийшла – так і пішла,
бо про неї всі забули!..

Час летить, а синій птах
огніздився в наших мріях
і в казках, щоб згинув страх,
і в очах, небесно-синіх.

 

 

 

 

МАВКА, ВІТЕР І ЖУРБА

Мавко моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і ні́кому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..

Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси́ покинула?..
Хрест у степу заковиленім,
кажеш, твоя… Журба?..

 

 

 

 

 

ЗАПОВІДНИК

Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе в серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не́ продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби́,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

 

 

 

 

АТЕСТАТ

Ви вийшли вже в останнє із-за парти,
а далі – світ, який ще спробуй – взнай.
Знайти свою стежину кожен вартий,
і кожен з вас відбудеться нехай!

Ми ж, що могли, що наші душі мали,
які знання наверстані були –
щодня по крихті вам передавали,
щоб ви росли, міцніли й розцвіли.

Щоб решту років світ складний, широкий
ані бентежив, ні лякав, ні злив,
прига́дуйте оті найперші кроки,
коли вас вчитель азбуці навчив.

Ви йшли малі, тримаючись за ручки,
а далі – самостійно з класу в клас,
і всюди вихователь влучно й гнучко
мав направляти вірним шля́хом вас.

Він вас учив любити і радіти,
виконуючи сотні побажань!
І ось тепер ви вже дорослі діти,
цей атестат – ваш перший урожай.

Ідіть в дорогу, вирушайте в люди!
Своїх батьків колосся золоте!
І буде хліб та ще й до хліба буде!
Й не забувайте: все святе – просте.

Де б не були – цінуйте Україну!
Вона є мати, школа і сім’я.
Ваш атестат – плекати Батьківщину
і пам’ятати вчительське ім’я!

 

 

 

 

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

Була таємниця у Льолі і Гриця,
та стала відома для хитрого гнома.
І вже за годину у Ніни та Наді
з’явилися дивні сліди на помаді.

             Цілком таємно ставлять гриф
             на справах тих і справах цих.

Жили таємниці: одна – у копиці,
одна – в гарбузи́нні, одна – в жабуринні,
а друга – у торбі, а третя – у стрісі,
і всі призначались для тьоті Орисі.

             Цілком таємно ставлять гриф
             на справах тих і справах цих.

Жили таємниці в забутій темниці…

 

 

*  *  *

Очі – як у тамаґочі.
Губи – наче дверці з груби.
Скули – мов масла́ в кобили.
А саме́ – таке щасливе!

 

 

 

 

*  *  *

Курка мокра ніч не спала,
                   впала з сідала,
на Івана та й Купала
                   фокус видала –
знесла пусте яйце!

 

* * *

 

НІСЕНІТНИЦЯ

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця – та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: «Такі есе –
тільки поет і пише!»

 

* * *

 

ЛІЩИНА

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішнику ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕЛРО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться почати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт,
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

 

 

 

 

ЩО ЗРОБИТИ

Провести́ рукою по корі,
бо́сою ступне́ю по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

 

 

*  *  *

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: «Ов-ва-а-а!»

 

 

 

 

КВІТКА

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з пів голки, ще вітру не чула,
а квітка – не знала бджоли,
їй навіть мурашку
тримати заважко,
а з неї нектари текли.

Той цвіт, невиразний для нашого ока,
завбі́льшки з пшонинку просту,
був кожній комашці,
був кожній мурашці
відчутний уже за версту.

І навіть якщо та верста для комашок
складається з ліктів своїх,
то світ, що для нас є
великим, ґіґантським,
ще більшим здається для них.

Вони попри все вип’ють дивного соку,
для них то цілюща трава,
як нас, тяжко хворих, –
женьшеневий корінь,
так їх – той нектар рятував.

Вони мають сили ще більші, ніж наші,
по краплі лікуючи світ,
а ми балансуєм,
псуємо все всує,
йдемо в надкосмічний політ.

Лиш той, хто помітив, як пурхає бабка,
долаючи власну версту,
прокреслить проєкти
польоту ракети
з цієї планети – на ту.

Лиш той, хто оцінить малесеньку квітку,
відчувши тонкий аромат,
спитає: чи варто
нарощувать атом?
і кине під прес автомат.

Нас квітка врятує, нам бджілка віддячить –
і меду на стіл принесе,
як щось хочеш мати –
навчись цінувати
й мале берегти над усе.

 

 

 

 

СОНЯШНИК

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

 

*  *  *

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

 

 

*  *  *

Весна – уві сні, а літо – серед мрій,
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.

 

 

 

 

ПРОЛІСОК

На тлі твоєї сонної печалі
сповільнюється час, зникає рух,
а соло тиші шириться в звучанні,
яке біда опісля всіх наруг…

Мій проліску над сірими снігами,
голівку підійми та й усміхнись.
Ти ледь живе, сліпе і моногамне,
не знаєш, чи оклигаєш колись.

Одужаєш! Залиш зимі хвороби.
Тобі нектарів квітень наточив,
щоб ти росло з нещасного нероби
у перший ряд найліпших молодчин!

 

* * *

 

ВЕСНА

Я чую: йде весна,
    нехай розтане сніг –
покотиться вода,
    умиє тротуари.
І цей такий скупий
    на легковажність світ
після зими
    «лицем в грязюку вдарить».
Та й оживе собі,
    адже відчує біль
у згорблених кістках –
    і перше слово скаже!
А там вже й не спинить…
    Штурмуй безмовний штиль
    відродженою мовою пейзажів!

 

 

 

 

ОБЛИЧЧЯ ВЕСНИ

На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма
та з кишень розтрушує сніжинки.

По щоках весни пливуть річки,
десь коло повік скресає крига,
десь човни зриває, десь свічки –
та й ридає скрізь людська кормига!

Спить Говерла, свій задравши ніс,
з-під якого вже течуть Карпати,
з ручок-ручаїв наш Господь приніс
людям свят-водиці поспитати.

 «П’їть, не плачте! Вустонька весни
поцілуйте, люде, поцілуйте!
Хай вам посміхаються вони.
Покохайте світ і помилу́йте!»

Як почула заклик Той весна,
ніби вість благую крізь безпліддя, –
поцілунків пісня голосна
їй розм’якла черствість підборіддя!

Так обличчя стало у весни
ликом молодим високовитим.
Бо всі Божі до́ньки та сини
йшли вербу до церкви посвятити…

 

*  *  *

Ходить вітер по стежині,
цвіт лоскоче на ожині
і малює на калюжі міражі.
Це красиво, ой, красиво!
Йде звичайна літня злива,
навіть вітер гріє мрію у душі.

 

* * *

 

СКВИРА

У наших краях – де до Києва пішки
вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
де сонна імла і зоря світанкова
то в хмари, то з хмар наринає раптово,
де кілька розчахнутих навпіл дубів
лякають з дороги побожних бабів,
де блискавка ходить по всохлій ріллі,
а з дощиком родить усе на землі,
де тільки й розмов про врожай та худобу,
де праці превірна людина до гробу,
там здавна, угледівши тучу з грозою
і темінь тяжку, що пливе над лозою,
і збочені зихи від краю до краю,
що сунуть на тебе все небо від маю,
а ще моросіння дощу-легковіра –
говорять: «Погляньте, от сквира, так сквира!»

 

 

 

 

 

*  *  *

В осонні вересень так радісно сурмить
у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх усюд
гойдати ліс у сонячній колисці,
аби приспати безперервний труд
весни і літа – в тихім падоли́сті.

 

 

*  *  *

Серпень – тупезний серп.
Вересень – вереда.
Жовтень – кленовий герб
ли́стом канадським спада́.

 

* * *

 

DANCES

I dance.
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать в унісон.

А за обрієм
птиці у танці купаються.
Yes – ша́лал-лалалла-лай!
Погляньте – осінь гойдається!

А тоді до дерев
біг я зранку по воді
між машин і людей
через арки золоті!

А пальці
струн кришталевих торкаються.
А – бо піде сніг –
згадка зостанеться!

А танці!
Розкриймо під’їзди в осінній сезон.
Є шанс у нас
з дощем танцювать, танцювать
                в унісон!..
                
* Dances – танці.

 

 

 

 

 

ГОРОБИНА

За містом, серед лісу
               цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару
               на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

        Краса – це сконцентрованість
                    дрібних земних плодів,
        потрібних, бо забарвлених
                    у звичний колір крові.
        Життя, як горобина,
                    з каскадами подій
        схиляється поволі до любові.

Як чоловік міський
    я дивний у снігу́,
зимою темною, без стежки, без підтримки,
я прилетів сюди,
               мов з півночі снігур,
щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

    У них я солод чую,
                    від них не горенить,
    це смак прадавній, звідки є людина.
    Побачив я – як стомлено стоїть,
    мов щира мати, віща горобина.

 

* * *

 

ЗИМОВА ЗАМАЛЬОВОЧКА

Чорно́зем узявся шкарлупою льоду,
снігами обтяжені бебехи хмар,
горобчик, поснідавши кетягом глоду,
сидить, випускаючи дзьобиком пар.

 

 

 

 

 

КІТ

Нечутно, налякано, по-балетному,
тікає кіт од гріха подалі.
Його знайшли по нявканню фальцетному,
коли він кидавсь на велосипедні педалі.

А тут не миша, не пес, не опудало,
ні землетрусу найменші прояви,
а він навшпиньках, легенько, поплутано
тікає в ліс і спить під сухостоями.

Його робінзоном прозвали диким,
котом-бойкотом і сільською раною.
Як ніч, так зразу – тріщання й крики:
о! знов третирує всю флору з фауною.

 

 

*  *  *

Зрана йди по Прорізній,
по бруківці-блискавиці,
хай пісні – не голосні,
хай кишеня – без синиці,
по калюжах пострибай,
молока розбивши літр, –
кіт-баюн сидить, мов бай,
мов нічого не помітив…

 

* * *

 

КАРХАРАДОН

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й обчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робінами Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

 

 

 

 

 

*  *  *

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
у місті, де пейзажі позмирали.

Художники з маленького села,
не залишайтеся ніколи в цьому місті.
Картинна галерея замала,
щоб помістити ваші добрі вісті.

Художники з маленького села
з вогню, землі і снігу роблять рамки,
в яких згорають вечори дотла
і воскресають жайворонки-ранки.

 

* * *

 

ХУДОЖНИК

У сухо́тах осінніх,
              у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
              дерев грандіозних,
над брамами храмів,
              у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
              і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
              на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
              між а́плодисментів;
де бігає сумнів,
              де потяг відходить,
усюди, де трудно,
              і протяг холо́дить,
і навіть де щастя
              найменша ознака,
де мріяв про вас я,
              й за мною хтось плакав,–
у то́му повітрі,
              у тих атмосферах
по мокрій палітрі
              виходив на берег
мій пензель високий,
              під фарбою злегка,
малюючи око,
              в якому – веселка.

 

 

 

 

 

ПРО МИТЦЯ І ПРО НАРІД,
УКРАЇНУ І ПРИПЛІД

Ви не бачили Митця?
Не аматора – знавця!
Він опише вам за гривні
два початки й три кінця!

Сяде в тумбу при соші́ –
й ві́рші строчить від душі.
Ну, такі вже примітивні,
ніби після анаші!

Щось про атомну війну
і про ядерну весну.
Рима – так, аби до складу!
Краще зрізати сосну!

Люди ходять, мов мерці,
носять дулі в кулаці.
То ламбаду, то баладу
пропонують їм Митці.

Отже, вичхався нарід
на митецький свій приплід!
Хай за ним свинюка рохне
чи корова йде на лід!

Може б, це вже й був кінець,
та Митцю ввірвавсь терпець!
Він побіг шукати музу
від джерел аж навпростець!
Каже: «В іншого вкраду,
як у себе не знайду!»
І несе по пісні пузо
«у прохожих на виду»!

Назбирав довкола ґав –
тільки музу він не вкрав!
Бо її на Україні
ще ніхто до рук не брав.

То ж, чита́чу, витри рот,
з’ївши з ві́ршем бутерброд.
І затям, що в цій країні
у митцях – увесь народ!

 

*  *  *

Цього ві́рша
              нема і не буде!
Але є читачі, є
            люди!           
            
        
 

 

 

 

НЕБО УКРАЇНИ

Власне, лічені хвилини –
до відльоту, до прощання.
Той, хто родом з України,
знає: пісня – то кохання!

Я кохаю, бо співаю –
як життя любити треба…
І в польоті обіймаю
українське синє небо….
У польоті обіймаю
українське синє небо!

        Небо. Небо. Небо України!
        Знову чути вечір солов’їний.
        Попрощаюсь – а сльоза не тане…
        Україно, серденько кохане.

        Синє небо глибше океану!
        Люба земле, я для тебе стану
        піснею, яка зорею лине
        у натхненне небо України!

Я земель багато бачу –
є людей по світу різних.
Їхні зви́чаї ніза́що
не замінять нам Вітчизни.

Зустрічання і прощання
я лишатиму для себе.
Сяє в снах мого кохання
українське синє небо…
Бо в очах мого кохання
українське синє небо!!!

Небо. Небо. Небо України!..

 

 

* * *

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо, в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

 

 

Ілюстрації Дар’ї Букші.

За матеріалами: Сергій Григорович Ґуберначук. Соняшник. Збірка віршів для дітей середнього та старшого шкільного віку. Київ: видавництво «Тропеа», 2024, 48 с.

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука